США та їх операція у Венесуелі: Економічні наслідки та виклики.
Автор Олег Саркіц Підприємець, економіст, експерт з антикризового менеджменту, волонтер, засновник Громадської організації "Народна мрія", співзасновник БФ "До Мрії"
Затримання Ніколаса Мадуро та заяви Дональда Трампа про тимчасовий американський контроль у Венесуелі вже сьогодні створюють нову реальність для глобального ринку нафти.
Інтерес Сполучених Штатів до Венесуели має не випадковий, а глибоко структурний характер, що базується на багаторічній економічній інтеграції. Ще до того, як Уго Чавес прийшов до влади, венесуельська державна нафтова компанія PDVSA була міцно інтегрована в американську нафтову інфраструктуру: у 1986 році вона придбала 50% акцій американської компанії CITGO, а з 1990 року повністю контролювала підприємство, яке володіє нафтопереробними заводами та роздрібною мережею в США. На початку 2000-х років Венесуела постачала на американський ринок до 1,3 мільйона барелів нафти щоденно, ставши одним з основних постачальників важкої сировини для нафтопереробних заводів у районі Мексиканської затоки, а до 1999 року видобуток досягав 3,5 мільйона барелів на добу.
До 2025 року експортний потік у США обвалився до менш як 150 тис. барелів на добу, що створило дефіцит саме у сегменті важких сортів, критичних для дизельного й промислового палива.
Навіть у часи санкцій США зберігали точкову присутність через Chevron, який інвестував у венесуельські проєкти близько 100 млн дол. із 2006 року.
На фоні цих подій арешт Мадуро виглядає як спроба відновити домінування над історичним енергетичним сектором, одночасно перетворюючи зовнішньополітичні дії на внутрішньополітичні вигоди напередодні виборів до Конгресу в 2026 році.
Ринкова реакція демонструє тренд: котирування нафти Brent і WTI знизилися через оцінки, що світовий ринок має достатні запаси. Навіть якщо фізичні поставки з Венесуели тимчасово впадуть, це не зможе різко змінити баланс між попитом і пропозицією. Як повідомляє Reuters, ціна на Brent опустилась до приблизно 60 доларів за барель у перші дні після зазначених подій, що співпало з рішенням OPEC+ залишити виробничі квоти без змін.
Для Росії та Китаю Венесуела була функціонально різною. Для Москви -- це геополітичний "прапор" і точка присутності поруч із США, підкріплена участю в енергопроєктах та оборонно-безпековими зв'язками. Для Пекіна -- велика фінансова ставка, довгий кредитний шлейф і гарантований канал отримання важкої нафти, а також політичний символ того, що китайські гроші можуть купувати вплив навіть у традиційній американській зоні.
Ось чому одна й та ж сама подія може призводити до різних ризиків для двох столиць. Для Російської Федерації це означає втрату платформи та засобів уникнення ізоляції. У той же час, для Китаю це може створити ризик переоцінки активів та ускладнення умов для повернення боргів.
Тепер розглянемо економічний аспект. Венесуела є країною з найбільшими підтвердженими запасами нафти у світі, проте її інфраструктура зазнала значної деградації, а видобуток останніми роками становить близько 1,1 мільйона барелів на день. Важливо зазначити, що венесуельська нафта є важкою, що обмежує її використання конкретними нафтопереробними заводами та логістичними ланцюгами. Це не ресурс, який можна швидко перетворити на глобальний запас. Проте він надає певні важелі впливу тим, хто контролює санкції, ліцензії, страхування танкерів та доступ до технологій. Після останніх подій США намагаються виступити в ролі арбітра у визначенні цих правил у Каракасі.
Російська присутність у Венесуелі була меншою за масштабом, але більш символічною і мілітаризованою. У 2005-2016 роках Москва уклала з Каракасом понад 40 контрактів на постачання озброєнь загальною вартістю близько 11,5 млрд дол., перетворивши Венесуелу на головного покупця російської зброї в Латинській Америці. Ключовими елементами стали закупівлі 24 винищувачів Су-30, систем ППО та стрілецької зброї, значна частина яких фінансувалася за рахунок російських кредитів, зокрема позики на 4 млрд дол. 2010 року. Ці поставки створювали не лише військову, а й фінансово-технічну залежність, закріплюючи Венесуелу як геополітичний плацдарм РФ у Західній півкулі.
Відсторонення Мадуро стане для Москви втратою важливого стратегічного плацдарму та значним скороченням можливостей для військово-технічної присутності. Проте це також створює нові інформаційні можливості: дії США надають Кремлю підстави для просування на Глобальному Півдні наративу про "неоімперське втручання", що може частково компенсувати економічні втрати за рахунок політичного впливу.
Російський інтерес у Венесуелі зазвичай переоцінюють у барелях і недооцінюють у символах. У грошах це не порівнюється з російською енергетичною вагою на інших ринках. Але у символах це "прапорець", що Кремль може мати союзника й інфраструктуру впливу буквально під боком у США. Саме тому злам венесуельської вертикалі -- удар по образу антиамериканської осі, де Каракас був зручним південноамериканським вузлом.
Якщо Сполучені Штати дійсно вирішать витіснити зовнішніх учасників з Каракаса, російські інтереси в енергетичних спільних проєктах і сервісних мережах зазнають додаткового тиску з боку санкцій та юридичних обмежень. У найкращому випадку для Москви це призведе до поступового зниження її присутності; у найгіршому – до конфіскацій, які можуть бути оскаржені, а також до тривалих арбітражних процедур, які не принесуть значного результату, якщо активи контролюються іншою стороною.
