Трамп не здатен перемогти пінгвінів за допомогою тарифів, але чи витримають європейці це випробування?
Напередодні річниці заснування НАТО Дональд Трамп оголосив торгову війну миру та пінгвінам.
Трамп навряд чи зможе перемогти пінгвінів за допомогою мит. Однак він може завдати шкоди своїм союзникам (хоча не впевнений, чи вважає він нас такими) і своїй країні. Якби він керувався розумом і духом партнерських відносин, ситуація виглядала б зовсім інакше. Адже стаття 2 Північноатлантичного договору вимагає вчиняти навпаки — усувати суперечності в міжнародній економічній політиці та сприяти економічному співробітництву серед країн НАТО.
Найбільш тривожним є те, що ця торговельна конфронтація базується на відвертій брехні, яка стала звичним явищем за адміністрації Трампа. Причиною торговельного дефіциту США з іншими державами помилково називають введення тарифів цими країнами на американські товари, у той час як міфічна "великодушність" США, які нібито застосовують удвічі нижчі тарифи, перебільшується. Наприклад, стверджується, що Європейський Союз встановив тариф у 20%, оскільки нібито застосовує тариф у 39% на фоні 38% дефіциту в торгівлі.
В цілому, не турбуючись про правдивість, він висловлює будь-які думки, аби виправдати свої нападки на союзників... і пінгвінів. Таке обманювальне висловлювання, що межує з абсурдом, вже не викликає подиву. Воно виникає з зовсім іншої перспективи, відмінної від звичної для нас: з презирством до всіх нас та визнанням лише грубої сили й фінансових ресурсів.
Згадується відома зустріч із президентом України Володимиром Зеленським в Овальному кабінеті Білого дому, яка також не стала несподіванкою. Трамп та його клуб технологічних олігархів ніколи не приховували зневаги до України.
Публічні міркування про те, що Зеленський сам винен у гніві Трампа, що він нібито спровокував його своїми репліками, що не привів перекладача, насамперед невірні тому, що конфлікт нових республіканців з Україною носить не практичний, а ідеологічний характер -- Україну ненавидять саме за опір грубій агресії і цинізму, що укорінюється в міжнародній політиці. Україна, як і Європейський Союз, представляє іншу точку зору на людей, держави та міжнародний порядок.
Україну сприймають разом з Європейським Союзом як бар'єр, який необхідно терміново подолати, щоб налагодити контакти з російським режимом, що більше відповідає їхньому кримінальному світогляду.
Як стверджують, це всього лише справа (і злочин), а не особисті стосунки.
Нам, жителям країн Балтії, варто морально готуватися до того, що це лише початок. У майбутньому на нас чекає ще більш деморалізувальна і приголомшлива реальність. Філософ Гінтаутас Мажейкіс вже звертав увагу на популярні в оточенні Трампа, особливо у Венса та Маска, ідеї так званого руху "темного Просвітництва" (dark enlightenment).
Один з учасників цього руху, який має тісні зв’язки з Венсом Кертісом Ярвіном, висловлює скептицизм щодо демократії, вважаючи, що вона рано чи пізно деградує і трансформується в олігархію, контрольовану лівими інтелектуалами. Тому головною метою Трампа є протистояння так званій "глибинній державі" (deep state) – іншими словами, демонтаж професійного державного апарату та його заміна на лоялістів, а також поступове передання більшості державних функцій великим корпораціям.
Основна мета полягає в кардинальному перетворенні демократичних інститутів США на форму квазімонархії, що складається з численних автономних корпоративних міст-держав.
У даному випадку розвідувальні служби та військові сили необхідні не стільки для захисту від зовнішніх загроз, скільки для боротьби з внутрішніми противниками, які можуть перешкоджати реалізації цього задуму.
У цьому світлі варто розглядати наміри Трампа щодо зменшення фінансування Пентагону та міркування про зниження військових витрат у США, Китаї та Росії. Стратегія Трампа та його технологічних партнерів, перш за все, полягає в концентрації влади всередині країни, а не в захисті свобод за її межами. Вибух емоцій в Овальному кабінеті слугує підготовкою американського суспільства до майбутніх подій. Я не здивуюсь, якщо 9 травня Трамп, або ж Венс із Маском, з’являться на "параді Перемоги" в Москві, а потім оголосять про мільярдні спільні інвестиційні ініціативи з Росією, які мають компенсувати підвищення цін на товари в США через запровадження мит на союзників.
