Вімблдон під звуки "Іскандерів"
Ястремська створила вражаючу сенсацію на Вімблдоні, здолавши у стартовому раунді другу ракетку світу, повідомляє ZAXID.NET.
У ці дні в Лондоні проходить Вімблдон - міжнародний тенісний турнір, одне з чотирьох престижних змагань так званого Великого шолома. Мільйони шанувальників тенісу зі захопленням стежать за цим святом майстерності, шляхетності й чесної гри. Однак на тлі всієї цієї краси і спортивної величі особливо помітна одна деталь, яка кидає важку тінь на турнір: участь російських тенісистів.
Все складається так, ніби резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 26 квітня 2023 року, в якій Росію прямо визнано країною-агресором, залишилася поза увагою. Варто зазначити, що за цю резолюцію проголосували 122 держави, серед яких такі країни, як Китай, Індія, Бразилія та Туреччина — ті, що зазвичай дотримуються стриманої позиції щодо Москви.
На кортах Вімблдону все відбувається так, ніби російська військова агресія не завдає щодня руйнівних ударів по житловим районам українських міст, включаючи використання заборонених міжнародними угодами видів зброї. Це призводить до загибелі безневинних людей, серед яких є діти. Постає питання: як можна отримувати задоволення від гри, усвідомлюючи, що один з учасників представляє країну, чиї дії спричиняють смерть, руйнування і страждання тисячам людей?
Така байдужість, прикрита маскою політичної занепокоєності, ставить підписантів резолюції ООН у досить вразливе становище: їм немов плюнули в обличчя ті, для кого комерційний успіх спортивного заходу важливіший за засудження агресора. Тож вони змушені мовчки витирати сльози.
З самого початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну організатори Вімблдону зайняли гідну позицію. У 2022 році спортсмени з Росії та Білорусі були усунені від участі в турнірі. У своїй офіційній заяві організатори чітко заявили: "В умовах війни ми не можемо дозволити спортсменам країн-агресорів брати участь у змаганнях".
Безумовно, це рішення, яке викликало багато суперечок, стало предметом жорсткої критики з боку ATP та WTA — міжнародних комерційних організацій, що займаються управлінням чоловічим і жіночим професійним тенісом. У цих організаціях принципи високої моралі та чесної гри давно відступили на другий план перед прагненням витиснути максимум з учасників. Високі доходи у тенісі доступні лише для обраної сотні гравців, в той час як більшість тенісистів змушені жити на межі фінансової стабільності, часто отримуючи травми та втрачаючи здоров'я. Тисячі спортсменів по всьому світу фактично опинилися в ситуації експлуатації — під контролем вузького кола компаній та осіб.
Таким чином, представники ATP і WTA одразу ж почали повторювати стару мантру: спорт має залишатися поза політикою, і відсторонення російських тенісистів є несправедливим, оскільки вони, за їхніми словами, не мають жодного стосунку до політичних справ. Під сильним дипломатичним та інформаційним тиском з боку Кремля (який не шкодує коштів на виправдання своїх дій) ця позиція врешті-решт здобула перевагу, і в 2023 році тенісисти з російськими паспортами знову отримали можливість змагатися на Вімблдоні.
Але чи дійсно можна стверджувати, що спорт не має відношення до політики? Якщо розглянути великий спорт, ми можемо побачити, що це твердження давно втратило свою актуальність, і його корені сягають комуністичної пропаганди часів Холодної війни. Сьогодні великий спорт вже не є відокремленим сегментом людської діяльності. Він став відображенням сучасного світу, в якому проявляються політичні, соціальні та культурні конфлікти. Сьогодні це не просто змагання окремих спортсменів, а своєрідна дипломатична арена, де кожна перемога стає рекламою певної країни.
Очевидно, краще за інших це розуміють такі автократи, як Путін. Кремль давно помітив силу масштабних спортивних шоу як спосіб "відмити" імідж країни, заплямований зовнішньою агресією і внутрішніми репресіями. Олімпіада в Сочі 2014 року стала апофеозом цієї стратегії: найдорожчий зимовий чемпіонат в історії обійшовся Росії в астрономічні 50-55 млрд "зелених", зокрема завдяки корупції і спрощеним методам будівництва. При цьому були безцеремонно ущемлені права місцевих жителів і трудових мігрантів, яких часто обманювали при розрахунках.
Західні аналітики одразу помітили політичний підтекст подій. Зокрема, The Guardian зазначила, що форма та зміст Олімпійських ігор стали "інструментом політичного використання Кремлем", де акцент перемістився від олімпійських ідеалів до демонстрації націоналізму. Los Angeles Times охарактеризувала Сочі не як "швидше, вище, сильніше", а радше як "незавершені, тривожні та непривітні". Багато західних медіа справедливо розглядали ці Ігри як пропагандистський спектакль — маску, під якою ховалися репресії, корупція та спроби відволікти увагу від військових конфліктів, зокрема агресії проти Грузії у 2008 році.
