Зрада за зрадою. Чи справді кількість зрадників зростає?

Служба безпеки України уважно фіксує кількість та категорії затриманих коректувальників, підпалювачів або терористів. Складається враження, що число осіб, які зраджують свою батьківщину, зростає.

У цьому, як і в багатьох інших величних локаціях, варто зробити глибокий видих.

Складається враження, що це відображає нашу травмовану емоційну сферу. Незалежно від того, про що ми думаємо, наші думки часто сходять до конспірології та апокаліптичних сценаріїв. Проте, оскільки це всього лише атитюди і набутий досвід, вони можуть з’явитися і зникнути, як тільки їх помічаємо. Особливо якщо в нашій свідомості є багато вільного простору. Ці емоційні гойдалки проявляються з такою інтенсивністю, що здається, світ навколо нас обертається. Але насправді, світ про це зовсім не знає.

Правове тлумачення кримінального правопорушення формується через проведення оперативно-слідчих заходів, акумулювання доказів з дотриманням встановлених процедур та рішенням суду, адже закон суворий, але це закон.

І є атрибуція. Прийняття і специфічне осмислення зрадливого чину "широких народних мас", бо так виглядає. Коли оцінка явища базується на контрасті між власними утопічними фантазіями і реальністю, вона завжди трагічна. Що більша відмінність цих потенціалів, то романтичніше-поетичніша людина, то більший у неї шанс на високе страждання.

Існує традиційна тенденція в глобальному медіапейзаже до акцентування на всьому, що викликає огиду, оскільки більшість нейронів нашого мозку налаштовані на створення відчуття тривоги (з метою виживання). Отже, високий рівень клікбейтності контенту, пов’язаного зі страхом або дискомфортом, є не результатом роботи SMM-спеціалістів, а простим використанням біологічних особливостей та запитів нашої підсвідомості. Коли ви читаєте про щось негативне, автоматично відбувається підвищення рівня тривожності.

Я міг би в 100500-й раз порекомендувати не заварювати собі вранішньої кави на стічних медіаводах, проте "миші плакали, кололися, але продовжували жерти кактус".

Перед тим як розглядати психологічні аспекти зради, важливо спочатку визначити, що ми розуміємо під поняттям вірності. Якщо індивід не усвідомлює, що таке вірність і яку роль вона відіграє, то в його очах зрада, як з моральної, так і з юридичної точки зору, може не мати жодного значення.

Спершу була лояльність. Від латинського legalis, "законний", тобто той, хто дотримується правил. Згодом у французькій мові з'явилося слово loyal, тобто "вірний чомусь-комусь", "чесний", "хто не зраджує".

Про вплив французької культури на формування норм аристократичної поведінки написано стоси книжок, яких сьогодні, однак, уже ніхто не читатиме. Тут є неполіткоректний нюанс: позаяк ми здебільшого валандалися в Російській імперії, франзужчина позитивно ліпилася і до наших неодворян на цих теренах.

Трохи інша історія, просто більш чітко сформульована, була в німецькій мові, бо нашого спадку австро-угорського цісаря Франца-Йосипа теж нікуди не подінеш. Там культура була тісно пов'язана з ідеєю васальної відданості сюзерену та поняттям особистої честі. (Щоб мати поняття особистої честі, для початку треба бути особистістю.)

У середньовічній німецькій героїчній літературі вірність васала своєму сюзерену вважалася найвищою моральною цінністю. Заради цієї відданості він був готовий жертвувати власним життям і навіть вчиняти жорстокі вчинки. Ця відданість ґрунтувалася на самопожертві, мужності та прийнятті своєї долі. Тобто те, що ми спостерігали у японських самураїв, було звичним явищем і в європейському контексті.

Польська шляхта відтворювала лицарські традиції в той час, коли вони вже втратили популярність у Центральній Європі. Проте, ця культура створила унікальне явище "гонору", яке включало в себе приниження та експлуатацію простого населення. У цьому контексті термін "козак" перетворився на образливе слово.

Англійські кейси подібні, але треба розуміти, що в континентальній Європі вони завжди були дисидентськими і цікавили відносно невелику кількість аристократії.

Цей спрощений історичний огляд має на меті привернути увагу читачів до того, що етичні аспекти вірності стосувалися лише обмеженого кола представників еліти. Вони виникли в контексті певних васальних відносин, які сформувалися навколо конкретних монархів.

Тепер поговоримо про наші традиції багатосторонності.

Запорізькі козаки не мали сталої зовнішньополітичної орієнтації. Їхня політика часто змінювалася залежно від історичних обставин, загроз і можливостей, які виникали у відносинах із сусідніми державами -- Московією, Османською імперією та Річчю Посполитою. У різні періоди запорожці шукали підтримки в інших держав, коли московський вплив посилювався і загрожував їхній незалежності. Були союзи з московитами, були з Кримським ханством і Туреччиною, була служба для Польщі. Для пушкіністів еталон зрадника -- Іван Мазепа, для поляків -- Богдан Хмельницький. Активно перебігаючим туди-сюди народним масам ніхто претензій особливо не пред'являв, бо не по чину таке хлопоманство.

Тобто в документовані періоди людської історії зміна політичних орієнтацій на потребу була досить банальним явищем. Наступні покоління романтиків, особливо письменники на кшталт Вальтера Скотта, заднім числом знаходили для таких суто зоологічних моделей поведінки високоморальні виправдання, притягнуті за вуха з власного часу.

Таким чином, інститут соціальної репутації стосувався лише заможних верств населення. Для широкого загалу репутаційні ризики обмежувалися лише релігійними аспектами. Сьогодні ти - відданий прихожанин, а завтра, лише за один невдалий погляд на поважну особу, можеш стати єретиком.

