Авторка Євгенія Кузнєцова зазначає: "У Радянському Союзі мова існувала серед численних ворогів, з якими потрібно було боротися. Проте я впевнена, що всі слова мають однакову цінність."
Зображення: starylev.com.ua Євгенія Кузнєцова "Мене дуже турбує, що радянський мовний пуризм продовжує впливати на наше життя."
Ви стали автором цьогорічного Радіодиктанту національної єдності. Яка ваша реакція була, коли отримали цю пропозицію? Чи була ця новина для вас несподіваною?
Так, звичайно, це було досить несподівано, адже така практика -- коли щороку запрошують іншого автора чи авторку -- з'явилася не так давно. І для мене за честь опинитися серед перших авторів, які писали текст радіодиктанту.
Яким чином автори цього тексту прагнули передати своє послання людям, які виконували диктант в різних регіонах України та за її межами? Які підходи ви використовували для створення відповідного стилю викладу?
Мені здається, що сама назва диктанту говорить про те, який меседж я прагнула донести. Я хотіла, щоб мої слова звучали оптимістично, але водночас були наповнені сентиментом, звертаючись до всіх. Якщо пам'ятаєте, є рядок про дім, що живе в серці, навіть якщо фізично він далеко. Я отримала безліч відгуків від українських біженців за кордоном, а також від внутрішньо переміщених осіб і тих, хто втратив свій дім. Багато зворушливих коментарів саме стосувалися цього рядка.
Я вже десь говорила, що спочатку написала текст, можливо, більш художній, але й більш меланхолійний. А потім вирішила його змінити -- додати трохи іронії, трохи знизити градус драматизму і меланхолійності, якої в нашому щоденному житті й так дуже багато.
Цьогоріч диктант читала Наталя Сумська. Чи мали ви нагоду познайомитися або обговорити текст перед ефіром? Як вам її прочитання -- передало воно задумане звучання?
Так, передало. Мені трохи шкода, що Наталя не прочитала весь текст перед тим, як почати диктувати -- щоб люди були готові до того, що вони писатимуть далі. Пам'ятаєте, як у школі диктували: спершу читаємо текст, прикидаємо, де будуть розділові знаки, а потім уже пишемо частинами. Можливо, саме це трохи збило ритм процесу.
Проте врешті-решт Наталя все ж дійшла до кінця тексту. Коли слухаєш його вживу, відчуваєш хвилювання, і в той момент мені важко було скласти об'єктивне враження, адже бути залученою в процес ускладнює оцінку. Але коли я побачила тренд у TikTok, де молоді люди ділилися своїми відео під цей текст, я зрозуміла його справжню цінність. Він дійсно звучить дуже мелодійно, а голос пані Наталі має приємний тембр, який чудово передає його ритм. Мене вразило, що текст знайшов відгук у молоді — фактично у дітей, які продовжують жити, закохуватися і насолоджуватися своїми щасливими моментами. Це викликало в мені сильні емоції та глибоке зворушення.
Зображення: detector.media Українська акторка і телеведуча Наталія Сумська представила текст Радіодиктанту-2025.
На реакцію на диктант виник справжній флешмоб — люди з усіх куточків країни діляться своїми "регіональними" інтерпретаціями тексту. Яке враження на вас справляє ця хвиля креативності?
Є тексти -- просто перлини. Це дуже класно, бо я справді ціную діалекти. І ті три діалектні слова (лелітки, піятко, кияхи. - Ред.), які з'явилися в тексті, не були випадковими. Хотілося поєднати кілька регіонів України й загалом активізувати розмову про діалекти. І вона справді активізувалася -- навіть більше, ніж я очікувала. Я сподівалася лише на невеликий відсоток того, що зрештою сталося. Звичайно, мені хотілося, щоб після диктанту була дискусія, обговорення, але я не уявляла, що вона набуде такого масштабу. Діалектний флешмоб мені дуже сподобався -- я справді рада, що він відбувся.
Мені навіть надіслали повідомлення з курсу діалектології в Університеті Шевченка, де вони повідомили, що збирають ці текстові матеріали. Я цілком усвідомлюю їхню наукову цінність, адже коли ви вирушаєте в експедицію, щоб зібрати дані, неможливо змусити співрозмовника повторювати одні й ті ж фрази чи відтворювати специфічні контексти — це практично неможливо в умовах академічного середовища. Можна знайти в селі бабусю, яка розмовляє унікальним діалектом, але це не те ж саме, що фіксувати один і той же текст у різних діалектних варіантах. Тому я відчуваю задоволення від цієї роботи і розумію радість діалектологів, які отримали цінний матеріал для своїх досліджень, а також для навчальних занять з діалектології — щоб продемонструвати студентам, як насправді функціонують діалекти.
