Конфлікт формує наші творчі імпульси, проте не обмежує їх: Розмова з українською поетесою Іриною Шуваловою.
Ірина Шувалова у січні 2025 року в кав'ярні DayBreak у Тайбеї, де вона читала свої вірші. Фото Філіпа Нубеля, використане за згодою.
Війна часто спростовує складні культури та нації до одного спрощеного оповідання, особливо в інформаційних матеріалах. Україна пережила першу окупацію Росією в 2014 році, а згодом і в 2022 році, і ця подія переважає у більшості новинних репортажів про країну, враховуючи масштаби людських втрат і руйнувань, а також стійкість, яку проявив український народ. Проте, Україна також багата на різноманітну мову, етнічні традиції, літературу, музику та мистецтво, які, хоча і відображають вплив війни, водночас представляють щось більше, ніж просто конфлікт.
Щоб розкрити цей парадокс, команда Global Voices поспілкувалася з Іриною Шуваловою – поетесою, дослідницею і перекладачкою з Києва, яка на даний момент живе переважно в Осло. Вона є авторкою кількох відзначених нагородами поетичних збірок українською мовою, серед яких "каміньсадліс" та "кінечні". Її творчість перекладена на 32 мови світу. Інтерв'ю відбулося через електронну пошту після особистої зустрічі в Тайбеї. Відповіді були відредаговані для покращення стилю та стислішого викладу.
Філіп Нубель (ФН): Як Вам, як поетесі, вдається балансувати у своєму творчому просторі між війною в Україні та свободою літератури, щоб знаходити натхнення будь-де?
Ірина Шувалова (ІШ): Я пригадую, як під час поетичних читань в Італії один із слухачів запитав мене: "Що ще цікавить українських поетів, окрім війни?" Це запитання, в певному сенсі, було цілком обґрунтованим. Війна стала домінуючою темою для українських авторів, особливо після початку конфлікту в 2014 році і повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році. Неможливо ігнорувати те, що кардинально змінює твій внутрішній світ.
Ми, поети, також добре розуміли важливість літератури як елементу культурної дипломатії у воєнний час, як способу розповісти світові про скрутне становище нашої країни. Водночас, від українських поетів, яких запрошують виступати і читати свої твори за межами України, здебільшого очікують, що вони говоритимуть і читатимуть саме про війну, а не про щось інше, хоча українська поезія, звісно, не обмежується тематикою війни.
Моя книжка "Кінечні пісні", що вийшла у 2024 році, налічує багато віршів про війну. Натомість мене однаково цікавить дорослість як втрата дитинства й процес старіння як втрата минулих "я"; мене цікавить переїзд з місця на місце. Проте всі ці речі, як правило, менше цікавлять видавців та організаторів фестивалів за кордоном, які іноді, на жаль, очікують від мене досить обмеженого та передбачуваного вираження моєї української ідентичності воєнного часу.
У цьому є певний парадокс, адже читачі врешті-решт втомлюються контактувати лише з українським матеріалом на воєнну тематику. Втома від війни - це реальна річ. Тому ми хочемо показати нашим читачам за кордоном, як багато ще може запропонувати українська література, якою дотепною і веселою вона може бути. Війна впливає на нашу творчість, але не визначає її.
ФН: Один з ваших численних проектів був зосереджений на військових піснях, створених у Донбасі після першого вторгнення в Україну в 2014 році. Що стало для вас найбільшим відкриттям у ході реалізації цього проекту?
ІШ: Так, окрім моєї діяльності як письменниці та перекладачки, я також займаюся дослідженням України та Східної Європи. Наразі я працюю на постдокторській позиції в університеті Осло. Мій дослідницький інтерес зосереджений на взаємодії масової культури та політики. Проєкт, про який ви згадали, є частиною моєї докторської роботи, яку я розпочала в 2016 році. До 2022 року з’явилася потужна культурна реакція на війну, що спочатку зосереджувалася на подіях у Донбасі, але вплинула на людей по всій Україні. Конфлікт тривав, забираючи життя протягом восьми років, переживаючи спади та відновлення, перш ніж вибухнути знову під час повномасштабного вторгнення.
