Атаки не спонукають українців до діалогу з Росією: бесіда з соціологом Антиповичем.

Про те, з якими емоціями українці вступають у 2026 рік, готовність людей до компромісів, лінії поділу всередині суспільства, вибори, референдум, довіру до Зеленського та рейтингових лідерів - читайте в інтерв'ю керівника Соціологічної групи "Рейтинг" Олексія Антиповича для РБК-Україна.

"Цей рік став справжнім випробуванням" - важко знайти більш звичне висловлювання для характеристики року, що завершився. Проте для українців 2025-й дійсно виявився ще одним "випробувальним роком".

До вже знайомих труднощів та страждань, викликаних російською агресією, додалися й емоційні перепади, які українцям неодноразово приносив американський президент Дональд Трамп зі своїми наполегливими, але часто незграбними спробами "завершити конфлікт". Крім того, країна зіткнулася з корупційними скандалами, які, без сумніву, стали найгучнішими за весь період повномасштабної війни.

За висловлюванням відомого українського соціолога Олексія Антиповича, у 2026 році українці переживають період, сповнений як депресивних настроїв, так і надій. Вони сподіваються, що більшість з них з нетерпінням чекає на укладення мирної угоди.

Проте попереду ще чимало викликів, і, цілком ймовірно, що одним із етапів цього процесу стане референдум. З одного боку, це може бути найефективнішим способом забезпечити мирній угоді найвищий рівень легітимності.

З іншого боку, у будь-якому випадку чимала частина населення залишиться незадоволеною отриманими результатами, а також можливими поступками і компромісними рішеннями.

"Це, безумовно, викличе певні хвилювання в суспільстві. Я не стверджую, що ми остаточно розділимось чи втратимо державність, але внутрішні зміни нас не оминуть," - зазначає Антипович.

Яким чином українське суспільство зустрічає кінець четвертого року повномасштабної війни? Які емоції та настрої викликали у вас подив або здивування за цей рік з професійної перспективи? Чи могли б ви охарактеризувати 2025 рік з соціологічної точки зору одним чи кількома словами?

- Якщо одним словом, я би сказав, що суспільство підходить до кінця року з депресією. Але ж все-таки це тільки одне слово.

А якщо двома словами, то з депресією і надією, сподіваннями, тому що ми маємо переговорний процес, оскільки більшість українців очікують все-таки підписання мирної угоди. Або ж не те, що очікують, а говорять про те, що вирішити питання війни можна дипломатичним шляхом, шляхом переговорів за участі міжнародних партнерів. Так вважає понад 60% українців, відповідно, ми маємо якесь позитивне поле для майбутнього.

Це відчуття надії та очікування, проте в цілому, звісно, нас переповнює деяка депресія, адже відсутність світла, тривалість війни, зростання числа жертв і незмінність Росії викликають занепокоєння. Всі наші мрії про те, що вона зникне, або що Путін не буде більше при владі, не реалізуються.

Відповідно, за помахом чарівної палочки нічого не відбувається і доводиться тяжко працювати. Як кажуть хлопці на фронті, війна - це тяжка робота, але це робота, кожен виконує свій якийсь поставлений план. Відповідно, і наше суспільство в цілому, кожен виконує якусь свою роботу, кожен ходить по цій землі, перебуває під обстрілами, не має світла, має якісь свої проблеми, але ж сподівання і надія ніде не зникли. Тому два таких ключових слова я вжив, описуючи стан суспільства.

- Мені здається, що загалом темп цього року задавали з-за океану. Дональд Трамп влаштував нам американські гірки: скандал в Овальному кабінеті, потім ніби як все стало нормально, Америка нас підтримує, потім - зустріч з Путіним, все погано, а потім - зустріч з Зеленським і знову ніби все добре. Як це все відображалося у соціології?

Ви згадали про важливий термін — американські гірки. Це справді можна вважати одним із трендів року, адже на початку року українці покладали великі сподівання на Сполучені Штати. Протягом цього часу ми переживаємо як успіхи, так і невдачі у наших переговорах, що підкреслює нашу певну залежність від рішень американської сторони.