Як мені пояснили на кафедрі, серед студентів існує чимало стереотипів: вважається, що діалектами спілкуються лише літні люди в віддалених селах. Однак ми спостерігаємо зовсім іншу картину — молоді люди у віці 20-30 років використовують фактично ту мову, яку чули в дитинстві, так, як вони спілкувались і як до них зверталися. Це абсолютно природно в українському контексті, адже мова є живою. Тому, говорячи про діалектний "рух", я дійсно рада, що вдалося зібрати такий цікавий матеріал.
Яке ваше ставлення до пуризму в мові — до спроби "очистити" українську від запозичень та діалектних слів?
У своїй книзі "Мова — меч. Як говорила радянська імперія" я розглядаю цю тему. Конкретно, аналізую, як у Радянському Союзі ставилися до подібних явищ — з великим негативом. Мене дуже непокоїть, коли це радянське ставлення, цей пуризм, продовжує існувати в сучасній Україні, де ми повторюємо ті самі практики. Це мені абсолютно чуждо. Я прихильник іншої позиції — вважаю, що мова є живим організмом, що постійно еволюціонує. Хтось може з цим не погоджуватися, але це природний та неминучий процес.
Зображення: krivbass.city Євгенія Кузнєцова з літературним твором.
Подивіться хоча б, як говорять різні покоління -- народжені у 1980-х, 1990-х, 2000-х. У кожного свій підлітковий жаргон. Те, як говорять сучасні підлітки, ми вже ледве розуміємо -- так само, як нас не розуміли наші батьки. Це цикл, уникнути якого неможливо.
Радянська концепція стверджувала, що мова існує в умовах ворожого оточення, з яким необхідно вести боротьбу. Вважалося, що єдиною правильною мовною моделлю є та, що відокремлює слова на "дозволені" та "заборонені": це можна використовувати, а це — ні. Натомість я переконана, що всі слова мають рівне право на існування. Літературний стандарт, яким ми спілкуємося зараз, є цілком прийнятним. Але інші форми мови також мають право на життя: у художніх творах, есеях, публіцистиці та навіть у кіно — не тільки в художньому жанрі. Це те, що має бути збережено, і втрачати це дуже прикро. Адже народні діалекти та говірки є джерелом, з якого можна черпати натхнення для мови. Наприклад, ми трохи відновили вжиток слова "лелітки" — і тепер воно зустрічається мені повсюдно.
Як ви вважаєте, яка справжня ідея Радіодиктанту національної єдності? Чи дійсно він має потенціал для об'єднання людей? Які емоції та думки виникли у вас після участі в цьогорічному заході?
Чесно кажучи, загалом я досить песимістично налаштована щодо будь-яких активностей, які вимагають колективної участі. Я за натурою індивідуалістка, тому спершу ставилася до цього скептично. Розуміла, що це текст, який звертається до багатьох людей, але не думала, що він на таке здатний: стати спочатку, здавалося, навіть трохи роз'єднавчим, а потім, навпаки, об'єднавчим.
Про діалекти ми вже говорили окремо, але ж були й інші версії -- їх дуже багато, і вони показують різні життєві лінії. Хтось зробив версію від керамістки, хтось -- від військового, хтось -- від магазину етнічного одягу. Дуже багато різних досвідів, зокрема й емігрантських: я бачила тексти українців з Польщі, Німеччини. Це справді спосіб показати, що ми різні, але все одно мислимо подібно. І саме тому так гарно спрацював посил у кінці -- що попри все, що з нами сталося, ми все одно будемо жити.
Фото: kharkivoda.gov.ua Школярі пишуть радіодиктант національної єдності, 25 жовтня 2024 р. "Якщо Україна вистоїть як держава, повернення до довоєнного мовного стану вже не буде"
Ви вже згадали свою працю "Мова-меч. Як говорила радянська імперія" — це унікальний посібник, присвячений мовним конфліктам, де читач може дослідити, як формувалася мовна політика в Радянському Союзі та які наслідки цього процесу ми спостерігаємо й досі. Що спонукало вас до написання цієї книги?
