У Львові революція відбувалася під звуки кави та коньяку. Феномен "Дзиґи" вражає своїми спогадами місцевих жителів - Новини Твоє місто.
Незвичайні ідеї виникали за чашкою кави та келихом коньяку, а згодом могли стати основою для фестивалю, радіостанції чи мистецької події. Пропонуємо вам зануритися в історію "Дзиґи" через призму людей, які стали рушійною силою культурної революції у Львові.
Місто здатне зберегти лише те, що ми готові пам'ятати. З приходом нових власників у "Дзиґу" культурне життя Львова стало відчувати, як унікальна інституційність поступово втрачається в часі. Хоча галерея та бізнес продовжують існувати, історія та дух мистецького об'єднання зникають і вимагають фіксації, бо інакше можуть перетворитися на безпідставний міф. Особливо в умовах війни, коли відчуття крихкості того, що ми цінуємо, загострюється. Все минає, раптово зникає, а важливі явища залишаються без належного осмислення.
Саме через це у людей, для яких "Дзиґа" мала величезне значення - Грицька Семенчука, Ліди Савченко-Дуди, Юлі Хомчин та Влодка Кауфмана - виникла ідея організувати живу лабораторію архівування. Ця ініціатива перетворилася на два взаємодоповнюючі проєкти. Основи були закладені в рамках ініціативи "30 років Дзиґи у Львові: Архівування культурного феномену", яка зосередилася на початковій систематизації матеріалів.
Проект стартував 18 липня з події "Феномен Дзиґи", що відбулася в затишному куточку Маркіяна Іващишина. Саме там були зафіксовані спогади, частина яких представлена в цьому тексті. Логічним продовженням ініціативи, яке покликане оцифрувати архів та зберегти усну історію, став проект "Дзиґа: живий архів".
"Дзиґа" як вияв незалежності
Пам'ять пронизана власними ароматами, звуками і формами. Для багатьох поколінь львів'ян вона асоціюється з запахом кави, коньяку та димом сигарет у кабінеті, де через густу димову завісу не завжди вдавалося розгледіти його власника - Маркіяна Іващишина. Вона втілюється у формі круглого столу, що праворуч від входу до галереї, за яким нерідко сидів Марек. Ця пам'ять звучить у піснях "Мертвого півня" на "Прокиданні" у затишному дворику ратуші, а тепер - в затишному куточку Маркіяна. "Дзиґа" стала місцем, де формувалася наша українська ідентичність. Засноване в 1993 році, це мистецьке об'єднання стало одним з перших незалежних культурних центрів в Україні. Але за цим офіційним визначенням приховано набагато більше.
Журналіст і музикант Роман Чайка описує атмосферу, в якій зароджувалася ця екосистема: "Дзиґа" стартувала в 1993 році. "Мертвий півень" тоді вже існував, та ми тинялись, як безхатьки, і вона для нас стала домівкою (для мене це досі друга квартира). Але вдома мав бути тато: в куточку стояв круглий стіл, завжди було 50 грамів коньяку, люлька, і сидів Марек Іващишин. Марек за життя зібрав дуже класний ансамбль людей, де кожен був вільний і самостійний. Синергія виникала саме завдяки тому, що можна було зібратися в абсолютно різних комплектах, щоб творити тут і зараз найбожевільніші проєкти".
Читайте також: Він запалив багатьох зірок. У пам'ять про Марека Іващишина
Олесь Дзиндра справедливо зазначає, що митці нарешті здобули відчуття свободи і прагнули вирватись від радянської буденності: "Як у Гессе в 'Грі в бісер', так і наші хлопці хотіли пограти. Вони самі вигадували буйди (те, що зараз називають міфами і легендами), надаючи привід для розваг, отримуючи задоволення від процесу і заражаючи цим інших. Ця гра тривала 33 роки. Влодко Кауфман експериментував, тихенько вносячи академічні терміни, проводив дослідження та створював пояснення своїм ідеям. Але він справді насолоджувався цим процесом, і йому можна тільки позаздрити. А також ми маємо згадати Ярослава Рущишина та Маркіяна Іващишина, які не були художниками, але стали генераторами цих ідей. Адже без віри в успіх жоден з митців не наважився б на дії, з огляду на наш сумний досвід".