Приклад того, як Володимир Зеленський відмовляється підписувати або погоджуватися на певні умови, які можуть з’являтися з боку США чи Росії, лише зміцнює нашу внутрішню віру і стійкість. Це вселяє впевненість, що ми продовжимо боротьбу і врешті-решт досягнемо рішення, яке влаштує нас, хоч би в якійсь мірі. Це буде компроміс, який відповідатиме нашим інтересам на даному етапі.

Тому зовнішній фактор є важливим, і ставлення до американської допомоги, до впливу Сполучених Штатів на ситуацію в Україні, звичайно, визнається як надзвичайно велике. Але ж ніхто від нас не очікує того, що ми маємо перестати воювати, ніхто з українців не вважає, що ми маємо перестати воювати, через якісь вказівки, прохання, схиляння, тиск і так далі.

Громадянин України усвідомлює, що в разі відмови від підписання мирної угоди, альтернативою залишиться лише продовження боротьби.

Чи можливо соціологічно оцінити "втому від війни"? А також визначити, який запас терпіння залишився у українців? Чи займалися ви цим дослідженням?

- Звичайно, спроби вимірювати є, є різні дані, наприклад, що якась певна частина суспільства не готова терпіти війну навіть більше місяця, чи взагалі не готова. Але це все, знаєте, на рівні якихось очікувань або наших внутрішніх бажань. Бо нема на то ради, ти живеш в умовах війни, ти вже терпиш, і будеш це робити, війна завтра не закінчиться. Тому виміряти цю втому можна, але це насправді не особливо відповідає реаліям, в яких ми перебуваємо.

Давайте згадаємо початок війни. Ми запитували українців: а коли ж закінчиться війна. І українець тоді вважав, абсолютна більшість вважала, що "2-3 тижні". Так це ж наше бажання було, а не якась реальна оцінка.

Тим більше українець не знає ні що відбувається на фронті, ні які є перемовини, ні які є ризики, а які є успіхи. Ми щодо цього всього мало поінформовані. Тому вимірювати можна і окреслювати можна, але я б послався на якийсь загальний показник.

У нас є в соціологічних дослідженнях таке питання: як ви оцінюєте, куди рухається Україна, у правильному напрямку чи неправильному напрямку. З одного боку, можна критикувати це питання, бо воно якесь занадто загальне, але воно в цій своїй загальності якраз і вбирає все, що відбувається в житті країни, людини. Якщо з початком незалежності на це питання абсолютна більшість українців відповідала, що ми рухаємося у неправильному напрямку, то з початком війни абсолютна більшість відповідала, що ми рухаємося у правильному напрямку.

Схоже, що логіка відсутня: війна триває навколо, а ми продовжуємо йти своїм шляхом. Ми на правильному шляху, адже не відмовляємося від незалежності, адже ми – суб'єкти, які захищають свою країну.

- І ось, на завершення четвертого року, які тенденції ви спостерігаєте?

На сьогоднішній день ми можемо стверджувати, що кількість людей, які вважають, що ситуація розвивається позитивно, приблизно дорівнює числу тих, хто має протилежну думку. Це відбувається на фоні різних коливань, пов'язаних із Сполученими Штатами, а також внутрішніми подіями, такими як численні антикорупційні розслідування.

На вчора більшість вважала, що неправильно рухаємося. Але ось ми отримуємо якісь результати перемовин, і це змінюється на "правильний напрямок". Але все одно це доволі близькі показники.

Як швидко сучасні події впливають на сприйняття українців щодо ситуації, перетворюючи ентузіазм "ура-ура, перемога" на відчай "все втрачено"? Чи існує певна інерція у цих змінах?

- Ви знаєте, до повномасштабного вторгнення я особисто вважав, і це підтверджувалося соціологічними цифрами, що громадська думка доволі інертна. Щонайменше два тижні, десь місяць, по якихось напрямках чи подіях і півроку треба було, щоб побачити якусь динаміку, що суспільство щось дізналося, окреслило своє ставлення, змінило точку зору. Під час виборів, може, десь швидше змінювалося ставлення до політиків. І то це якісь тижні, а може, і місяці.

Так от, в умовах війни час настільки стиснувся, що українець реально на другий, третій день уже може змінити точку зору. Ми це бачили по подіях початку війни, ми це бачили по подіях протягом всіх цих чотирьох років.