Мене особливо цікавило, як популярна музика відображала ставлення та досвід людей у воєнний час. На відміну від так званої "високої" культури, популярна культура - це те, що люди вважають легкодоступним, споживають і навіть створюють, особливо в епоху соціальних мереж. Не всі збираються читати великий товстий роман на тему війни. Тим часом поп-пісню можна послухати за три хвилини. ЇЇ музика і текст, як правило, доступні. На ютубі військова пісня, що стала вірусною, може зібрати мільйони переглядів. Популярні пісні пропонують унікальний погляд на стрімкі зміни перебігу війни та реакцію спільноти на них.
Я був вражений тим, як чимало осіб, навіть серед науковців, все ще сприймають популярну культуру як менш вартий уваги об'єкт для академічного аналізу. Деякі з колег можуть злегка або навіть відкрито насміхатися над темою вашого дослідження. Проте, на щастя, ці уявлення починають змінюватися.
ФН: Ви виступали співредакторкою 120 сторінок першої в Україні антології квір-літератури "Содом". Яка роль квір-літератури в Україні сьогодні? Чи вплинуло повномасштабне вторгнення на ставлення більшості українців до квір-спільноти?
Ця тема завжди викликає живий інтерес, особливо після того, як ми нещодавно завершили прийом робіт для першого в Україні конкурсу квір-поезії, який я організувала разом із моєю подругою Поліною Городиською. Конкурс називається "Голосні", що може перекладатися як "гучні звуки", або "голосисті". Наразі ми ознайомлюємося з надісланими творами, і це щоденна радість — відкривати нову чудову поезію, адже квір-література в Україні, на жаль, залишається недостатньо помітною. Протягом останнього десятиліття вийшло кілька книг, присвячених квір-оповіданням, а також декілька чудових видань для молоді, створених українськими авторами. Проте кількість письменників, які відкрито визнають свою приналежність до ЛГБТК+, залишається дуже обмеженою.
Українське суспільство досі не є надто прихильним до квір-людей. Спільнота стикається з упередженнями та дискримінацією, а іноді навіть із насильством. Нещодавно в Києві одна з книгарень була змушена скасувати презентацію молодіжного квір-роману через погрози від ультраправої організації.
Тому багато творів, що відображають квір-досвід, все ще залишаються поза суспільною увагою, часто невидимими. Через це, коли ми оголосили про наш конкурс на початку березня, ми навіть не уявляли, скільки робіт ми отримаємо, але врешті-решт ми зібрали 114 конкурсних робіт, які надійшли не лише з України, але й від українців, які проживають у 12 інших країнах світу. Ми особливо вдячні нашим чудовим партнерам, громадським організаціям KyivPride та Sfera, за поширення інформації про конкурс.
ФН: Ви жили в Китаї і нещодавно відвідали Тайвань. Як реагують люди в Китаї та на Тайвані, коли дізнаються, що Ви з України?
Я дійсно провела три роки в Китаї, з 2019 по 2023, спочатку в Ханчжоу, а потім у Нанкіні, де працювала в міжнародних навчальних закладах. Цієї зими я вперше відвідала Тайвань.
Більшість людей в обох місцях починають зі слів про те, що їм дуже шкода через події, що відбуваються в моїй країні. Я завжди глибоко ціную ці слова. Але я вважаю, що в середньому люди на Тайвані, як правило, набагато краще проінформовані про перебіг війни та її причини, ніж люди на материку. Тоді як мої друзі серед китайських інтелектуалів знають, де знайти достовірну інформацію про війну, багато китайців з добрими намірами кажуть мені, як вони бажають якнайшвидшого настання миру в Україні, не визнаючи, що українці не просто хочуть миру за будь-яку ціну.
На Тайвані ми маємо дуже важливу спільну тему: наше колоніальне минуле. Звичайно, колонізація України Російською імперією та Радянським Союзом не була таким же досвідом, як колоніальне минуле Тайваню. Але загалом у регіоні відчувається загальний брак знань про Україну. Тому ми, українці, маємо виконати чимало роботи у побудові культурних мостів зі Східною Азією та Південно-Східною Азією, у тому числі і в Синосфері. І тут поезія може бути важливим інструментом такої культурної дипломатії, як показують деякі проєкти: Мої вірші були перекладені на китайську мову уродженцем Тайбею, Хсу Юй-Хсуаном, відомим своїми перекладами української літератури. Інші вірші, написані мною під час перебування в Тайбеї, увійшли до книги "Я не розмовляю цією мовою" - спільного проєкту, що поєднує поезію та мистецтво української художниці з Сучжоу Юлії Тверитіної. У цій книзі ми досліджуємо наш досвід як українців, які живуть, працюють і подорожують у Синосфері.
