У 1962 році обсяг промислового виробництва Західної Німеччини перевищив довоєнні рівні в три рази.
Епоха змін. Історія економічних криз усіх часів і народів
Людвіг Ергард, батько економічного німецького дива. Фото 1963 року. Джерело світлини - Федеральний архів Німеччини
"Що може бути страшнішим за війну? Тільки голодні очі власної дитини"... Її квартира вціліла, хоча місто було напівзруйнованим. Від чоловіка жодної звістки. Напевно, він уже мертвий. Однак молода німкеня на ім'я Хельга не хотіла в це вірити. Жінку душили сльози, крізь які вона намагалася заспокоїти дитину й паралельно згорнути їхній з чоловіком весільний подарунок - розкішний килим, що прикрашав вітальню. Тепер це одна з останніх речей, які Хельга може обміняти бодай на якісь харчі, щоб нагодувати доньку... Це - повоєнний Берлін. Тут містяни, які ніколи не брали до рук навіть лопати, активно почали збирати речі й шукати прихистку в селах. Полиці магазинів порожні, знайти щось поживне можна лише на фермах, де немає такого голоду, як у мегаполісах. Потяги переповнені, дехто їде велосипедом, хтось згоден іти пішки - усе задля того, щоб обміняти цінні речі зі своєї квартири на бодай якісь харчі - масло, картоплю, бекон. Йшлося про виживання, а не зберігання антикварних речей, килимів та кришталевих ваз, які тепер на бартерній основі можна обміняти хіба що на десяток яєць.
У цей час голоду інфраструктура була зруйнована і знищена бомбардуванням. З'явилися так звані "хом'ячні рейди", коли жителі міст відправлялися в села, щоб обмінювати їжу, коштовності та побутові предмети. І навіть ходили чутки, що селяни використовуватимуть килими для обшивки корівників.
Поразка в Другій світовій війні призвела до значних територіальних втрат, масштабної руйнації та злиднів. У той же час, 12 мільйонів німців, які залишили свої східні землі, що були передані Польщі та Радянському Союзу, а також прибули з Чехословаччини та Угорщини, опинилися в країні. Ці люди стикнулися з відсутністю житла, роботи та засобів для існування.
Німеччина опинилася в одній із найскладніших ситуацій серед усіх європейських країн. Після Другої світової війни територію держави поділили на зони окупації, які контролювали держави-переможці. Однак найгірше було те, що німецький народ переживав глибоку моральну дезорієнтацію. Вулиці та будівлі, пошкоджені снарядами, а також численні руїни, що залишилися після масштабних бомбардувань, стали характерними рисами німецьких міст у 1945 році. Про це розповідає Віталій Шапран, кандидат економічних наук, фінансовий аналітик і колишній член ради Національного банку України.
"Розвалена, розбомблена інфраструктура. Думаю, що, на жаль, нашим громадянам із східних міст сьогодні це все знайоме. Були біженці. Ще у них була така особливість: великою мірою постраждали ресурсні компанії. Вони були повністю висмоктані - нафтові шахти та вугільні родовища. Спроби з вугілля робити бензин за шалені гроші, коли не вистачало нафти. Тобто національно-соціалістична партія Гітлера, яка там панувала, дуже сильно висмоктала ресурсну базу. І це було для них справді проблемою. Ці три серйозні речі розбавлялися безробіттям. І дуже велика втрата - до 50% житлового фонду було втрачено в окремих містах. Фактично вони знаходилися не просто у стані рецесії, а знаходились у стані руйнації".