Ми спостерігаємо це в даний момент, особливо в липні-августі: новий закон про НАБУ, скасування попереднього закону, переговори на Алясці, візит Зеленського до США. Все це має потужний вплив, інформаційні потоки настільки глибоко проникають у свідомість суспільства, що реакція на них відбувається досить швидко. Лише кілька днів можуть бути достатніми, щоб більшість українців отримали інформацію і сформували свою думку.

- Наскільки люди щирі, коли вони дають свої відповіді на питання в умовах війни? Якщо наприклад, в якийсь момент часу ми всі віримо в перемогу, то і людина казатиме, що вона теж вірить, навіть якщо це не так. Відсоток таких "соціально прийнятних відповідей" високий, його можна виміряти?

- Ви абсолютно праві, і така соціальна бажаність відповідей на частину запитань соціологів присутня в наших дослідженнях. Або ж, наприклад, є певне фільтрування "правильної" і "неправильної" відповіді стосовно питання виборів під час війни. З одного боку, українець хоче вибори, а з іншого боку, в умовах війни їх не треба проводити. І по дуже багатьох питаннях ми можемо виявити певні тренди чи певні моменти оцього замовчування.

Для цього необхідно застосовувати опосередковані та проективні методи, аби витягти щирі відповіді. У багатьох дослідженнях та темах ми використовуємо такі підходи. Проте варто зазначити, що це більш глибокий аналіз, який часто не потрапляє до загальної інформаційної площини. Існує загальний тренд: є вимірювання, є настрій – вгору чи вниз, показали і перейшли до наступного. Адже завтра знову з’явиться заява Трампа, завтра трапиться нова подія на фронті, знову обстріли, і все зміниться, тому часу на аналіз немає.

Один із маркерів, який завжди існував в Україні і продовжує існувати - це маркер мови. І от уявіть собі, у нас до війни, до повномасштабного вторгнення понад 50%, 52-54% казали, що вони в побуті спілкуються українською мовою, десь під 30% казали, що вони спілкуються російською мовою, 25-26-27%, і близько 15-17% казали, що двома мовами.

Станом на сьогодні ми спостерігаємо певне зростання кількості україномовних людей у повсякденному спілкуванні – 60%. Це невеликий, але все ж таки позитивний приріст на 5%. Що стосується тих, хто до війни спілкувався виключно російською, то тепер вони переважно стали двомовними, використовуючи вдома обидві мови – українську та російську. Водночас, частка людей, які розмовляють лише російською, зменшилася до менш ніж 10%, приблизно до 8%.

Що це говорить про цю ситуацію? Це свідчить про те, що людина, котра в повсякденному житті спілкується російською, усвідомлює, що відповідати в такий спосіб не зовсім доречно. Тому вона стверджує, що володіє обома мовами. Але, давайте будемо чесними: коли ця людина зайшла в кафе, офіціант звернувся до неї українською, і вона відповіла йому тією ж мовою, замовила обід і каву, а потім знову повернулася до свого співрозмовника і продовжила бесіду російською.

Офіційно вона використовує як українську, так і російську мови, що свідчить про формальну двомовність. Проте насправді її мислення відбувається російською.

Тому певна соціальна бажаність у відповідях наших респондентів присутня, це може взагалі бути темою окремого дослідження. Але чи є в цьому сенс, в умовах, коли все-таки переважна більшість вважають Росію ворогом, переважна більшість, до 80%, не бачать можливості відновлення стосунків з росіянами, або бачать таку можливість через 20-30 років, переважна більшість, понад 90%, вважають, що єдиною державною мовою має бути українська?..

Отже, ми можемо розглянути безліч різноманітних питань, і навіть якщо у відповідях є певна соціальна бажаність або фільтрація, це в цілому не має значного впливу. Будемо чесними: яка різниця між 80% і 85%? Це все ще переважна більшість. А що стосується 65% чи 70%? Це також більшість.

У контексті обговорення підтримки політичних партій та подолання п'ятивідсоткового бар'єру, ця цифра набуває надзвичайної ваги, і важливість замовчування відповідей тут не можна недооцінювати. Щодо суспільних настроїв, на мою думку, якщо ми спостерігаємо певну тенденцію, то це просто відображення актуального тренду.

