Українська мова повинна звучати впевнено, без проявів агресії, але й не потребуючи вибачень.

Олена Івановська, Уповноважена із захисту державної мови, наголошує на необхідності стратегічної українізації, що має бути підтримана відповідною законодавчою основою.

Протягом 20 років після здобуття незалежності російська мова залишалася домінуючою у Центральній та Східній Україні. Які ж причини затримки у поверненні українців до їхньої рідної мови?

Тривала понад три століття колоніальна політика не може бути подолана за короткий час. Затримка у поверненні українців до рідної мови свідчить про те, наскільки глибоко відбулася русифікація. Російська імперія діяла не лише за допомогою заборон, але й шляхом спотворення значень: українську мову знецінювали, вважаючи її лише розмовною, тоді як російська подавалася як мова досягнень і успіху.

Я навчалася в українській школі, та поза нею на власному досвіді пересвідчувалась у наданні переваги вживанню російської повсюди - у гуртках, у спорті. Вона була мовою міст, що протиставлялася "сільській мові" з метою дискредитувати село й пов'язану з ним традиційну культуру. Це була складова процесу денаціоналізації.

Коли у 1991 році Радянський Союз перестав існувати, ми здобули офіційну свободу, але справжнє звільнення всередині прийшло не відразу. Протягом багатьох років російська мова залишалася домінуючою у ЗМІ, бізнесі та розважальних сферах.

Десята стаття Конституції проголосила українську мовою єдиною державною. У 1990-х та 2000-х роках держава не мала змоги реалізувати послідовну мовну політику. Тоді ще не існувало українськомовних медіа, кінотеатрів, телевізійних програм, а також недостатньо було книг та перекладів.

Політики перетворили мову на інструмент своїх виборчих стратегій. Коли наближалися вибори, вони активно використовували "мовну карту", розділяючи країну на "україномовний захід" та "російськомовний схід". Це був вкрай цинічний підхід, адже він формував у свідомості багатьох людей уявлення про те, що мова — це політичне питання, а не частина їхньої душі. Проте після 2014 року, коли Росія розпочала агресію, стало зрозуміло, що мова — це не лише питання виживання. Звичайні люди вийшли з летаргії і почали шукати свою опору. Інстинкт самозбереження активізував їхню самоідентифікацію. Люди почали позначати свій простір мовою та кольорами — у 2014 році все було наповнене жовто-блакитними та червоно-чорними відтінками. Це були природні реакції на реальну загрозу.

Наступний етап – 2022 рік, який став кульмінацією повернення українців до своєї рідної мови, а також зміцненням усвідомлення представниками інших націй своєї приналежності до української політичної нації через мовний аспект.

Рік 2019 став важливим етапом в історії України: у квітні був прийнятий Закон, що регулює використання української мови, який надав можливість громадянам країни отримувати послуги рідною мовою.

Процес відновлення української мови триває довго, адже нам потрібно не лише подолати мовні бар'єри, а й вирішити глибокі психологічні травми. Ми повинні визнати свою внутрішню невпевненість у тому, що українська може бути сучасною, гідною та престижною. Сьогодні ми, нарешті, досягли цього. Українська мова звучить природно, впевнено та гучно — на радіо, в кіно, в армії, в бізнесі та в навчальних закладах. Тепер вона не потребує жодних виправдань.

В період Помаранчевої революції та Революції гідності спостерігався підйом патріотичних почуттів, і багато людей почали переходити на українську мову. Проте з часом цей ентузіазм почав згасати, і ситуація знову повернулася до попереднього стану. Що стало причиною таких змін?

Це характерна риса українців: коли виникає загроза, ми готові зупиняти танки, стояти в холоді на Майдані та відстоювати свої права і істину. Проте після цього настає повсякденність, яка менш цікава для нашої романтичної натури. Але цю роботу ніхто за нас не виконає. Ми готові віддати всі сили за свої права і свободи, демонструючи світові нашу рішучість. Проте людина не може постійно підтримувати цей вогонь - вона вигорає. Їй необхідно постійно надавати підтримку і мотивацію. Держава повинна запропонувати інструменти, які не дозволять нам зупинитися. Адже коли ми спочиваємо на цьому шляху, це найнебезпечніший момент. Починається інерція, і ми можемо повернутися на початкові позиції.

