Процес евакуації культурних цінностей: від військової логістики до архітектури відновлення.
Антон Чубенко — доктор юридичних наук, професор на факультеті економіко-правових дисциплін та міжнародний експерт з питань боротьби з відмиванням грошей (AML).
Постанова КМУ №229 формалізує евакуацію музейних фондів, створюючи правову основу для захисту культурної спадщини та майбутніх міжнародних процесів.
На п'ятому році повномасштабного конфлікту уряд ухвалив уніфікований механізм для тимчасового переміщення музейних колекцій, затвердивши Постанову КМУ №229 "Деякі питання тимчасового переміщення (евакуації) культурних цінностей (предметів музейного фонду та предметів, що мають музейне значення, державної частини Музейного фонду України) під час воєнного стану та їх повернення". Цей документ закріплює те, що з 2022 року здійснювалося в ручному режимі – евакуацію колекцій з небезпечних районів. Однак значення цієї Постанови виходить далеко за межі простої логістики. Мова йде не тільки про фізичне збереження артефактів, а й про створення правової та доказової бази для майбутніх міжнародних ініціатив – від реституції до репарацій.
Визначення конкретних дистанцій (50 км - обов'язкова евакуація; понад 75 км - рекомендована безпечна відстань для переміщення) змінює підхід до оцінки загроз з політичного на нормативний. Це має значення не лише для управлінських процесів. Встановлення об'єктивних критеріїв створює можливість у майбутньому демонструвати відповідну поведінку держави у захисті культурної спадщини відповідно до міжнародних стандартів дотримання обачності (due diligence).
Покладення обов'язку логістичного забезпечення на обласні військові адміністрації означає інституціоналізацію відповідальності. В умовах війни держава не делегує захист спадщини ентузіастам - вона бере його на себе як публічну функцію.
Це має значення для міжнародних інстанцій: демонструється системна політика збереження фондів, а не ситуативні дії.
Норма, яка дозволяє керівнику музею самостійно ухвалити рішення про евакуацію з подальшим інформуванням, усуває ризик бюрократичного паралічу. Фактично це баланс між централізованою відповідальністю та оперативною автономією - модель кризового управління, що відповідає принципу пропорційності в публічному праві.
Система розподілу черг для евакуації є не лише питанням управлінського характеру. Пріоритетність фондово-облікової документації має значення стратегічного рівня. Експонат без відповідного документального оформлення втрачає свій юридичний статус, атрибуцію та доказову цінність у суперечках щодо власності. Тому правильний облік сьогодні становить основу для майбутніх вимог щодо повернення незаконно переміщених або знищених активів.
Скасування обов'язкового страхування в умовах воєнного часу є необхідним кроком. Проте вимога співпраці з військовим командуванням або Національною поліцією продовжує забезпечувати державний контроль та фіксацію маршрутів переміщення. У випадках міжнародних суперечок це свідчитиме про існування підтвердженого ланцюга зберігання доказів.
Заборона музею, який приймає евакуйовані цінності, на виконання будь-яких дій з ними без узгодження з установою-власником закріплює принцип збереження прав на власність. Тимчасове переміщення не змінює правовий статус цих предметів і не передає право власності. Це має велике значення в контексті міжнародного права, оскільки незаконна зміна титулу під час окупації є категорично забороненою.
Ясно визначена процедура повернення після закінчення воєнного стану виступає як вбудована "стратегія виходу". Держава підтверджує, що евакуація є лише тимчасовим заходом. Це створює правову презумпцію, яка зобов'язує повернутися до початкового місця зберігання.
Закладені основи можуть знайти набагато ширше застосування – слугуючи моделлю для взаємодії з культурними цінностями, які були незаконно вивезені державою-агресором.
Міжнародне гуманітарне право забороняє привласнення та переміщення культурних цінностей з окупованих територій. Принципи збереження титулу, документальної фіксації, ланцюга відповідальності та обов'язковості повернення безпосередньо кореспондують із міжнародними нормами щодо реституції.Інакше кажучи, Порядок створює не лише механізм внутрішнього порятунку, а й доказову матрицю для:
Докладне документування, запис маршрутів та збереження оригінальної атрибуції - це ті елементи, які завтра матимуть вирішальне значення в міжнародних судах.
Схвалення цього Порядку є запізнілим, але стратегічно обґрунтованим рішенням. Воно трансформує евакуацію культурних цінностей із сфери героїчного волонтерства до рамок державної інституційної політики. Сьогодні це – механізм збереження, а завтра – інструмент для їх повернення.
Культурна спадщина — це не лише частина нашої пам'яті. Вона виступає як юридичний актив, свідчення історичної спадкоємності та важливий аспект національного суверенітету, що потребує охорони як на внутрішньому, так і на міжнародному рівні.
