Складна дилема: кредити МВФ чи ризик колапсу мікробізнесу. Який шлях обрати Україні?
Введення ПДВ для платників єдиного податку (ЄП), яких часто помилково асоціюють лише з фізичними особами-підприємцями, вперше офіційно стало предметом обговорення у Національній стратегії доходів (НСД), розробленій Міністерством фінансів. Прийняття цієї стратегії стало одним із структурних орієнтирів для Міжнародного валютного фонду (МВФ), хоча на тому етапі Фонд не коментував її деталі. Важливо зазначити, що стратегія передбачала введення репресивних заходів лише після "відновлення довіри до податкових органів", що повинно було базуватись на результатах чергового, хоч і недостатнього, реформування податкової системи.
Проте, насправді Міжнародний валютний фонд, який колись підтримував концепцію презумпційного оподаткування для мікробізнесу (первісну версію спрощеної системи), вже давно разом із іншими шанованими міжнародними структурами виявляє зацікавленість до спрощеної системи оподаткування — не лише в Україні, але й, наприклад, у Румунії. У цій країні подібні рішення призвели до тричі меншої кількості мікропідприємств і уповільнили економічне зростання. У даному випадку рекомендації Фонду, можливо, підкріплені певним колом зустрічей місії з "українським бізнесом", представленим Європейською Бізнес Асоціацією (де зібралися найзапекліші суперники мікробізнесу), напевно, збіглися з інтересами лобістів та особистими переконаннями заступниці міністра фінансів, які формуються на основі глибокої професійної деформації.
Коли стало зрозуміло, що 40 мільярдів гривень, на які держава (безуспішно) сподівається розраховувати завдяки цій ініціативі, зовсім не є легким здобутком, як помилково вважали у Мінфіні та МВФ, до Києва терміново прибула керівниця МВФ Крісталіна Георгієва. Проте й вона не змогла запропонувати більш вагомий аргумент, ніж той, що "в Україні лише п'ять із тисячі осіб є платниками ПДВ, в той час як в Європейському Союзі цей показник становить в середньому 77 на тисячу". Хоча з її попереднім твердженням про те, що багато людей в Україні працюють в "тіні", що є несправедливою ситуацією для тих, хто чесно сплачує податки (включаючи платників єдиного податку), важко не погодитися, то ж до цього аргументу виникає чимало запитань.
Перше і найбільш кричуще з них: як може шанована міжнародна організація виходити з таких примітивних і ненаукових міркувань, тим більше у справах, що зачіпають життя мільйонів людей? Безумовно, закони економіки об'єктивні й універсальні, наприклад, якщо друкувати надто багато грошей, то це неминуче призведе до інфляції, хай навіть і не одразу. Але це жодним чином не стосується законів у сфері економіки, які встановлюються людьми й визначають, зокрема, податкову політику.
Науковий підхід до нормотворчості полягає в оцінці вигод і витрат з урахуванням альтернативної вартості з погляду суспільного добробуту. У цьому випадку потрібно порівняти потенційні вигоди для суспільства від перерозподілу додаткових коштів від сектору домогосподарств (ПДВ -- податок на кінцеве споживання) до сектору загального державного управління та зіставити їх із транзакційними витратами на адміністрування ПДВ, які є чистими втратами добробуту, зокрема, витратами на ведення обліку, не потрібного мікробізнесу як його основній складовій. Якщо для певної категорії платників баланс є позитивним, тоді має сенс стягувати з них ПДВ; якщо ж він негативний, то вони мають бути виключені. Саме на цьому ґрунтується логіка існування порогу реєстрації платниками ПДВ. У різних країнах і в різний час залежно від багатьох чинників він може бути дуже різним.
Отже, жодна наукова дисципліна не може стверджувати, що якщо в Європейському Союзі в певний момент часу щось встановлено в конкретний спосіб, то це обов'язково є вигідним для самого ЄС або для його держав-членів. Кожен випадок необхідно аналізувати індивідуально, з урахуванням реальних обставин. Можливо, експерти з Міжнародного валютного фонду вважають, що якщо в якійсь країні запроваджена певна норма, то вона вже пройшла належний аналіз і є оптимальною. Але це далеко від істини, адже політичний процес є складним і нелінійним. Окрім раціональних економічних обґрунтувань, він підлягає впливу лобістських груп, базується на усталених (іноді неефективних) традиціях та ідеологічних поглядах. І не варто забувати про іноді недостатньо обґрунтовані вимоги з боку самого МВФ, Європейської комісії або ж про елементарні помилки в розрахунках. Крім того, використання економічної політики ЄС як прикладу є досить ризикованим, враховуючи ті економічні труднощі, з якими наразі стикається Європа.
