Знищив московське військо, але не зберіг булаву: 362 роки без Івана Виговського.
Сьогодні, 27 березня, 362 роки тому помер Іван Виговський - видатний український військовий, політичний і державний діяч, генеральний писар Війська Запорозького та перший гетьман після Хмельницького
Він став одним із ключових продовжувачів справи Богдана Хмельницького, але його доля символізує складнощі "Руїни" - періоду внутрішніх чвар і зовнішніх втручань, що спустошили Гетьманщину після смерті великого гетьмана. Більше про постать Івана Виговського розповість Еспресо.
Іван Остапович Виговський з'явився на світ приблизно в 1608 році в сім’ї представників православної української шляхти гербу Абданк у селі Вигові, що на теренах сучасної Житомирської області, зокрема в Овруччині. Його походження з невеликої шляхти Речі Посполитої стало основою для його раннього кар'єрного зростання: він отримав якісну освіту, ймовірно, в Києво-Братській школі або колегіумі, вільно спілкувався польською, латинською та кількома іншими мовами, працював у судах Луцька та Києва, а також обіймав посаду намісника луцького старости. Пізніше Виговський став ротмістром у кварцяному (найманому) війську Речі Посполитої.
На початку Національно-визвольної війни 1648 року Виговський брав участь у боях на стороні польських військ і потрапив у полон до татар поблизу Жовтих Вод. Проте Богдан Хмельницький викупив його з полону і запропонував перейти до лав повстанців. Завдяки своїм управлінським здібностям та дипломатичному таланту, він швидко здобув авторитет у козацькому середовищі: спершу обійняв посаду військового писаря, а з 1650 року став генеральним писарем Війська Запорозького. Виговський заснував та очолив Генеральну канцелярію — важливий адміністративний і дипломатичний орган Гетьманщини, брав активну участь у битвах під Пилявцями, Збаражем, Білою Церквою та підписував ключові угоди.
У підсумку Виговський став правою рукою Хмельницького, фактично другою людиною в державі, відповідальною за зовнішню політику та внутрішнє управління.
Іван Виговський і його герб, зображення: Вікіпедія.
Спочатку Богдан Хмельницький планував, що його старший син Тимофій стане його спадкоємцем. Проте після загибелі Тимофія гетьман вирішив підтримати молодшого сина Юрія. Навесні 1657 року, усвідомлюючи свою неминучу смерть, Хмельницький проголосив Юрія своїм наступником, а Івана Виговського призначив фактичним регентом, оскільки юнак ще не досягнув достатнього віку та не мав потрібних навичок для управління країною у такі складні часи. Тому, після смерті Хмельницького в липні 1657 року, Виговського спочатку обрали гетьманом на Чигиринській раді, а згодом підтвердили це рішення на Корсунській раді.
Його правління відразу зіткнулося з опозицією частини козацької старшини та запорожців, які орієнтувалися на Москву. Це протистояння переросло у громадянський конфлікт, що став початком періоду, відомого як Руїна. Тому Виговському балансувати між кількома сильними сусідами та внутрішньою опозицією.
"Тоді Запорозька Січ чітко визначилась із зовнішньополітичним вектором на Московське царство. Натомість Іван Виговський був таким собі козацьким Макіавеллі. Він не тільки домовлявся з поляками, він посилав послів до османського султана, до австрійського цісаря, до шведського короля. Він дотримувався балансу сил і чітко їх враховував. А на той час політика - так само, як і зараз - підтримувалась військовою силою. З одного боку, він намагався зіштовхнути інтереси Московського царства і Речі Посполитої, а з іншого - втрутилось у події ще Шведське королівство. Також не забуваймо про Кримське ханство та Османську імперію. Усі ці чотири складові Іван Виговський мусив врівноважити", - каже історик-козакознавець Тарас Чухліб.