Тому що мені самій у мовних суперечках часто бракувало виважених аргументів. Це дослідження зробило мене спокійнішою й уважнішою в таких дискусіях. У мене з'явилося більше розуміння того, як саме завдавали мовної травми цілим поколінням українців і чому деяким людям досі важко відмовитися від російської, навіть якщо їхні батьки, бабусі чи дідусі були зросійщені.
Я також розумію, що ті, хто все життя почувався привілейованим, просто не усвідомлювали цього привілею. І лише коли доводиться від нього відмовлятися -- від привілею російськомовності, оцієї "вищості" над рештою 150 мов Радянського Союзу, -- тільки тоді приходить усвідомлення, що цей привілей справді існував. А від привілею, як правило, не відмовляються охоче. У мене з'явилося більше терпіння і розуміння того, що це наслідок травми.
Але є один момент, який усе ж мені болить. Не хочу називати це розпачем, радше внутрішнім спротивом чи нетерпимістю -- коли люди й далі говорять з маленькими дітьми російською, не замислюючись, до якого майбутнього вони їх готують. Я розумію, як складно перейти на іншу мову у спілкуванні з батьками чи між собою. Але мені здається, що саме там, де з'являються діти -- або коли ви лише їх плануєте, -- варто зробити це зусилля. Я завжди кажу: так, це непросто, але ваші діти ще не знали вас іншими. І буде чудово, якщо вони пізнають вас уже без тіні цієї мовної травми.
Зображення: facebook/Eugenia Kuznetsova Євгенія Кузнецова
Що можна зробити в такому випадку?
Ми можемо тільки розмовляти -- і все. Особливо це стосується тих дітей, які за кордоном. Уявіть собі: якщо за кордоном сім'я українських біженців, у них, скажімо, у школі німецька, надворі німецька, друзі -- німці, а вдома -- російська. Яким боком вони тоді пов'язані з Україною?
Я часто отримую відгуки від різних сімей, не лише тих, хто спілкується російською, що українські школи не завжди проявляють достатню чуйність до учнів, які навчаються з-за кордону. Вони не враховують навантаження, не намагаються адаптуватися до їхніх особливостей, а іноді навіть створюють умови, за яких ці діти відчувають себе непотрібними, поступово усуваючи їх з онлайн-навчання. Можливо, у Міністерстві освіти мають бути розроблені механізми, які б стимулювали вчителів працювати з такими учнями. Можливо, для педагогів це є додатковим важким навантаженням? Адже українська школа, коли мова йде про російськомовні родини, залишається єдиним зв'язком, що об'єднує дітей з українською культурою. Я вважаю, що цей зв'язок варто зберігати, адже ми не можемо примусити батьків спілкуватися з дітьми на певній мові. Ми можемо вести бесіди, хтось може прочитати це й, можливо, замислитися, але примусові механізми відсутні.
З початком повномасштабного вторгнення в 2022 році ми стали свідками значного зростання популярності української мови. Як ви вважаєте, чи зможе цей тренд утриматися на довгостроковій основі?
Для деяких це стане важливим, для інших — ні. Значна кількість людей вже не повернеться назад. Частина з них вже зробила свій вибір. Найбільше зниження, на мою думку, відбулося приблизно через півроку чи рік після початку повномасштабної агресії, коли вщухнула перша хвиля стресу і з’явилося внутрішнє питання: "Хто я? Я не такий, як вони, і не хочу таким ставати". Коли ця хвиля трохи вщухла, деякі повернулися до російської мови. На мою думку, це цілком природний етап у процесі.
Проте, якщо Україна зуміє зберегти свою незалежність, повернення до попереднього стану вже не станеться. Варто лише ознайомитися зі сторінками українських брендів у соціальних мережах — будь то прикраси, одяг або інші товари: до 24 лютого 2022 року більшість контенту була російською, а зараз — українською. Я сумніваюся, що цей процес можна буде зупинити. Громадський простір став значно більш україномовним, і, на мою думку, він залишиться таким надовго.
Зображення: Олександр Ратушняк
Чи завжди спілкувалися українською, чи в якийсь момент вирішили перейти на неї свідомо? Чи було у вас з самого початку усвідомлення, що мова має велике значення?