Німеччина зазнала нищівного удару не лише в економічному плані, а й у моральному аспекті. Коли звуки війни вщухли, а концтабори були звільнені, багатьом німцям відкрилася жорстока істина про нацистський режим, його нехтування людською гідністю, а також жахи та катастрофу, які приніс Голокост. 8 травня 1945 року німці вважають "Годиною нуль". Країна почала нове життя, але цей новий старт був обтяжений репараціями, відновленням зруйнованих міст та інфраструктури. У цей день вони прокинулися в статусі переможеної та окупованої держави, позбавлені влади, соціального захисту, роботи, продуктів харчування та бодай якоїсь надії на краще майбутнє. Німеччина була поділена між країнами-переможцями: Захід контролювали США, Великобританія та Франція, тоді як Схід потрапив під вплив Радянського Союзу. Найважчими були перші роки відновлення. Повна зупинка виробництва виключала можливість економічного відновлення, як це сталося після Першої світової війни. Переможці чітко визначили свої цілі: стабілізувати власні економіки за рахунок Німеччини, поділити потенційні ринки цієї зруйнованої держави, демонтувати її промислові потужності та дозволити німецькому виробництву існувати лише в обсягах, які приносили користь окупаційним силам. Країна втратила 25% своєї території, а кожен другий німець залишився без роботи. У 1946 році промислове виробництво становило лише 33% від довоєнного рівня. Сільське господарство було відкинуте на три десятиліття назад, а видобуток вугілля скоротився вдвічі. Для мешканців зруйнованих міст це означало лише одне — великий бідність. Таку думку висловлює доктор історичних наук, професор та головний науковий співробітник Інституту всесвітньої історії Національної академії наук Сергій Стельмах.
Німці прокидаються і виявляють, що влада в країні фактично відсутня. Кожна людина залишилася наодинці зі своїми проблемами. І це в умовах, коли країна перебуває в руїнах. За роки Другої світової війни 130 міст Німеччини зазнали бомбардувань і опинилися в жахливому стані. Економічна ситуація катастрофічна: знищена інфраструктура, немає водопостачання, а 30% житлового фонду практично зруйновано. Громадський транспорт не функціонує. У містах ситуація для населення є вкрай складною. Однак у передмістях великих міст справи виглядають значно краще. У магазинах все ще можна знайти чимало продуктів харчування. І, звісно, в селах, де залишилися запаси їжі, люди можуть почуватися більш-менш комфортно.
Водночас варто враховувати, що до вермахту - збройних сил нацистської Німеччини - було мобілізовано щонайменше 18 мільйонів чоловіків. З них майже 8 мільйонів загинули, ще 10 мільйонів перебували в полоні. Тобто поряд із безробіттям загострився брак сильних робочих рук, щоб відбудовувати житло і згодом запускати німецькі підприємства.
У Німеччині в той час з'являється новий термін - "гастарбайтер". У відповідь на нестачу місцевих робітників після війни, уряд Федеративної Республіки Німеччина, або Західної Німеччини, оголосив кампанію з залучення працівників з інших країн, зокрема молодих чоловіків з Італії. Родина Джанмарко Ферріолі після Другої світової війни переживала важкі часи. Щоб підтримати батьків та братів і сестер, молодий чоловік вирішує стати гастарбайтером і вирушає до Німеччини. Він згадує, що робота була надзвичайно важкою, і йому доводилося майже без вихідних працювати на конвеєрі.
Попри те, що робота була важкою, тисячі людей виявили бажання підзаробити. І це стосувалося не лише мешканців Італії. Західна Німеччина стала притулком для багатьох гастарбайтерів з Іспанії, Греції, Туреччини та навіть з деяких країн Північної Африки. У той же час, на сході Німеччини панував соціалізм, і окупаційні сили продовжували використовувати продовольчі картки, введені під час війни, для потреб цивільного населення. Щоденна норма калорій була обмежена до 2000, а згодом навіть знижена до 1000 калорій. Офіційною валютою залишалася рейхсмарка, але через її знецінення, торгові операції все частіше здійснювалися за бартерною системою. Люди переважно продавали свої особисті речі, але справжнім товаром-лідером в економіці стали цигарки. Про фінансову ситуацію того часу детально розповідає Віталій Шапран, фінансовий аналітик та колишній член ради Національного банку України.
Перед поразкою Фюрер фактично вичерпав усі можливості інфляції. Рейхсмарка зазнала останньої річної девальвації приблизно на 600%, що свідчило про початок гіперінфляції. Однак з точки зору спадщини, яку вони залишили німецькому народу, ситуація була справді катастрофічною. У червні 1948 року в Німеччині відбулася грошова реформа, підтверджена союзниками. В рамках цієї реформи рейхсмарки обмінювалися на нові німецькі марки в співвідношенні 1 до 10, які згодом стали основною валютою. Коли відбуваються кардинальні зміни в управлінні, змінюється все. Втікачі з гітлерівського режиму також мали значні суми готівки, і ця реформа центрального банку частково позбавила їх можливості користуватися цими брудними коштами.
