"Н жодна нація не переживала настільки масштабних міграцій населення."
Після війни сплеску народжуваності не станеться, вона залежатиме від економічної спроможності держави, - каже демограф Олександр Гладун
Наскільки серйозна нинішня демографічна криза в Україні?
- Війна вплинула на всі демографічні процеси - народжуваність, смертність, міграцію.
До початку повномасштабної агресії в Україні, включаючи тимчасово зайняті регіони, населення становило 42 мільйони людей.
Демографічна ситуація в Україні була кризова й до повномасштабного вторгнення, вона виникла ще на початку 1990-х. Максимум чисельності населення в нас був 1993 року - 52 мільйони. Надалі невпинно скорочувався. Цьому сприяли три чинники: зниження рівня народжуваності, високий порівняно з іншими європейськими країнами рівень смертності, особливо чоловіків працездатного віку, та міграційні потоки. Українці спершу їздили за кордон працювати й поверталися - це трудова тимчасова міграція. Але в частини людей вона поступово перетворилася на постійну. Після перепису населення 2001 року, за різними підрахунками, за кордоном залишилося від одного до двох мільйонів осіб.
Протягом останніх тридцяти років чисельність населення знизилася на 10 мільйонів осіб. Це вражаюче прискорення. Основною причиною цього явища до початку повномасштабної війни стало зміщення в репродуктивній поведінці населення та різке зменшення рівня народжуваності.
З чим це, насамперед, асоціюється?
У всьому світі, коли економічні показники зростають, спостерігається зниження як рівня смертності, так і народжуваності. Однак з плином часу розвинені країни досягають такого етапу, коли смертність починає перевищувати народжуваність. Це явище характерне майже для всієї Європи. Натомість демографічний бум відбувається лише в кількох африканських країнах.
Відповідно до прогнозів Організації Об'єднаних Націй, до 2050-2080-х років світова чисельність населення почне знижуватися. Це явище є частиною природного процесу розвитку суспільства, в якому перебуває й Україна. Проте в нашій країні ці зміни відбуваються швидшими темпами. Основним фактором, що впливає на це, є економічна ситуація. Під час економічних криз пари часто відкладають рішення про народження дітей. Сьогодні дитина сприймається як соціальна цінність, у яку батьки інвестують ресурси до моменту, поки вона не стане самостійною. Важко спрогнозувати, чи зможе доросла дитина підтримати своїх батьків у майбутньому. Дві сотні років тому сім'ї були більш чисельними, а діти починали працювати вже в 5-7 років, забезпечуючи своїх батьків. Нині ж діти потребують значної уваги та матеріальних витрат. Саме в цьому і полягає основна проблема для сучасних батьків. Багато жінок сьогодні вважають за краще спочатку здобути освіту та збудувати кар'єру, а вже потім думати про дітей. Це свідчить про зміну пріоритетів і соціальних норм, що, в свою чергу, впливає на репродуктивну поведінку.
Україна з кінця 1980-х живе в перманентній економічній кризі. Наші жінки скаржаться на низьку зарплату, малу допомогу в разі народження дитини, яку виплачують до 3 років, а у провідних європейських країнах - до 18-21. Коли в сім'ї народжується дитина, є загроза, що хтось втратить роботу. Якщо ж державну допомогу виплачують протягом 18 років, то люди менше бояться за робоче місце. Якщо з народженням першої дитини в сім'ї були економічні труднощі, ймовірність народження другої дитини зменшується. Також жінки називають проблему соціальної інфраструктури - брак дошкільних дитячих закладів, відсутність гнучкого робочого графіка для поєднання роботи з вихованням, високі ціни на житло, через що сім'я середнього достатку мусить усе життя орендувати квартиру, і грошей на другу дитину не вистачає. Усе це призвело до того, що рівень народжуваності в Україні один із найнижчих у світі.
Які проблеми є найбільш нагальними в українській демографії сьогодні?
- Після повномасштабного вторгнення це міграція. За даними Управління верховного комісара ООН у справах біженців, кількість наших воєнних мігрантів - 6,8 мільйона. За даними прикордонної служби України - 4-5 мільйонів. Із них 60 відсотків становлять жінки, приблизно третина - діти до 18 років, решта - люди працездатного віку. Особи старші 65 років - 6 відсотків.
Люди похилого віку залишаються в Україні, тоді як працездатні громадяни емігрують. Це призводить до браку робочої сили. Крім того, в країні налічується близько 4,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб. У загальному, 10 мільйонів українців залишили свої постійні місця проживання, що становить приблизно 25% населення. Жодна інша країна не стикалася з таким масштабним переміщенням населення. Додатково, в родинах переселенців спостерігається зниження народжуваності.
