Політичні новини України та світу

Загальноєвропейська безпека не може бути ефективною без участі України, - стверджує Семенюк.

Ілюстративний фотозбірник: Делегація ЄС в Україні

"У Європі цю тему обговорюють як опозиційні, так і урядові політики."

Пане Тарасе, чи усвідомлює Європа на п'ятому році великої агресії Росії проти України реальний масштаб небезпеки для себе? Як змінилося ставлення європейських лідерів до Росії, і чи готові вони визнати цю загрозу не лише як проблему України, але й як виклик для власної безпеки?

Це чітко видно у реакціях європейських країн, які відображають позиції їх політиків. Ситуація складається в двох напрямках: позитивному та негативному. Позитивний аспект демонструє, наприклад, прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск, який підкреслює, що загроза з боку Росії є реальною та потребує підготовки. Натомість, представники "Альтернативи для Німеччини" вважають, що з Росією можна знайти компроміс: досить лише домовитись із Путіним про відновлення "Північних потоків", і тоді мир відновиться. Таким чином, спостерігаються два контрастні підходи, які свідчать про активну дискусію в європейських політичних колах. 2027 рік стане визначальним, оскільки відбудуться вибори в країнах Європейського Союзу, які є нашими ключовими партнерами в оборонному секторі, такими як Франція, Німеччина, Італія та Польща. Ці держави стануть аренами для тестування, яка з політичних позицій отримає підтримку. Від результатів цих виборів залежатиме, якою буде європейська безпека в контексті завершення війни. Зростаюче усвідомлення російської загрози серед європейців лише посилиться, оскільки опозиційні політики, такі як "Альтернатива для Німеччини", звертатимуться до емоційної складової. В Італії, наприклад, деякі опозиційні партії виступають проти підтримки України, стверджуючи, що війна не може тривати вічно, і країна не має ресурсів для цього. Відповідно, можуть з'являтися заклики до мирного врегулювання конфлікту, навіть якщо це передбачає поступки на користь Росії. Це те, чого прагне Кремль: щоб європейські країни зменшили свою підтримку України, залишивши її на самоті перед викликами. Таким чином, на сьогоднішній день ми спостерігаємо боротьбу цих двох ідей за виживання.

"Загальноєвропейська безпека буде абсолютно недієздатною, якщо там не буде України"

Чи може Європа розробити власну систему колективної безпеки, яка функціонуватиме без залежності від політичних рішень США? Наприклад, створити аналог НАТО, але з акцентом на європейські інтереси. Чи буде Європа спроможна забезпечити свою безпеку без американських військових сил на своєму континенті?

Хоч це може звучати банально, але українці вже з початку повномасштабного вторгнення підкреслювали, що ця війна є не лише боротьбою України, а й серйозною загрозою для Європейського Союзу. Вже тоді, після початку вторгнення, Україна активно закликала європейські країни та НАТО до рішучих дій. Саме в той період почали розроблятися питання, пов’язані з небезпекою, яку несе російська агресія. Ці оцінки стали основою майбутніх санкцій проти Росії, які почали впроваджуватися з 2022 року. Це було критично важливо, оскільки будь-яка затримка у війні дала б Росії можливість наростити свій військовий потенціал. Крім того, саме в 2022 році був започаткований принцип інвестування в українську оборонну промисловість. Європейці, які мислили раціонально, усвідомили, що Україні потрібна максимальна підтримка. Сильна та забезпечена Україна, зі спроможним військом, дозволяє країнам ЄС готувати власні армії. Протягом останніх 70 років після Другої світової війни європейські держави розраховували на захист з боку НАТО, проте Альянс не має своїх сил у повному обсязі — він є лише координаційним центром для об'єднаних військ членів. Отже, для України це стало перевагою: ми отримали інвестиції в оборонну галузь та заклали основу для відмови від будь-яких поступок Росії, адже вона завжди використовуватиме паузи у військових діях для укріплення свого арсеналу. Принцип "жодних пауз, лише інтенсивна підготовка" дозволив нам здобути зброю, провести успішні контрнаступи в Харківській та Херсонській областях, а також зміцнити наш оборонно-промисловий комплекс, який тепер може самостійно виробляти необхідні ракети, дрони тощо. Таким чином, ми вже не є настільки залежними, як раніше. Сьогодні, в контексті загальноєвропейської безпеки, її ефективність буде під загрозою, якщо Україна не займатиме в ній належне місце. Україна фактично вже є частиною європейської безпеки, хоча на політичному та юридичному рівнях це ще не закріплено. Ці аспекти потребують різного підходу.

"Існує така ситуація: насправді Україна вже є частиною НАТО, проте формально до цього ще далеко."