Культурний простір: від "Вивиху" до Академії перформативного мистецтва.
Першим великим поштовхом, що започаткував цю свободу, став фестиваль "Вивих", який проходив у 1990 і 1992 роках. Культурний експерт Зеновій Мазурик підкреслює, що саме другий фестиваль "Вивих" став важливим каталізатором для заснування "Дзиґи", об'єднавши театри Курбаса, "Воскресіння" та безліч інших творчих особистостей.
Observe
"Вивих" – це справжній феномен! Влодко Кауфман намагається зменшити свою роль у цьому, але без їхньої спільної роботи з Юрком Кохом, візуальний ряд "Вивиху" не став би тим революційним явищем, яким він став у Львові, оточеному атмосферою "совка". І те, що згодом легко творилося на "Дзизі" під філіжанкою кави або келихом коньяку, зводило нанівець все, що створювалося за "совка" протягом останніх 30-40 років, – вважає Роман Чайка, який категорично стверджує, що цей фестиваль став першим кроком до ментальної революції. – "Вивих" прагнув відірвати Львів від рагулізму та совкових уявлень одночасно. Коли фестиваль відбувся двічі, ми щиро повірили, що повернення назад неможливе. Але сьогодні, прогулюючись російськомовним Львовом, я розумію, що рагулізм та інші проблеми передаються з покоління в покоління. Бо носіями цих уявлень є люди, які не знають, як Хрущов вкрав пломбір у американців, що таке "совок" і що таке черги за сметаною в гастрономах, де продається лише морська капуста.
"Дзиґа" стала справжнім джерелом натхнення, де ідеї народжувалися немов з повітря. А Марек виступав як магніт, притягуючи до себе численні потоки людей – від музикантів до парламентарів. Усе тут швидко перетворювалося з розмов у конкретні дії.
Одного разу Марек на ходу придумав радіостанцію. Він запропонував викупити одну з двох частот у російськомовних, адже вони завжди прагнуть заробітку. Ви тільки уявіть: кінець 90-х, а людина каже – зробимо радіо, ще й не банальне! Так виникла радіостанція "Ініціатива", яка була створена в епоху до цифрових технологій та YouTube, - продовжує Роман Чайка, колишній ведучий "Ініціативи". - Випуски новин надсилалися факсом... у туалет на Сихові. Але це було радіо, де кожен мав можливість створювати власні програми. Коли Юрко Іздрик отримав журнал "Четвер" від Юрія Андруховича, Марек одразу запропонував випускати його на "Дзизі" та запустити однойменну радіопрограму. Головним принципом тоді була свобода творчості.
Так само легко народжувалися й інші легендарні проєкти. Коли гурту "Мертвий півень" знадобилася обкладинка для альбому "Шабадабада", куди ввійшла пісня "Старенький Харлей" (пародія на "Старенький трамвай" "піккардійців"), Влодко Кауфман за кавою намалював півня на "Харлеї" просто на серветці кольоровими ручками за декілька хвилин.
Коли народилася концепція акції "Слухай українське" в клубі "Лялька", Сергій Проскурня висунув ідею винести фестиваль на вулицю. Потужні виступи "Вія", "Кому вниз", "ТНМК" та "Тартака" проходили в затишному клубі на 100 осіб, а тисячі глядачів спостерігали за прямою трансляцією на величезних екранах, розташованих перед Ляльковим театром.
"Дзиґа" слугувала не тільки сценічною платформою для музикантів і майданчиком для літераторів, але й перетворилася на справжній оазис для сучасного візуального мистецтва. Художник Михайло Барабаш згадує ті часи як період безнадії, коли випускники Академії мистецтв опинилися без жодних можливостей для реалізації своїх талантів.
Сьогодні молодь має безліч можливостей для творчості завдяки арт-центрам та приватним установам, які розташовані по всій Україні. Коли я завершував навчання у 2005 році, таких можливостей ще не існувало. Саме завдяки "Дзиґі" я зміг продовжити свою творчу діяльність після академії. Маркіян, безумовно, був тим, хто керував усім цим процесом, але серед митців, які цікавились візуальним мистецтвом, Кауфман був більш відомим. З Маркіяном я зустрівся пізніше, вже коли ми з Мирославом Вайдою, Олексієм Хорошком і Сергієм Петлюком об'єдналися в групу "КОМА", приблизно в 2007 році. Разом із дружиною Терезою, нашою організацією та студентами кафедри актуальних мистецьких практик ЛНАМ ми продовжуємо проводити виставки в "Дзизі". Шкода, що не взяв із собою футболку з фестивалю Fort.Missia, на якій було написано "Не стріляй у спину - я художник", адже такі футболки роздавали художникам, які працювали на об'єктах. Я завжди вдягаю її під час монтажів.
