90% українців переживають стрес: як виживають працівники та підприємці, -- Євгенія Близнюк, Gradus Research -- Delo.ua

Конфлікт - це період, в який домінують обмеження інформації та внутрішня цензура. Як соціологи справляються з цими викликами, і наскільки достовірні сьогоднішні соціологічні дослідження?

Звичайно, люди мають тенденцію прикрашати свої відповіді та висловлювання, проте вчені використовують для цього спеціалізовані методи та техніки.

Наприклад, якщо запитати безпосередньо, чи мають місце хабарі, відповідь, швидше за все, буде "ні". Тому використовуються непрямі проєктивні методи. Наприклад, ми можемо запропонувати набір з 15 запитань, що стосуються практик, пов'язаних із хабарництвом або досвідом корупції. У такому випадку людині стає складніше спотворювати свою справжню поведінку. Щоб постійно обманювати, потрібно мати відповідні навички, а більшість людей не вміють цього робити.

Тож ми слідкуємо за допомогою контрольних питань, наскільки кожен з респондентів є відвертим та чесним. І у випадку, коли виявляємо неправдивих співрозмовників, ми не враховуємо їх під час обробки даних.

Звичайно, в мирний час та в умовах війни люди мають різні реакції на запитання. Проте війна не є головним чинником у цьому контексті. Я не можу стверджувати, що в період конфлікту люди стають більш замкнутими або частіше уникають інтерв'ю.

Отже, війна не виявилася ключовим фактором, що вплинув на поведінку респондентів? Які ж зміни відбулися?

-- У нас є гарний показник -- рівень довіри до різних груп людей, інституцій, соціальних спільнот. Точно можу сказати, що рівень горизонтальної довіри, людей до людей -- зріс після початку повномасштабної війни. Це проявляється в горизонтальній допомозі, відчутті сильної спільноти.

Недовіра, яка знижує активність участі в опитуваннях, характерна для атомізованих суспільств, наприклад, для росії. Там рівень згоди на участь в опитуваннях -- близько 2%. У нас у Gradus Research цей показник вищий за 30%. Це різні планети.

Яка ж динаміка критичного мислення спостерігається у нашому суспільстві? Чи стали українці емоційнішими, чи, навпаки, почали проявляти більше раціональності в умовах змінених обставин?

-- Ми всі перебуваємо під сильним впливом соціальних мереж та великої кількості новин, тож люди не завжди встигають вмикати критичне мислення, і часом просто споживають те, що несе інформаційний потік. Це питання складне, і багато фахівців, медіа, дослідників, державних інституцій обговорюють, як регулювати інфопростір, зберігаючи свободу слова, але стримуючи потік фейків, який тільки наростає. Інтенсивність новин спонукає емоційну реакцію і пригнічує раціональну, бо раціональна реакція потребує часу на рефлексію чи перевірку.

З наших досліджень: люди зазначають, що найбільші зміни в їхньому житті від початку війни торкнулися кола спілкування: хтось поїхав, хтось залишився. Більше того, через високий рівень стресу люди все менше готові толерувати іншу точку зору, тож залишають у своєму колі тих, хто близький до їхнього сприйняття подій.

А що можна сказати про стрес? За даними досліджень Gradus Research, у певні періоди війни рівень стресу навіть виявлявся дещо нижчим, ніж у 2020 або 2021 роках. В середньому, під час конфлікту стрес зріс менш ніж на 10%. Як же так сталося, що війна так незначно вплинула на стресовий стан людей у суспільстві?

-- Під час ковіду у 2020 році рівень стресу вже був високим, бо здавалося, що небо падає на землю. Усі потрапили в нетипові умови. Але психіка влаштована так, що людина адаптується до цих умов і починає сприймати їх як нову норму. Наступні нетипові умови знову підвищують рівень стресу. Ми бачили просідання рівня стресу на другий-третій рік війни, коли були періоди відносного спокою і люди намагалися нормалізувати реальність.

Справжня причина полягає в тому, що під час пандемії COVID-19 рівень стресу вже досягнув критичної межі, і далі йому просто немає куди підніматися. Показники на рівні 87-90% є максимально можливими. Для порівняння, в європейських країнах стресовий рівень коливається в межах 70-75%. Люди завжди вміють знаходити причини для переживань, навіть у мирний час, без війни.

Українська економіка поза всі негаразди працює і за моїми персональними спостереженнями, роботи більше ніж людей, що готові працювати. А за соціологічними вимірами, зараз ринок працедавця чи працівника?

Всі сторони стикаються з труднощами. Нині ми спостерігаємо явище структурного дисбалансу. Працівники активно шукають нові можливості, а роботодавці — талановитих співробітників, але їхні вимоги не збігаються через значний міграційний рух. Безліч кваліфікованих спеціалістів покинули країну. Щоб подолати цю проблему, роботодавці вдаються до різних стратегій: наймають людей без спеціалізованої освіти, молодих спеціалістів або навіть залучають фахівців з інших країн. Проте, наскільки мені відомо, останній варіант не завжди виявляється успішним.

Дехто інвестує в освітні ініціативи, аби виховати нове покоління спеціалістів, інші ж займаються перенавчанням жінок або людей похилого віку. Усі ці зусилля націлені на усунення розриву між потребами ринку праці та наявними навичками. Однак, варто зазначити, що працівники не перебувають у вигідному становищі — їм також важко знайти підходящу роботу.

Все, що ви згадали, є ініціативами з боку роботодавця.

Бізнес завжди діє проактивно, адже його мета – досягнення результатів. Я б охарактеризувала це як ринок не лише працівників чи працедавців, а ринок наявних кадрів. Роботодавці усвідомлюють, що зберегти та розвинути вже існуючого спеціаліста є набагато вигідніше, ніж шукати нового. Тому значна частина ресурсів і зусиль спрямована на підтримку внутрішніх команд, щоб уникнути звільнень. Це досить складно, оскільки працівники часто відчувають втому, вигоряння та стрес.

