Узгодження між Україною та Польщею: сумні навчання з спільного минулого
Хрести на місці вбивства 11 липня 1943 року 200 поляків у селі Павлівка Волинської області | фото: RFE/RL
Українці та поляки мають довгу спільну історію, яка містить як драматичні моменти, так і значні спільні досягнення. Ця історія є складною, і тому важливо підходити до висвітлення відносин між нашими народами з обережністю та відповідальністю. Не менш суттєвою є об'єктивна презентація важких етапів минулого, без зайвої політики та штучного загострення історичних дискусій. Одним із найбільш помітних аспектів українсько-польських відносин є конфлікт, що виник під час Другої світової війни. Особливо трагічним моментом цього конфлікту стали події на Волині в ніч з 10 на 11 липня 1943 року, коли формування УПА, підтримувані місцевими жителями, здійснили напади на села, де проживало переважно польське населення.
11 липня Республіка Польща офіційно вшановує день пам'яті жертв так званого "геноциду, вчиненого ОУН та УПА на східних територіях Другої Речі Посполитої". Міністерство закордонних справ України у своїй заяві від 5 червня 2025 року закликало польську сторону утриматися від кроків, які можуть призвести до зростання напруження у двосторонніх відносинах.
У конфлікті між Україною та Польщею обидві сторони вчиняли злочини, внаслідок яких найбільше страждало цивільне населення. Важливо вшанувати пам'ять усіх жертв цього протистояння, ретельно дослідити його причини, обставини та наслідки. Ігнорування чи замовчування цих подій є недопустимим. Вміння визнавати власну історію та приймати її такою, якою вона є, є важливим кроком у розвитку зрілої нації.
Трагедія Волині та обставини, що їй передували.
Протягом століть українсько-польські відносини були насичені як спільними трагедіями, так і досягненнями. Ми не можемо забувати про наше минуле, проте воно не повинно визначати наше сьогодення і майбутнє. З історії ми повинні черпати уроки, щоб ставати сильнішими, уникати помилок і прагнути до кращого. Конфлікти між українцями та поляками в часи Другої світової війни та в перші повоєнні роки залишили гіркий слід в історії обох націй. Ці події були підживлені тоталітарними режимами нацистів і комуністів, які прагнули ослабити польське та українське підпілля. Антипольські акції українців у 1943-1945 роках супроводжувалися жорстокими вбивствами цивільних поляків, які становили етнічну меншість на Волині. Багато місцевих українців, які тривалий час відчували утиски з боку польської адміністрації, приєдналися до збройних націоналістів. Водночас польські підрозділи Армії Крайової та селянські батальйони також вдавалися до масових вбивств українського цивільного населення не лише на Волині, а й на території сучасної Польщі.
Основними жертвами українсько-польського конфлікту в період Другої світової війни з обох сторін стали беззбройні цивільні особи. Саме їм слід віддати належну шану: встановити їхні імена, вшанувати пам’ять та вжити всіх заходів, щоб подібні трагедії більше ніколи не повторювалися. Польська та українська історіографії по-різному інтерпретують цей конфлікт. Польська точка зору акцентує на свідомих односторонніх діях українців, які, на її думку, вдавалися до геноциду та етнічних чисток проти поляків, змушуючи їх до захисту через вживання принципу відповідних дій. Натомість українська історіографія розглядає події на Волині як соціально-політичний конфлікт, в якому українці переживали пригнічення через внутрішню політику Другої Польської Республіки в 1920-1930-х роках, особливо в 1938-1939 роках. Це стало каталізатором негативної реакції українців на дії польських властей щодо їхнього населення. Політика комплексного витіснення українців з волинського регіону сприймалася етнічними українцями не лише як ворожа, але й як загроза їхньому повному зникненню на цій території.
Формула примирення щодо цієї болісної глави нашого минулого: "Просимо прощення і пробачаємо" залишається важливою та актуальною. Ми висловлюємо вибачення польському народу за страждання, які були заподіяні з боку представників українського народу. Наша пам'ять про трагічні моменти українсько-польського конфлікту повинна сприяти примиренню, а не стати приводом для помсти чи розрахунків. Вона має служити уроком, який демонструє, до яких наслідків призводить міжнаціональна ворожнеча, і зміцнювати наші суспільства. Сьогодні російські агресори, так само як і нацисти та комуністи в 1940-х, намагаються використовувати історичні суперечності між Польщею та Україною, щоб посіяти розбрат і ослабити обидва народи. Під час та одразу після Другої світової війни їм вдалося розпалити ворожнечу і, зрештою, знищити українські та польські національні сили опору. Тоді наші народи заплатили за це ціною свободи та численними людськими втратами. Ми не маємо дозволити, щоб це повторилося.