У внутрішній політиці Трамп, ймовірно, навчатиметься у Віктора Орбана та компенсуватиме падіння популярності інвестиціями авторитарних режимів.
Американцям будуть нав'язувати думку, що демократія перешкоджає ефективності й економічному розвитку, а державні справи потрібно вести як бізнес, нехтуючи при цьому моральними цінностями та способами отримання прибутку.
Литва може опинитися під тиском щодо необхідності пом'якшити торговельні обмеження з її східними сусідами або знайти гнучкі рішення для транзиту через Калінінград. Подібні настрої вже проявляються в ініціативах, таких як партія "Зоря над Німаном", заснована Ремігіюсом Жемайтайтісом у 2023 році. Сподіваюся, що наша дипломатична служба готова до цього, розробляючи різні сценарії та узгоджуючи свої позиції з партнерами в Європейському Союзі.
Для Трампа Україна, Європейський Союз та світовий порядок, що ґрунтується на міжнародному праві, постають як частина змови опозиційних демократів і старого режиму, що існував до революції, який необхідно ліквідувати.
Кажуть, що історія не повторюється, але часто відтворює певні ритми. Відомий давньогрецький історик Фукідід у своїй праці "Історія Пелопоннеської війни" вже зафіксував аналогічні перебіги подій.
У 416 році до нашої ери на невеликий острів Мілос, розташований в Егейському морі, прибув афінський військовий флот. Афіняни висунули чітку вимогу: або капітулювати та визнати їхню владу, або зіткнутися з неминучою загибеллю. Мілос, що був меншим за розмірами, прагнув зберегти нейтралітет у конфлікті між Афінами і Спартою, намагався переконати афінян відмовитися від агресії, посилаючись на справедливість, волю богів (сучасною мовою — на міжнародне право) та можливі наслідки з боку Спарти.
Проте афіняни не звертали на це уваги. Вони висловили думку, що справедливість стосується лише тих, хто є рівними (або, як би сказав Трамп, "у кого в руці хороші карти") — "сильні діють відповідно до своїх можливостей, а слабкі змушені терпіти те, що мають". Основна проблема полягала не в справедливості, а в силі.
Афіни не ворогували з Мілосом -- він просто опинився на їхньому шляху і мав стратегічне значення. Якби Мілосу дозволили залишитися незалежним, інші острови теж захотіли б волі. А Спарта надто далеко і воює в першу чергу за себе, а не за інших. Отже, як фізична, так і моральна капітуляція перед афінянами здавалася раціональним рішенням.
Афіни захопили острів Мілос, знищивши його жителів і продавши їх у рабство, після чого почали колонізацію території. Проте їхня цинічна імперська гордість не виправдала себе. Жорстокі дії проти сусідів призвели не лише до зростання ненависті до афінської влади, але й до стратегічного затуманення розуму самих афінян, які занадто впевнено оцінювали свої сили. Прагнучи ще більше розширити свій вплив, Афіни здійснили невдалий Сицилійський похід, що виявився катастрофою та істотно підірвав їхню потужність. Зрештою, переконання, що "сильні мають право на все, а слабкі мусять терпіти", призвело до краху Афін і їхньої поразки від Спарти.
Фукідід подає цю розповідь не як маніфест realpolitik, а як застереження від подібного мислення. Будь-яка гегемонія повинна дбати не лише про військову та економічну силу, а й про моральну легітимність свого порядку.
Демократичні Афіни під час конфлікту зі Спартою могли виглядати як символ прогресу, але, вірячи, що тільки сила визначає хід історії, вони сприяли власному занепаду.
Сьогодні складається враження, що світ знову опинився під владою законів Дикого Заходу та джунглів. Саме це представляє найбільшу загрозу для нас, для Литви та Європи: нормалізація забуття правди та правового порядку, а також панування політики, що базується виключно на силі та цинізмі.
Політичні рішення завжди ухвалюватимуться на основі не лише моральних міркувань, але політика взагалі без моралі веде до моральної деградації суспільства та еліт, а в результаті -- до краху, як це сталося з Афінами.
