Ветеран Артем Мороз поділився думками: "Після отримання травми важливо сформулювати для себе нову мрію і поступово втілювати її в реальність."

"Я спостерігав за цивільними автомобілями, які були розстріляні виключно з метою пограбування."

Артеме, поділіться, будь ласка, своєю історією про те, як ви стали на службу. Ви, на відміну від багатьох з нас, заздалегідь готувалися до повномасштабного вторгнення, хоча до цього не мали досвіду у військовій сфері.

Усе це не сталося раптово: я вже підготував усі документи для вступу до територіальної оборони, залишалося лише зробити фотокартки. Я навіть дізнавався, куди їх віднести, і відвідав військкомат ще до початку повномасштабної війни. Коли ж розпочалась активна фаза конфлікту, я зібрався з духом і вирушив на блокпост з усім пакетом документів. Хлопці були вражені, адже ніхто з них не мав подібних паперів: довідки про несудимість, кардіоаналізи та інше. Ніхто й не уявляв, що такі речі знадобляться в перші дні війни.

У перший ранок війни о 5:00 мене розбудила дружина словами: "Нас бомблять!". Я відповів: "Справді?".

Була в мене крайня вулиця у бік Бучі, Ірпеня й Гостомеля -- і було чути вибухи.

Коли я усвідомив, що відбулося, вирушив до військкомату. Там взяли мої дані й повідомили: "Ми зв'яжемося з вами пізніше". Я розумію, що було дуже багато охочих, і вони намагалися підбирати хлопців з військовим досвідом. У мене є дві вищі освіти, але під час навчання в будівельній академії військової кафедри не існувало. Проте я завжди працював на керівних позиціях і маю хороші організаторські навички.

А ви мріяли взагалі бути військовим, можливо, в дитинстві?

Ні, моя мрія -- бути будівельником. Вона в мене реалізована, і я можу пишатися тими будівельними проєктами, які створюю.

Фото: скрин відео Артем Мороз і Анжеліка Сизоненко

Я так розумію, коли десь приблизно рік-півтора йшли розмови про повномасштабне вторгнення, від закордонних наших партнерів були повідомлення, ми бачили 200-тисячне російське військо на кордоні з Україною, ви вирішили, що обов'язково будете захищати Батьківщину?

Звичайно, маю кого захищати. Тому коли першого дня війни в мене під будинком стали танки і танкісти сказали: "Виїжджайте", -- ми виїхали в Макарівський район. І на шостий-сьомий день уже були в оточенні.

Ми виїжджали по Житомирській трасі через російські блокпости. І я бачив цивільні автівки, розстріляні тільки з однією метою -- пограбування. Тому що люди виїжджали, брали зі собою цінні речі, гроші, коштовності -- і їх просто грабували.

Ну і орки ж не цуралися нічого. Вони жінок, дітей розстрілювали, коли грабували машини. Тож коли вдома сказав дружині, що пішов до ТрО, то жодних сумнівів не було. І дружина точно пишається моїм вибором, і я теж пишаюся тим, що я мав честь захищати Україну.

А ваші малюки також гордяться? У вас двоє дітей, чи не так?

Отже, прекрасні діти – це Матвій і Настя. Матвію вже вісім років, а Настя – справжня гордість тата. Вона вивчає китайську та англійську мови, математику, а ще грає на гітарі. Надзвичайно талановита дівчинка!

Фото: надані Артемом Морозом //rozmova.wordpress.com Артем Мороз з родиною "Якщо ми не будемо підтримувати своїх, то доведеться підтримувати росіян"

Коли саме ви стали частиною ТрО?

Ми вийшли з оточення, і я був переконаний, що орки не зможуть захопити Київ. Повернувшись додому, я вирушив до кількох бригад – спочатку до однієї, потім до другої, а згодом і до третьої – і врешті-решт зміг досягти угоди. Це було вкрай непросто, адже, коли ми виїжджали до Миколаєва з нашої бази, до нас у роті було 203 особи. Мало бути лише трохи більше 90, тож перевищення було майже вдвічі. Я точно знаю, що майор приховав свій офіцерський квиток, щоб потрапити в окопи. Офіцерів і солдатів було чимало.

Чому, на вашу думку, в той час було стільки охочих стати добровольцями, а тепер так важко знайти бажання йти захищати свою країну?