Навіть представники влади відкрито заявляють, що ця зима може виявитися найважчою за весь період війни. Чи спостерігаєте ви у своїх дослідженнях ознаки того, що у разі найгіршого розвитку подій з енергопостачанням це може викликати серйозні соціальні потрясіння?

Якщо розглядати цю ситуацію окремо від інших подій, то я відповім "ні". Існує популярний мем: "Навіть без електрики видно, що ви погані сусіди". Це стосується росіян.

Українець розуміє, що ці прильоти - від росіян, ця вибита енергетика - від росіян. Наш ворог зрозумілий і треба якось з цим жити. Будемо терпіти, боротися, відновлювати і рухатися далі.

Однак, коли українець помічає, що в одних місцях постійно є електрика, а в інших вона подається за розкладом, це викликає певні сумніви. Виникає потреба в справедливості: чому в одних районах світло є завжди, а в інших – лише за графіком? Якщо вже всі страждають від відключень, то чому одні отримують електрику безперервно, а інші – лише у визначені години?

Це тільки один момент. А тепер давайте другий момент: чому без світла? Тому що хтось не побудував на четвертий рік війни захисні споруди біля енергостанцій. Можливо, вони не надто ефективні, я згоден, але все рівно це б частину цих обстрілів на себе "забрало". Можливо, не така і катастрофа була би. А може би ми трошки більше вкладалися, не знаю, в якусь ще енергетику? Чи хтось очікував, що війна завтра закінчиться і не треба сюди вкладати кошти? Тому тут виникає питання вже і до влади.

А коли ми ще й чуємо про якийсь корупційні скандали в енергетичній сфері, то тоді вже так: а, он чому ми без світла. З'являється вже внутрішній запит на покарання винних.

Однак навіть після всього, що сталося, заявляти: "Ні, ми більше не можемо терпіти відключення електрики, ми не витримаємо цю зиму, давайте підемо до росіян і підпишемо якусь угоду..." — це не варіант. Ми відкриті для переговорів, але це не обмежується лише питаннями енергетики чи обстрілами, це охоплює широкий спектр проблем. Чотири роки війни, брак зброї, нестача колишньої підтримки з боку США, недостатня кількість резервістів у війську, втома бійців на передовій і відсутність ротації — все це викликає серйозну стурбованість.

Отже, енергетика є лише одним з багатьох аспектів, і вона явно не спонукає нас до ведення діалогу з Росією чи до зміни нашого ставлення до неї.

Росія вже активно діє в цій сфері, що очевидно з їхньої пропаганди. Вони намагаються спростити ситуацію до примітивної формули: ваші проблеми з електрикою та опаленням можуть завершитися, якщо ви виведете свої війська з Донбасу. Це маніпулятивний підхід, але чи може така думка знайти відгук серед українців?

Ми обговорюємо не лише російських ботів, але й про звичайних українців, які страждають від відсутності електрики, в домівках яких діти кашляють.

Ось приклад. З 2014 року українці поступово почали віддалятися від думок про Крим. Так, цей регіон колись був наш, і ми ніколи не визнаємо його російським. Проте, в цілому, він вже не викликає у нас великого інтересу. Ті, кому він справді важливий, і далі відвідували його з того часу. Схожа ситуація спостерігається і з окупованими територіями Донбасу, хоч і в меншій мірі.

Що робити далі? Звісно, якщо ми не можемо звільнити ці території чи завершити війну військовим шляхом, виникає питання: чому б не підписати певні угоди? Це може бути своєрідною паузою, яка дозволить нам підготуватися до можливого нового нападу з боку Росії або спробувати уникнути конфлікту. Для цього необхідно налагоджувати стосунки, зміцнювати співпрацю з міжнародними партнерами, укладати додаткові угоди, а також розглянути можливість вступу до Європейського Союзу та здійснювати інші кроки.

Таким чином, це дійсно існує, і маніпуляція через подібні наративи, безумовно, спрацює, проте вона сама по собі також є реальністю. Об’єктивно кажучи, у росіян є безліч вразливих місць, на які можна здійснювати інформаційний тиск. Не слід думати, що ми прагнемо наблизитися до Росії — це зовсім не так. Однак можна натякнути, що варто відпустити питання окупованих територій, підписавши угоду відповідно до теперішніх кордонів, і це буде прийнятним.