Ви згадували про "демографічне старіння", характерне для багатьох сучасних країн. Які причини й особливості старіння населення України?
Постаріння населення на глобальному рівні є сигналом покращення життєвих стандартів, що, в свою чергу, призводить до подовження тривалості життя. Цей процес виявляється у зростанні частки громадян віком понад 65 років, тобто людей, які перебувають на пенсії. Водночас, через зменшення рівня народжуваності, кількість осіб молодше 18 років зменшується. Такі зміни суттєво впливають на соціальну інфраструктуру та економічний розвиток держави.
В Україні збільшення числа пенсіонерів створює додаткове навантаження на Пенсійний фонд, соціальні служби та медичну систему. У той же час зменшується тиск на освітню сферу через зниження кількості дітей. В результаті, в майбутньому на ринку праці буде менше людей, що призведе до зниження обсягів внесків до Пенсійного фонду. Наразі пенсійні внески не покривають потреби фонду, і його фінансування здійснюється за рахунок державного бюджету. Це створює труднощі з виплатою пенсій, що в свою чергу веде до підвищення пенсійного віку та зростання податкового навантаження.
Також змінюється статево-вікова структура суспільства. Менше дітей - отже менше шкіл і дошкільних закладів. Міносвіти починає скорочувати кількість вузів. Відповідно, на ринку праці буде менше молоді, а в Пенсійний фонд надійде менше відрахувань. Якщо народжуваність збільшиться, зросте потреба в навчальних закладах, зміниться система охорони здоров'я.
Звертаючись до теми міграції у контексті війни, варто розглянути, наскільки глибокими є зв'язки українців, які перебувають за межами країни, з рідною землею. Яка частка емігрантів висловлює бажання повернутися на Батьківщину?
Мігрантів можна поділити на дві основні групи: тих, хто залишив країну через війну, та тих, хто виїхав раніше. Багато представників другої групи навряд чи повернуться в Україну, оскільки у них немає достатніх причин для цього. Вони покинули країну через незадоволеність ситуацією, а тепер зіткнулися з ще більшими викликами. Що стосується мігрантів, які виїхали через війну, тут є кілька важливих аспектів. По-перше, тривалість конфлікту прямо впливає на рішення людей повертатися: чим довше триває війна, тим менше охочих повернутися. По-друге, ті, хто вирішить повернутися, зіткнуться з пошуком житла та роботи. Чи зможуть вони знайти те, що відповідатиме їхнім потребам? Чи зможуть влаштувати дітей до навчальних закладів? Люди порівнюватимуть ці умови з тими, що мали за кордоном. Важливо також зазначити, що багато європейських країн активно інтегрують українських мігрантів, зокрема через безкоштовні мовні курси. Крім того, реалізується політика залучення на ринок праці — людям пропонують робочі місця, щоб вони залишалися та адаптувалися до нового життя.
Багато соціологічних служб у нас і за кордоном проводить опитування, чи планують люди повертатися. Результати приблизно такі: 25 відсотків кажуть, що не повернуться, ще 25 - обов'язково повернуться, але після війни. 50 відсотків вагаються. Але ці рішення змінюються, і які будуть настрої на момент закінчення війни, сказати важко. Якщо повернуться 50-60 відсотків, це буде добрий результат. Це також залежить від того, на яких умовах війна закінчиться. Я нині не бачу передумов для її закінчення чи навіть перемир'я. Путіну нема сенсу зупиняти війну - почнуться соціальні й економічні проблеми, що можуть його знести.
В одному з проведених досліджень респондентів запитували, чи бажали б вони повернутися в Україну в межах її кордонів 1991 року або 2022 року. Більшість, яка обрала перший варіант, виявилася на 25% більшою. Це свідчить про усвідомлення людей, що варіант з кордонами 2022 року означає лише тимчасове припинення бойових дій, після чого може розпочатися новий етап конфлікту.
Яким чином війна та виїзд українських громадян за межі країни позначилися на ринку праці в Україні?
На ринок праці значно вплинули два фактори: виїзд населення за кордон та мобілізаційні заходи. Унаслідок цього багато компаній відчувають нестачу робочої сили. Однак, за даними дослідження Національного банку, певна частина підприємств планує зменшити штат. Важко визначити причини такого розвитку подій, але така ситуація є реальністю.
