Фатально помилившись у своїх оцінках стосовно Росії, він заплатив за це високу ціну: доля та загадкова смерть Михайла Грушевського.
Батько-засновник української державності насправді був противником незалежності України.
Рівно дев’яносто років тому, 24 листопада 1934 року, у Кисловодській міській лікарні імені О. Рикова відійшов у вічність Михайло Грушевський — видатний український історик і літературознавець, а також неоднозначна постать у політичному та громадському житті.
Ім'я Грушевського (1866 -- 1934) на слуху і відомо всім нашим співвітчизникам. Михайло Сергійович вважається батьком-засновником української державності. Поряд із Будинком вчителя, в кімнатах якого в 1917 -- 1918 роках працювали лідери і співробітники Української Центральної Ради (УЦР), стоїть величний монумент. На вулиці Грушевського на Печерську розташовано і Верховну Раду, і Кабінет міністрів України. Нарешті, його портрет зображено на 50-гривневій купюрі.
Михайло Грушевський практично все свідоме життя працював над фундаментальним дослідженням з історії України - від найдавніших часів до другої половини XVII століття ("Історія України-Руси"). Серед його найбільших здобутків п'ятитомна "Історія української літератури" та понад 2000 друкованих праць! Михайло Грушевський очолював львівське НТШ - Наукове товариство імені Шевченка (1897 -- 1913), був академіком Всеукраїнської академії наук (1923) і академіком Академії наук СРСР (1929).
У листопаді 1914 року, під час Першої світової війни, російські autorités здійснили арешт цього діяча та відправили його в заслання спочатку до Симбірська, а згодом до Казані. Однак йому надали можливість займатися педагогічною діяльністю під наглядом поліції.
У вересні 1916 року після переїзду до Москви (повертатися в Україну йому було заборонено) Михайло Грушевський знову пірнув у вир політики, бере участь у виданні літературно-наукового і загальнополітичного місячника "Украинская жизнь" та тижневика літератури, мистецтва і громадського життя "Промінь". Невдовзі вибухнула Лютнева революція 1917 року і був повалений царський режим.
...На той час Михайло Грушевський вже мав дуже високе реноме у середовищі українського руху. Може тому він опинився після повернення до Києва на самій вершині політичного руху, який поки що відстоював права України як автономії в складі Російської республіки. 20 березня його обрали головою Української Центральної Ради.
Михайло Грушевський все активніше звертався до лівих політичних течій. У травні 1917 року він виступав за поступові зміни, підкреслюючи важливість федерації з "демократичною Росією", що фактично свідчило про його опозицію до державної незалежності України. Він зазначав: "Ідеї федерації обговорювалися протягом тривалого часу політиками та фахівцями з державного права. Вони вважали її логічним наслідком еволюції європейського життя. Хоча спочатку це здавалося малоймовірним, сьогодні ж така перспектива виглядає цілком реальною. Саме тому я та інші не відчуваємо жодної тривоги з приводу повної політичної незалежності, адже вважаємо її не надто важливою. Наразі нам цілком достатньо широкої автономії в рамках федеративної Російської республіки. А в майбутньому, сподіваємося, ця республіка стане частиною європейської федерації, де Україна займе одне з найсильніших, найстабільніших і найважливіших місць - стане опорою цієї європейської спільноти" ("Звідки пішло українство і до чого воно йде").
Сподівання численних і впливових партій соціалістичного спрямування на "союз з демократичною Росією" призвели до загалом парадоксального результату: лідери Центральної Ради, і серед них Михайло Грушевський та Володимир Винниченко, навіть знаходячись під постійним тиском широких верств населення, що вимагали починати негайно розбудовувати державу, послідовно опиралися цьому невідворотному процесу. "Представники українських соціалістичних партій "некритично копіювали московських соціалістів і, як блудні вівці, крутилися в їх тіні, а це паралізувало їх добрі наміри і плани", - писав о. Ісидор Нагаєвський в "Історії Української держави двадцятого століття".