Найзначнішим військовим досягненням вважається Конотопська битва, що відбулася в 1659 році. Гетьман Виговський, уклавши союз з Кримським ханством та отримавши підтримку з боку Польщі, завдав нищівної поразки стотисячній армії Московії під командуванням князя Олексія Трубецького. Московські війська зазнали величезних втрат, кількість загиблих сягнула десятків тисяч, серед яких були й найкращі представники московської кінноти, які нещодавно святкували успіхи під час походів 1654-1655 років. Дорога до Москви фактично відкрилася: залишки армії Трубецького в паніці відступили до Путивля, втративши при цьому артилерію, обоз та скарбницю.
Не дивно, що в той час у Москві панувала атмосфера страху. Цар Олексій Михайлович з'явився перед народом у траурному вбранні, віддав наказ про зміцнення столиці та навіть розглядав варіант евакуації за Волгу. Чутки про неминуче вторгнення Виговського разом із татарами до Москви поширювалися по всьому царству. Проте скористатися успіхом не вдалося. Кримські татари, отримавши свою частку здобичі, не виявили зацікавленості в тривалій експедиції в глиб Московії, особливо після того, як Іван Сірко успішно влаштував набіг на кримські землі. Хан Мухаммед IV Ґерай поспішив повернутися додому. Поляки також забезпечили лише обмежену підтримку й не були готові до масштабних спільних дій. Тим часом у Гетьманщині спалахнула нова хвиля внутрішніх конфліктів: промосковська опозиція підняла заколот, що змусило Виговського зосередитися на придушенні бунтів замість наступу на північ. Як наслідок, блискуча військова перемога не перетворилася на стратегічний успіх.
Отже, для політичних стратегій Виговського внутрішній аспект також грав важливу роль: в самій Гетьманщині відбувалася активна боротьба за владу. Напередодні, у 1658 році, він придушив повстання полтавського полковника Мартин Пушкаря та кошового отамана Якова Барабаша, які мали підтримку Москви. Хоча це повстання було зупинене, воно значно ослабило позиції гетьмана та поглибило розподіл серед старшини.
Численні козацькі полководці не змогли реалізувати результати своїх військових успіхів у політичній сфері. Серед них і Богдан Хмельницький. Важливо зазначити, що в цей період в українському суспільстві відбуваються суттєві зміни — воно ще не сформоване як єдине ціле. Тут триває боротьба між різними політичними групами. До того ж, соціальна структура не усталилась, оскільки велика частина населення, яке зазнало впливу козацької революції, не залишається в селянстві, але й не переходить до козацтва через обмежений козацький реєстр. Також варто зазначити, що серед старшин існує різноманіття: деякі з них походять зі шляхти, а інші є козаками з давніх часів, - пояснює історик-козакознавець Олексій Сокирко.
У підсумку блискуча перемога під Конотопом не переросла в стратегічний перелом. Вона продемонструвала військовий талант Виговського та потенціал козацької держави, але політична нестабільність і залежність від союзників не дозволили повністю скористатися її результатами.
карта трьохсоставної держави згідно Гадяцького договору, зображення: Вікіпедія
Виговський, виходець зі шляхетського середовища Речі Посполитої, уявляв майбутнє Гетьманщини не як повну незалежність або жорстку залежність від Москви, а в рамках компромісу з Польщею та Литвою. Його прагнення полягало в створенні оновленої Речі Посполитої, що об'єднала б три народи — федерації, в якій поряд із Польським Королівством та Великим князівством Литовським виникло б Велике князівство Руське, що базувалося на Київському, Чернігівському та Брацлавському воєводствах. Україна мала отримати значну автономію, включаючи власного гетьмана (пожиттєво для Виговського), сейм, судову систему, армію, фінансову незалежність та релігійне співіснування (православ'я поряд із католицизмом).