Росіяни, здається, мають надмірні вимоги, такі як виведення з Донбасу та інші подібні питання. Українці, в свою чергу, не готові відмовлятися від своїх територій і визнавати їх частиною Росії. Проте, якщо українець не бачить шляхів до вирішення ситуації, то які можуть бути наступні кроки?

- А яка в цифрах готовність українців до поступок, зокрема найболючіших - територіальних. Одне з джерел РБК-Україна казало мені, що за даними певної закритої соціології, кількість людей, які категорично проти будь-яких компромісів щодо території, зростає зі сходу України на захід. Тобто, чим західніше, тим рішучіше люди налаштовані проти якихось компромісів. Чи це є так?

- Ви абсолютно праві, що кажете, що чим західніше, тим більший спротив будь-яким територіальним поступкам, а чим східніше, тим більша згода. Абсолютно правильно, тому що на заході люди відносно далі від фронту, і фрази про "будемо воювати до кінця" там більш поширені. А чим ти ближче до лінії фронту, тим небезпечніше, там до тебе вже росіяни дострілюють і дронами залітають і так далі.

Отже, ти вже висловлюєш думку: "Чому б нам не зупинитися на тому, що вже є? Зрештою, навіщо продовжувати?" І справді, хоч між варіантами є незначні відмінності, загальний тренд помітний — він рухається зі сходу на захід.

Стосовно конкретних територіальних поступок, приблизно дві третини українців вважають, що вирішення конфлікту можливе лише через дипломатичні переговори. Однак третина населення, а це значна частка, дотримується іншої думки: вони переконані, що нам слід або відстоювати кордони 1991 року до кінця, або ж повернутися хоча б до кордонів 2022 року.

Іноді підвищується, іноді знижується, але загальний інтерес до перемовин у два рази перевищує очікування. Коли ж звертаєшся до українців з питанням про те, який насправді шлях до закінчення війни — а не той, що бажаний — то близько 80% відповідають, що єдиний реальний варіант — це переговори.

Чому 80%? Бо з цих 60% висловлюються за переговори з участю міжнародних партнерів, тоді як 20% вважають, що необхідно вести прямі переговори з росіянами. В сумі це становить 80% на підтримку переговорного процесу. Лише трохи більше 10% підтримують військовий шлях, прагнучи звільнити території до повного завершення. Ще існує група людей, які не мають чіткої позиції.

Тому, звичайно, більше людей - за перемовини, просто коли заходить справа вже в якусь конкретику, а це тема НАТО, тема російської мови, російської церкви, території, вихід з Донбасу і так далі - то воно все трошки по-різному сприймається. І найболючіше, звичайно, це території України. Ніхто не хоче і не буде визнавати окуповані території російськими. Тим більше виходити з тих місць, які зайняті українськими військовими.

Але ж, якщо буде запропонований такий компроміс, якщо це буде єдина можлива конфігурація цих перемовин, тоді українцю, який, знову ж таки, в більшості своїй за переговорний процес, доведеться це прийняти. Коли Володимир Зеленський каже, що треба провести референдум щодо цього, ймовірно, це правильне рішення.

Я не впевнений, як українці реагуватимуть на цю ситуацію. Розумію, що в такому контексті, без додаткових деталей, навряд чи хтось погодиться на зміни у територіальних межах або відступ. Проте, у загальному контексті мирного процесу, Україна може розглянути можливість виходу з Донбасу, навіть у такій формі...

Але, якщо це буде на референдумі, то все одно буде велика частка тих, хто проти, і велика частка тих, хто за. Загалом, ми можемо очікувати, що українець підтримає певну угоду. Але вже ж на наступний день почнуться внутрішні сварки серед українців: а за що воювали, а що робити, а що ми отримали, а нас обдурили, чи не обдурили...

Тобто оці американські гірки, про які ви сказали, перетворяться вже на українські гірки. Будь-який обстріл чи захоплення якогось села росіянами, попри угоду: ось, наче є угода, але ж ось вони кудись і зайшли, а американці або ще хтось не виконав своїх зобов'язань. Це все буде.