Друге питання: навіть якщо припустити, що у середньому в ЄС усе ідеально, жодна наука не стверджує, що те саме буде корисним для України, яка перебуває на зовсім іншій стадії розвитку як за рівнем добробуту (вдесятеро нижчим, ніж у середньому по ЄС), так і за якістю державних інституцій. Тому добросовісні порівняльні дослідження починаються з виокремлення співставних країн (peer countries). З огляду на різноманіття економічних, політичних, демографічних, географічних та інших особливостей визначити такі країни -- дуже непросте завдання, і подібні зіставлення завжди мають умовний характер.
Якщо не врахувати якийсь важливий фактор, можна отримати невірний висновок. Наприклад, наявність природних ресурсів повинна бути корисною для добробуту, але поверхневий аналіз різних країн може призвести до протилежного результату. Ключ до розуміння полягає в тому, що в країнах з сильними інститутами (навіть якщо це монархії, які не завжди виглядають привабливо) природні багатства дійсно сприяють економічному розвитку. У той же час в інших країнах вони можуть негативно впливати на економіку, оскільки надають можливість утримувати неефективні інституції або стають причиною збройних конфліктів.
На сьогоднішній день країни Європейського Союзу не можуть слугувати зразком для України. Наприклад, навіть найменш розвинена з них, Болгарія, демонструє кращі результати у сфері верховенства права, ніж Україна, і наше відставання від неї можна порівняти з тим, як Афганістан відстає від України. Це підкреслює, що без серйозної та тривалої внутрішньої роботи, спроби швидкої адаптації до стандартів ЄС та прискорене приєднання до Союзу можуть нанести значну шкоду як Україні, так і самому ЄС.
Отже, якщо мова йде про звернення до міжнародного досвіду, важливо обирати або країни з подібними умовами, щоб показати успішність їхніх заходів, або ж розвинутих і відносно успішних (як, наприклад, країни Європейського Союзу) в ті періоди, коли їхні умови були схожі на нинішню ситуацію в Україні. Слова "усі мають бути, як усі" відображають ідеологію радянського виховання, що прагнуло створити стандартизовані елементи для надмірно індустріалізованої радянської системи. У сучасному постіндустріальному світі принцип "бути, не як усі" — це можливість пропонувати інноваційні підходи, нестандартні рішення й виділятися на фоні інших, що стає не недоліком, а навпаки, конкурентною перевагою (зрозуміло, за умови, що ці оригінальні ідеї виявляються ефективними).
Нарешті, яка ж основна мета? Міжнародний валютний фонд виконує роль кредитора, який, на відміну від інших установ, має можливість оцінювати надійність позичальника з точки зору реалізації відповідальної фіскальної та монетарної політики. Він також здатний впливати на цю політику через меморандумні угоди. Інші кредитори орієнтуються на його рекомендації, тому загальний ефект від співпраці з МВФ значно перевищує обсяги запозичень, які країни отримують безпосередньо від Фонду. Відповідальна фіскальна та монетарна політика є критично важливими не лише для міжнародних фінансових відносин, але й для самих країн. У відсутності зовнішніх обмежень популістські уряди, прагнучи досягти короткострокових вигід в ущерб довгостроковим інтересам, часто намагаються штучно стимулювати економічне зростання або згладити спад, викликаний об'єктивними чинниками, за рахунок збільшення бюджетного дефіциту, покритого грошовою емісією. Це, як правило, призводить до катастрофічних наслідків, подібних до тих, що були в Україні в 1992-1993 роках. Жити потрібно в межах доступних ресурсів, хоча багато розвинених країн і нехтують цим важливим принципом, поки мають таку можливість.
