Перший український націоналіст: драма Миколи Міхновського, який виявився "недоречним" для свого часу.
Українська революція 1917 -- 1921 років виявилася багатою на знакові й сьогодні відомі та пошановані постаті. Проте не тільки зі знаком плюс, але й мінус, якщо дивитися на результати їхньої діяльності. Сучасні історики сперечаються про роль у цих подіях Михайла Грушевського, Павла Скоропадського, Симона Петлюри, Володимира Винниченка...
Національна еліта того періоду опинилася в пастці ілюзорного автономізму в рамках "демократичної Росії", пацифістських ідей ("братерство народів"), ліберальних концепцій, а особливо - соціалістичних поглядів. Ці ідеї пронизували не лише програми партій, що дотримувалися вказаних напрямків, а й дії політичних лідерів, які представляли цей впливовий прошарок під час Української революції.
Інші нації Старого Світу - чехи і словаки, поляки, фіни, литовці, латиші, естонці та інші - наприкінці Першої світової війни після того, як пішли в небуття імперії (Російська, Німецька, Австро-Угорська та Османська), не гаяли часу та нестримно радикалізувалися. Вони зі зброєю в руках знаходили собі місце на мапі світу, тоді як лідери українців постійно сперечалися, займалися самолюбуванням і самопоборюванням, відкидаючи довгі місяці 1917 року навіть думку про державну незалежність.
Практично всі керівники Української Центральної Ради стикалися з цими труднощами. Слід зазначити, що в Україні не було лідерів такого масштабу, як фінський фельдмаршал Карл Густав Еміль Маннергейм, польський "начальник держави" Юзеф Пілсудський чи перший президент Чехословацької республіки Томаш-Гарріг Масарик. Ці особистості усвідомлювали критичність наявності національної армії, на відміну від невиразної української "міліції", яка слугувала лише політичним інструментом для діячів Української Народної Республіки "першого скликання". Результатом такої безглуздої та невизначеної політики стала катастрофа під час першої російсько-української війни на початку 1918 року, трагічна битва під Крутами, а також кривава вакханалія в Києві, яку влаштували підрозділи підполковника Михайла Муравйова. Представники більшовицької Росії вбили тисячі українців...
Лише одиниці з українських високопосадовців були здатні осягнути важливість моменту. Вони буквально кричали про необхідність боротьби за свободу, також і збройової. До того ж вони були виразниками бажань більшості військових, які продовжували битися на фронтах Першої світової за чужу їм ідею. Серед цих одиниць окреме місце займає така недооцінена постать, як політик, правник і військовий Микола Іванович Міхновський (1873 -- 1924), без перебільшення перший дієвий представник українського націоналізму.
3 травня 1924 року в Києві завершився життєвий шлях палкого борця за державну незалежність України на всіх її етнічних теренах. Микола Міхновський загинув за обставин, що викликають чимало запитань. Після кілька днів утримання під вартою в ОДПУ, він повернувся до маєтку свого друга Володимира Шемета, де тимчасово проживав. Вже наступного ранку його знайшли повішеним у саду. Існує дві основні версії його смерті: перша — це самогубство внаслідок відчаю та небажання здавати своїх товаришів спецслужбам; друга — можливе інсценування самогубства з підкинутою "прощальною запискою". Міхновський був похований на Байковому кладовищі в Києві.
До 1917 року основними пропагандистами концепції політичної самостійності в Наддніпрянській Україні виступали Микола Міхновський, В'ячеслав Липинський та Дмитро Донцов. Незважаючи на те, що Михайло Міхновський і Дмитро Донцов формально мали зв'язки з українським соціалістичним рухом (перше видання "Самостійної України" Міхновського було випущене під егідою Революційної української партії, а Донцов залишався членом УСДП до 1914 року), їхні погляди суттєво контрастували з основними течіями цього руху в Східній Україні. Аналізуючи публіцистичні роботи цих трьох ідеологів політичної самостійності, складається враження, що їхні тексти могли б бути написані людьми з іншої епохи - настільки радикальним був їхній тон у порівнянні з більшістю тодішніх творів східноукраїнських діячів, - зазначав Ярослав Грицак у своїй "Нарисі історії України".