Якщо на мить абстрагуватися від усіх технічних аспектів, пов'язаних із проведенням референдуму, чи можна стверджувати, що він є найкращим способом забезпечити легітимність цього рішення? Або ж, можливо, він стане причиною подальшого загострення конфлікту між людьми, які матимуть різні погляди на цю ситуацію?

З одного боку, це абсолютно обґрунтоване рішення, і українець в цьому впевнений. Він висловлює думку, що варто провести референдум і спільно визначити позицію, щоб уникнути того, щоб це стало лише рішенням однієї особи, зокрема Зеленського. Українець готовий підтримати цю ініціативу, адже йому важливо брати участь у прийнятті важливих рішень, які мають величезне значення для країни. Проте друга частина вашого запитання стосується можливого загострення розколу в українському суспільстві, де можуть виникнути чіткі поділи на тих, хто голосував "за", і тих, хто голосував "проти". Безумовно, такі наслідки можуть мати місце.

І ми не знаємо, яка питома вага тих і тих відповідей. Я ще не уявляю собі навіть цього питання на референдумі.

Будуть дуже різні відповіді. А давайте поглянемо на думки військових. Українці час від часу кажуть: а чому ми? Ми ж мало знаємося. От військові, готові воювати чи ні? Я там пенсіонер, живу собі, мені держава все забезпечила. Треба у хлопців на фронті питати: а що робити з війною? Воювати далі чи підписувати мирну угоду?

Отже, ця особа ухилилася від ухвалення рішення. Подібних випадків буде чимало. Це стосується не лише пенсіонерів, а й багатьох інших з різних причин.

- А думку військових щодо цих питань можна виміряти, технічно?

Погляди військових, безумовно, можуть варіюватися в залежності від різних аспектів. Проте, розглянемо це з макрорівня.

Військові – це ті ж українці, які залишаються на фронті. Вони прийшли з тилу і є такими ж звичайними громадянами, як і всі інші. Напевно, їхні думки і переживання схожі на думки цивільних. Але у них є особливе, глибше усвідомлення війни, оскільки вони безпосередньо стикаються з її наслідками: втрата побратимів та особисті втрати накладають свій відбиток. Багато з них сповнені бажання помститися за загиблих товаришів. Для деяких війна не є боротьбою за Україну, сім'ю чи майбутнє дітей, а радше за своїх побратимів. Це формує певну окрему групу військових, яка відрізняється від загального суспільства. Проте в цілому, в їхніх переживаннях і думках присутні спільні риси.

Військові також потрапляють до наших вибірок, хоч і в невеликій кількості. Ми усвідомлюємо, що будь-яке політичне рішення, будь то референдум, підписання мирного договору чи вибори, завжди супроводжується розподілом на прихильників та противників. І якщо це буде легітимізовано, наприклад, результатами виборів або референдуму, то це призведе до формування чіткої структури в суспільстві, де люди діляться на тих, хто підтримує одного політика, і тих, хто підтримує іншого.

А це все, звичайно, призведе до бурління всередині суспільства. Я не буду говорити, що ми там якось розколемся, чи державу втратимо, ні. Але трясти нас всередині буде.

Які ще розбіжності можуть виникнути, якщо не враховувати ймовірну мирну угоду з ще більш ймовірним референдумом? Стара схема поділу на схід і захід, на якій базували свої стратегії багато політтехнологів під час виборів, вже не є такою актуальною, адже все змішалося. Що відбувається зараз? Які настрої у тих, хто залишився, і у тих, хто покинув країну? Як поводять себе військові та мирні жителі, що ховаються в тилу? Чи загостриться ситуація між цими групами?

У ситуації зовнішньої агресії ми намагаємося тримати всі ці емоційні межі глибоко всередині, прагнучи не зачіпати одне одного. Проте, якщо зовнішня загроза залишається, але, скажімо, втрачає інтенсивність або переходить у стан паузи, тоді, звичайно, ці внутрішні лінії починають проявлятися.

Де ти був? Ти воював, а ти ховався. В однієї жінки загинув чоловік, в іншої жінки чоловік з дому не виходив всі чотири роки, щоб не попасти під мобілізацію. В когось діти, роз'єднані сім'ї, втрачена домівка, конкретна втрата конкретного житла.