На жаль, вважаю, що це свідчить про корупцію та недоліки в нашій інформаційній політиці. Я переконаний, що вона повинна функціонувати безперервно. Необхідно постійно інформувати людей про переваги, які має військовий статус, і активно підтримувати його. Нам потрібно невтомно працювати: як медіа, так і політики, а також блогери повинні займатися популяризацією наших Збройних Сил України. Якщо ми не будемо підтримувати своїх, то зрештою доведеться підтримувати інших.

Яке ваше ставлення, ветеран, до таких чоловіків?

Унікальне. Я усвідомлюю, що є особи, які заробляють гроші, сплачують податки, підтримують військових і займаються благодійністю. Це одна категорія. А є й інша, яку потрібно мотивувати інакшим способом.

На жаль, деякі молоді чоловіки в окопах вже перебувають там протягом трьох років, і вони навіть втратили рахунок своїм контузіям. Якщо вони виснажаться, то хто зможе зайняти їх місце?

Тому я вважаю, що до роботи мають залучатися всі. І армія, безсумнівно, повинна формуватися на основі добровільного вибору. Я б точно не хотів опинитися в окопі з примусовим призовом — це абсолютно ненормально. Кожен повинен бути зацікавленим і мати всі необхідні ресурси на 100 %.

Фото: Радіо Свобода/Сергій Нужненко

Юрій Гудименко: Кожному з нас рано чи пізно доведеться дати відповідь на питання: "Які твої дії під час великої війни?"

"Я зберіг свідомість, що дозволило мені врятувати життя своїх товаришів та своє власне."

Чи ви відразу опинилися на напрямку до Херсона?

В кінці березня відбулася присяга, а вже через кілька днів ми опинилися на території Миколаївської області, а згодом рушили в сторону Херсона. Звідти на відстані 16 км можна було побачити Чорнобаївку, отже, все, що відбувалося, було добре чутно.

Ви бачили, як росіяни лізли туди без кінця?

Я спостерігав, як наші постійно підвозили необхідні матеріали. Наша роль була досить простою: ми забезпечували охорону для трьох одиниць техніки (М777 — це британсько-американська причіпна гаубиця калібру 155 міліметрів. — Ред.). Артилеристи заїжджали на наші позиції, працювали, а потім від'їжджали. Через кілька місяців ми опинилися в Херсоні, в зоні підвищеного ризику. Ми перебували на нулі, виконуючи бойові накази, видані нашим командуванням. Ми так активно діяли проти ворогів, що вони навіть почали вірити, що з нашого напрямку планується наступ. Я не відчуваю сорому за те, що був там.

Ви ж не мали шансів навіть на проходження якогось навчального курсу.

У нас проходили навчання: ми виїжджали на полігони з наших позицій. Адже ти не можеш залишатися на позиції цілодобово. Кілька тижнів ти проводиш на місці, а потім на три-чотири дні відправляєшся, щоб добре поїсти й виспатися. Вогонь противника був досить інтенсивним.

Зображення: надані Артемом Морозом / rozmova.wordpress.com Артем Мороз

206-й батальйон територіальної оборони безпосередньо був залучений до звільнення Херсонської області протягом восьми місяців. У одному з ваших інтерв'ю ви згадували, що вже через тиждень після початку операцій вас перевели на інший фронт. Поділіться, будь ласка, що стало ключовим фактором у звільненні Херсонщини.

Це були надзвичайно інтенсивні бойові дії. Безумовно, ми довго чекали на цю перемогу. Коли ми опинилися в Херсонській області на передовій, щотижня просувалися на 50-100 метрів уперед. Ми постійно тиснули на ворога. І лише завдяки єдності наших військових та професійному керівництву нам вдалося це досягти. Це було справжнє диво, особливо для цивільних. Ми не могли уявити, що наша армія, яка втричі менша за російську, зможе здійснити таке.

Ви були простим військовим, але чого ви досягли на момент травми? Як вам вдалося досягти цього?

До командиру відділення. Часом брав на себе обов'язки взводного. Вважаю, що це зумовлено бажанням займатися цим, а також, напевно, певною мірою освітою.

Розкажіть, як отримали поранення у 2022 році на Херсонщині.

Протягом кількох тижнів йшли настільки сильні дощі, що чорнозем став нагадувати рідку кашу. Коли погода нарешті покращилася, я вирушив на позицію, щоб забрати свій "мавік" у небезпечну червону зону. У цей момент розпочався обстріл: 120-мм міна влучила прямо в нас. Троє моїх товаришів загинули миттєво. Я терміново викликав евакуацію. На допомогу прийшли побратими з батальйону, мінометники. Вони ризикували своїм життям, щоб витягти нас під постійним обстрілом. Коли я вже перебував у лікарні, моя дружина виймала чорнозем з мого вуха.