Розуміння важливості мови прийшло до мене не відразу. Я виросла в україномовному середовищі, тому не мала досвіду переходу на іншу мову. Лише в певний момент, приблизно у 2009-2010 роках, я вирішила не переходити на російську, спілкуючись з іншими. Коли я була студенткою, якщо хтось розмовляв російською, я автоматично підлаштовувалася під них. Але з часом це змінилося, і я більше не звикала до російської. Ось і весь мій "перехід". В цілому, я не маю досвіду зміни мови, тому, напевно, мені важко зрозуміти, як це — змінити свою основну мову спілкування.
Чи відчуваєте ви труднощі з пошуком україномовного середовища під час перебування за кордоном? Чи виступає українська мова за межами країни в ролі особливого об'єднуючого елемента?
Знаєте, я не можу дати чіткої відповіді на це запитання, адже під час перебування за межами країни я веду досить замкнутий спосіб життя і не активуюсь у місцевих справах. Тож моє україномовне оточення залишається в Україні.
На вашу думку, як змінилося ставлення іноземців до українців під час великої війни? Чому в міжнародному публічному просторі все частіше з'являються "хороші русскіє"? Чи є можливість вплинути на цю ситуацію з нашого боку?
Сьогодні я натрапила на цікаву новину про "хорошого русского" (Ігор Рогов. -- Ред.), який, нібито, є лібералом і збирав кошти для боротьби з Путіним. Він працював у штабі Навального, але виявився агентом ФСБ. Зараз йому та його партнерці загрожує довічне ув'язнення в Польщі, де їх і затримали. Це типова ситуація, і важливо поширювати такі історії, щоб підкреслити доводи. Адже коли ми підозрюємо росіян у подібних діях, виявляється, що для цього дійсно є обґрунтовані підстави.
Не думаю, що ставлення до українців докорінно змінилося. Просто тема України часто стає політичною картою, яку різні сили використовують у своїй боротьбі. І для нас це по-різному: іноді добре, іноді погано -- залежно від того, хто де переважає.
Утім мені здається, що загалом імідж українців у Європі непоганий. Українські біженці роблять великий внесок у цей образ: українці працьовиті, добре інтегруються, діти успішно навчаються у школах. Звісно, бувають різні історії, але загалом я навіть не пригадаю багато справді гучних випадків, коли українські біженці фігурували б у негативному контексті. Окрім хіба Польщі, де тема українських біженців стала надто важливою частиною внутрішніх політичних маніпуляцій.
Зображення: facebook/Eugenia Kuznetsova Євгенія Кузнецова "Мені дуже хочеться показати Україну як південну, щедру й багату землю"
Тема української гастрономії займає важливе місце у вашій творчості. Кухня здатна багато розповісти про народ: його історію, традиції та погляд на світ. Незабаром буде опубліковано англійський переклад вашого артбука "Готуємо в журбі" — поділіться, будь ласка, про нього. Що, на вашу думку, найбільше вражає іноземців в українських стравах?
Для мене це аспект культурної дипломатії. Проте я не хочу, щоб у читача склалося враження, ніби ця книга є збірником рецептів; їх тут немає. Це скоріше колекція, яка, сподіваюся, викликатиме усмішку, і в якій розповідається про українську культуру та наші повсякденні звички через призму їжі.
Як каже мій співавтор, британець Гулівер Креґ, який з 2013 року живе в Києві, коли ти повертаєшся додому з України, тебе завжди питають: "А що ви там їсте?". Це дуже поширене запитання, бо їжа -- найпростіший спосіб зрозуміти іншу культуру. Власне, на цьому й побудована книжка. Через їжу ми розповідаємо про українські звички -- часом смішні, часом парадоксальні. Наприклад, як ми наполегливо намагаємось усіх нагодувати або як накриваємо стіл так, щоб було видно, скільки любові, часу й вигадки в це вкладено.
Ми пишемо про голубці, холодець, помідори... Про те, які страви і чому займають важливе місце в нашій культурі. Розповідаємо, де найкращі помідори в Європі -- звісно, в Україні, на півдні. До речі, мій співавтор офіційно заявив, що найсмачніші помідори, які він коли-небудь їв -- українські, хоча подорожував і в Іспанії, і в Греції, і в Італії.
Є там і про кавуни, і про гриби -- зокрема про те, як гриби допомагали нашим військовим у часи, коли росіяни стояли під Києвом: місцеві знали кожну стежку, бо роками ходили тими лісами по гриби, і завдяки цьому могли точно координувати удари по ворогу.