Час минав, дні перетворювалися на тижні, і лише 7 (20) листопада 1917 року, коли більшовики вже два тижні контролювали Петроград, Українська Центральна Рада оголосила III Універсал, що проголошує створення Української Народної Республіки. Ця республіка мала стати частиною "демократичної" федеративної Росії. Але що саме включало поняття "демократична Росія"? Це питання залишилося без ясної відповіді...
Найбільш жахливою, а радше найтрагічнішою, "помилкою" Центральної Ради під керівництвом Михайла Грушевського була демобілізація українізованого військового контингенту, що складався з кількох сотень тисяч солдатів і офіцерів, які мали значний бойовий досвід. Єдине, що потрібно було зробити, це організувати ці наявні сили. Наприклад, чехословацькі легіони формувалися з військовополонених австрійської армії та отримували досвід у набагато складніших умовах. Томаш-Гарріг Масарик зумів вивезти через Далекий Схід боєздатні частини "білочехів", які стали основою для створення незалежної Чехословаччини. Друга Річ Посполита також формувалася в умовах військового протистояння з литовцями за Вільнюс (Вільно), чехами за Тєшин (Заольшя), українцями з Галичини за Львів і Східну Галичину, а також з німцями за східну Силезію та Померанію.
22 січня 1918 року було оголошено IV Універсал, що офіційно заявив про повну незалежність України. Однак, цей момент прийшов занадто пізно...
Поступово Михайло Грушевський почав втрачати свої позиції в національно-визвольному русі. Його угодовська позиція щодо Росії (яка, до речі, не зовсім зрозуміла, адже на її території точилася жорстока громадянська війна між білими та червоними) виявилася зовсім невдалою і завдала шкоди процесам державотворення. Весь розвиток подій у період 1918-1921 років підтверджував абсурдність дій так званих поступовців і федералістів, які намагалися наслідувати практики московських більшовиків. Михайло Грушевський, який до початку 1919 року був яскравим лідером, також потрапив у цю пастку.
Після повстання та скидання гетьмана Павла Скоропадського у грудні 1918 року нове керівництво, відоме як Директорія УНР, вирішило відмовитися від його співпраці. Вчений намагався провести реформи в Всеукраїнській академії наук, проте його підходи залишалися соціалістичними. Це призвело до його остаточної політичної поразки. Лідери на кшталт Симона Петлюри вже не потребували представників угодовців та москвофілів і зосередилися на захисті української незалежності.
У лютому 1919 року, незадовго до приходу червоних сил до Києва, Михайло Грушевський разом із сім'єю вирушає до Кам'янця, а згодом і до Праги — столиці новоствореної Чехословаччини. Під час свого перебування за межами України, вчений також оселився у Франції, Австрії та Швейцарії, де активно брав участь у політичних дебатах, зокрема на конференції II Інтернаціоналу в Люцерні. Він займався публікацією власних творів та їх перекладом на французьку мову. Грушевський зустрічався з західними лідерами і був змушений констатувати їхню байдужість до українських питань.
Національне відродження, яке розпочалося в радянській Україні після введення українізації в 1923 році, змусило Михайла Сергійовича ухвалити рішення повернутися на свою батьківщину. Він вважав, що це стане компромісом із новою владою для продовження своєї наукової діяльності. 7 березня 1924 року разом із сім’єю він повернувся до Києва. Незабаром після повернення, за Грушевським, чекісти почали пильний спостереження та відкрили на нього справу-формуляр. Ще до свого повернення з еміграції, вчений був обраний академіком ВУАН і до 1931 року очолював історичну секцію Академії наук.
Проте вже 1929 року розпочався справжній погром української науки, поступово ліквідуються історичні комісії, які очолював Михайло Грушевський. Багато його співробітників опинилися за ґратами чи були вислані з УСРР. Українізація в республіці, як і на Кубані, потроху згортається...