Російські представники відкрито заявляли про свої амбіції: ЗМІ повідомляли про гордість, що "нова Росія" демонструє світові свої можливості, як ніби величні тіні сучасних стадіонів слугують відповіддю на скептицизм Заходу. У відповідь на критику, Путін традиційно звинуватив Захід у "новій холодній війні", назвавши ці звинувачення складовою "теорії стримування" проти "відновлення" національної величі.
Тепер ми знаємо, що ховалося за цим лицемірством. Демонструючи удавану "доброзичливість", Путін готував країну до великої війни заради досягнення своєї божевільної мрії про відновлення імперії.
Тож твердження, ніби спорт поза політикою - просто смішне. І це стосується не тільки пропагандистських шоу на кшталт сочинської Олімпіади, а й Вімблдону.
Один з російських експертів у сфері спорту зазначав: "Змагання за участю російських тенісистів - це більше, ніж просто спорт. Це один із способів підтримувати міжнародний імідж країни, який наразі зазнає серйозних ударів". У цьому контексті спорт виступає як маяк у пітьмі конфлікту: він допомагає відвести погляд від трагедій і демонструє "іншу грань" ситуації.
Але коли на кону стоять життя мільйонів і базові моральні принципи, неможливо ігнорувати той факт, що спорт - це політичний акт. Гравці - не просто спортсмени, вони як посли своїх країн. Їхній вихід на корт схожий на послання світу. Ігнорувати це - означає позбавляти спорт його відповідальності перед суспільством.
Так, тенісисти, які виступають під нейтральним прапором, зобов'язані підписувати декларації про відмову від підтримки агресії. Але наскільки щирі ці декларації? Ось, наприклад, російська тенісистка Діана Шнайдер, яка входить у топ-20, заявила: "Мені все одно на нейтральний статус - всі і так знають, звідки я і кого представляю". Ці слова звучать як прямий виклик - мовляв, я знаю, що робить моя країна, але мені це неважливо.
По суті, допуск "нейтральних" атлетів до міжнародних змагань слугує неявною моральною підтримкою агресивної сторони. Коли особа з російським паспортом, не висловивши відкритого осуду війни, з'являється під білим прапором, це не можна вважати нейтралітетом; це радше приховування справжніх намірів. Це всього лише політичний камуфляж.
Дії Кремля в цій ситуації нагадують хитру шахову тактику, що полягає в крадіжці фігури: якщо мене не викриють — я переможу, якщо ж спіймають — я стану жертвою. Саме так відбувалася Олімпіада в Сочі: з пишністю, величезним фінансуванням, усмішками та олімпійським гімном — але за цим ховалися корупційні схеми, пропаганда, репресивні заходи всередині країни та підготовка до зовнішньої агресії. Усе це було створено з єдиною метою — поліпшити імідж, відвернути увагу та показати обличчя "великої держави", приховуючи за ним репресії, агресію та майбутні військові злочини.
І нездатність міжнародної спортивної спільноти встановити етичний фільтр для допуску до турнірів фактично означає згоду із цим маскуванням. Це якби концерн з виробництва отруйних речовин розставив на вітринах яскраві коробки з написом "органік", а ви, довірившись етикетці, зробили ковток - і вже пізно. Такий підхід руйнує межі між спортсменом і рупором пропаганди, між грою і геополітичною маніпуляцією.
Для того щоб спорт відновив свою автентичність та чесність, необхідно, щоб він проходив не лише фізичний, а й моральний відбір. Це складно і, безумовно, викликатиме численні суперечки та звинувачення в "дискримінації". Але закривати очі на очевидні речі - це означає стати співучасником дій таких осіб, як Путін, які не мають жодних моральних принципів.
Я ініціював цю бесіду не лише через свою пристрасть до тенісу. На горизонті нові Олімпійські ігри, і постає питання: чи є доцільним участь представників Росії, які жодного разу не висловилися проти військових злочинів, що їх вчиняє Путін і його режим? Я вважаю, що не має бути жодних маніпуляцій, таких як зміна спортивного громадянства — це просто обман, якщо особа продовжує мати російський паспорт і мовчки підтримує тих, хто щодня чинить насильство.
Необхідно встановити чіткі міжнародні стандарти, які б враховували не лише спортивні результати, але й етичні принципи. Лише таким чином можна забезпечити, щоб спорт залишався вільним від маніпуляцій, перетворюючись на те, чим він має бути: ареною чесності, поваги та єднання людей, незалежно від їхнього походження, при цьому з чітким моральним компасом.
Отже, перед тим як зануритися в чарівність Вімблдону-2025 та насолоджуватися віртуозністю тенісистів, слід замислитися: чи можемо ми справді отримувати задоволення від гри, усвідомлюючи, що вона використовується як інструмент політичного впливу з боку агресора?
Безумовно, ви можете підтримувати своїх улюблених спортсменів оплесками. Проте пам'ятайте, що на цій арені "режисери" не завжди грають чесно, і деякі з них давно ховають за спиною свої темні наміри. Якщо ми і далі будемо ігнорувати ці факти, Вімблдон та Олімпійські ігри ризикують стати аренами політичних ігор, а не святом людських досягнень.
Або, можливо, вони вже змінилися — завдяки кремлівським вбивцям, які ховають кров під блиском медалей? Як же важко задавати такі питання...