У цих, на перший погляд, буденних історіях ми торкаємося і більш глибоких тем. Говорячи про українську кухню, навіть у легкій формі, неможливо обійти стороною питання Голодомору. Це історичне лихо суттєво вплинуло на наше сприйняття їжі. Наприклад, наш звичай "не дозволяти їжі пропадати" може здаватися веселим, але його коріння ховається у трагічних подіях минулого. Так само й наша пристрасть до щедрих застіль та гедонізму частково є наслідком радянських травм, які заважали нам жити на повну. Радянська філософія життя підкреслювала стриманість у всіх аспектах, що суперечить українській культурі, яка, на мою думку, має південний дух. Напевно, саме тому українці, що оселилися в Іспанії, Італії, Греції чи на Балканах, відчувають себе там так комфортно – їхні звички, ставлення до сім'ї, їжі та радості життя нам близькі. Таким чином, через усі ці дотепні історії про кухню ми насправді висвітлюємо важливі аспекти нашої ідентичності.
Навколо нашої кухні також існує безліч міфів. Який з них, на вашу думку, найпоширеніший?
Основний міф полягає в тому, що все, що лежить за межами Польщі, є безлюдною пустелею, де панують вічні морозні дні та нескінченні ліси, що нагадують Сибір. Проте я прагну представити Україну як південну, щедру та багатогранну країну. Так, нас часто сприймають як край чорноземів і степів, але водночас в уяві багатьох іноземців закріпилося стереотипне уявлення про холод та сніг. Пригадую, як один француз, дізнавшись про моє українське походження, висловив бажання проїхати транссибірським експресом. Тоді я замислилася: яке відношення має Україна до цього потяга? Звідки у нього така асоціація? Саме тому мені важливо донести до світу образ України як яскравої, родючої та сонячної країни, а не як продовження радянського пейзажу, що відзначається сірістю і одноманітністю.
До речі, я вважаю, що значний вплив на злам цього стереотипу справила Євро-2012. Тоді ми ще не усвідомлювали, що це був, по суті, наш останній спокійний рік -- остання можливість прийняти таку кількість іноземців. Вони змогли побачити справжню Україну, такою, якою вона є насправді. Тепер ж Україна потрапляє в заголовки новин переважно через кадри зруйнованих міст і сіл, які зникли з лиця землі. Це створює враження, ніби країна перетворилася на спалений, знищений край. Саме з цим спотвореним образом і хочеться боротися.
Тому ми й зробили цю книжку веселою, яскравою, з кольоровими ілюстраціями. Адже вона про життєствердність, яка і тримає нас усі ці роки.
Зображення: Євгенія Кузнєцова / Facebook Євгенія Кузнєцова "На даний момент я можу лише займатися письмом і не виконувати інші роботи, але усвідомлюю, що це лише перехідний етап."
Нещодавно журнал Forbes Ukraine представив рейтинг найуспішніших українських авторів, де ви зайняли почесну шосту позицію. Чи можливо сьогодні українському письменнику забезпечити себе лише завдяки творчості? Чому в інших країнах письменництво визнається основною професією, а в Україні це залишається складним завданням?
Ви, напевно, чули про розповсюджений, але невірний міф, що письменники за кордоном здатні виживати виключно на доходах від своєї творчості. Насправді, на будь-якому літературному ринку — чи то в США, Великобританії, чи в інших країнах — таких авторів зовсім небагато. Вони складають лише малу частину тих, хто професійно займається літературною діяльністю.
Комерційний успіх не завжди корелює з якістю текстів чи навіть з продуктивністю. Люди пишуть по-різному: хтось може створювати один роман десять-п'ятнадцять років -- і, очевидно, за цей час з письма не проживеш. Навіть якщо потім цей роман буде успішним, ці роки треба якось жити.
Якщо говорити загалом, чи це реально? Так, це можливо, але швидше за все, це вважається винятком. Я б також не радила покладатися лише на письмову діяльність. Важливо розвивати додаткові навички. Навіть зараз, коли я маю можливість займатися лише письменництвом і не працювати в інших сферах, я усвідомлюю, що це, ймовірно, тимчасове явище. Тому навички в перекладі, проведенні досліджень, SMM та роботі з текстами, які виходять за межі художньої літератури, можуть виявитися дуже корисними.
У ваших художніх текстах багато щирого захоплення українським селом і темою дому. Звідки це у вас, і що для вас означає зараз бути вдома?
