Як українські жінки в науці адаптуються до умов війни, продовжуючи працювати і досягати значних результатів.
Жіночий вимір української науки
Війна трансформувала українську науку та виявила те, що зазвичай залишалося в тіні під час мирного життя: наука в Україні функціонує не лише завдяки звітам і стратегічним планам, а й завдяки конкретним людям. Чимало з цих людей — жінки, які поєднують професійну діяльність, виховання дітей і намагання вижити в умовах постійної нестабільності.
Нещодавно я зателефонувала професорці Лідії Трохимівні з ННЦ "Інститут біології та медицини", щоб обговорити можливість проведення інтерв'ю. Їй майже 75 років, і вона керує двома грантовими проєктами, що досліджують механізми стійкості важливих зернових культур до вірусів. "Аліно, через часті відключення електрики ми не встигаємо виконати всі заплановані справи. Я постійно намагаюся "піймати" світло. Хоча сьогодні неділя, я все ж у лабораторії, адже тут є електрика, а вдома – ні. Також мушу підготувати документи для НФДУ, що займе близько місяця. А ще ми завершуємо дослідження для журналу, що входить до бази Scopus, і це теж не швидкий процес". Я не могла не погодитися, адже тільки справжній професіонал може правильно визначити свої пріоритети.
Однак бажання створити матеріал не зникає, а навпаки – моя журналістська зацікавленість тільки зміцнюється. Особливо з огляду на важливу подію – 11 лютого у всьому світі святкують Міжнародний день жінок і дівчат у науці. Це свято, засноване ООН у 2015 році, має на меті акцентувати увагу на необхідності рівного доступу жінок до наукової діяльності та сприяти досягненню гендерної рівності в цій галузі.
В пам'яті виникає образ Ірини Пінчук, яка очолює Інститут психіатрії КНУ імені Тараса Шевченка та є президентом Асоціації психіатрів України. Сьогодні наше суспільство стикається із серйозною колективною психологічною травмою, а питання ментального здоров'я стало ключовим для національної стійкості. Під її керівництвом команда Інституту, що складається з 15 фахівців, реалізує 5 наукових досліджень. Вражає їхня продуктивність! Проекти охоплюють широкий спектр тем: від створення навчально-методологічного центру для ветеранів і їхніх родин до вивчення ефективності мобільних мультидисциплінарних команд з психічного здоров'я, які працюють у громадах. Без професійних навичок у галузі наукового менеджменту в цих умовах не обійтися!
Ці дві оповіді розповідають про дослідниць, які представляють різні наукові сфери, покоління та управлінські позиції. Проте їх об’єднує спільна риса — відданість своїй справі, глибоке зацікавлення в роботі та емоційна відповідальність, притаманна жінкам, за весь процес.
Жіноча наукова кар'єра в умовах війни перестала бути передбачуваною. Вона стала складатися з різноманітних фрагментів — між відключеннями електроенергії, сигналами повітряної тривоги та укриттями, доглядом за дітьми й термінами подачі грантових заявок. Формальні правила академічної діяльності залишилися майже незмінними: конкурси, звітність і вимоги до публікацій все ще орієнтовані на стабільність, якої вже немає. У цій невідповідності між дійсністю та регламентами жінки стикаються з особливими викликами.
За даними 2024 року, від 6 до 9% жінок-науковців з України зараз займаються науковою діяльністю в еміграції. Однією з них є Юлія Петленко, експертка в галузі економіки та фінансів. Від 2022 року вона разом із сином мешкає в Данії, де виконує обов'язки запрошеної дослідниці в Копенгагенській бізнес-школі. Юлія Володимирівна зазначила, що її вражає ментальність данців, яка характеризується взаємною повагою та відчуттям соціальної рівності, незалежно від професії чи статусу. Ще одна українська вчена, Ірина Ізарова, професорка і визнана дослідниця в галузі юстиції, цивільного та авторського права, також перебуває в еміграції. До 2022 року пані Ірина керувала кількома міжнародними грантовими проектами, зокрема у співпраці з австрійськими колегами. Зараз вона разом із двійнятами-школярами мешкає в Кремсі, Австрія, і працює в Університеті безперервної освіти Кремса.
Серед безкінечних викликів сьогодення позитивним аспектом є те, що Україні фактично вдалося досягти гендерного балансу в академічному середовищі. За даними аналітичного агентства "Cedos" за 2021-2024 роки, від 45 % до 48 % вчених нашої країни -- жінки. Тобто майже кожна друга людина в науковій сфері України -- жінка, що є одним із найвищих показників серед європейських країн. Більше того, співробітників на посадах головних спеціалістів і наукового менеджменту -- 75 %, із них науковий ступінь мають 50 %. Частково подолати гендерний перекіс допомогли вимоги МОН до конкурсних команд, частково -- внутрішня кадрова політика ЗВО. Потужним стимулом до вирішення проблеми послугували і критерії ЄС для участі у його наукових конкурсах.
Наприкінці моїх роздумів я згадала про свій професійний шлях. У 2022 році я успішно захистила дисертацію на здобуття ступеня доктора філософії, перебуваючи на третьому місяці вагітності, в умовах, коли країна переживала період невизначеності. Мені "пощастило", що всі захисти відбувалися в онлайн-форматі, адже в іншому випадку я, напевно, не змогла б витримати через сильний токсикоз. Зараз моєму синові вже майже три роки, він відвідує дитячий садок і почувається краще, ніж на початку. Після його народження я жодного дня не провела в декретній відпустці, продовжуючи працювати науковим журналістом у науково-дослідному відділі, а через рік почала викладати в Інституті журналістики. Як зазначає завідувачка нашої кафедри, у нас жінки зазвичай не йдуть в декрет, а віддають перевагу продовжувати працювати. Це підтверджує й мій син, адже він добре розуміє фрази «мама зайнята» та «мама в університеті». Він навіть встиг завітати на моє робоче місце.
Враховуючи всі труднощі та етапи життя, я впевнена, що українські жінки в науковій сфері можуть подолати будь-які перешкоди. Для цього потрібні лише терпіння, рішучість і віра в нашу рідну Україну!