Я не втратив свідомість, і це стало вирішальним фактором у порятунку життя моїх товаришів та власного. Втрата крові була значною, і, якщо б вони вирішили, що я вже не в змозі боротися, могли б зупинити надання медичної допомоги. На жаль, я маю чимало прикладів, коли хлопців забирають у чорних пакетах.

Зображення: кадр з відео Артема Мороза "Я відвідую лікарні і демонструю на власному прикладі, що життя на двох протезах можливе: можна танцювати, бігати, займатися дайвінгом та водити автомобіль."

Артеме, поговорімо про шлях воїна. По-перше, є такий ваш проєкт (йдеться про "Шлях ветерана". -- Ред.). І я хотіла б, щоб ви розповіли від моменту поранення до протезування: що відбувається, як проходить реабілітація.

Я відвідую лікарні і демонструю власним прикладом, що життя на двох протезах може бути повноцінним: можна танцювати, бігати, займатися дайвінгом і навіть керувати автомобілем.

Одного разу зовсім молодий юнак сидів на ґанку, схиливши голову, і сльози котилися по його щокам. Я звернувся до нього: "Ти з розуму з'їхав? Ти ж живеш". Він відповів: "Не знаю, як мені далі жити". Я сказав: "Подивись на мене. Я бігаю, танцюю, ось моя машина". І вже наступного разу я чув, як він з радістю крикнув у коридорі: "Тьомо, привіт!". На його обличчі з'явилася усмішка. Я вважаю, що це справжній успіх.

Після отримання травми важливо знайти для себе нову мрію — а потім визначити її як ціль і поступово рухатися в її напрямку. Це може бути, наприклад, підкорення Говерли, відпустка на морському узбережжі чи щось інше, що надихне.

Чи брали ви участь у Бостонському марафоні?

Так, і це теж випадково було. Через місяць після поранення зайшов лікар і каже: "Ти через пів року повинен побігти". Я відкрив телефон і чомусь згадав Бостонський марафон. Я точно знаю, що я не втратив свідомість і не загинув тільки завдяки своєму гарному фізичному стану. Тому така спортивна ідея була тим, що треба.

Цікаво, що два роки тому, 17 квітня 2023 року, я взяв участь у марафоні. Тоді мої протези ще не були постійними і не призначені для бігу. Я влаштував дівчину в візок і, тримаючись за нього, зробив кілька кроків під час Бостонського марафону. Це, напевно, були найяскравіші емоції у моєму житті!

Зображення: надані Артемом Морозом / rozmova.wordpress.com Артем Мороз бере участь у марафоні.

Держава для ветеранів. Якою має бути політика підтримки ветеранів в Україні?

Це дійсно вражаюче. Ви — справжній герой і надихаєте нас усіх. Які ж були ці пів року, коли ви готувалися реалізувати свою мрію і вперше почали рухатися на протезах?

У мене дуже короткі культі, і ситуація досить складна. Мені пощастило отримати протез у США. Іноді вітчизняні протези можуть бути підходящими, але якщо немає колінного суглоба, то краще звертатися до закордонних спеціалістів.

А через який проміжок часу ви почали користуватися протезами?

За словами лікарів, я став більше винятком, аніж правилом. Я дуже прагнув швидко відновитися, і мені це вдалося всього за два з половиною місяці. Іноді ж буває, що хлопці чекають рік, перш ніж зможуть стати на протез. У мене також були колоїдні рубці: їх висікали і зашивали. Але, слава Богу, все пройшло добре, і ми насолоджуємося життям.

View this post on Instagram

A message from Ukrainians residing in the United States (@ukrainians_in_usa)

"Є не дуже свідомі співвітчизники, які на наших кістках стають мультимільйонерами"

Скажіть, будь ласка, Артеме, а як знайти інвесторів чи якесь фінансування, щоб протезуватися у США? Можливо, ви дасте поради?

Цим питанням займалася моя дружина, яка активно надсилала листи до різних фондів. Відверто кажучи, слід бути надзвичайно обережними, адже є недобросовісні співвітчизники, які наживаються на чужих бідах. Тому важливо ретельно і з обачністю обирати, хто буде займатися протезуванням. На жаль, навіть у благодійних організаціях трапляються шахраї, і таких випадків, на жаль, чимало.