Цей проект, який отримав своє відображення та часткову реалізацію в Гадяцькому договорі 1658 року, був ініційований українським пропольським магнатом Юрієм Немиричем разом із його союзниками. Виговський мав на меті перетворити Річ Посполиту з двоєдиної (Польща та Литва) на триєдину, де русини (українці) отримали б рівні права з шляхтою. Це мало б сприяти встановленню миру, збереженню козацьких свобод і ще більшій інтеграції Гетьманщини в європейську політику як рівноправного партнера. У результаті Виговський міг би стати великим гетьманом Руського князівства.
Гадяцький договір не спрацював з кількох причин. По-перше, польська шляхта на сеймі 1659 року суттєво урізала погоджені умови: зменшила козацький реєстр, обмежила права, не скасувала Берестейську унію повністю (яка породила греко-католиків, а козаки залишалися православними) і відмовилася розширювати Руська князівство. Як самі поляки писали тоді, вони розглядали цю угоду тимчасовою для короткочасних цілей і не бачили в ній якоїсь стратегічної мети в переформатуванні своєї держави.
Історик Сергій Плохій підкреслював, що польська сторона явно не була готова визнати Русь, і особливо козацьку Русь, в ролі партнера та співуправителя Речі Посполитої, навіть якщо б це відбувалося на умовах "молодшого" литовського брата.
По-друге, в Україні угода викликала значне невдоволення: чимало козаків і простих людей сприймали її як "повернення до панщини" та зраду досягнень Хмельниччини. Промосковська опозиція, представлена такими діячами, як Тиміш Цюцюра та Василь Золотаренко, підняла повстання, яке знайшло підтримку в Москві. І, врешті-решт, Москва розпочала відкриту агресію, що призвело до Конотопської перемоги Виговського, але не сприяло стабілізації ситуації.
Внутрішні суперечності стали причиною, через яку Виговський у вересні 1659 року на раді в Германівці відмовився від булави. Цю булаву передали Юрію Хмельницькому, якому незабаром Москва нав'язала Переяславські статті 1659 року. Цей документ обмежив автономію Гетьманщини і врешті-решт призвів до ще глибшого втягування українських земель у сферу впливу Московського царства.
Тобто проєкт триєдиної держави залишився утопією через взаємну недовіру, соціальні протиріччя та геополітичний тиск. Поляки не були готові ділитися владою та землею, а значна частина українського суспільства віддавала перевагу антипольським настроям, вбачаючи союз з православною Москвою більш вигідним.
Після того, як Виговський зрікся влади, він знайшов притулок у Волині, де отримав від польського монарха земельні наділи та призначення київським воєводою. Хоча він прагнув дистанціюватися від активної політичної діяльності, його присутність залишалася значущою.
У 1664 році гетьман Павло Тетеря, побоюючись суперника, звинуватив Виговського в підтримці антипольського повстання. Без суду його схопили й стратили 27 березня 1664 року поблизу села Вільховець (або Рокитне) на Київщині. Тіло таємно поховали (місце поховання досі точно не встановлено).
Сьогодні Івана Виговського вважають видатним діячем, дипломатом і військовим лідером, який прагнув прокласти незалежний шлях для України в непрості історичні періоди. Його особистість стала символом прагнення до компромісу та рівноправної європейської інтеграції. Спроба Виговського заснувати федеративну державу виглядає надзвичайно актуально навіть у XXI столітті, адже це був своєрідний попередник європейської інтеграції в контексті Східної Європи.
В Україні йому встановлено пам'ятники, меморіальні дошки, проводять наукові конференції та навіть молитви пам'яті. Історики в основному бачать у ньому жертву внутрішнього розбрату й зовнішньої агресії, який мав шанс змінити історію України, якщо б вдалося скористатися успіхами Конотопської битви. А його Гадяцький договір вивчають як амбітний, але нереалізований проєкт української державності в європейському контексті, що міг змінити долю Східної Європи.
Таким чином, Іван Виговський увійшов в українську історію як талановитий державний діяч, який прагнув перетворити безлад Руїни на впорядковану державу, проте врешті-решт сам став жертвою цього безладу. Його життєва історія наголошує на важливості єдності та практичного підходу, які є запорукою успіху в українській справі.