Дорога до згоди та уроки історії
Розвиток зрілого та відповідального суспільства неможливий без об'єктивного аналізу власного минулого. У жодному народі не знайдеться виключно героїв або виключно жертв. Це особливо актуально, коли йдеться про складну та трагічну історію XX століття в Центрально-Східній Європі. Тому українські установи та наукові кола активно працюють над створенням максимально чесного, обґрунтованого, заснованого на фактах і врахуванні контексту погляду на непросту історію українських земель і народу під час Другої світової війни.
Конфлікт між українським та польським народами має глибоке історичне підґрунтя. Після закінчення Першої світової війни він перетворився на збройне протистояння між Польською державою та Західноукраїнською Народною Республікою. Боротьба за території, які українці вважали своїми західними землями, а поляки - східними, завершилася в 1919 році поразкою української сторони, що призвело до включення цих земель до складу Польщі відповідно до Ризького мирного договору 1921 року, укладеного між Польщею та радянською Росією. Незважаючи на угоду між Варшавою і Москвою щодо розподілу українських територій - подібно до поділу XVII століття, зокрема у 1686 році, коли укладали Вічний мир між Річчю Посполитою і Московською державою, що призвело до передачі Лівобережної України з Києвом Москві, а Правобережної разом із Галичиною і Волинню Варшаві, українці не припинили боротьбу за свої громадянські, політичні, національні та культурні права. Ця боротьба набувала різних форм - від політичної активності до збройних виступів і підпільної діяльності.
У міжвоєнній Другій Речі Посполитій щодо українців реалізовувалася тривала дискримінаційна політика. У принципі вона не відрізнялася особливо від тієї політики, що проводилася протягом XVI-XVIII століть. Така політика спричиняла зростання міжнаціональної ворожнечі, формувала передумови до українсько-польського протистояння. У березні 1939 року на Карпатських перевалах, зокрема Верецькому, поляки розстріляли сотні полонених вояків Карпатської Січі, що захищали проголошену незалежною Закарпатську Україну, яку задушили в крові угорські війська. Небачений, навіть за тими часами, антиукраїнський крок, який врізався у серця багатьох тисяч українців Волині та Східної Галичини. Тобто чого бракує в оцінках сучасних польських істориків та політиків, так це оцінки та розуміння того, що перебування українців на теренах Першої та Другої Речі Посполитої було далеко не найщасливішим періодом в їх історії. Вони не були рівноправними громадянами з етнічними поляками. Нагадаємо, що Волинь - історичний український край, у якому ще в перші століття нашої ери жили автохтонні слов'яни, які називали себе волинянами або дулібами. Ці племена належали до широкої групи споріднених слов'янських племен склавинів, які проживали на правому березі Дніпра - північній та західній частині сучасної України, тоді як слов'янські племена на території сучасної Польщі залишили за собою первинну назву - венеди. Так їх звали грецькі та римські історики.
У кінці V століття, після краху Римської імперії, слов'янські племена, зокрема дуліби, почали масову міграцію на захід, заселяючи території, які нині відомі як Чехія, Моравія та Словаччина, і тим самим сприяючи їх слов'янізації. Ті, хто залишився на батьківщині, сформували міцні зв'язки між племенами, зорієнтовані на Київ — перше велике місто в історії слов'ян, засноване в 482 році. Київ став важливим осередком, що об'єднував численні племена склавинів, включаючи волинян, а також інші значні групи слов'ян, які мешкали в центральній частині сучасної України, зокрема антів, які створили потужний міжплемінний союз.
У VI столітті племена антів та склавинів, серед яких були волиняни-дуліби і білі хорвати, активно мігрують на Балканський півострів. Ті, хто залишився на рідних землях, продовжували розвивати свою соціальну та політичну структуру, орієнтуючись на Київ, який незабаром стає третім за величиною містом Європи, поступаючись лише Риму та Константинополю. У IX столітті Київ очолює державу Русь, до складу якої входять волиняни. З часом усі племена, що раніше входили до міжплемінних об'єднань антів і склавинів, починають ідентифікувати себе як русини, які є пращурами сучасних українців. З приходом монгольських орд Київська держава зазнає руйнувань, але її спадкоємцем стає Галицько-Волинське князівство, яке у 1253 році отримує статус королівства під керівництвом короля Данила. Лише у 1569 році, після укладення Люблінської унії, на Волині з'являються перші поляки. У цьому регіоні, де впродовж тисячоліть мешкали дуліби-волиняни, що належали до союзу слов'янських племен склавинів, а згодом до Русі та Галицько-Волинської держави, завжди зберігалися традиції, мова та культура. Тому загроза українській мовній та культурній ідентичності на Волині внаслідок шовіністичної політики Другої Речі Посполитої наприкінці 30-х років минулого століття сприймалася як серйозний виклик всьому українському існуванню, яке мало тут свої корені протягом понад 1500 років.