Як довго ви вже знаходитесь у Сполучених Штатах?

Спочатку пройшло два з половиною місяці. Потім ще один місяць, коли провели повторне протезування після півтора року. Нижню частину залишили, а верхню просто модернізували – і на цьому все. Це вже сталося дуже оперативно.

Які емоції ви відчували з боку американців?

У США ветерани користуються величезною повагою. Тебе не сприймуть як ветерана, поки не почнуть спілкуватися. Американці виявляють до них неймовірну шану! Коли ми виступали, на кожному заході вся зала піднімалася на ноги.

Фото: скрин відео Артем Мороз

Поділіться своїми думками про танці. Я пам'ятаю, що раніше ви не були особливо зацікавлені в цьому виді мистецтва.

Для мене танці -- це був дуже темний ліс. Але нас запросили на захід, і ми з дружиною прийшли подивитися. Потім я зателефонував організатору Big Dance і кажу: "Богдане Петровичу, можна спробувати?". Він: "Звичайно, я тобі і тренера підберу".

А чи давали вам лікарі можливість брати участь у Бостонському марафоні або танцювати?

Це не є забороненим. Якщо це не приносить болю і не шкодить здоров'ю, то варто це робити. Наприкінці жовтня я брав участь у марафоні морської піхоти у Вашингтоні, і на деяких етапах мені хотілося просто повзти. Я здолав цю дистанцію без допомоги чи візка, але більше я не планую так нервуватися.

Це випробування для себе?

Я більше не планую так поводитися — це вже справжня безглуздість. Варто приділяти увагу фізичній активності та здоров'ю, але без шкоди для себе. Інакше можуть виникати пухирі й рани, які запалюються і викликають біль. Занадто інтенсивні тренування не приносять нічого доброго.

Мені відомо, що ви також захоплюєтеся дайвінгом.

У мене є знайомий з колишньої роботи, який займається дайвінгом. Він говорить: "Ми хочемо спробувати, і ти будеш нашим пілотним проєктом". Я відповідаю: "Звісно, чому б і ні?". Ми провели вісім тренувальних занурень у басейні та чотири – у Малинському кар'єрі на Житомирщині. Це було неймовірно! Я навіть не уявляв, що вода може бути такою прозорою, а на глибині 12-15 метрів плавають рибки. Тепер у мене з'явилося бажання зануритися в місця з більшою кількістю коралів і яскравих рибок. Дуже прагну побувати на морі!

Зображення: надані Артемом Морозом / rozmova.wordpress.com Артем Мороз "Хлопці з війни повернуться трохи контужені -- будуть виховувати несвідомих громадян"

Також хочу обговорити питання доступності для осіб з протезами та людей, які використовують інвалідні візки. На жаль, у Києві ця проблема залишається актуальною. Які труднощі ви стикаєтеся в цьому контексті?

Основна проблема полягає в нестачі паркувальних місць. На жаль, деякі наші співгромадяни не усвідомлюють важливість дотримання правил і займають парковки, призначені для людей з інвалідністю. Ці місця мають більші розміри, що дозволяє безперешкодно відкривати двері автомобіля. Якщо поруч стоїть інший автомобіль, це може стати серйозною перешкодою. Але сподіваємося, що хлопці, які повернуться з війни, зможуть навчити інших поважати ці правила.

Ще хотіла вас запитати, як проходять зустрічі у шпиталях. Яку ще підтримку ви надаєте хлопцям, окрім власного прикладу? Можливо, є ще якась психологічна допомога?

Хлопці запитують про те, де я проходив протезування та які протези є найкращими. Я ділюсь своїм досвідом, розповідаючи, де і як це відбувалося. Я також бачу результати роботи різних центрів. Я фактично ознайомлений з діяльністю більшості протезних установ і, без сумніву, знаю багатьох спеціалістів особисто — всі вони прагнуть допомогти нашим воїнам. Ще є й юридичні аспекти: пояснюю, які кроки слід вжити.

Що необхідно для покращення протезування в Україні? Чи є у нас брак фінансування, чи, можливо, недостатньо кваліфікованих спеціалістів?

Я вважаю, що спеціалістів не вистачає. На жаль, багато молодих людей зазнали травм, і кваліфіковані протезисти зараз в дефіциті. Бувають випадки, коли навіть надають повістки пораненим. Це абсолютно неприпустимо. Загалом, якщо протезний центр вас не влаштовує, не бійтеся шукати інший. Це цілком можливо.