Спостерігається брак робочої сили в Україні. Уряд шукає способи вирішення цієї проблеми, зокрема, шляхом залучення іноземних працівників, насамперед з Індії, Узбекистану та інших країн Середньої Азії. Однак таку політику потрібно впроваджувати з обережністю, оскільки важливо враховувати, як це вплине на етнічний та соціальний склад українського населення. Надмірний приплив трудових мігрантів може викликати проблеми, особливо з огляду на те, що після закінчення або призупинення війни частина українців повернеться з-за кордону, а також з'являться демобілізовані, які також потребуватимуть роботи. Прийдуть люди з країн з нижчим рівнем економіки, які погоджуватимуться на нижчу заробітну плату, в той час як українці не будуть готові працювати за такі умови. Це може призвести до нової хвилі еміграції українців у пошуках кращих можливостей, адже з'являться конкуренти, готові працювати за мінімальні зарплати. Отже, політика залучення іноземців на ринок праці повинна бути ретельно контрольована і поміркована, навіть з можливістю точкового підходу. Остаточні рішення слід ухвалювати після війни, коли міграційні потоки стабілізуються. Масове залучення трудових мігрантів може негативно позначитися на майбутньому країни.
Заступниця міністра соціальної політики Дарія Марчак повідомила про потенціал залучення молодих мігрантів з країн, що розвиваються, через освітні ініціативи. Чи зможе це позитивно вплинути на демографічну ситуацію?
Міграційна політика включає кілька ключових аспектів. Перший з них - це надання політичного притулку. Ми підтримуємо осіб, які піддаються репресіям у Росії та інших державах. Це, по суті, гуманітарна місія, яку сьогодні виконують багато країн, допомагаючи українцям. Другий аспект стосується ринку праці. Третій - прагнення забезпечити цим людям можливість постійного проживання, щоб змінити демографічну ситуацію. Це найскладніша частина процесу, адже йдеться про інтеграцію та асиміляцію різних етнічних груп. Важко досягти цього через вищу освіту, адже нові люди прибудуть вже з чіткими цілями навчання. Чи залишаться вони в Україні - питання відкрите. Діти шкільного віку, проте, легше адаптуються. Показовими є дії Росії, яка вивозить наших дітей з окупованих регіонів у спеціалізовані дитячі табори, де їх виховують в антиукраїнському дусі.
Через освіту теж можна впливати, але невідомо, чи сприйме ця молодь українську культуру, чи створюватиме власні етнічні й культурні структури, і чи сприятиме це зміцненню України або навпаки - її розхитуванню. Це велике й недосліджене питання.
Після завершення Другої світової війни західні держави розпочали впровадження політики мультикультуралізму. Для відновлення європейських країн активно залучали іноземних працівників, зокрема Німеччина імпортувала турків, сподіваючись, що вони трудитимуться тимчасово і повернуться додому. Проте цього не сталося. Країни не змогли успішно інтегрувати цих людей у своє культурне середовище. На початку 2010-х років лідери західних країн, такі як Анґела Меркель, Девід Кемерон та Ніколя Саркозі, визнали, що політика мультикультуралізму не принесла очікуваних результатів. Після війни Україна опиниться в економічно та демографічно ослабленому стані. Зараз ми залишаємося вразливою державою, що залежить від допомоги західних партнерів. Внутрішнє суспільство страждає від релігійних та інших конфліктів. Притягнення великої кількості людей з різних етнічних груп не допоможе зміцнити країну; навпаки, це може призвести до напруженості між корінними жителями та мігрантами. Я вважаю, що після завершення війни варто почекати 10-15 років перед прийняттям конкретних рішень у цій сфері.
Мінекономіки заявило, що для повоєнного відновлення треба буде залучити 4,5 мільйона працівників - приблизно 15 відсотків нинішнього населення України. Ми не зможемо адаптувати таку кількість людей. Вони створять паралельні структури зі своєю релігією, культурою, юрисдикцією. Треба усвідомити: яку країну ми хочемо бачити через 10-15 років - з автохтонним чи змішаним населенням? Західноєвропейські країни нині адаптують наших громадян, бо це спільний культурний простір. З Європи до нас ніхто не поїде. Поїдуть люди інших традицій. Адаптувати їх не зможемо. Ми не змогли навіть інтегрувати ВПО в нові громади.
Мінсоцполітики розробило Стратегію демографічного розвитку України до 2040 року. Як її оцінюєте?
Наш Інститут активно долучався до створення цієї стратегії, і я вважаю її успішною.
