Від анексії Криму до повноцінного військового вторгнення.
Знаменно, що річниця повномасштабного вторгнення Росії в Україну приблизно збігається з річницею початку російської операції з окупації Криму. Адже перша подія так чи інакше випливає з другої. Можна з великою часткою ймовірності припустити, що якби вдалося запобігти окупації Криму в лютому 2014-го, то, найімовірніше, не сталося б й інвазії на Донбасі у квітні того ж року, а отже й трагедії 24 лютого 2022 року. Чи це таки наївні міркування, і російське вторгнення таки відбулося б так чи інакше - з окупованим Кримом і ОРДЛО чи без них? Та й чи був у принципі шанс захистити Крим, не дати його окупувати? Чи був сенс спробувати чинити реальний спротив?
Відомо, що реальні дії щодо захоплення українського півострова розпочались 20 лютого 2014 року. Тоді Віктор Янукович ще перебував на своїй посаді, вважаючи себе легітимним президентом і ведучи переговори з опозиційними силами та міжнародними посередниками. Чи міг хтось уявити, що незабаром він залишить країну і втече до Росії? Чи могли б тоді припустити, що Верховна Рада, скориставшись його втечею, позбавить його повноважень та призначить Олександра Турчинова виконуючим обов'язки президента? Ні, на момент початку "кримської операції" про це ніхто не здогадувався. Можливо, в Кремлі мали певні підозри, що протестуючі штурмуватимуть президентську резиденцію й скинуть Януковича, але це залишалася лише гіпотеза, яка, чесно кажучи, не зовсім відповідала дійсності, незважаючи на рішучі заяви деяких учасників Революції гідності.
27 лютого в Криму раптово з'явилися "зелені чоловічки" — перші "іхтамнєти", які, за словами російського президента Путіна, нібито "придбали" свою військову форму та озброєння в воєнторзі. Нова українська влада, яка переживала період суттєвих змін, не змогла швидко відреагувати на цю тривожну ситуацію. Час тоді явно грав проти України, і можливості для опору стрімко зникали. Поки військово-політичне керівництво в Києві намагалося зібратися з думками, "зелені чоловічки" разом із переодягнутими "казаками" захоплювали адміністративні будівлі і блокували українські військові частини, яких було чимало й які могли чинити значний опір.
У лютому 2016 року, через два роки після зазначених подій, Рада національної безпеки і оборони України оприлюднила стенограму засідання РНБО, яке відбулося 28 лютого 2014 року, у зв'язку з подіями в Криму. Публікація цього документа справила ефект справжньої інформаційної бомби. Адже політичні чутки — це одне, а офіційні документи, які стали "незаперечними фактами", — зовсім інше, і їх важко буде заперечити.
Пропонуємо кілька цитат. Ось слова тодішнього міністра оборони України Ігоря Тенюха, який говорив про готовність українських військових в країні та в Криму протистояти російській агресії: "Ми не готові до масштабного конфлікту. Нам потрібно більше часу та підтримки... Буду говорити чесно. Сьогодні наша армія практично відсутня. Вона була систематично знищена режимом Януковича та його оточенням, під впливом російських спецслужб. Зараз ми можемо сформувати військове угруповання з приблизно 5 тисяч бійців, які здатні виконати бойову задачу. Ми можемо відправити їх до Криму, але це не вирішить ситуацію в регіоні. Це лише призведе до великих втрат. А що ми будемо робити з тисячами кілометрів кордону та підготовкою Росії до вторгнення? Якщо вони увірвуться зранку з Чернігівщини, то до вечора вже можуть бути в Києві".
Також пан Тенюх розповів, що не лише Крим, а ціла Україна по периметру з трьох боків (окрім західного) оточена ворожими військами. "На Київському, Харківському і Донецькому напрямках вже сконцентровано 38 тисяч осіб, 761 одиниця збройної танкової техніки, 2200 броньованих машин, 720 артилерійських систем залпового вогню, також до 40 ударних вертольотів і 90 вертольотів бойового забезпечення, та 90 літаків штурмової авіації. В акваторії Чорного моря на бойове чергування вийшло 80 військових кораблів РФ", - застерігав тодішній керівник військового відомства.
Чи було б доцільно, навіть у такій складній ситуації, спробувати здійснити якісь дії? Наприклад, можна було б розблокувати військові частини, які були заблоковані групою осіб, що видають себе за "казаків". Крім того, можна було б дати вказівку морським піхотинцям звільнити державні установи від озброєних "непізнаних" людей. Також можна було б вивести танки на вулиці та заблокувати важливі дороги, що ведуть до республіки.
Може, і можна було, але що тепер казати, адже історія не має умовного способу. То ж чому на засіданні РНБО 11 років тому не було ухвалено жодного дієвого плану для протидії окупації? Хто тоді виступав за рішучі дії - передовсім т.в.о. президента Олександр Турчинов. У стенограмі чітко зафіксовано, як він ставить на голосування проєкт рішення РНБО про запровадження воєнного стану: "Хто "за"? Ясно. "За" - один Турчинов. Це означає, що рішення не прийняте". Не дарма ж йому дали псевдо "Кривавий Пастор".