А як же ж нам стати де-юре частиною європейської безпеки? І яким може бути наше місце в системі оборони Європи? Ми ж розуміємо, що українська армія зараз, вочевидь, найсильніша армія Європи з точки зору і кількості, і якості, і технологічності.

В геометрії існує принцип, згідно з яким дві паралельні лінії ніколи не перетнуться. Проте в нашому випадку може виникнути досить цікавий виняток, якщо політичні та бюрократичні аспекти Європи та реалії зберуться в одній точці. Ми вже з'ясували, що Україна фактично робить вагомий внесок у європейську безпеку. Вона стримує російську армію, борючись за свою незалежність, і тим самим надає Європі безцінний час для підготовки своїх збройних сил. Однак існують політики та бюрократи, які затримують наше офіційне членство в Північноатлантичному альянсі. На практиці, і навіть генеральний секретар НАТО Марк Рютте неодноразово підкреслював, що Україна вже є фактичним членом НАТО, оскільки активно співпрацює з країнами альянсу. Проте, юридично це поки що не підтверджено, тому що не пройдена необхідна процедура затвердження — голосування щодо нашої держави для вступу в НАТО. Ми знаємо, що ухвалення рішень відбувається колективно, на основі консенсусу, коли всі країни висловлюють свою підтримку. На жаль, наразі немає спільного консенсусу щодо підтримки України. Таким чином, ми маємо ситуацію, коли Україна вже на практиці є частиною НАТО, але формально ще віддалена від цього статусу. Це створює напругу. Важко спрогнозувати, коли це питання буде вирішене, особливо з огляду на такі позиції, як у Фіцо, який стверджує, що навіть якщо НАТО вступить у війну, його країна не відправить свої війська. Це підкреслює складнощі колективних рішень, коли, з одного боку, потрібен консенсус, а з іншого — немає механізму покарання для країн, що не дотримуються принципів і цінностей НАТО. Такий механізм відсутній і в Європейському Союзі, крім фінансових санкцій. Наприклад, Орбан, будучи прем'єр-міністром Угорщини, відмовлявся дотримуватись деяких норм ЄС, і за це його країна отримувала менше фінансування. Коли ж він змінював свою позицію, тоді й отримував підтримку. Це єдиний ефективний інструмент, який діє в рамках ЄС, тоді як у НАТО подібних механізмів не існує.

Тому, передбачити момент, коли ці три паралельні лінії можуть з'єднатися в єдину точку, є досить складним завданням. Це стосується реалій України як члена НАТО, бюрократичних процедур, які інколи затягують увесь процес (оскільки бюрократія може стати на заваді будь-якій ініціативі), а також політичної волі всіх держав-учасниць НАТО. На даний момент ці фактори ще не зійшлися в одне ціле, і, відповідно, ми спостерігаємо пропозиції, що звучать, наприклад: "Чому б вам не віддати Донбас в обмін на членство в НАТО?" Це пропозиція з боку американців, але вона не є офіційним рішенням НАТО. Таким чином, ми опинилися у досить небезпечній ситуації. Проте, це не зовсім коректно, адже НАТО було створено на основі цінностей колективної оборони. Тут же йдеться не про цінності, а радше про звичайний торг, схожий на базар: "Ти мені те, а я тобі це". Отже, основа для вирішення цієї справи закладена неправильно. На даний момент ми змушені спостерігати, як ці три паралельні лінії не перетинаються в єдиній точці.

"Стратегія мікросоюзів -- абсолютно виправдана і показує свої результати"

Дійсно, ми стикаємося з парадоксальною ситуацією: Україна, що бере участь у забезпеченні безпеки Європи, сама не має належних гарантій для свого захисту. Яким чином ми можемо вирішити цю проблему? Це не лише викликає обурення, але й ставить запитання: що ми можемо зробити для зміни такої ситуації?

У даній ситуації чекати на запрошення України до НАТО та одностайне голосування всіх членів альянсу було б стратегічно невірно. Натомість, з 2022 року Україна активно укладає двосторонні угоди про безпеку з державами-членами НАТО. Це означає створення мікросоюзів з сусідніми країнами, які можуть надати нам необхідні гарантії. Наприклад, з Великою Британією ми маємо угоду, що діє на протязі 100 років, яка є важливим стратегічним документом для двостороннього співробітництва. У нас також є добрі основи для спільної роботи з Польщею, а з Італією ситуація подібна. Хоча міністр оборони Італії зазначив, що наразі країна не може надати Україні допомогу, це не означає, що справи йдуть саме так. Існують довгострокові контракти, за якими український та італійський оборонні сектори спільно розроблятимуть необхідну для захисту не лише України, але й Італії та Європейського Союзу зброю. Отже, ці мікросоюзи є надійною тактичною альтернативою, яка забезпечує нам гарантії, що Україна не залишиться на самоті. Після повномасштабного вторгнення стратегічно було визначено, що важливо уникнути ізоляції. Всі розуміють, що залишитися на самоті проти Росії — це серйозний ризик. Таким чином, стратегія мікросоюзів виявляється цілком виправданою і вже приносить свої плоди.