У цій визначній праці перший ідеолог українського націоналізму поставав на фоні панування в суспільно-політичному житті України великодержавних шовіністів, малоросів-ренегатів та поміркованих реформаторів, які продовжували театралізовані вистави, як справжні актори фольклору. Він виглядав, як "іноземець з іншої планети". Завершуючи свій маніфест, він проголосив: "Ми стверджуємо, що відвоюємо силою те, що справедливо належить нам, але було відібрано насильством. Наша нація довгий час страждала, але тепер готова до боротьби. ... Ніч була тривалою, але радість нового ранку вже близько, і ми не дозволимо, щоб промені свободи для всіх народів блищали на наших рабських кайданах: ми зруйнуємо їх до світанку свободи. ... Ми більше не можемо терпіти панування іноземців і зневаги на рідній землі. Наша сила — в любові до України, нехай нас і небагато! ... Усі, хто по всій Україні не з нами, є проти нас. Україна для українців, і поки хоч один ворог залишиться на нашій землі, ми не маємо права складати зброю. ... Уперед! Адже нам немає на кого покладатися і не варто озиратися назад!"
Чимало записних українофілів "хворіли" соціалістичними ідеями, для них питання державотворення було чимось ефемерним, нездійсненним. Вони продовжували вірити в поступ на основі вирішення в першу чергу соціальних і культурних питань. Ось як Микола Міхновський відповідав своїм опонентам з "українського табору": "Головніший закид, який роблять нам наші суперники, пильнуючи довести нам безвиглядність наших стремлінь, закид, ніби ми ніколи не складали держави і через те не маємо під собою історичної підстави, - є тільки випливом неуцтва й незнання ані історії, ані права. Через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшими зусиллями пильнує вилитися у форму держави самостійної і незалежної".
Дмитро Донцов, український публіцист і філософ, в своїй праці "Націоналізм" (1926) надає цікаве визначення брошурі "Самостійна Україна" М. Міхновського, яка була видана у Львові в 1900 році. Він вважає цю публікацію значно більш важливою, хоча й недооціненою, порівняно з іншими виданнями того часу. На його думку, в "Самостійній Україні" представлено новий, активістичний та націоналістичний світогляд, який, хоча ще не розбиває старі гасла, ґрунтується на концепції націй та їхньої боротьби за існування. Донцов підкреслює, що автор не шукає обґрунтувань для політичної тактики в наднаціональних ідеях, а спирається на національне почуття та методи боротьби тих націй, які вже виступили проти чужого панування. Брошура звертається не до "ходу подій", а до "ображеного почуття нації" та "кривд цілого народу", заперечуючи ідею симбіозу і стверджуючи, що "інтереси наших господарів повністю суперечать нашим інтересам". Ця робота свідомо відходить від безплідного провансальства, пропонуючи новий погляд на національну ідентичність та боротьбу.
Важливо зазначити внесок галицького політика та публіциста Юліана Бачинського, автора праці "Україна irredenta", яка була опублікована у 1895 році. У цій роботі він з марксистських позицій обґрунтовував необхідність політичної самостійності українців. Цікаво, що Бачинський, як і Міхновський, був активним учасником Української революції 1917–1921 років, але згодом прийняв радянофільські погляди. У 1933 році він повернувся до радянської України, а за рік його арештували у фальшивій справі "Об'єднання українських націоналістів". Його засудили до десяти років примусових робіт на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. Відомо, що він загинув поблизу Медвеж'єгорська, в районі відомого урочища Сандармох, 6 червня 1940 року.