Таким чином, у Західній Німеччині фінансові труднощі були подолані в результаті грошової реформи 1948 року, в рамках якої рейхсмарку замінили на німецьку марку як офіційний платіжний засіб. Варто зазначити, що цей крок, спрямований на оздоровлення економіки, був заборонений протягом двох років через чинність Плану Морґентау. Інакше кажучи, будь-які дії, які могли б сприяти економічному відновленню Німеччини, були під забороною. Фігура Людвіга Ергарда, який вважається батьком німецького економічного дива, відіграє ключову роль в історії відновлення країни після Другої світової війни. Все почалося у 1947 році, коли Ергард запропонував свої експертні послуги американським партнерам. У 1948 році він був призначений на посаду керівника економічного департаменту, де й розпочав реалізацію своїх відомих реформ, зокрема в сфері грошового обігу. Про деталі фінансового процесу на німецькому ринку розповість доктор історичних наук, професор Сергій Стельмах.
Ось як можна переформулювати цей текст, зберігаючи його зміст, але роблячи його унікальним: "Ситуація була такою. У 1947 році, за ринковими цінами, вартість одного яйця становила 8 марок, тоді як денна зарплата робітника складала всього 10 рейхсмарок. Це означало, що на ці гроші було практично неможливо вижити. В результаті виникли так звані 'хом'ячі рейди', коли городяни виїздили в села, щоб обміняти коштовності та побутові предмети на продукти харчування. Кажуть, що незабаром селяни почнуть використовувати килими для обробки корівників. Такий стан справ не міг тривати довго. З'явилася ідея запровадження нової валюти по всій Німеччині, включаючи радянську зону окупації. Проте радянське керівництво відкинуло пропозицію створення єдиного національного банку для всіх окупаційних зон. Внаслідок цього союзники вирішили самостійно реалізувати грошову реформу. Гроші були надруковані в таємниці в Сполучених Штатах. Важливо було різко знизити курс рейхсмарки або ввести нову валюту - німецьку марку, або дойчмарк. 20 червня 1948 року в Західній Німеччині виникли великі черги біля кас. Кожному видали по 40 марок, а в серпні обіцяли, що можна буде обміняти 60 старих рейхсмарок на ще 20 нових німецьких марок."
Про реалізацію цієї реформи було відомо заздалегідь, і тому був накопичений певних обсяг продовольчих та промислових товарів. Пізніше це явище назвуть ефектом заповнених вітрин, до яких раптово привела валютна реформа. За припущеннями очевидців, ці товари приховували самі промисловці, щоб потім, коли у людей з'являться гроші, вчасно "викинути" їх на полиці магазинів. Доктор історичних наук, професор Сергій Стельмах розповідає, що можна було купити за отримані гроші.
Один німецький політик згадував про те, як витратив 40 марок, які отримав. Він розповів: "Я придбав пів фунта ковбаси, що приблизно дорівнює пів кілограма, і з'їв її за один раз. Проте в магазинах почали з'являтися товари! Це означало, що розпочався так званий ефект вітрин. Німці помітили, що можуть купувати їжу та деякі промислові товари за цю стабільну марку, стійку валюту. Зарплати та орендна плата коригувалися одна до одної. Ситуація з банківськими рахунками була дещо іншою. Спочатку половину рахунків заблокували, а інші оброблялися в співвідношенні приблизно один до десяти. Згодом більшість цих рахунків було повністю ліквідовано. Матеріальні активи та житло компенсувалися один до одного. Ергард, який на той час очолював економічне управління, зробив важливий крок, що фактично започаткував реформу. Було ухвалено закон про скасування граничних цін на продукти харчування та товари. Це відбулося, до речі, всупереч думці американської адміністрації, яка часто згадувала про це. Коли генерал Люціус Клей, керівник американської воєнної адміністрації, викликав до себе Людвіга Ергарда, він був вкрай незадоволений і запитав: "Як ви коригуєте наші рішення?" На що Людвіг Ергард відповів: "Я їх не коригую, я їх уже скасував". Людвіг Ергард вважав, що ринкова економіка здатна вивести Німеччину на новий рівень розвитку."