Тарас Семенюк. Изображение: Facebook.

"Європа прагне стати незалежним учасником переговорів."

19 листопада в Берліні запланована зустріч "коаліції охочих". Що може зробити цю подію винятковою? І наскільки Європа готова виступити в ролі незалежного гравця в переговорному процесі?

Європа прагне стати незалежним учасником переговорного процесу. З самого початку, коли Дональд Трамп здобув другий термін, був обраний шлях, що обминав як Європу, так і Україну — безпосередньо домовлятися з Росією. Це, напевно, було однією з його найзаповітніших мрій — знайти спільну мову з Путіним. Російський лідер, звісно, обіцяв великі економічні проекти та фінансові вигоди, але це мало б бути в обмін на щось, адже Росія ніколи не діє безкорисливо. Тож для Європи та України виникла серйозна загроза стати просто спостерігачами в цій ситуації. Логічно міркуючи, можна зрозуміти, що без участі України та Європи неможливо забезпечити європейську безпеку. Це призвело б до простого поділу ласого пирога, який всім подобається, але в такому випадку він залишався б об'єктом, а не суб'єктом. Отже, очевидно, що Європі необхідно брати участь у переговорах.

Але я помітив, що Росія, мабуть, від нас перейняла цю тактику двосторонніх угод. Тобто Росія останнім часом починає пропонувати двосторонні гарантії ненападу на ту чи іншу країну Євросоюзу. Це, власне, продиктовано тим, що колективно з Європою складно домовитись, але двосторонньо домовитись і дати певні гарантії -- це ти купуєш цікавість опозиційних політиків тієї чи іншої країни, особливо перед виборами, щодо ненападу, і таким чином ти їх підштовхуєш до того, щоб зупинити допомогу Україні або співпрацю з Україною. Це дуже небезпечна історія, тому що цим будуть спекулювати перед виборами, а паралельно відбуватиметься зростання гібридних атак на країни Європейського Союзу. Тобто Росія буде сіяти страх, надсилати його через дрони, через навіть якісь провокації, для того щоб європейці мислили в такому ключі: "Давайте принесемо сакральну жертву, заради святого спокою".

Ці опозиційні політики можуть з легкістю скористатися звинуваченнями з боку Кремля, стверджуючи: "Дивіться, ми прийдемо до влади, укладемо двосторонню угоду з Росією, забезпечимо свою безпеку, будемо активно торгувати енергоресурсами, і ще й отримаємо знижки". Чи не звучить це привабливо для виборців? Але виникає питання: чи зможуть вони реалізувати ці обіцянки в реальному житті?

Це стане вирішальним питанням. На мою думку, Кремль активно вплине на політичні кампанії наступного року, оскільки, можливо, це буде остання можливість для нього змінити курс Європи на свою користь.

"Не завжди висловлювання політиків є втіленням істини."

З'явилася інформація про те, що Польща вирішила тимчасово зупинити нові внески до PURL, а Болгарія відмовилася від фінансування військової підтримки для України. Чи є ці рішення лише окремими випадками, викликаними внутрішніми факторами, чи вони свідчать про більш глибоку втомленість Європи від війни, що може мати серйозні наслідки в майбутньому?

Це дійсно цікаве запитання. Ми вже частково обговорювали його в ефірі, але, на мою думку, варто розглянути більше аспектів. Відомо, що в Болгарії перемогли сили, які мають певну симпатію до Росії. Хоча їх не можна вважати відверто проросійськими, проте їхня проросійська позиція очевидна. Останнім часом Болгарія стикалася з різними гібридними атаками, зокрема в контексті портів, що підвищує ймовірність несподіваних змін. Польща, в свою чергу, також переживає складні внутрішні політичні процеси, адже зростання праворадикальних сил змушує Туска розглядати можливі компроміси. Проте я б хотів наголосити: не завжди слова політиків, навіть якщо це прем'єр-міністр, слід сприймати як істину в останній інстанції. Важливо не трактувати їхні заяви буквально, особливо перед виборами. Політичні обставини змінюються, і діячі реагують на них, щоб ускладнити становище своїх опонентів. Наприклад, Туск може стверджувати: "Ми поки не здійснюємо платежі в PURL, оскільки маємо свої питання". Таким чином, він уникає критики з боку опонентів за те, що кошти не направляються на національні потреби, а використовуються для війни.

Читайте також