7 березня 1931 року вчений разом із донькою Катериною переїжджає до Москви. Уже 23 березня він потрапляє до слідчого ізолятора. Чекісти фабрикують справу про нібито підпільну діяльність "Українського національного центру", намагаючись піднести Михайла Грушевського як його главу. 28 березня, під час допиту, вчений "зізнається" у зв’язках з УНЦ, хоча наголошує, що виконував лише роль ідейного натхненника. Допити проходили як у Москві, так і в Харкові. На завершальному етапі слідства Михайло Грушевський відмовився від своїх свідчень, і його звільнили, але за ним продовжували стежити. Чекісти отримали якісь непідтверджені свідчення, що вчений нібито планує втечу за кордон.
9 вересня 1934 року Михайло Сергійович разом із дружиною Марією Сильвестрівною та донькою Катериною Михайлівною вирушили на відпочинок і лікування до Кисловодська, де зупинилися в санаторії КСВ (Комісія сприяння вченим). У жовтні вчений захворів на пневмонію. 12 жовтня йому була проведена перша операція з видалення карбункулу, яку здійснив головний лікар, що не мав хірургічної спеціалізації — досить дивний випадок. Український історик Юрій Шаповал, який першим виявив документи, що стосуються останніх років життя Михайла Грушевського, зазначав: "...важливо звернути увагу на те, що в історії хвороби згадується про чотири "оперативні втручання". 16 листопада відбулася процедура переливання крові, отриманої від Катерини Михайлівни. 19 листопада стан М.Грушевського різко погіршився. 22 листопада було проведено ще одне переливання, знову від доньки, але це вже не змогло його врятувати. 24 листопада лікарі зафіксували: "Смерть від наростаючої серцевої недостатності".
В ухвалі Ради народних комісарів Української Соціалістичної Радянської Республіки зазначалося: "Враховуючи видатні наукові досягнення академіка М. С. Грушевського на благо Радянської Соціалістичної Республіки, Рада прийняла рішення поховати його в столиці України — Києві. Витрати на похорон покладаються на державу. Для організації похорону створюється урядова комісія у складі: тт. Порайка (голова), Затонського, академіків Богомольця, Палладіна, Корчак-Чепурківського. Також, родині академіка Грушевського М. С. призначається персональна пенсія в розмірі 500 карбованців на місяць".
Михайло Грушевський знайшов свій вічний спочинок на Байковому цвинтарі в столиці України, Києві.
Невдовзі після кончини відомого вченого та політичного діяча почали ширитися чутки про можливу насильницьку смерть. Зокрема, Юрій Шаповал опублікував спеціальне повідомлення від чекістів, в якому зазначалося: "Антирадянські націоналістичні кола намагаються інтерпретувати смерть акад. Грушевського М.С. як результат насильства. У ВУАН, в Інституті хімічної технології, невелика група науковців обговорювала перші публікації в медіа, вважаючи, що Грушевського насправді отруїли". Майбутній класик української радянської літератури, галичанин Любомир Дмитерко, висловлювався так: "Київські письменники один за іншим потрапляють до ДОПР, а для тих, хто залишився на волі, над головами нависає дамоклів меч. Мені здається, що Грушевського спеціально відправили до Кисловодська, аби він там помер".
У 1936 році архітектор Василь Кричевський, який тривалий час був знайомий з родиною Грушевських, безкоштовно розробив проект надгробка для Михайла Грушевського на Байковому кладовищі. Скульптуру виконав Іван Макогон. Проте урочисте відкриття пам'ятника так і не відбулося, адже ім'я видатного діяча національної інтелігенції стало асоціюватися з негативом. Його донька Катерина була арештована в липні 1938 року і пережила жахи радянських катівень. Вона померла у 1943 році в виправно-трудовому таборі "Темлаг" і була похована в Новосибірську. Лише після здобуття незалежності України, 24 листопада 1991 року, відбулося освячення пам'ятника Михайлу Грушевському.