Хто такий Морґентау і чому його ініціатива загрожувала життю простих німців? Генрі Морґентау-молодший, міністр фінансів США, висунув свій план ще у 1944 році. Його основна мета полягала в деіндустріалізації Німеччини, тобто в перетворенні цієї країни на аграрну державу, здатну уникнути повторення військових конфліктів. Проте вже до 1947 року стало зрозуміло, що реалізація цього плану може призвести до загибелі близько 25 мільйонів німців через браки врожаю, суворі зимові умови та нестачу добрив, оскільки німецька промисловість не могла їх виробляти через руйнування інфраструктури.
Відмовляючись брати на себе відповідальність за численні втрати серед німців, союзники відкинули план Морґентау та запропонували натомість масштабну гуманітарну допомогу у вигляді продовольства зі США. У той же час німецький економіст Вальтер Ейкен відкрито висловив думку, що бартерна економіка не може забезпечити ефективний розподіл праці, а Німеччина в післявоєнний період була повернена до початкового стану. Цікаво, що, незважаючи на однаковий рівень руйнувань, перспективи відновлення у Східній та Західній Німеччині мали суттєві відмінності.
Багато промислових об'єктів практично не зазнали руйнувань. Наприклад, заводи Кроппа, розташовані в західній зоні окупації, повідомляли американському командуванню про можливість відновлення виробничих потужностей всього за десять днів. Американські оцінки свідчать, що лише 10% верстатів на німецьких підприємствах були знищені, пошкоджені або виведені з ладу. Ситуація виглядала парадоксально: союзники, здійснюючи бомбардування, намагалися знищити промислові потужності, які виробляли військову продукцію під час Другої світової війни, але, виявилося, що більшість з цих підприємств залишилася неушкодженою. Проблема репарацій та демонтажу промислових об'єктів була надзвичайно важливою для Радянського Союзу. За угодою з союзниками, частина промислових підприємств та економічного потенціалу також вивозилася з західних зон окупації. У результаті ситуація стала вкрай нерівною для західних і радянських зон окупації.
У німецькому суспільстві, так само як і в його економіці, спостерігалися значні коливання до впровадження принципів Фрайбурзької економічної школи. У цей важкий період післявоєнної Німеччини на політичному горизонті з'явилися фахівці, які відіграли ключову роль у здійсненні економічного дива. Серед засновників цієї школи виділяється економіст Вальтер Ейкен. Його основна ідея полягала в закладанні основ для функціонування ринкової економіки, за умови, що вона буде доповнена ефективними механізмами державного контролю для запобігання утворенню монополій та олігополій. Важливу роль у цьому процесі зіграв Людвіг Ергард, ще один видатний представник Фрайбурзької школи, який активно виступав проти нацизму. Його призначили на посаду керівника спеціального кредитно-грошового агентства в західних зонах окупації. Згодом він став канцлером і очолив численні амбіційні реформи. Завдяки приходу до влади мотивованих і кваліфікованих економістів у 1945-55 роках, економіка Західної Німеччини, яка згодом стала Федеративною республікою Німеччина, почала стрімко розвиватися. Професор Сергій Стельмах продовжує цю тему.
У Федеративній Республіці Німеччина було зведено 5 мільйонів нових квартир. У 1955 році валовий внутрішній продукт країни зріс до рекордних 12%. В той час, як середній показник для відновлюваних економік Європи становив близько 6%, Німеччина вразила світ своїми 12%. У 1950 році експорт Західної Німеччини складав приблизно 0,9% від загального обсягу виробленої продукції, а до 1960 року цей показник зріс до 19%. Таким чином, Німеччина фактично стала третьою країною у світі за економічною потужністю і першою за золотими та валютними резервами. Промислове виробництво в країні зросло на 150%, що свідчить про безпрецедентні темпи зростання. Ці вражаючі результати стали підставою для опису феномену, відомого як німецьке економічне диво.
Яка ж була реальність у Східній Німеччині? Згідно з офіційними статистиками, Німецька демократична республіка, під контролем Радянського союзу, щоквартально демонструвала зростання в промисловому виробництві та зниження рівня безробіття. Принаймні, так це виглядало на папері. Проте, науковці досі ставлять під сумнів достовірність цих цифр, зазначає Сергій Стельмах.
"Якщо судити за тими даними, які були представлені, то промислове виробництво Німецької Демократичної Республіки, за підсумками років, зросло на 6,2%. З такими темпами вони повинні були б зрівнятися з Францією та Італією. Мене дивує, чому ж їм це так і не вдалося. Вірити соціалістичній статистиці, як ви знаєте, не рекомендується."