Усі розбіжності, безсумнівно, потраплять на перші шпальти. Список викликів, які українцям потрібно вирішити, значно розшириться. У ньому буде і економічна ситуація, і контраст між багатими та бідними, а також розрив між молоддю та старшим поколінням. Молоді люди прагнутимуть знайти нові можливості, відчувати свободу, мати змогу відпочивати, займатися творчістю та веселитися, в той час як представники старшого віку можуть висловлювати занепокоєння, підкреслюючи серйозні проблеми в країні та втрати, які ми зазнали.

Як ми фіксували десь ще, напевно, влітку, близько третини українців вже мають відносно негативне ставлення до людей, які виїхали за кордон - то це ж теж поділ. Хай не більшість, більшість позитивно ставиться, але ж третина вже негативно, і це вже внутрішня лінія поділу.

А ті, хто покинув країну, чи планують вони повернутися - не надто й віриться...

Скільки осіб планують повернутися в Україну після закінчення війни?

- Вже далеко не половина, але близько третини каже, що так, ми маємо такий план, але тільки після війни.

- І з роками все рідше?

- Колись було дві третини, а то і більше, і так воно зменшувалося, зменшувалося, зменшувалося. Так от навіть з цієї умовної третини готових повернутися, може, 10% кажуть, що вони таки повернуться, але тільки після війни. А решта все ж таки подумає, або не настільки впевнена.

Тому відсоток тих, хто повернеться, буде, як на мене, дуже незначний. Ось якщо ти виїхав з Маріуполя, куди ти повернешся? А зараз ти в Німеччині. У тебе проходить другий етап адаптації, з України на Німеччину, а тепер що, з Німеччини назад в Україну, на нове місце? Нема житла, нема роботи, не влаштовані діти і так далі.

Це може стати суттєвою проблемою, якщо бути відвертими, і повернення вже не буде можливим. Що ж тоді відбудеться? Демографічна катастрофа.

Зниження народжуваності, брак кваліфікованої робочої сили, зростання середнього віку — все це призведе до старіння існуючого населення. Ці виклики постануть перед нами в найближчому майбутньому.

- З подачі Дональда Трампа ми знову почали говорити про вибори. Чи запит українців на проведення виборів з плином часу міцнішає?

Не можу стверджувати, що це можна вважати трендом, проте з моменту, коли це питання стало предметом наших досліджень, понад 70% респондентів висловлювалися проти президентських виборів, тоді як проти парламентських і місцевих виборів виступало 60%. У останньому вимірюванні мінімум 55% людей були проти місцевих виборів, а 60% – проти парламентських. Сьогодні ми спостерігаємо подібний рівень непідтримки виборів під час війни в сучасних умовах, хоча він дещо знизився: тепер це не 60%, а 55%, не 70%, а 65% тощо.

Тобто якась частина людей сказала: вибори під час війни... Добре, хай вже проходять. Але чи вплинув на це Дональд Трамп? Чи бува, не ситуація в державі з корупційними скандалами і загальне розчарування у владі, яке додалося завдяки цьому скандалу?

Думаю, що це внутрішня ситуація і внутрішнє напруження. Але понад 50 відсотків в будь-якому разі кажуть, що вибори під час війни проводити не потрібно, і вони їх не підтримають. Є від чверті до третини українців, які кажуть: ні, нам треба вибори, я не проти виборів, хай вони вже відбудуться, треба щось змінювати в цій державі, в цій владі і так далі.

От після підписання мірної угоди, звичайно, українець за якийсь період готовий, він точно підтримує вибори, вибори мають бути, українець буде готовий на них прийти, все нормально. Тобто в нас вибори - це святе.

- Який ефект на рейтинг і на рівень довіри до Зеленського, до влади загалом справили ці нещодавн корупційні скандали? Чи буде довгим цей ефект? Чи згадають про це на виборах, коли б вони не були?

Якщо зосередитися на поточному моменті, а не на майбутніх виборах, можна помітити, що спочатку, після скасування повноважень НАБУ, а згодом їх відновлення в липні-серпні, відбулося зниження підтримки. Після цього спостерігався підйом, але знову настало зниження через переговори на Алясці, і знову зріст, коли Зеленський відвідав Трампа. Усе це чітко відображалося в довірі до Зеленського та задоволеності ситуацією в Україні, які слугували основними показниками.