Фотограф і журналіст Одрі Стахів також ділиться своїми враженнями про Fort.Missia: "Це було несподіване використання простору — старих фортів часів Першої світової війни, які переосмислювались у різних формах, створюючи інсталяції. Кожного разу, коли ти приходив, відчував себе зануреним у нову атмосферу, затримувався, досліджував деталі, щось читав, а в основному шукав власну інтерпретацію. В цьому полягає величезна перевага всього, що робила "Дзиґа": вона завжди давала можливість сприймати все по-своєму, а не нав'язувала готові думки".
Для багатьох молодих художників "Дзиґа" стала місцем, де можна було експериментувати. Митчиня Ярина Шумська розповідає, як викладачі в Академії мистецтв забороняли їй і її колегам проводити перформанси, радячи "займатися цим деінде".
"Дзиґа" стала першим місцем, де я почала зустрічатися з художниками. Саме тут зародилася та ідея, яка у 2018 році призвела до заснування кафедри актуальних мистецьких практик в ЛНАМ. Моя подорож у світ перформансу розпочалася у 2009 році під час Днів мистецтв перформансу у Львові, які організував Юрій Онух, тодішній директор Польського інституту в Києві. Ця подія привабила людей з усієї України, які прагнули навчатися. Ми, в свою чергу, мали можливість представляти нашу країну за кордоном, зокрема в Польщі та Тель-Авіві. "Дзиґа" стала простором для експериментів і творчості, де завжди панувала підтримка. Якщо траплялися невдачі, ніхто не відвертався, а навпаки, заохочував: "Спробуй ще раз". Я активно волонтерила тут, і в мене ніколи не виникало думок про матеріальні винагороди. Все робилося з великою пристрастю, що надавало цьому процесу особливої енергії.
Естетичний протест та суверенітет: мистецтво в ролі зброї.
Культура і політика у "Дзизі" завжди йшли пліч-о-пліч, але це була політика цінностей. Наприкінці 1980-х, як згадує психотерапевт Роман Кечур, домінувала селянська культура, а проукраїнська молодь лише починала тестувати межі.
"Ми носили джинси з вишиванками та палко дискутували, чи взагалі можливий рок українською мовою. Тож "Дзиґа", як і свого часу Студентське братство чи Товариство Лева, належала саме до романтичної політики, де все робилося заради великих ідей і без персональних інтересів. Проте романтична політика завжди програє прагматичній. Люди в "Дзизі" абсолютно не вміли накопичувати гроші. Як згадував адміністратор Сергій "Борода" Каленюк, мій кум і друг, щойно у Марека з'являлися бодай "десять копійок", вони миттєво виміталися на фінансування культурних проєктів. Це інший світогляд і інші системи мотивації - свобода та творчість, а не контроль, гроші, домінування чи влада".
Observe
Авторка та журналістка Оксана Форостина, яка виконувала обов'язки прес-секретаря МО "Дзиґа" в період з 1998 до 2002 року, підкреслює, що опір зароджувався з естетичних принципів, які з часом еволюціонували в активну політичну позицію.
Мій товариш Євген Глібовицький колись мудро зазначив, що "Дзиґа" та Марек стали перешкодою для перетворення Львова на місце з низькою культурною якістю. Спочатку це був естетичний спротив, який природно еволюціонував у політичний приблизно на початку 2000-х. Першою спільною акцією стала кампанія на захист газети "Експрес", яку підтримав Георгій Гонгадзе. Тоді Влодко Кауфман, одягнувши львівські пам'ятники Шевченку та Франку у кайдани, спровокував неабиякий скандал, адже це стосувалося святих для міста символів. Саме цей вчинок засвідчив злиття естетичного і політичного протесту.