Це складне питання. Коли мене запитують, як вдається жити на дві країни й водночас зберігати цілісність, я зазвичай відповідаю -- не вдається. Бо ти ніби й там не зовсім вдома і тут не зовсім вдома. Є така внутрішня розірваність. Хоча колись мені здавалося, що це я вхопила в Бога за бороду, бо маю змогу проводити половину часу тут, а половину там. Але насправді це непросто.
Чому для мене така важлива тема дому? В Україні є місце, де я виросла, і зараз я дуже гостро відчуваю, яке це щастя -- не втратити до нього доступ. Можливо, це тимчасово, але в мене є можливість приїхати в будинок свого дитинства, у двір, де минуло моє дитинство. І я маю щастя у свої 38 досі називатися внучкою -- бо в мене є бабуся, яка живе в тому самому дворі. Тобто мій дім не просто зберігся -- він досі жилий. А це зовсім інше відчуття, ніж коли приїжджаєш у порожній будинок. Там досі живе дух родини. І я намагаюся цінувати це кожного разу, коли приїжджаю. Можливо, саме тому мене туди так тягне -- часто й надовго.
Фото: starylev.com.ua
Про це, зокрема, ваш роман "Спитайте Мієчку" -- яскравий представник feel-good літератури. Чому, на вашу думку, українцям сьогодні так важливо повертатися до свого дитинства, до теплих спогадів?
Хоча я цього не планувала і не усвідомлювала, виявилося, що моя книжка стала яскравим свідченням довоєнної епохи. У ній є війна, що триває з 2014 року, і навіть згадуються "добрі русскі", але це, скоріше, фон. Для багатьох читачів ця книга відтворює часи, коли ще здавалося, що все було добре або, принаймні, прийнятно. Вона нагадує про те, що ми тоді не цінували. Можливо, саме тому люди так прагнуть повернутися до тих часів — у світ, до якого вже немає повернення. Адже те, що було, ніколи більше не повториться.
У ваших творах та публікаціях у соціальних мережах відчувається чимало дотепності та іронії. В українській культурі ця традиція надзвичайно глибока — сміх серед сліз. Чи є це особливим способом осмислити непросту дійсність, чи це характерна риса нашого національного духу?
Схоже, недавні події вже дають нам підстави стверджувати, що це дійсно є рисою національного характеру. Адже такого поєднання сміху й гіркоти, драми та водночас життєствердності, як після 2022 року, важко згадати. Мені здається, що ми ментально "перевезли" усе це через меми та жартівливі твіти — навіть у найстрашніші часи, серед втрат і руйнувань, завжди знаходилося місце для гумору.
Сьогодні ми спостерігаємо за поширенням військового гумору, численними відео в TikTok, де військові, незважаючи на перебування в небезпечних зонах, знаходять час для жартів, творчих переробок і танців під музику Леді Гаги. Це, безумовно, є частиною української стійкості, про яку активно дискутують у Європі. Цей гумор дійсно виконує важливу роль у підтримці морального духу. Як і будь-яке складне явище, стійкість включає в себе багато складових, і гумор - одна з ключових. Саме він допомагає українцям витримувати труднощі.
Євгенія Кузнєцова. "Сходи". Фрагмент.
Зображення: jay.kuznetsova/Instagram Євгенія Кузнєцова разом із польським обкладинкою книги 'Драбина'. "Через багато років з'являться нові твори, визнані шедеври. Проте тепер важливо зафіксувати наші переживання, поки вони ще актуальні."
Ваш роман "Драбина" потрапив до короткого списку цьогорічної літературної премії Angelus. У цій книзі розкривається досвід війни з віддаленості, а також різні способи його переживання. Часто можна почути думки про те, що писати про війну ще зарано, що потрібен певний час для відсторонення. Проте, здається, ваше бачення кардинально відрізняється. Чому, на вашу думку, важливо обговорювати тему війни в літературі саме зараз?
Перш за все, це пов'язано з тим, що дрібниці швидко стираються з пам'яті. Я створюю літературу, яка базується на повсякденних деталях — саме вони надають героям справжньої живості: як вони висловлюються, які фрази використовують, яким є їхнє звичайне життя. "Драбина" відображає перші тижні повномасштабної агресії, і вже зараз я не змогла б відтворити її так, як це зробила у 2022 році.
Деталі можуть зникати та розмиватися, навіть коли здається, що вони назавжди залишилися в нашій пам'яті. Саме тому я вважаю, що писати потрібно негайно. Через багато років, безсумнівно, виникнуть нові романи — інша, витримана література. Але зараз важливо зафіксувати наші відчуття, поки вони ще живі.