А "провансальством" Дмитро Донцов називав ту домінуючу в українській політичній практиці і думці з середини XIX століття течію, представники якої змирилися з колоніальним статусом нації, максимум виступали за федералізм у складі "Великої Росії", мали соціалістичні погляди. А головно: відкидали ідею державності, "підстригали свої вимоги до "бігу подій". Микола Міхновський був гарячим і безкомпромісним прихильником захисту новоствореної держави і в питанні створення національної армії зустрів шалений опір представників цієї течії. І Михайло Грушевський, і Володимир Винниченко, і навіть до початку 1918 року Симон Петлюра - майбутній лідер національно-визвольного руху, були серед його опонентів.
Микола Міхновський у 1906 році опублікував програму новоствореної Української народної партії (більшість прибічників РУП злякалися його радикалізму і фактично стали на угодовські позиції). У ній він писав про необхідність створення незалежної держави - "однієї, єдиної, неподільної, самостійної, вільної, демократичної України - республіки робочих людей - від гір Карпатських аж по Кавказькі". Відчуваючи, що в українському політикумі цих часів він залишається "білою вороною", Микола Міхновський з небагатьма прихильниками здійснює цілий ряд політичних терористичних актів у Харкові (підірвали монумент Пушкіну під час помпезного святкування Переяславської Ради 1654 року) та у Києві. Микола Міхновський намагався популяризувати ідеологію українського націоналізму та ідею національної незалежності в періодичних виданнях. На початку Першої світової війни був мобілізований до російської армії, служив у званні поручника в окружному військовому суді в Києві.
Після скасування монархії саме він став ініціатором ідеї формування національних збройних сил. 1 травня 1917 року Микола Міхновський брав участь в організації Першого козачого полку, названого на честь гетьмана Богдана Хмельницького.
Він також активно долучився до невдалої спроби військового перевороту під час повстання в Києві з 4 по 9 липня 1917 року, що було організоване українським полком імені гетьмана Павла Полуботка. Примітно, що як російський Тимчасовий уряд, так і більшість членів Української Центральної Ради, а також представники соціалістичної Ради робітничих і солдатських депутатів висловили свою єдність у цьому питанні. Декілька десятків полуботківців залишалися під слідством аж до початку 1918 року, їх звинувачували у "намаганні відокремити Україну від Росії". Важливо зазначити, що на той момент у Петрограді вже відбувся більшовицький переворот. Цей епізод є істотним моментом Української революції і яскравим свідченням безглуздо витраченого часу.
Таким чином, на початку серпня 1917 року всі полки, що проходили українізацію, були направлені на фронти Першої світової війни. Під час подорожі на станції Київ-Волинський виник конфлікт між солдатами богданівського полку і російськими кірасирами, а також донськими козаками, внаслідок якого загинуло 31 український військовий.
Військове керівництво, за запитом Володимира Винниченка та Симона Петлюри, направило Миколу Міхновського на Румунський фронт під охороною жандармів. Після падіння Тимчасового уряду він повернувся до Києва і підтримав переворот Павла Скоропадського. Проте в оточенні гетьмана було багато особистих недругів цього радикального політика, які вжили всіх можливих заходів, щоб утримати Міхновського від високих державних посад (навіть від позиції голови, про яку розмірковував гетьман).
Після повернення до влади Директорії УНР Міхновський знову виступив проти чинної влади, бо вважав, що цей соціалістичний режим рано чи пізно приведе державу до національної катастрофи. Спроба повалення Директорії, яку очолив полковник УНР Петро Болбочан, також була зірвана. За наказом Петлюри Болбочана розстріляли. Микола Міхновський захворів на тиф, переїхав до Полтави, потім до Новоросійська, де марно намагався емігрувати. Оселився в станиці Полтавській, де мешкали здебільшого українці-кубанці. Рішення повернутися до Києва виявилося фатальним...
Чи була даремною праця непримиренного борця за незалежність України? Жодним чином ні: про нього пам'ятали, його дії надихали борців за свободу України. Відомий український філософ та історик Петро Кралюк правий: "Ця, безперечно, талановита людина виявилася "не потрібною" для тодішніх вождів українства. Хоча саме таких людей у той час гостро потребувала українська нація. Зрештою, не лише в той час..."