Відчуття відповідальності за тих, хто був поряд, стало визначальною рисою цього середовища. Аліна Небельмес, яка тривалий час працювала журналісткою в львівських медіа, ділиться своїми спогадами про перші студентські протести: "У 2001 році ми, студенти з Львова, вирушили до Києва на акцію "Україна без Кучми". Коли ми ввечері чекали на потяг до Львова, нам порадили зняти пізнавальні знаки та мовчати, адже наша українська мова одразу видавала наше походження. Я пам'ятаю, як Марек повів нашу групу до найближчого "МакДональдса", щоб ми не мерзли на пероні, а потім допоміг сісти на потяг. Він залишився стояти за смітником на пероні і спостерігав за нами. Тільки тепер я розумію, яку важливу відповідальність він тоді ніс".
Вся ця активність потребувала величезних ресурсів, а найзначнішим протистоянням із системою стала боротьба за свободу слова. Ярослав Рущишин і Маркіян Іващишин заснували "Львівську газету" — проект, який виявився фінансово збитковим і виснажував бізнес, проте зберігав незалежність у журналістиці. Перший редактор видання Олег Онисько згадує про неймовірний тиск репресивного апарату за часів президентства Кучми.
Коли підприємці Львова висловлювали невдоволення через тиск з боку податкової служби (яка тоді була під керівництвом брата Віктора Медведчука), ми намагалися об'єктивно висвітлювати ці суперечки. Інакше, наше видання не стало б таким популярним. Однак це призводило до серйозних проблем: Марека затримали, а в офіс Славка вдиралися з автоматами. Проте вони залишалися стійкими і жодного разу не просили нас зробити матеріали "м'якшими" чи шукати компроміси, - розповідає він. - Коли "Львівську газету" піддавали тиску, найближчий соратник Медведчука, Тарас Козак, у стані алкогольного сп'яніння стріляв із пістолета в "Віденській кав'ярні". Ми, маючи щоденне видання, знали про цей інцидент, але не могли його опублікувати, оскільки нас просто знищили б. Тож ми передали цю інформацію польським колегам з Rzeczpospolita, а потім перепублікували їхній матеріал, але все одно програли суд у Львові, адже наш переклад не був нотаріально посвідчений. Сьогодні таку безглузду ситуацію важко навіть уявити.
Реалізувати культурні та політичні проєкти без активної комунікації з місцевими органами влади було досить важко. Влодко Кауфман відкрито ділиться своїми спогадами про ці взаємини: "Раніше можна було без проблем потрапити в обласну раду, не маючи жодних перепусток... Під час проведення "Вивихів" влада активно допомагала вирішувати різні питання. У ті часи оренда коштувала символічну гривню, а потім чомусь різко зросла до астрономічних сум, і влада не могла зрозуміти, чому ми платимо такі великі гроші. Раніше культура сприймалася як щось священне, на відміну від теперішнього часу — результати цього ми спостерігаємо на кожному кроці. Поки влада не усвідомить важливість культури, її розвиток залишиться під загрозою."
Культуролог Зеновій Мазурик був тим містком, який часто з'єднував чиновницькі кабінети з богемним середовищем: "Сьогодні бачив, як в архів здавали матеріали про Jazz Bez. Так от, перший раз Марек прийшов до мене в кабінет і сказав: "Рятуйте, бо не буде Jazz Bez, нема кому допомагати". Тоді він вперше отримав небагато бюджетних коштів, фестиваль втримався... В ті часи влада не хотіла давати змогу розвиватися приватним культурним ініціативам, які діяли незалежно. А мала б зрозуміти, що такі інституції виконують функції, які не під силу державним музеям чи театрам".
Іващишин володів неперевершеним мистецтвом спілкування з усіма. Як пригадав Роман Кечур, Марек не соромився звертатися до чиновників зі словами: "Ти справді думаєш, що на сповіді буде місце для розкаяння через сварку з дружиною? Ні, ти будеш шкодувати, що не вклав гроші в культуру!". Він постійно наголошував, що його покоління - це "перегній", який має забезпечити родючу основу для культурного прориву майбутніх поколінь.
Стіни, які стали свідками всього: жива історія громади.