Людина з часом до всього звикає, зокрема й до війни. Обстріли і тривоги вже стали для нас буденністю. Це звикання теж стало психологічним фактором, що сприяє відкату. З початком війни люди переходили на українську, щоб не ідентифікувати себе мовно з ворогом, що прийшов нас убивати. Але минуло пару років - і вони повернулися у свою комфортну мовну бульбашку.

Держава не має серйозних заперечень. Законодавство не регулює вторгнення у приватне життя. Ми є демократичною нацією, і підслуховування розмов, які ведуться вдома, є абсолютно неприйнятним. Проте в публічному просторі контрольні функції можуть виконувати лише організації громадянського суспільства. Наша установи налічує 35 працівників, з яких п'ять займаються регіональними питаннями. Статистичні дані, які ми наводимо, переважно стосуються Києва, Одеси, Сум та Дніпра. Незважаючи на це, наша організація виконує надзвичайно важливу роль – вона захищає мовні права українців на спілкування рідною мовою в своїй країні. Я сподіваюся на час, коли посада Уповноваженого із захисту мови стане непотрібною, і кожен українець матиме належний захист у мовному питанні.

Чим важлива діяльність Уповноваженого із захисту державної мови в сучасній Україні? Які його завдання та обов'язки?

Мої уявлення про ці завдання спочатку були дещо іншими. Але після трьох місяців на цій посаді мої погляди зазнали певних змін. Я переконаний, що кожна людина в певний момент опиняється у місці, де вона дійсно потрібна. Мандат уповноваженого складається з трьох основних компонентів. Перший з них - це контрольна функція. Щодня я розглядаю від 20 до 30 скарг на порушення мовного законодавства, що стосується права на отримання послуг українською мовою. У цьому процесі беруть участь юристи, і ми ухвалюємо колегіальне рішення про необхідність проведення державного контролю. Іноді ми реагуємо й без скарг, наприклад, коли помічаємо порушення мовного законодавства в соціальних мережах. Тоді один із представників уповноваженого збирає всі необхідні дані й здійснює контроль, після чого видається постанова. Якщо порушник усвідомлює свою помилку і готовий її виправити, у постанові застосовується лише норма про попередження. Однак у випадку повторного порушення або якщо правопорушник ігнорує постанову, накладається штраф, причому з кожним новим порушенням штрафні санкції зростають. Другий компонент - просвітницька діяльність: ми організовуємо інформаційні кампанії та співпрацюємо з педагогами, журналістами та бізнесом. Третій компонент - аналітичний: ми збираємо дані, вивчаємо тенденції та досліджуємо мовні процеси, щоб мати змогу бачити не лише окремі випадки порушень, а й загальну мовну ситуацію.

Проте основна концепція мовного закону полягає не в покаранні, а в позитивному впливі на особистість. Я вважаю, що ключовою метою уповноваженого є виконання ролі своєрідного мосту між державою та громадянами, а також між законодавством і повсякденним мовним досвідом.

Наша організація документує випадки порушень, але одночасно ми створюємо культуру шанування мови. Головним завданням є захист мовних прав українців у різних сферах, передбачених законодавством, але ми також зосереджуємося на запобіганні таким порушенням через освітні ініціативи.

Як оцінюєте мовне законодавство станом на сьогодні? Чи потребує воно якихось змін або доповнень?

Закон не є незмінною істиною. Кожна епоха приносить свої корективи та виклики, на які закон повинен реагувати. Мовний закон, ухвалений у 2019 році, був своєчасним. Це був компромісний підхід, але його прийняття стало значним кроком уперед. Пройшло шість років, і ми помітили, що деякі положення в законі залишаються недоопрацьованими, що впливає на його ефективність. Наприклад, у 30-й статті, яка стосується надання послуг державною мовою, не уточнено, якою мовою має бути надана сама послуга. Це потрібно виправити.