У той же час Західна Німеччина переживала безпрецедентний економічний зріст, який нагадував потяг, що мчить без гальм під керівництвом Людвіга Ергарда. Його адміністрація суттєво знизила податкові ставки на доходи. Раніше, будь-який дохід, що перевищував 6000 німецьких марок, оподатковувався за ставкою 95%. Однак після податкової реформи ця висока ставка стала застосовуватися лише до річних доходів, які перевищували 250 000 марок. Це стало значним полегшенням для населення та дало потужний імпульс для розвитку бізнесу. У 1950 році для громадян Західної Німеччини з доходом у 2400 марок, максимальна податкова ставка знизилася з 85% до 18%. Цю інформацію наводить фінансовий аналітик Віталій Шапран.
"І до сих пір, якщо ви подивитесь сучасну податкову систему Німеччини, то там прибутковий податок починається з 14%. Менше, ніж у нас. Там потім він доходив до 45 там де ставка і так далі, але ці податкові новації призвели до того, що податкова система орієнтована на те, щоб бідні платили менше. Цей принцип був і в 1948 році у Німеччині. І він так і лишився. Йшла реформа зниження податків, вільне ціноутворення і жорстке антимонопольне законодавство. Вони були підтримані зовні. Це все погоджувалося із союзниками. І фінансувалося за рахунок плану Маршала".
Переосмислити історичний досвід і побудувати абсолютно нову країну та суспільну свідомість - таке надскладне завдання постало перед німецьким народом. Реалізувати його взявся перший канцлер Конрад Аденауер. Цікаво, що за своє життя він встиг пережити крах трьох німецьких держав: імперії Вільгельма Другого у 1918-му, Веймарської республіки в 1933-му та нацистського Рейху в 1945-му. Четверту - Федеративну Республіку Німеччини - він створив сам.
Енергійний і рішучий, Аденауер очолював Німеччину протягом 14 років, за які йому вдалося зняти з народу тавро найбільшої загрози миру, відновити довіру, реабілітуватися в очах сотень мільйонів людей і розпочати нову еру реформ, демократії та процвітання. Він вірив, що відродження Німеччини можливе лише через тісну співпрацю з західними державами. Поки Аденауер намагався переконати політиків цих країн у тому, що стабільна Німеччина є запорукою захисту та рівноваги в Європі, його талановитий міністр фінансів Людвіг Ергард продовжував реалізовувати успішні економічні реформи. Важливим фактором для цього стала корейська війна, яка спричинила середнє зростання цін на імпортовану сировину на 67%, в той час як ціни на експортовану готову продукцію піднялися лише на 17%. Якби промисловість не виявилася конкурентоспроможною в цей критичний момент, економічна криза могла б призвести до значних проблем. Паніка через загрозу нової глобальної війни викликала купівельний бум. У той же час між канцлером Аденауером і міністром економіки виник напружений конфлікт, який виходив за межі партійних рамок. Проте корейська війна врешті-решт обернулася на користь Німеччини. Стабільна економіка з доступною робочою силою почала активно постачати свою продукцію на світовий ринок, що потребував товарів. У 1950-х роках темпи зростання німецького ВВП стали найвищими серед розвинених країн, а інфляція залишалася на низькому рівні. Ергард чітко позиціонував Німеччину як країну західної культури та ринкової економіки, закріпивши її роль одним із ключових учасників "спільного ринку".
Куди ж поділися старі рейхсмарки? Не всі вони були обміняні на нові, частина просто зникла. Існує поширений міф, що найорактивніші німці з Західної Німеччини їздили до Східної, щоб витрачати гроші, які зберігали під матрацами. Але якщо такі випадки і мали місце, то їх було небагато і дуже недовго. Адже відразу після введення дойчмарки у Західній Німеччині, у Східній також відбулася економічна реформа. Радянська влада наклеювала на старі рейхсмарки спеціальні марки, відомі як остмарк. Таким чином, у Берліні, що був поділений між двома окупаційними зонами, виникла цікава ситуація з валютою. СРСР наполягала на використанні лише остмарків у місті. Проте депутати, включаючи представників Західної Німеччини, проголосували на користь дойчмарки. Це стало причиною для початку економічної блокади Берліна, яка розпочалася в 1948 році і тривала до наступного року.