Якщо стіни галереї та кав'ярні могли б говорити, вони б розповіли тисячі історій. Для поетки Оленки Павлової "Дзиґа" завжди була магнітом, особливо під час Форуму видавців: "У мене є репортаж мрії, який я так і не написала: зробити матеріал про Форум видавців, не виходячи з "Дзиґи", адже тут збиралися всі. Це був той Форум у кращі часи, коли ти приходиш сюди і п'єш пиво з Лишегою, Небораком, Мідянкою. Сергій Жадан розказував, як з вікна на другому поверсі, яке одразу над входом, вони з Міськом Барбарою читали вірші. Десь на ютубі у мене є відео з-під "Дзиґи", де ми сидимо за столом Марека. Форум, вечір, Тарас Прохасько і Андрій Любка співають "Чорти ми лісові", як в Парижі бігають щурі - і це просто прекрасно: все богемно, несеться, краса! І тут якісь бабусі викликають поліцію. Мене це так вразило: тут відбувається історія української культури, зібрались найкращі українські митці, співають пісень, а ви викликаєте поліцію?".
Для людей, які працювали в "Дзизі", вона ніколи не була просто місцем праці. Жека Чернов, який прийшов туди наприкінці 1990-х, описує мистецьке об'єднання як "організаційну молекулу": "У мене збереглися візитівки з "Дзиґи". Лише у двох людей не було вказано посад, а просто "Дзиґа", ім'я та прізвище - в Марека і в мене. Зараз це назвали б продюсером чи менеджером проєктів, а тоді ми були людьми, які роблять усе... Для мене "Дзиґа" була найкращим місцем перебування, яке згодом стало родиною. Робота передбачає план на заробляння грошей, якого в мене тоді не було, але від цього все виходило лише краще. Вперше я побачив місце, де можна було об'єднати власну "дур" із дурістю таких самих або навіть кращих за мене людей".
Observe
Ярина Мельник, яка працювала адміністраторкою з 2014 року, застала як стару галерею, так і переоблаштований простір: "Коли зробили ремонт і на другому поверсі з'явилися зали, я перший рік не могла цього сприйняти - здавалося, що камерна "Дзиґа" закінчилася. Але те підвіконня на другому поверсі стало для мене місцем спокою. Ми зустрічали там безліч світанків після фестивалів, слухаючи тишу над Вірменською... Колись ходив жарт, що "Дзиґа" може організувати будь-який фестиваль за добу зі всім: рекламою, гостями, виїзною кухнею. І цей командний дух вражав. Ніхто не скаржився, не питав "чому" або "навіщо". Є проєкт - робимо".
Віталій Грабар, працюючи фотокореспондентом, створив у стінах галереї своєрідну платформу, аналог сучасних соцмереж, яка відображала емоції та події: "Я пам'ятаю часи, коли проходили перевірки податкової служби. Тоді я був фоторедактором у "Львівській газеті", і ми шукали в архівах фотографії з концертів для перевірки наявності спонсорських фотобанерів. О, які ж це були незабутні часи! Пізніше я організував постійну виставку в "Дзизі", де експонувалися знімки з концертів у "Ляльці" та навколишніх заходів. Це було дуже зручно: коли на стінах з'являлися вільні місця або потрібно було закрити дірки і плями, фотографії чудово їх маскували. Соціальні мережі тоді ще не існували, тому збирання таких живих відгуків було значно цікавішим. А ще саме біля "Дзиґи" в 2003 році я зустрів свою майбутню дружину".
Ярина Якуб'як з "Мертвого Півня" наголошує на непорушності сакрального статусу цієї локації: "Коли "Дзиґа" приїхала на Вірменську, то стала своєрідним місцем сили. Сюди завжди можна було прийти, зустріти тих самих людей, з якими можна було порадитися, поговорити, поплакатися... Тут після коньяків з кавою народжувалися божевільні ідеї, які на першому коньяку видавалися абсолютно утопічними, а на останньому ми вже підписували контракти... Існують місця у світі, які не підлягають будь-яким змінам. Це місце святе для багатьох людей і це не перебільшення. Зокрема й для молоді, яка приходить зараз на наші концерти - вона теж це розуміє, відчуває".
Архів та пам'ять: зберігаючи минуле для майбутніх кроків.