Ми маємо ціле покоління, яке формується у воєнний час. Це ті, про кого ми сьогодні вже згадували -- тікток-покоління, яке записувало під диктант епізоди своєї юності. Вони напишуть зовсім іншу літературу, тому що вони, в принципі, формуються як люди у воєнний час. Їхні тексти, ймовірно, будуть зовсім не схожі на те, що ми читаємо сьогодні. І, можливо, наше завдання -- дати їм ґрунт, з якого вони потім зможуть вирости, написати щось глибше, глобальніше, спираючись на свій досвід.
Тому я завжди кажу: якщо людина має історію, яку хоче розповісти, -- не варто себе стримувати. Не треба відкладати через думку "ще не час" або страх, що хтось назве це кон'юнктурою -- критика завжди буде. Але якщо є потреба говорити -- значить, саме час писати.
Що для вас "добрий текст"? Яким він повинен бути, щоб ви відчули, що оце дійсно сильний текст?
Описати якість тексту за певними критеріями досить складно. Часто, вже прочитавши перший абзац, можна зрозуміти, наскільки він вдалий. У цьому випадку ти покладаєшся на свій досвід читання та інтуїцію. У пам'яті завжди є безліч прочитаних творів, які допомагають визначити, чи є цей текст тобі близьким, чи ні, буквально з перших слів.
Іноді вже з перших абзаців стає зрозуміло, що текст має високу якість, але він не викликає у тебе жодного відгуку. Це цілком нормально, і такі ситуації трапляються. Проте, неможливо визначити універсальні критерії – все залежить від особистого сприйняття.
Зображення: ukrainky.com.ua Автор: Євгенія Кузнєцова
Листування для вас – це щоденна рутина і витримка, або ж, навпаки, природний стан, коли вам не вдається втриматися від написання?
Це, скоріше, про уникнення болю. Якщо ти вже маєш чітке уявлення про те, що хочеш створити, знаєш своїх персонажів і відчуваєш, якою буде твоя книга, але все ще не сідаєш за письмовий стіл, це може почати тебе тягти вниз. Тому просто потрібно взяти і почати писати. І як тільки ти розпочав, це, безсумнівно, також стає питанням дисципліни. Коли ти пишеш, ти працюєш. Це вже не про те, щоб чекати на якісь "містичні натхнення", які самі по собі прийдуть. Ти просто сідаєш і твориш.
В останній час часто можна почути тривогу щодо того, що кількість читачів помітно зменшилася. Як ви ставитеся до цього? Чи спостерігаєте ви зміни в поведінці українських читачів упродовж останніх років? Які нові цінності чи інтереси вони виявляють при виборі книг?
Я не погоджуюсь з песимістичними думками щодо цього питання. Міф про Радянський Союз як "найбільш читаючу країну у світі" насправді є лише міфом. Це була не країна, де панувало масове читання, а скоріше дистильований і обмежений ринок з вкрай вузьким асортиментом літератури.
Зараз український книжковий ринок розвивається, і українського читача елементарно стає більше. Тепер є кому продавати книжки. Згадайте, якими колись були наклади українських видань -- кілька тисяч примірників уже вважали великим успіхом, навіть коли йшлося про вартісні тексти. Тепер ситуація інша: з'являються відгалуження, нові ніші. Наприклад, нині дуже популярним став жанр легкої еротичної літератури чи еротичного фентезі -- те, чого раніше в українській культурі практично не існувало. І на це є запит, є читач, є великі наклади. Я зовсім не вважаю, що це якась деградація української літератури -- навпаки, мені хочеться, щоб кожна ніша на ринку була заповнена, і зараз це якраз відбувається.
Врешті-решт, я не вважаю, що сьогоднішні люди читають менше. Ми постійно стикаємося з текстами в повсякденному житті. Мабуть, ніколи раніше в історії людство не споживало стільки інформації, як зараз — просто більшість з неї ми отримуємо через смартфони. Тож навички читання в цілому дійсно вдосконалюються. Проте, що стосується концентрації, тут ситуація набагато складніша. Ми всі помічаємо, як важко іноді змусити себе просто сісти з книгою і не відволікатися на телефон.
Проєкт "Культурні простори" реалізується у співпраці з компанією "Перша приватна броварня" і має на меті вивчення історії та еволюції української культурної ідентичності.