Ця історія добре відома: союзники були змушені створити повітряний міст, щоб доставляти основні продукти харчування та інші життєво необхідні товари до Берліна літаками. Цікаво, чи знаєте ви, який перший крок зробила радянська військова адміністрація, коли вирішила заблокувати Західний Берлін? Вони відключили електрику. Єдина електростанція, що забезпечувала електроенергією весь Берлін, розташовувалася на території Східного Берліна. Це викликає певні паралелі з сучасними подіями. Практика економічного тиску, яку використовують сьогодні, в значній мірі нагадує старі методи радянського режиму. З економічної точки зору такі дії виглядали нераціонально та значно загострювали ситуацію в Європі. Уявіть собі, що вже в 1949 році почалося протистояння між двома блоками: західними державами та Радянським Союзом. На той час Радянський Союз мав величезну армію, багато військ було розміщено в Європі. І не забувайте, що Америка тоді була єдиною країною, яка володіла ядерною зброєю. Хоча Радянський Союз перевершував США за кількістю інших видів озброєння, володіння ядерною зброєю залишалося стримуючим фактором. Ще один важливий момент полягав у тому, що Сталін прагнув вирішити німецьке питання, яке було для нього критично важливим. Його основна мета полягала в створенні об’єднаної та нейтральної Німеччини, що мало стати своєрідним буфером. Країни Східної Європи, такі як Польща та Чехія, вже були під контролем Сталіна, і почали формуватися так звані країни народної демократії, які перебували під впливом Радянського Союзу. Тому, на той момент, було вирішено уникати ескалації конфлікту з західними країнами. Лише в березні 1952 року з’явилися пропозиції Сталіна щодо створення об’єднаної, але нейтральної Німеччини, яка б не входила до жодних військових союзів. Однак з політичної точки зору це вже стало неможливим, оскільки Західна Німеччина почала активно інтегруватися в європейське економічне та політичне співтовариство.
Яку роль відіграв план Маршала у відновленні Німеччини? У 1947 році Джордж Маршалл, держсекретар США, представив ініціативу, спрямовану на відновлення економік європейських країн. Ця програма не лише мала на меті відбудову зруйнованих економік, але й спонукала країни до створення єдиного ринку, закликаючи їх впроваджувати сучасні американські методи у своїх економіках. Вона також сприяла фінансовій стабільності валют і бюджетів. Цей план став відправною точкою для формування Європейського Союзу та НАТО. Загалом на відновлення післявоєнного світу було виділено понад 13 мільярдів доларів — це приблизно 143 мільярди в сучасних грошах. Фінансова підтримка включала пряму допомогу, кредити та гарантії кредитування. План був розрахований на чотири роки — з 1948 по 1952, проте більшість коштів було використано вже у перші два роки, оскільки згодом почалася Корейська війна, і США вже не могли зосередитися на Європі. Варто зазначити, що участь у цій програмі була запропонована всім європейським країнам, включаючи СРСР та держави Східної Європи, які перебували під радянським контролем. Однак Сталін відмовився від цієї допомоги, адже не бажав ділитися своєю владою, попри те, що СРСР також зазнав значних втрат у війні. Натомість Німеччина охоче скористалася можливостями, які надавав план.
Чи дійсно ця сума мала таке значення? І чи міг би подібний підхід спрацювати сьогодні, в умовах сучасної України, яка потребує відновлення? - обмірковує та проводить історичні аналогії кандидат економічних наук, фінансовий аналітик, колишній член ради Національного банку України Віталій Шапран.
Найбільше вигоди від плану Маршала отримали Великобританія, Франція, Бельгія, Нідерланди та Німеччина, яка стала останньою в цьому списку. Цей план став справжнім каталізатором відновлення. По-перше, він передбачав безкоштовні поставки товарів не лише до Німеччини, а й до інших європейських країн. У англомовних країнах цей проект відомий не як "план Маршала", а як "European Recovery Plan" - Європейський план відновлення. Лише 10% загальної суми становили кредити, які потрібно було повертати, тоді як 90% складали безкоштовні постачання товарів першої необхідності, що допомагали відновлювати енергетику, харчову промисловість та інші сфери. На той момент фактично було закладено основи так званого експортного фінансування. Ці 10% кредитних коштів слугували для того, щоб країна-кредитор могла забезпечити збут продукції своїх виробників в інших країнах. Сьогодні ця модель фінансування розширилася та значно розвинулася. Тому, коли звучать пропозиції створити "план Маршала для України", варто пам’ятати, що, наскільки мені відомо, лише Укрексімбанк уклав близько 50 угод з різними експортно-імпортними банками, включно з Ексімбанком США та німецьким агентством "Гермес", яке займається експортним страхуванням ризиків. Саме план Маршала започаткував цю сферу, яка на той час була недостатньо розвинута. Моделі фінансування, що включають невеликі суми на відновлення, здатні залучити увагу приватних інвесторів, які є найефективнішими в цьому процесі, оскільки повне фінансування з державних коштів є вкрай складним завданням.