Мовне питання в освітніх послугах є досить складним аспектом. Наприклад, у гуртку заняття проходили українською мовою. Але з приходом нової керівниці прозвучало: "Діти, ви не проти..?". Чи можуть вони висловити незадоволення, якщо це говорить доросла особа, яка займає керівну позицію? При Комітеті гуманітарної та інформаційної політики функціонує робоча група, яка займається розробкою пропозицій для вдосконалення законодавства. Мова йде не про перегляд основних принципів, а про уточнення механізмів - наприклад, посилення контролю в онлайн-просторі та впровадження більш ефективних санкцій за повторювані порушення. У складі робочої групи є всі зацікавлені сторони, які прагнуть, щоб закон адаптувався до сучасних викликів — воєнного стану, цифрової ери та питань безпеки. Ми сподіваємося, що наша діяльність принесе результати, а наші пропозиції будуть враховані і підтримані під час голосування.

Ваш попередник Тарас Кремінь зазначав, що час лагідної українізації минув і треба переходити до українізації наступальної. Чи погоджуєтеся з його словами?

- Я добре розумію, що мав на увазі Тарас Кремінь. Його слова - це не про жорсткість, а про рішучість. Але я проти військових метафор у мовній політиці. Я краще сказала б: "Стратегічна українізація" - тобто та, що підкріплена законодавчою базою. За останнім соціологічним опитуванням КМІС, більшість громадян надає перевагу саме стратегічній українізації, яка проводиться через пошуки та вдосконалення правових інструментів, що забезпечували б виконання мовного закону. Трохи менша, але все ж значна частина опитаних виступає за радикальну українізацію - через заборони та створення мовних патрулів. Я кажу на всіх медійних майданчиках, що мовні патрулі вигідні передусім російській пропаганді. У мене вони асоціюються з чимось радянським. Я обстоюю послідовну, але всеохопну українізацію, яку провадив би не лише секретаріат мовного уповноваженого, а й інші інституції. За мовну політику відповідальні й Міністерство культури, й РНБО, й Міністерство освіти і науки. Нині, під час війни, треба вибудовувати безальтернативну мовну політику. Час лагідної українізації справді минув, але настав час українізації зрілої. Українська мова має звучати впевнено, без агресії, але й без вибачень. Мова - не покарання, а привілей.

Однак мовні активісти часто висловлюють думку, що санкції є недостатньо суворими, а на порушення просто ігнорують.

Згодна, що покарання є недостатньо строгими. Я вже згадувала про санкцію у вигляді "попередження" — ми вважаємо, що законодавцям слід її скасувати (адже за шість років люди повинні були ознайомитися з мовним законом) і перейти до штрафів. Однак ми не можемо перевищити межі Адміністративного кодексу, тому звертаємося лише до фізичних осіб, а не до юридичних. Низькі штрафи для порушників не є свідченням нашої м'якості, а зумовлені обмеженнями, з якими ми стикаємося. Ми не можемо діяти як криміналісти, що застосовують силу для збору коштів. Для систематичних порушників слід запровадити більш серйозні штрафні санкції. Найважливіше — покращити контроль і сформувати в суспільстві нетерпимість до зневажливого ставлення до мови. Адже жоден штраф не матиме ефекту, якщо мовні норми не стануть частиною свідомості людей. Для ефективного контролю за забезпеченням мовних прав громадян держава повинна створити представництва уповноважених осіб на місцях — хоча б по одному в кожній області. Ми змушені працювати в умовах економії, оскільки бюджет іде на оборону. Проте оборона повинна бути комплексною — включаючи як військову силу, так і захист мови та культури, які є ключовими для державотворення.

Як би ви описали актуальний стан української мови? Які її найбільш вразливі аспекти?