Вже існує план реалізації цієї стратегії до 2027 року, в якому чітко прописані дії для кожної з шести визначених цілей. Ми пропонували продовжити цю стратегію до 2050 року, адже демографічні процеси відзначаються своєю інерційністю. Проте в даній стратегії першим пріоритетом виступає питання міграції, тоді як у початковому проекті на першому місці була народжуваність. Це свідчить про те, що уряд розглядає вирішення багатьох проблем саме через призму міграційних процесів. На мою думку, важливо сконцентрувати зусилля на підвищенні рівня народжуваності та тривалості життя. Ориєнтація на міграцію вказує на те, що уряд не вбачає або не бажає вносити зміни в ситуацію всередині країни. Якщо не стимулювати народжуваність і не підтримувати сімейні цінності, то за кілька поколінь може суттєво змінитися етнічний склад населення. Щоб уникнути скорочення кількості українців, необхідно, щоб 100 жінок в Україні народжували 220 дітей. На початку великого вторгнення цей показник складав лише 116 дітей, що вдвічі менше необхідного.
Ми не піднімемося до рівня природного відтворення населення, цього не вдалося жодній країні Європи. Але досягти рівня провідних держав, наприклад Франції, де 100 жінок народжують 170-180 дітей, для України цілком можливо. Для прикладу, в Південній Кореї нині 100 жінок народжують 72 дитини - менше, ніж у нас під час війни. У Китаї 100 жінок народжують 100 дітей. В Японії та Італії - 120 дітей, практично як у нас перед великою війною. На початку вторгнення всі опитування молодих сімей свідчили, що більшість із них була налаштована мати двох дітей. Також, якщо ми не приділятимемо уваги охороні здоров'я, в нас будуть високий рівень смертності й низька тривалість життя порівняно з європейськими країнами, де вона більша на 10 років.
Верховна Рада розглядала можливість збільшення фінансової підтримки для сімей при народженні дитини, проте у проекті бюджету на 2025 рік ці зміни не були враховані. Один із законопроєктів пропонував диференціювати розмір виплат залежно від порядкового номера дитини: на другу дитину передбачалося більш значне фінансування, на третю — ще більше. Якщо в країну приїдуть іноземці і вони почнуть народжувати, то допомога буде надаватися їм, а не українським родинам. Натомість необхідно інвестувати у власних громадян, їхнє здоров'я і благополуччя українських сімей. Крім того, багато в чому ситуація залежатиме від політичної та економічної обстановки в країні після завершення війни.
Які нові соціальні виклики можуть постати перед країною після завершення війни?
Бебі-буму не слід очікувати. Така ситуація не спостерігалася навіть у Радянському Союзі після Другої світової війни. Цей феномен був характерний лише для розвинених країн, зокрема для США. В Україні ж після війни мали місце голод у 1946-1947 роках і дуже складна економічна ситуація. Народжуваність дійсно зросла, але це не було справжнім бебі-бумом, а скоріше відображенням відкладених народжень, тобто компенсаційним підвищенням. Люди не наважувалися народжувати під час бойових дій, а лише чекали на їхній кінець. Таке зростання народжуваності зазвичай триває 3-5 років. У соціальному контексті розрив у рівні життя зростатиме і тепер, а після війни ще більше, що негативно вплине на показники народжуваності. Загалом, повоєнна ситуація буде визначатися економічними можливостями держави, зокрема, залежатиме від продовження фінансової підтримки.
Розколів у суспільстві не прогнозую. Регіональні особливості в Україні все більше стираються із переміщенням людей. Доведеться вирішувати певні питання на рівні територіальних громад, бо в них різний склад населення, різні проблеми й потреби. Їх розв'язання убезпечить державу від соціальних вибухів. Соціально-економічна політика має бути зважена і прорахована.
Яким ви вважаєте буде демографічний стан протягом наступного десятиліття?
У 2024 році ми розробили три сценарії прогнозування: оптимістичний, песимістичний та середній. Головним критерієм для всіх варіантів став рік завершення війни. За оптимістичним сценарієм, цей рік – 2025, за песимістичним – 2028, а за середнім – 2026. Навіть у разі швидкого завершення конфлікту не слід очікувати різкого зростання рівня народжуваності. Ситуація зі смертністю може трохи покращитися, оскільки військові втрати зменшаться. Проте, смерть не є виключно фронтовою проблемою: загострюються хронічні захворювання, а в прифронтових регіонах доступ до якісної медичної допомоги залишається обмеженим. Демографічний стан країни наразі в значній мірі залежить від діяльності Збройних Сил України, адже їхня ефективність безпосередньо впливає на виживання держави.