У цьому контексті співробітники вказують на фінансові аспекти як на ключові мотивуючі чинники. Чи є їхня думка помилковою, коли вони вважають, що гроші можуть вирішити проблеми з недосипанням або стресом?

Вони не ігнорували інші аспекти, проте основною метою залишалися фінансові питання. Україна історично переживала багато економічних криз, тому фінансові проблеми завжди залишаються на порядку денному. Найбільше навантаження створює війна, але співробітники не можуть вимагати від роботодавця її зупинки. Фінансова підтримка – це те, на що вони сподіваються від компанії.

Які альтернативи до фінансових винагород може запропонувати роботодавець для стимулювання працівників, зниження рівня стресу або покращення їхнього ставлення до виконання обов'язків?

-- У наших дослідженнях люди зазначають, що очікують емпатії, розуміння, здорової атмосфери на робочому місці. Коли працівник відчуває турботу, стосунки набувають людяності. Хтось із працедавців додає вихідні дні, хтось -- роботу з психологом чи підтримку. До війни це сприймалося як пасивне заохочення, але зараз це вагомий фактор лояльності. Це не лише софт-скіли керівників, а й внутрішня політика компанії. У мирні часи бізнес мав давати результат, але зараз, щоб досягти результату, треба бути дуже прокачаним у софт-скілах.

Ви помічаєте, що багато людей не мають наміру емігрувати і віддають перевагу залишатися на своєму місці. Крім того, опитані зазначають, що ринок праці активізується. Чи йдеться тут про обґрунтований вибір, чи, можливо, про емоційну прихильність до рідного краю?

Респонденти повідомляють про рівень зайнятості, який близький до показників, що спостерігалися до війни. Зростання безробіття не фіксується, і більшість людей мають стабільне джерело доходу. Також варто зазначити, що ті, хто планував виїзд за кордон, вже реалізували свої наміри.

Але близько 12% респондентів кажуть, що готові виїжджати, якщо безпекова ситуація погіршиться. Це немало, і показник сталий. Люди, які мають навички подорожування, базове знання мов, друзів чи сім'ю за кордоном, розглядають виїзд. Ті, хто не має такої підтримки чи досвіду, залишаться на своїх місцях або максимально близько до них. Внутрішня міграція йде не зі східних областей на західні, а до найближчих регіонів через звичку, ком'юніті, сподівання повернутися.

Вибір залежить від індивідуальних обставин. У разі відсутності серйозних військових загроз люди не залишать своїх місць проживання. Однак, якщо ситуація погіршиться, близько 10-12% можуть вирішити переїхати в більш безпечні райони України або виїхати за межі країни.

Чи можна передбачити, які наслідки матиме відкриття кордонів?

Це значною мірою залежить від обставин. Якщо кордони будуть відкриті, ситуація зміниться кардинально.

Стосовно заробітків жінок: в тих галузях, де я працював, жінки отримували таку ж платню, що й чоловіки. Проте мені відомо, що в Україні існувала практика надання жінкам нижчих зарплат. Чи відбулися якісь зміни в цій ситуації під час війни?

Гендерна різниця в заробітках залишається реальністю, хоча під час війни вона дещо зменшилася. Наявність цієї нерівності — це не вигадка. Міністерство економіки України раніше публікувало вражаючі статистичні дані: якщо вважати, що жінка та чоловік працюють в середньому 35 років протягом свого життя, то через цю різницю жінка фактично трудиться безкоштовно на протязі 6,5 років.

Серед переважно чоловічих позицій у ваших дослідженнях вказуються керівні посади. Розумію, що власний досвід не є аргументом, але за свою кар'єру я бачив багато жінок-керівниць.

Склад керівництва варіюється в залежності від сфери діяльності. У моїй галузі також присутня значна кількість жінок на керівних посадах, проте в інших сферах ситуація може бути зовсім іншою. Метою нашого дослідження було проаналізувати, наскільки традиційні стереотипи відповідають реальному стану справ.

Також існує регіональний аспект. У Києві гендерні обмеження менш виражені, тоді як у менших населених пунктах стереотипи мають більш потужний вплив.

Проте ви також підкреслюєте, що жінки мають більш проактивний підхід і більше схильні до освоєння нових професій. За останні три роки жінки продемонстрували значну активність. Яка ж причина цього розриву?

Серед інших аспектів, це також великий психологічний бар'єр. Дослідження показують, що чоловіки подають заявки на вакансії, якщо їхній досвід відповідає лише 60% вимог, тоді як жінки наважуються на це лише в разі, якщо їхні навички збігаються з 80% критеріїв. Це свідчить про те, що жінки відчувають меншу впевненість на ринку праці.

Звідки виникає ця невпевненість? Особливо враховуючи, що жінки частіше освоюють нові професії — 36% в порівнянні з 24% чоловіків. Чи є це наслідком соціального тиску, чи, можливо, внутрішніх обмежень?

Це частина історії, що еволюціонує, проте вимагає часу для змін. У 60-70-х роках ринок праці був переважно чоловічим. Жінки почали поступово займати робочі місця, особливо після війни, коли чоловіків стало обмаль.

Гендерні питання тривалий час залишалися в тіні. Жінки не усвідомлювали, що зазнають утисків, адже їм про це не говорили. Однак зараз вони починають помічати сексизм та дискримінацію, і все менше готові їх терпіти.

Убідити жінок у тому, що вони мають рівні права на ринку праці, є важливим просвітницьким завданням. Ми працюємо разом з організаціями, які допомагають жінкам відновити впевненість у своїх силах.