Для Пекіна Венесуела, в першу чергу, є фінансовим активом з високими політичними ризиками, а не ідеологічним союзником. Згідно з даними Inter-American Dialogue та Центру економіки Бостонського університету, у період з 2005 по 2022 рік китайські державні банки надали Венесуелі близько 60 мільярдів доларів кредитів, що зробило цю країну найбільшим боржником Китаю в Західній півкулі. Основи співпраці були закладені ще у 2007 році через створення спільного китайсько-венесуельського фонду обсягом 6 мільярдів доларів, з яких 4 мільярди були надані China Development Bank з умовою майбутніх постачань нафти. Саме механізм "гроші в обмін на барелі" надавав Китаю стабільний доступ до важкої венесуельської нафти, а Каракасу - фінансову ліквідність в умовах міжнародної ізоляції.
Арешт Мадуро суттєво підвищує ймовірність перегляду боргового балансу, оскільки будь-яка нова проамериканська або перехідна влада може поставити під сумнів пріоритети китайських вимог. Для Китаю це означає ризик часткового списання боргу або реструктуризації, зумовленої політичними факторами, а також сигнал про обмеженість китайської політики "невтручання", особливо якщо США готові діяти силою у безпосередній близькості до своїх кордонів.
У цій розповіді Пекін постає в більш вразливій ролі, зокрема як кредитор.
Китай і Росія виступають основними двосторонніми кредиторами Каракаса, а загальний обсяг боргу оцінюється так, що будь-яка спроба реструктуризації виявиться тривалою і досить складною. Це створює ситуацію, де зміна політичного режиму або навіть просте переформатування влади під впливом США ставить на порядок денний важливе питання: хто буде вважатися "первинним кредитором" і які з боргів отримають пріоритет у погашенні?
Ось важливий сигнал: китайський фінансовий регулятор звернувся до великих банків з проханням терміново проаналізувати кредитні ризики, пов'язані з Венесуелою. Це не свідчить про паніку, а про облік геополітичних реалій: коли ризики набувають політичного характеру, вони можуть миттєво трансформуватися в регуляторні вимоги щодо капіталу та резервів.
Китай, зберігаючи дипломатичний підхід, виражає своє невдоволення, водночас усвідомлюючи обмеженість своїх інструментів. Без наміру вдаватися до військових дій чи серйозних економічних санкцій, Пекін змушений вести переговори, аби зберегти хоча б частину своїх фінансових інтересів, не погіршуючи відносини з Вашингтоном. Це може призвести до більш прагматичного підходу з боку Китаю: замість спроб підтримати Мадуро, він може шукати угоди з тими, хто насправді контролює ліцензії, експортні потоки та майбутню структуру венесуельських контрактів.
Короткий горизонт -- це ризик перебоїв і цінова надбавка за хаос. Але навіть тут реальність холодна. Понад 80% венесуельського експорту йшло до Китаю, а будь-які тимчасові збої на добре забезпеченому світовому ринку навряд чи спричинять різкий ціновий шок. Цю логіку підсилює й рішення OPEC+ зберегти видобуток: картель фактично говорить ринку, що не бачить потреби терміново компенсувати венесуельські ризики додатковими барелями.
Середній горизонт відкриває перспективу відновлення венесуельської нафти до стабільних обсягів. Тут виникає парадокс: хоча силова операція виглядає як ескалація з точки зору геополітики, для нафтового ринку вона може стати шансом на збільшення пропозиції в майбутньому, якщо США вирішать частково зняти санкції, легалізувати потоки та активізувати інвестиції. Тому реакція цін може бути негативною: ринок орієнтується не на сьогоднішні барелі, а на майбутні тенденції.
Довгий горизонт -- найцікавіший і найменш гарантований. Аналітики прямо кажуть, що відновлення венесуельського видобутку до суттєвих масштабів потребує років, інвестицій і передбачуваного правового режиму. Для світового ринку ключова специфіка -- важка нафта. Якщо Венесуела з часом наростить постачання, це збільшить доступність важких сортів і змінить диференціали для альтернативних постачальників, насамперед у Північній Америці. Тобто вплив може проявитися не тільки в рівні ціни Brent, а в структурі маржі НПЗ і регіональних спредах. Сьогодні це лише опція, а не базовий сценарій.
Основний вплив для Росії та Китаю не полягає в тому, що Венесуела в найближчому майбутньому втратить статус нафтової держави або що світ зіткнеться з нестачею ресурсів. Насправді, важливий наслідок полягає в тому, що США прагнуть перетворити свій військовий успіх на економічну та боргову вигоду: контролюючи, хто має доступ до венесуельських нафти, на яких умовах, які старі борги будуть визнані, а також як швидко та кому відкриваються канали експорту. У той же час Вашингтон чітко формулює принципи нової доктрини Монро та розглядає виключення позарегіональних акторів з Каракаса як одну з своїх стратегічних цілей.
Для Москви це означає звуження можливостей для маневру та втрату важливого символічного впливу в Америці, що може бути компенсовано лише риторичними вигодами. Пекін, у свою чергу, стикається з ризиком того, що його тривала стратегія "кредити під ресурси" може трансформуватися у ситуацію, де ресурси залишаються, але новий центр сили перехоплює старшинство вимог і політичний доступ. Що стосується нафтового ринку, це, ймовірно, не призведе до дефіциту, а скоріше до тривалої невизначеності з двома протилежними тенденціями: короткостроковим сплеском цін на випадок хаосу та тривалим зниженням, якщо відновлення обсягів венесуельських барелів стане реальністю.