Стан української мови викликає неоднозначні відчуття. З одного боку, вона стала символом нашої свободи та єдності, проте з іншого – існують вразливі аспекти, які можуть призвести до зворотного руху. Особливо це стосується дітей і підлітків, над проблемою яких повинні працювати ціла низка інституцій. Не можна сказати, що ситуація є критичною, але вона й не є оптимістичною. Уповноваженому надходить дуже мало скарг щодо державних і комунальних установ. Батьки не помічають того, що відбувається в школах, а діти не подають скарг. Останнє соціологічне дослідження, яке стосувалося мовного питання серед учасників освітнього процесу – вчителів, учнів і батьків – показало, що 60% батьків спілкуються вдома українською, тоді як серед дітей цей показник становить лише 49%, і він постійно знижується. У Києві за рік на 10% скоротилася кількість учнів, які спілкуються українською під час перерв. Агресор активно проводить м'яку русифікацію через інтернет, і тут ми вразливі – дорослі можуть фільтрувати інформацію, але діти – ні. Коли дитина залишається наодинці з гаджетом, вона поринає в російську культурну середу. Я розумію, що наше завдання полягає не лише в заборонах чи санкціях, а й у створенні стимулів для виробників українського контенту, платформ, які його просували б, та освітніх програм. Одночасно ми повинні вимагати від міжнародних стрімінгових сервісів враховувати безпрецедентні загрози безпеці, які необхідно подолати, зокрема у віртуальному просторі. Йдеться про партнерство в контексті мовної та національної безпеки. Але у мене немає мандату для цього. Залишається лише стукати у двері тих державних установ, які відповідають за мовну політику.

Мотивація дітей до використання української мови часто здійснюється через заохочення: "Діти, розмовляйте українською, адже вона така гарна, як пісня солов'я серед калини..."

Так, це лише призведе до опору. Як би ми не намагалися протестувати, якщо для дитини не буде цікавої альтернативи, вона все ж вислухає, а потім вставить навушники і слухатиме те, що їй хочеться. Коли впроваджували квоти на музику, теж були побоювання, що не буде чого слухати. Але все ж їх ввели - і з'явилося багато нового. Так само, якщо заборонити російські фільми, українські виробництва отримають шанс на розвиток, адже всі фінансові ресурси направляться сюди. Це і є шлях до підтримки. Адже за "Машу и Медведя" ми віддали величезні суми ворогу, які повертаються до нас у вигляді "шахедів" і балістичних ракет. Натомість ці гроші могли б піти на розвиток вітчизняної анімації та кіноіндустрії. Наша мета не в тому, щоб карати дітей за російську продукцію, а у створенні середовища, де українська мова буде природною, сучасною та популярною. І це можливо лише за умови тісної співпраці держави та бізнесу. Ми активно підтримуємо виробництво безпечного українськомовного контенту для дітей - це стосується мультфільмів, пізнавальних шоу та коротких форматів для TikTok. В Україні вже формується нове покоління контент-мейкерів, які не бояться говорити українською та отримують мільйонні перегляди. Вони є нашими союзниками у відродженні мови.

Мовну битву маємо вигравати не через заборони, а через системне утвердження престижу мови в усіх сферах суспільного життя.

Ви говорили про проблеми окупованих територій та включення тамтешніх людей в українськомовний простір після деокупації. Які шляхи розв'язання цієї проблеми?

- Тема деокупованих територій - одна з найважчих і найделікатніших. Люди, які роками жили в умовах пропаганди та страху, потребують підтримки. За законодавством, мовна політика і стратегія - не моя парафія. Але якби це була моя сфера відповідальності, я дала б людям трохи часу. Спершу на ці території мають прийти українське радіо, телебачення, українська школа. Має минути певний час, щоб люди відчули себе в Україні. Ті, хто їздив у Крим до 2014 року, відчували, що ця земля була позбавлена української присутності. Тому нам треба буде активно поширювати там цю присутність. Мовна політика після деокупації має бути не реакцією, а терапією. Ми повертаємо не тільки мову, а й пам'ять і віру в себе. Саме так формується спільнота, яка знову назве Україну своєю.