Тобто план Маршала був більше психологічним чинником допомоги для бізнесу, стимулом для вливання інвестицій, відновлення роботи підприємств і скорочення безробіття. Бо сума, виділена на відбудову саме Німеччини, була незначною у порівнянні з масштабами необхідного відновлення. Тому сучасні німецькі історики та економісти оцінюють ті кошти приблизно у 2,5%-ки всього економічного потенціалу Німеччини у той період. Корейська війна потребувала великої кількості зброї, яку не мала права виготовляти Німеччина, але яку активно постачали переформатовані під військові потреби інші європейські країни. Тому німці сконцентрувалися на промисловій продукції. Відповідно, збільшився експорт, зросли надходження, з'явилася можливість інвестувати у власне виробництво. Також проводилося поширення акціонерного капіталу шляхом емісії так званих "народних акцій", які реалізовувалися працівникам за пільговим курсом. Для цього були частково приватизовані державні концерни. У такий спосіб заохочувалося вкладання робітниками частини свого доходу в інвестиційні фонди підприємств, на яких вони працювали. Набуття власності є протиотрутою від поширення радикально лівих ідей. У цілому, політика проводилася за принципом Ергарда: "Ситий німець комунізму не захоче". Вагомим чинником для покращення життя простих робітників у цей період стала і певна корпоративна домовленість між бізнесом, державою та профспілками, завдяки якій їхня заробітна плата постійно зростала. Тобто у виграші були абсолютно всі - пояснює доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту всесвітньої історії Національного академії наук Сергій Стельмах.
Цей капіталізм має свої корені в Німецькій імперії і є характерною рисою німецької економіки. Він продовжував існувати під час Веймарської Республіки і знайшов своє втілення у Федеративній Республіці Німеччина. Цей феномен відомий як рейнський капіталізм. Хоча назва може бути умовною, вона відображає тісну співпрацю між державою, бізнесом, фінансовими установами та профспілками. Така система допомагала уникати конфліктів всередині промислових підприємств, сприяючи стабільному зростанню доходів. Завдяки цій корпоративній взаємодії, заробітна плата підвищувалася приблизно на 8% щороку. Проте, темпи інвестицій в промисловість перевищували темпи зростання заробітних плат. Частка заробітної плати у вартості готової продукції була значно меншою, що стало ще одним чинником, який стимулював розвиток німецької промисловості в цей період.
Цікаво, що структура акціонерів суто німецьких компаній, приміром автомобільних, досі є інтернаціональною. Це далекий вплив плану Маршала - вважає кандидат економічних наук, фінансовий аналітик Віталій Шапран. Серед них багато інвестиційних фондів. Така ж ситуація існує і в банківській системі. Усе тому, що в ті часи США, Велика Британія та Франція постачали дуже багато капіталу до Німеччини, зокрема і для післявоєнного відновлення.