У період Другої світової війни конфлікт переріс у жорстокі збройні зіткнення, що фактично трансформувалося у війну між національними рухами України та Польщі. Польське підпілля ставило за мету відновлення довоєнних меж Другої Речі Посполитої через свою активність.
Діячі українського визвольного руху вважали, що західноукраїнські території є невід'ємною частиною майбутньої відновленої української держави. Як виявилося, жодна зі сторін не була готова поступитися своїми основними позиціями, що призвело до збройного вирішення національного питання. Основними учасниками цього конфлікту стали військові формування обох підпільних організацій: Українська повстанська армія (УПА) та Армія Крайова (АК).
Цивільне населення опинилося в центрі конфлікту, де його присутність чи відсутність на спірних територіях стала важливим фактором у майбутньому визначенні їхньої приналежності. Однак українці та поляки не лише стали жертвами атак ворога, а іноді й самі брали участь у насильстві, навіть ініціювали його. Конфлікт часто набував рис селянської війни, де політичні аспекти відходили на другий план. Умови партизанської війни і загальна моральна деградація суспільства під час Другої світової війни створювали сприятливе середовище для скоєння воєнних злочинів обома сторонами. Важливу роль у загостренні конфлікту відіграли треті сили, зацікавлені в ослабленні українських та польських національних рухів: спершу німецькі окупанти та червоні партизани, а згодом комуністичні режими в СРСР і Польщі. Війна, що почалася з незначних сутичок та випадкових вбивств у Холмщині в другій половині 1942 року, у 1943-му набула значних масштабів. Епіцентром насильства стала Волинь, де особливо трагічними були події в ніч з 10 на 11 липня 1943 року, коли підрозділи УПА за підтримки цивільного населення атакували села з переважно польським населенням.
У той же час польські підрозділи Армії Крайової разом із селянами також вдавалися до масових вбивств українського цивільного населення не лише на Волині, а й на інших територіях Польщі. Наразі вдалося встановити імена близько 30 тисяч польських та майже 10 тисяч українських жертв цих вбивств. Цей список охоплює регіони, які стали ареною конфлікту. Географія протистояння розширювалася, і вже взимку 1943-1944 років охопила Галичину. Інформація про вбивства швидко поширювалася між різними районами, що призводило до ескалації насильства: емоційно насичені та перебільшені новини про жертви в одній місцевості розпалювали ворожнечу в іншій. Напередодні відступу нацистів із заходу України, в першій половині 1944 року, польське підпілля запустило операцію "Буря", щоб продемонструвати свій контроль над цими територіями. Українські повстанці намагалися цьому протистояти, що призвело до тривалих боїв між УПА та АК в окремих регіонах, які припинилися лише з наближенням радянсько-німецького фронту.
Наприкінці 1944 року - на початку 1945-го збройне протистояння охопило Надсяння та Лемківщину, які після вигнання нацистів знову стали частиною Польщі. Ця територія ("Закерзоння"), котру переважно населяли українці, стала останньою ареною конфлікту між українським і польським підпіллям, а згодом місцем, де вони досягли порозуміння. Навесні 1945 року домовлено про перемир'я, згодом дійшло навіть до співпраці між обома сторонами. Найвідомішою стала спільна атака на містечко Грубешів у травні 1946 року. Після досягнення перемир'я головним супротивником УПА на цих теренах стали військові й адміністративні структури польського комуністичного режиму, які почали масштабну депортацію українців до УРСР. Повстанці нищили комунікації, атакували опорні пункти Війська Польського (ВП) та його допоміжних служб, аби зірвати вивезення українського населення. Весною 1947 року із засідки УПА убила віце-міністра оборони Польщі Кароля Свєрчевського. Його загибель стала приводом для "остаточного розв'язання українського питання" на теренах повоєнної Польщі.
28 квітня 1947 року стартувала операція "Вісла" — велика депортація приблизно 150 тисяч українців з їхніх історичних земель на північний захід Польщі. Вірогідно, рішення про її реалізацію було ухвалено за участю радянського керівництва. Літні місяці ознаменували завершення збройних зіткнень між Українською повстанською армією (УПА) та польськими військами. Лідери визвольного руху були змушені згорнути боротьбу, оскільки українське населення в цій місцевості майже зникло. Ті, хто вижив, організували рейд на Захід, намагаючись прорвати інформаційні бар'єри, або ж перетнули польсько-радянський кордон, приєднавшись до підрозділів УПА, що там дислокувалися. Спірні території потрапили під контроль комуністичної влади. Цим конфліктом між українцями та поляками скористався тоталітарний комуністичний режим, який зміг утвердити своє панування на кілька десятиліть.