Директорка Інституту стратегії культури Юля Хомчин зазначає, що концепція архівування з'явилася в процесі підготовки заявки Львова на отримання титулу Європейської столиці культури (ЄСК):
Тоді стало зрозуміло, що нові методи архівування потрібні в різних сферах. Так у пропозиції з'явилася програма "Активне пам'ятання", до якої увійшла концепція архіву "Дзиґи". Хоча Львів і не отримав титул Європейської столиці культури, результати роботи над заявкою перетворилися на міську ініціативу "Відповідальність бути".
Збереження тридцятирічної спадщини легендарної "Дзиґи" виявилося таким масштабним завданням, що його логічно розділили на два взаємопов'язані етапи. Перший етап започаткував проєкт "30 років Дзиґи у Львові: Архівування культурного феномену", який реалізується ГО "Вірменська 35" спільно з Інститутом стратегії культури та артцентром "Дзиґа" за підтримки Goethe-Institut Ukraine. Цей етап зосереджений на початковій систематизації культурних артефактів.
Логічним етапом, що має на меті перетворити ці досягнення в публічний цифровий формат та доповнити їх методами усної історії, став проєкт "Дзиґа: живий архів". Цей проєкт реалізується Мистецькою радою "Діалог" у співпраці з ГО "Вірменська, 35", "Пост Беллум-Україна" та "ДзиґАрт", за підтримки Українського культурного фонду та Львівської міської ради. Обидві ініціативи функціонують як єдиний комплекс: перша зосереджена на зборі матеріалів, тоді як друга займається їх цифровою обробкою та "оживленням" за допомогою голосів їхніх авторів.
Юля Хомчин зазначає: "В Україні існує брак досвіду у створенні міських культурних архівів, тому ми вирішили експериментувати: зібрали людей, які мають стосунок до "Дзиґи", у символічному місці - закапелку Марека. 18 липня ми зробили перший крок, а зараз займаємося розробкою цифрової платформи для нашого архіву, формуючи її структуру та інструменти для наповнення".
Юля каже, що "Дзиґа" - це велика частина її і того, ким вона є зараз: "Я потрапила туди ще студенткою, починала волонтеркою на Форумі видавців. Після університету Марек запропонував мені роботу - і так я пропрацювала в "Дзизі" близько 15 років. Займалася управлінням мистецькими проєктами, фандрайзингом, розвитком партнерств та комунікаціями. 15 років робила міжнародний фестиваль Jazz Bez, "Флюгери Львова" та багато інших проєктів".
Співрозмовниця зазначає, що відмовитися від впливу, який формував її особистість, надзвичайно важко: "Я щиро вірю в цінності, які закладені в цих проєктах. Не можу уявити, як можна зупинити Jazz Bez, який працює вже 25 років. Пам'ятаю 2014 рік, коли Марек сказав: "Ми привеземо Jazz Bez до Слов'янська, Дружківки та Краматорська. Це необхідно. Тому що джаз об'єднує країну і створює простір для діалогу та взаєморозуміння між нами". "Дзиґа" стала основою для виникнення таких потужних організацій, як ГО "Вірменська 35", Інститут актуального мистецтва та Мистецька рада "Діалог", які продовжують цю важливу справу. Тому я продовжую це робити".
Для архівування Юля принесла свій бейдж із Севастополя. Кілька років тому, за запрошенням місцевих активістів, вона разом із Владом Троїцьким, Святославом Померанцевим, Юрком Вовкогоном та іншими діячами культури відвідала це місто, щоб працювати над концепцією ревіталізації Петропавлівської фортеці та організувати фестиваль.
Запуск цифрової платформи в межах проєкту "Дзиґа: живий архів" заплановано на вересень 2026 року. До того команда проєкту закликає всіх, хто зберігає фотографії, плакати, афіші, програми, відео, аудіозаписи чи інші матеріали, пов'язані з "Дзиґою", долучатися до створення живого архіву. Адже історія цього місця - це історія не лише однієї інституції, а тисяч людей, які творили культуру незалежної України, і ця пам'ять заслуговує бути збереженою для наступних поколінь. Контактна особа щодо комунікацій проєкту: Олеся Левицька, [email protected].
Будь-яка форма повної або часткової републікації матеріалу без отримання письмового дозволу від редакції є забороненою і розглядається як порушення авторських прав.