Цей процес не обмежувався лише планом Маршала. Ринкове середовище в Німеччині мало значне історичне підґрунтя. Там функціонували банки, товарна та фондова біржі. Однак, епоха гітлерівського режиму завдала серйозної шкоди цим інститутам: була встановлена адміністративна економіка, що базувалася на монополістичних засадах. Німецька група реформаторів вирішила діяти радикально, знищуючи наслідки гітлерівського правління і поступово формуючи ринкові відносини, схожі на ті, що існують у Сполучених Штатах і Великобританії. Хоча в США акції відіграють важливу роль в інвестиціях, Німеччина більше покладалася на кредитування та зовнішні фінанси, зокрема завдяки плану Маршала. Вони скористалися наслідками війни для трансформації своєї галузевої структури. Якщо ознайомитися зі статистикою, навіть у 60-х роках, коли план Маршала вже завершився, експорт становив близько 15% ВВП. Натомість за підсумками 2023 року цей показник зріс до 47%, що свідчить про високу експортозалежність німецької економіки в контексті Європейського Союзу. Це створює певні напруження у відносинах з іншими країнами, зокрема з Україною та ЄС, оскільки Німеччина залежить від своїх міжнародних партнерів у питаннях експорту. Трансформація галузевих ринків у довгостроковій перспективі призвела до зміцнення німецької економіки. Якщо проаналізувати історичні дані, то можна помітити, що в перші роки реформ Ергарда ВВП зростав у середньому на 8% на рік протягом десятиліття, що є вражаючим показником, перевищуючи зростання Китаю на 3%. Водночас Німеччина стикалася з серйозними соціальними проблемами через наслідки війни, зокрема з великою кількістю інвалідів. Тож, незважаючи на соціальні труднощі, ці реформи сприяли суттєвому економічному зростанню, що дозволило країні взяти на себе більші соціальні зобов'язання та відновити ринок, зруйнований гітлерівцями.
Дискусії про компенсацію збитків від Німеччини іншим країнам за військову агресію почалися ще задовго до завершення війни. У вересні 1941 року, коли до поразки Гітлера було ще далеко, це питання вперше порушив уряд Нідерландів, перебуваючи в еміграції у Лондоні. У листопаді 1942-го у Великій Британії створили репараційну комісію, яка до серпня 1943-го підготувала перший офіційний документ про репарації. Радянський Союз вимагав покрити збитки сумою в 128 млрд доларів - нині, з урахуванням інфляції, це у 10-15 разів більше. Однак розраховувати на повне відшкодування було нереально, і на Ялтинській зустрічі у лютому 1945 року, коли поразка Німеччини стала неминучою, лідери США, Великої Британії та СРСР зійшлися на набагато меншій сумі. Усі потерпілі від німецької агресії держави мали отримати від Німеччини репарацію у 20 млрд доларів. Половина, тобто $10 млрд, призначалася Радянському Союзу та Польщі. Сама Німеччина змогла відновитися в 1955 році, коли рівень промислового розвитку досяг максимальних 12%. І вже з початку 1960-х років Німеччина стала однією з найпотужніших країн Європи, а також третьою у світі та першою в Європі за золотовалютними запасами. Усе це стало можливим завдяки сукупності факторів коментує кандидат економічних наук, фінансовий аналітик Віталій Шапран.
Її успішні реформи, які спиралися на ринкові принципи, відображають трудову етику німців, які неодноразово підтверджували свою працелюбність. Коли зруйновано багато основних фондів, інфраструктуру та житло, їх відновлення стає критично важливим і суттєво впливає на економічне зростання. Німці змогли знайти оптимальний баланс у розвитку економіки у роки до інфляції, що дозволило їм досягти вражаючих темпів зростання. Їхня ситуація з 1950-51 років викликає заздрість: як швидко вони відновилися за кілька десятиліть, і цей досвід варто взяти за приклад.
Спостерігаючи за неймовірними темпами реформ у Німеччині, французькі спостерігачі Жак Рю Еф та Андре П'єтр зазначали: "Ще вчора німці в паніці бігали містами у пошуках хоч якихось продуктів харчування, а сьогодні їхні думки зосереджені на виробництві необхідних товарів. Напередодні на їхніх обличчях відбивалися глибокі тривога і страх, а наступного дня ціла нація активно взялася до праці, з надією дивлячись у майбутнє". Міністр фінансів Людвіг Ергард під час однієї з нарад закликав уряд невпинно покращувати умови життя звичайних громадян, адже в іншому випадку Німеччина не тільки зруйнує основи технічного прогресу та втратить статус цивілізованої країни, але й на століття застрягне в епосі штучної бідності. У 1962 році рівень промислового виробництва в Західній Німеччині перевищив довоєнні показники в три рази, що дозволило країні стати на рівень з провідними промисловими державами. У світі почали говорити про "німецьке економічне диво". Таким чином, економічні руйнування після війни були ліквідовані всього за десять років, і Німеччина перетворилася на одну з найзаможніших країн Європи.
А от чи повторить успіх швидкої відбудови Німеччини Україна? Чи винайде свою формулу успіху? Відповідь у серцях та діях кожного українця.