Україна -- незламна і неймовірно стійка. Вона не здалася 24 лютого 2022 року, коли усі світові медіа писали, що Київ впаде за два-чотири дні. Нині становище України набагато стабільніше. Відвідуючи країну (нещодавно повернувся з Харкова), бачу: українці не піддадуться брехні та шантажу, не зрадять наші спільні принципи та цінності. Вони боротимуться навіть голими руками, як нещодавно зазначив єдиний представник нинішньої адміністрації США, що адекватно виглядає, -- голова ЦРУ Джон Реткліфф.
Саме українці перебувають на передовій лінії фронту європейської цивілізації, з якою вони не відступлять, не втративши честі. Для них краще не жити, аніж бути приниженими.
Водночас, економічна система Росії поступово переходить на військові рейки. В останні місяці Кремль стикається з труднощами в мобілізації ресурсів для ведення війни. Значні вливання в оборонну промисловість, підвищення зарплат для військовослужбовців, виплати родинам загиблих, а також нестача робочої сили ведуть до зростання інфляції — офіційно на рівні близько 10%, а насправді 20-30% у сфері споживчих товарів та послуг. Перспективи досягнення перемоги над Україною стають дедалі обмеженішими. Економічна пауза може стати однією з ключових причин, чому Росія взагалі готова вести переговори, незважаючи на повільний прогрес на фронті.
Не зумівши захопити Україну, Росія активізує інформаційну війну, економічний та політичний шантаж. В Україні намагатимуться використати повоєнне розчарування та дискредитувати адміністрацію Зеленського, щоб просунути більш лояльного до Москви кандидата.
У Литві ситуація може розвиватися по-іншому. Основне завдання Росії полягає в тому, щоб через цинізм, обман та нормалізацію реальної політики за допомогою нової адміністрації США переконати наше суспільство в тому, що ми - незначна маленька країна, яка не заслуговує на захист. Відтак, інвестиції в оборонні можливості виглядають зайвими, оскільки, на їхню думку, ми все одно не зможемо витримати натиск.
Схоже, що сучасний уряд вже піддається цьому впливу, оскільки лише оголошує та імітує наміри виділити 5-6% від ВВП на оборону. Проте, з практичних дій стає очевидно, що Литва все ще не готова до справжніх військових конфліктів і гібридних загроз, і все більше відстає від викликів, які вже стали реальністю для України.
Все частіше виникає думка, що варто зосередитися на інших напрямках, ігноруючи при цьому оборону та зовнішню політику. Це можна побачити на прикладі таких ініціатив, як національний стадіон і мільярд гривень, виділений на розвиток громадського транспорту у Вільнюсі, замість того, щоб укріплювати цивільну оборону або створювати сучасні укриття, які могли б слугувати також навчальними та соціальними установами. Натомість розробляються нереалістичні плани евакуації для Вільнюса, що викликає занепокоєння щодо його безпеки.
Україна, Грузія, Молдова та Білорусь розглядаються як зона інтересів Російської Федерації, що насправді підтвердили й прихильники Трампа.
Нам запропонують стратегію страуса — занурити голову в пісок і сподіватися на доброту сильніших.
Суспільство спробують морально роззброїти, позбавивши суб'єктності та перетворивши на об'єкт полювання для Росії. Тоді частина суспільства буде приречена на капітуляцію і, як у 1940 році, просто спостерігатиме, куди все котиться.
Це формування менталітету самознищення та "ждунства" — очікування на прихід Росії. Цим займаються як невеликі проєкти, так і більш масштабні, наприклад, ініціатива "Зоря над Німаном", що активно функціонує в різних регіонах. Тим часом Департамент державної безпеки та правоохоронні органи, здається, не звертають на це уваги. Можливо, вони навіть беруть участь у цих процесах, оскільки прокурор Шимоніс у судовому розгляді розмірковує про релятивізм, порівнюючи засудження агресії з її підтримкою, спираючись на думки світових лідерів, зокрема, Трампа, щодо війни Росії проти України.
Ми можемо ігнорувати загрози та терпіти ворожі дії, поки одного дня не опинимося в ситуації, подібній до "грузинського кошмару" в Литві чи під владою Орбана. Або ж ми можемо взятися за справу, навіть якщо вже запізно.
Однак збройні сили Литви та інших країн Європи повинні включати не тільки військову та економічну складову, а передусім - моральну, інформаційну та правову.
Битва ведеться, в першу чергу, за концепції та серця людей.