Чому ж Міжнародний валютний фонд акцентує увагу лише на одному способі скорочення бюджетного дефіциту — збільшенні доходів? У меморандумах постійно повторюється, що Україна повинна утримуватися від будь-яких рішень, які можуть призвести до зменшення бюджетних надходжень. Зокрема, Міністерство фінансів не дозволяє скасування застарілого акцизу на автомобілі, який з 1998 по 2016 рік фактично не генерував доходів, виконуючи лише обмежувальну функцію. Україна змогла обходитися без цього податку, і згідно з розрахунками, його скасування буде більше ніж компенсоване надходженнями від ПДВ. Також існує нелогічна норма оподаткування ПДФО та військовим збором на "доходи" – всі суми, отримані від продажу особистого майна, хоча насправді доходом слід вважати лише різницю між ціною продажу та ціною придбання, що є дуже умовним, особливо з урахуванням загального зростання цін. Національна стратегія доходів, ухвалена в рамках зобов'язань перед МВФ, визначає своїм основним завданням підвищення податкових надходжень з нинішніх 24% до довоєнних 27% у 2024 році.
У той же час, про витрати не згадується жодного слова. Уряд, навпаки, не лише не зменшує їх (принаймні пропорційно реальному зменшенню населення та території), а й збільшує через економічно невиправдані програми "підтримки національного виробника" замість компенсації збитків від військових дій. Чомусь поважний МВФ не реагує на це жодним чином, хоча це впливає на кінцевий результат — бюджетний дефіцит — так само, як і недоотримання доходів. Більше того, НСД, яку він схвалює та просуває, прямо передбачає зменшення доходів на 0,6% ВВП через такі витрати і відповідні пільги. Таким чином, МВФ запроваджує односторонній механізм, що сприяє подальшому зростанню перерозподілу через публічні фінанси (фіскального відсотка).
Складається враження, що МВФ також віддає перевагу короткостроковим інтересам перед довгостроковими, хоча й з іншого боку. Адже кредитор має бути зацікавлений в економічному зростанні боржника, оскільки це знижує ризик дефолту за боргом. Водночас численні дослідження доводять, що збільшення фіскального відсотка понад приблизно 30%, особливо в державах із слабкими інституціями, призводить до гальмування економічного зростання. В Україні він останніми довоєнними роками коливався на рівні 41-43%, тоді як з урахуванням нашої демографії (і, відповідно, необхідності фінансувати державні пенсії) його варто було б знизити до 35% із подальшим скороченням до 30% у межах пенсійної реформи. Але для цього потрібно зменшувати, а не збільшувати доходи бюджету, зрозуміло, паралельно зі скороченням видатків.
Не кажучи вже про те, що в нинішніх геополітичних реаліях зробити Україну фінансово самодостатньою може лише не просто економічне зростання, а прискорене -- економічне диво, та і то в перспективі десятиліть. Ворог витрачає на війну та підготовку до неї приблизно стільки ж, скільки становить увесь наш нинішній ВВП без урахування допомоги партнерів, і наразі не планує суттєво скорочувати ці видатки навіть у разі завершення війни. На його стримування йдуть усі без залишку внутрішні надходження плюс десятки мільярдів військової допомоги, -- і ці витрати також не зменшаться радикально навіть у разі настання крихкого миру. Потрібно чесно визнати: доти, доки "економічне диво" не дасть своїх плодів, про жодну опору на власні сили не може бути й мови.
Спроба МВФ досягти цього якомога раніше приречена, причому, якщо діяти за його логікою, цього не станеться взагалі в жодному осяжному майбутньому. Особливо якщо добиватися зростання надходжень такими драконівськими методами, які передбачає НСД, -- зі знищенням спрощеної системи, наділенням податківців корупційними повноваженнями безстроково арештовувати активи без рішення суду тощо. Навіть якщо вдасться дійсно підвищити збір податків -- за рахунок перезавантаження ДПС і ДМС, ліквідації "конвертаційних центрів", зменшення частки тіньової економіки (яку переслідування спрощенки лише роздувають), боротьби з контрабандою тощо, то додаткові ресурси потрібно використати для того, щоб застрахуватися від можливого скорочення надходжень унаслідок переходу до оподаткування лише виведеного з бізнесу капіталу (замість прибутку) та зменшення податкового навантаження на зарплати. Тільки тоді з'явиться шанс дожити до часів, коли Україні не будуть потрібні ані гранти, ані кредити, а до МВФ (також оновленого) звертатимуться лише по мудру пораду.