Хто ж найрішучіше виступив проти активних дій? Колишня шефиня Турчинова - Юлія Тимошенко. Чому вона була присутня на такому важливому засіданні РНБО - залишається загадкою. Адже вона вже давно не була головою уряду, навіть депутатського мандата не мала чи якоїсь мінімальної державної посади - лише довідку про звільнення з в'язниці. Так - проста громадянка, ну, ще політикиня. Ось що вона тоді промовила:
"Я провела консультації з найкращими експертами, і можу з упевненістю стверджувати, що Путін прагне втілити сценарій, подібний до абхазького, і лише чекає на наші дії як на привід. Ви пам'ятаєте, як Саакашвілі відреагував на його провокації, і в результаті зазнав поразки! Ми не маємо права повторювати його помилки. Я також спілкувалася з нашими міжнародними партнерами, і вони підтверджують: російські війська зосереджуються на кордонах, і закликають нас уникати будь-яких активних дій. Ми повинні їх слухати, адже без їхньої підтримки ми безсилі. Тому сьогодні ми маємо звернутися до всього світового співтовариства з проханням про захист України. Це наша єдина надія. Жоден танк не повинен залишити казарму, жоден солдат не повинен підняти зброю, адже це призведе до поразки. Ніякого воєнного стану та активізації наших збройних сил!.. Ми повинні стати наймиролюбнішим народом у світі, діяти як посланці миру", - зазначається у стенограмі.
Читаємо і не віримо. Чи це дійсно сказала відважна й бойова Юля. Найсмішніше, що вона пізніше неодноразово докорятиме чинному українському керівництву за здачу Криму й доводитиме, що готова ледь не сама з автоматом йти відвойовувати окупований півострів. Звідки вона могла знати, що стенограму закритого засідання РНБО розсекретять й оприлюднять та ще й доволі скоро.
Але чи варто нарікати на Юлю Тимошенко? Так варто, але не за це. За нею й без того тягнеться чималий шлейф гріхів. Утім щодо Криму, то дійсно ситуація була вкрай непевна, й абхазький сценарій лякав не лише Тимошенко, а й багатьох політиків і неполітиків. І так, до відкритого збройного протистояння з Росією наші військовики були таки не готові, передовсім морально. У цьому ми пересвідчилися у квітні 2014 року, коли купка російських бандитів на чолі зі Стрєлковим-Гіркіним легко захоплювала на Донбасі місто за містом.
Коли ми згадуємо той час, ми вірили в непохитну силу Сполучених Штатів і їх рішучість захищати наші права на суверенітет, територіальну цілісність та недоторканість кордонів. Згадайте про той легендарний і водночас абсурдний беззбройний марш українських пілотів Севастопольської бригади тактичної авіації під керівництвом полковника Юлія Мамчура, що відбувся на військовій базі в Бельбеку. Вони йшли з піднятою головою, співаючи "Ще не вмерла!". У їхніх руках не було зброї, лише державні прапори — синьо-жовтий та червоний (!?). Ці мужні чоловіки протистояли озброєним до зубів російським окупантам. Росіяни вистрілювали кілька автоматних черг у повітря, а з їхнього боку лунали загрози: "Астанавітесь, астанавітесь гаварю! Ми будем стрелять по ногам". На це один з українських пілотів відповів: "Америка з нами, з нами цілий світ!".
Отже, існувала велика надія на Сполучені Штати та НАТО, на їхню військову потужність, економічну силу та вплив. Чимало людей тоді вважали, що Кремль не наважиться вступити в конфлікт із такою силою. Можливо, це справді було б так, якби Вашингтон дійсно й активно підтримав нас. Чому ж ми сподівалися, що американці поведуться саме так? Тому що ми все ще покладали надії на Будапештський меморандум. Однак слово "надія" тут не зовсім доречне. Спробую пояснити свою думку. Розумні люди усвідомлювали, що меморандум не має жодної юридичної сили, яка б змусила "Америку і весь світ" прийти нам на допомогу. Було очевидно, що цей документ не вартий навіть паперу, на якому його написано. Тут важко не погодитися з президентом Володимиром Зеленським, який, за інформацією Укрпошти, висловився: "Будапештський меморандум - це нісенітниця!"
Проте є юридична сила, а є здоровий глузд. І здоровий глузд нам підказував, що США та інші ядерні країни мали б зробити все можливе, щоб захистити Україну від посягань, байдуже, змушує до цього меморандум чи ні. Бо Україна ні за гріш віддала свою ядерну зброю, відмовилася від ядерного статусу в ім'я миру й розрядки міжнародної напруженості. А якщо країну, яка погоджується віддати наявну в неї ядерну зброю, підписанти Будапештського меморандуму так запросто кинуть на поталу якійсь ядерній державі, а тим паче державі-гаранту, ба більше державі, яка цю зброю набула й тепер погрожує її застосувати проти тієї самої країни, яка цю зброю віддала, то хіба повний ідіот наважиться в майбутньому відмовлятися від уже наявної ядерної парасольки. Тобто вся політика нерозповсюдження ядерної зброї, яку так лобіювали США, летить коту під хвіст.
Проте, виявилося, що така позиція не характерна для Сполучених Штатів. Все, що тоді зробив президент США Барак Обама, - це наполегливо закликав українських лідерів утриматися від будь-яких активних дій опору. І, можливо, саме цей заклик, а не миротворча промова Юлії Тимошенко, став вирішальним фактором бездіяльності українського керівництва під час "кримської операції".
Хто знає, можливо, якби ми почали активно опиратися, і наші морські піхотинці та інші солдати в Криму вжили заходів, передбачених військовими статутами, США змушені були б надати нам військову підтримку. Росія ж, можливо, не наважилася б продовжувати операції на чужій землі. Проте, як вже зазначалося, історія не знає умовного способу. В результаті ми стали свідками окупації Криму, інвазії на Донбасі та повномасштабного вторгнення.