Зображення: надані Артемом Морозом / rozmova.wordpress.com Артем Мороз

Що ви можете розповісти про ваш проєкт "Шлях ветерана"? Чи є він таким же, як ваша поточна робота в бригаді? Які нові можливості він може запропонувати? Хто має право на участь у цьому проєкті?

Фактично так. Дивіться, звернутись може будь-хто. Я намагаюся розповісти побратимам, що беру участь у багатьох проєктах: і танцювальних, і постановочних, і театру ветеранів. Я є в Національній спілці ветеранів ТрО, яку заснував наш командир -- ми об'єднуємось і допомагаємо і словом, і ділом усім побратимам. І в нашу спілку може вступати хто завгодно, маючи військовий квиток фактично.

Оскільки ви все ще на службі у війську, розкажіть, що спонукало вас залишитися на цій посаді? Зрештою, ви могли б вже повернутися до своєї кар'єри в будівництві.

Це сталося абсолютно спонтанно. Після того, як я повернувся з протезування, вирішив завітати на військово-лікарську комісію, яка знаходилась у центральному шпиталі. Подумав, чому б не заглянути в сусідній корпус і не відвідати хлопців. Спочатку, зізнаюся, це було нелегко: незнайомі молоді чоловіки з серйозними пораненнями, з дренажами, без рук і ніг, деякі навіть без очей, і поруч їхні дружини. Мені самому було важко спостерігати за цим. Але згодом, коли я побачив їхні усмішки, побачив, як дівчата і хлопці радіють, зрозумів, що це — те, чим варто займатися.

Цю інформацію, на жаль, отримав вже покійний мій командир Біба, який очолював 206 батальйон. Він сказав: "Ми вирішимо залишити тебе на службі". На жаль, мого командира вже немає з нами. Проте я продовжую займатися своєю справою — подали запит до Залужного щодо моєї подальшої служби.

"Якщо ми змогли витримати перші три дні, це вже свідчить про нашу перемогу. Тепер потрібно рухатися далі до завершення!"

В даний момент тривають переговори щодо укладення перемир'я між США та Росією, до процесу також залучені європейські країни. Яка ваша думка з цього приводу?

В країні розгортається надзвичайно складна гра, що відбувається під поверхнею. На жаль, я помічаю спроби нас підвести до поразки. Це, безумовно, невтішно. Проте наш обов'язок — об'єднатися і діяти. Зауважте, ми не зазнали поразки в перші три дні, коли це було цілком можливим. Якщо ми встояли тоді, значить, ми вже досягли часткової перемоги. Це моя особиста думка. Необхідно продовжувати боротьбу до кінця. Так, на жаль, наші втрати величезні. І, на жаль, ми всі платимо за нашу свободу дуже високу ціну. Але альтернатив не існує.

Зображення: надані Артемом Морозом / rozmova.wordpress.com Артем Мороз

Які особисті амбіції ви зараз переслідуєте? Чи є у вас якісь спортивні цілі, які можуть стати джерелом натхнення?

Чесно кажучи, я щиро прагну стати частиною Паралімпійської команди.

А танцювальні?

Танці стали для нас звичним заняттям, як би це не звучало. Ми займаємося підготовкою нових хореографій два-три рази на тиждень. А вже третього травня в Бучі відбудеться маленький фестиваль, можете зацікавитися. Обіцяємо, що глядачі будуть вражені — це гарантовано. У нас заплановано безліч гастролей, тож цікаві моменти ще попереду!

Які у вас мрії?

Про перемогу, звичайно. Про перемогу і про відпочинок у нашім краї. Будемо сподіватися, що це реалізується найближчим часом, але це залежить від нас у першу чергу. Я сам із чудового міста Дніпра. І все моє дитинство було в Криму, тому Крим для мене -- це частинка душі. Спогади з дитинства -- вони такі найсолодші. Ми, коли вже були студентами, ходили в походи з рюкзаками, обходили взагалі все вздовж і впоперек. Тому домовляємося про наступне інтерв'ю в Криму.

Я буду дуже щаслива, якщо так буде. Дякую за те, що ви нас захищали. Дякую за те, що ви надихаєте всіх українців. І не лише військових, не лише ветеранів, а загалом всіх українців. Ви великий приклад для наслідування. Я бажаю вам міцного здоров'я і реалізації всіх ваших задуманих планів. Слава Україні! Героям слава!