У будь-якому контексті — світському чи релігійному — формування індивідуальної свідомості на безальтернативну приналежність супроводжувалося серйозними покараннями, що відповідали інтересам пануючих класів. Для еліти це стосувалося життя на землі, а для простолюдинів — у загробному світі. Наприклад, коли барон, шляхтич чи дворянин змінювали свою політично-фінансову підтримку з одного монарха на іншого, це вважалося зрадою. Натомість, коли селяни, втікаючи від жорстокого пана, обирали кращого, це сприймалося як прояв демократії та захисту прав людини.

Сучасна демократія є відносно новим феноменом, її історія налічує не більше 150 років. За словами Самюеля Гантінгтона, вона почала формуватися в кінці XIX століття. Не варто звертатися до античності, адже "демократичні" практики тих часів навряд чи відповідали сучасним уявленням про політичну коректність. Незважаючи на численні заяви про рівність прав, ієрархічність залишається основою для збереження людського роду та його продовження — це природна риса будь-якої соціальної спільноти. Прагнення до розширення прав завжди йшло в парі з недостатнім зростанням відповідальності за їх використання, що часто сприймається лише як компенсація за минулі несправедливості.

Не розглядайте наведений нижче текст як політичну аналізу, але важливо встановити простий зв'язок між діями, що керуються вигодою, та тими, що ґрунтуються на цінностях.

Сучасна електоральна демократія характеризується відвертим і безпосереднім залученням виборців у всіх можливих формах, що в інших умовах могло б бути розцінене як серйозний моральний проступок або навіть злочин.

Українська версія ще й експлуатує при цьому етнічний колорит, тобто оформлює будуари виборчих кабінок у національному стилі для більшого розслаблення сфінктерів.

Десятиріччя такого позитивного підкріплення, вироблення умовного рефлексу поведінки призвели до мовчазного взаємного визнання станової (або класової, кому як) нерівності.

При цьому правляча паразитуюча міноритарна верства, сама показуючи приклад ефективного ігнорування Конституції, заохочує посполитих до того самого в рамках їхніх можливостей. Такий клептократичний симбіоз -- дуже поширене явище. Українська специфіка в тому, що війна обірвала циклічність електорального петтінгу і бюджетного грумінгу. І держава в особі тих, кому це обломилося, пригадала про конституційні обов'язки посполитих.

Людям ці позапланові нагадування в хвіст не вперлися, бо є ж консенсус: ми не ліземо до вас, ви -- до нас, а у кабінці домовимося про ціну цінностей.

Виняток -- родинне виховання, де є тяглість передачі культури, звичаїв і цінностей. Виховання, де батьки важливіші дітям за владу, що для всякої влади є інституційним кошмаром, попри її волелюбну демагогію.

Поясню ще раз, чому ми емоційно гостріше сприймаємо як огидну масовість зрадливих злочинців-ноунеймів, яких нині оберемками пакують СБУ і Нацпол, аніж інформацію про арешт за таке саме експолітика, високопосадовця, генерала і тому подібне. Бо квазидемократія привчила нас до поділу на "ми" і "вони". Вони -- засадничо корупціонери, зрадники, ну і далі за списком. Це таке психологічне відпозиціонування: якщо "вони" -- погані, то "ми" -- автоматично хороші. "Ми", хороші, мали довгу традицію "взяти" щось із колгоспу, заводу, роботи собі в злиденне хазяйство. Головне, щоб через прохідну пролізло. Це не крадіжка, боронь Боже, просто "взяв". А крадуть -- "вони".

І ось, зненацька, вечір проникає у наш затишний куточок національного хюгге, вриваючись туди з вульгарним когнітивним дисонансом.

Коли ми розглядаємо зраду особи, яка дала клятву вірності та несе відповідальність за добробут тисяч "маленьких українців", ми підсвідомо схильні вважати, що подібні ситуації є неминучими. І навіть можемо відчувати певне задоволення від цього.

Ми — це інші. Проте Сартр у своїй п'єсі "За зачиненими дверима" стверджує: "Пекло — це інші". Зло, як виявляється, має банальний характер. Книга Ханни Арендт, присвячена суду над Адольфом Айхманом, отримала назву "Банальність зла: Суд над Айхманом в Єрусалимі". Вона підкреслює, що бездумність, позбавлена злочинних спонукань, є основою найжахливіших злочинів. Це видання викликало критику з боку тих, хто прагнув знайти у злочинці психіатричні аномалії, але це не так. Цю ідею не витримав американський головний військовий психіатр Нюрнберзького процесу Дуглас Келлі, який не виявив жодних психічних відхилень у провідних нацистів і, зрештою, наклав на себе руки.

Серед нас приховано безліч патогенних мікробів, які навіть не здогадуються про свою шкідливу природу. Вони живуть своїм життям, адже не обіцяли нічого нікому і не усвідомлюють, що є справжньою загрозою.

Відбувається якесь звикання, нормалізація думки, що зрадників може бути аж так багато. І це правда, але тут питання в масштабі.

Неприємно велика кількість не є синонімом масштабу. Обсяг генетичного матеріалу мікроорганізмів, що мешкають у нашому організмі, приблизно у сто разів перевищує наш власний геном, але це не означає, що ми повинні впадати в паніку чи переживати за свою ідентичність.

Можливо, вам відома притча про чотирьох сліпих мудреців, які доторкалися до слона, кожен з них описуючи його відповідно до своєї чуттєвої сприйнятливості. В молодості я написав оповідання під назвою "П'ятий мудрець", в якому уявляв, що існував ще один сліпий мудрець, що зловився за слоняче інтимне місце. І в цей момент йому відкрилася вся глибина світової мудрості.

Воно десь так виглядає, коли ми нервово хапаємося за зрадську зраду.