Потім був "Міндічгейт", це довгий серіал, який знижував підтримку. Потім відбулася відставка Єрмака, і після того вже почалося повернення довіри до самого Зеленського. І потім у нас відбуваються мирні переговори, які "затерли" цей весь корупційний скандал в голові українців.

Отже, чи означає це, що "геополітика" має більшу вагу, ніж "внутрішні питання"?

Значно. Попит на мирні переговори та на Володимира Зеленського, як на особу, здатну забезпечити мир шляхом підписання угоди і проведення ефективних переговорів, значно перевищує актуальність корупційних скандалів.

Тому чи знизилася довіра до Зеленського через скандал? Так, приблизно на 10%. Так само втратилася правильність напрямку руху держави, як загальний агрегований показник. Але ж це все потім і назад пішло, спочатку з відставкою Єрмака, а потім з мирним переговорним процесом.

Ось так усе і відбувається. У нас тривають переговори, які то мають успіх, то зазнають невдач. Іноді здається, що ми вже готові залишити Донбас, і виникає відчуття зради — все йде не так. А потім з'являється новина, що нічого не підписано, і всі вважають, що ми молодці, Зеленський знову не піддався на тиск. І тоді настрій знову піднімається.

Тому стверджувати, що ситуація стабілізується, неможливо. На сьогоднішній день ми можемо з упевненістю говорити про позитивне сприйняття Зеленського: він звільнив Єрмака, займається питаннями миру, тож які можуть бути до нього претензії?

Чи згадають про скандал під час виборів?

У майбутньому ситуація з "Міндічгейтом" стане ще одним елементом, що вплине на стійкість Володимира Зеленського у політичному просторі. Корупційні скандали не вийдуть з пам'яті суспільства.

Можливо, завдяки досягненню мирної угоди, якщо її підписання буде позитивно сприйняте громадськістю, люди зможуть забути образи, пробачити минулі негаразди і висловити вдячність.

- Чи може виникнути мирна угода, яка викликатиме суперечки?

Зрозуміло, що Зеленський залишається в центрі уваги. Усі надії покладаються на нього. Корупція в країні є серйозною проблемою, і безумовно, її потрібно викорінювати. Проте питання війни, миру та перемоги мають набагато більшу значущість.

Отже, не можна стверджувати, що цей скандал став причиною падіння Зеленського. Насправді нічого не сталося. Інша річ, що це, безумовно, наклало на нього певний негатив: адже якщо ти не зміг контролювати ситуацію, і під твоїм керівництвом панує така корупція, це викликає запитання. Адже в попередні роки не було нічого подібного за масштабами...

Отже, це, безумовно, негативно вплинуло на його рейтинг, але нічого не вдієш. Так, існує проблема корупції, і з нею необхідно боротися. Українці це усвідомлюють. Однак надії на Зеленського залишаються значно більшими.

Серед активних політиків, які вже заявили про свої наміри балотуватися на пост президента, або ж тих, хто потенційно має такі плани, хто міг би скласти конкуренцію Зеленському?

- Я скажу так: Залужний, Зеленський і Буданов. Це три прізвища, які користуються найвищим рівнем довіри в українців. У кожного є своє сприйняття.

Буданов – це досить цікава постать, яка залишається загадкою. Проте, ГУР активно працює, проводячи спецоперації. Українці прагнуть мати ефективного і дієвого представника силових структур.

Зеленський - це чинний президент в умовах війни, який має потенціал встановити мир або досягти угоди.

Залужний постає як символ "батька нації", що став на захист нашої держави і продовжує охороняти її інтереси.

Ось це трійка найпопулярніших політиків в нинішній час в Україні.

Чи з'явиться новий гравець, здатний скласти конкуренцію цій трійці? Чи спостерігаєте ви потребу в нових особистостях серед українців?

Чи це можливо? Безумовно, так. Хто колись чув про Роберта Бровді? Але Мадяра та його безпілотні технології вже володіють величезними знаннями. Вартість підписників у телеграм-каналі говорить сама за себе.

Чи знайомий хтось із Прокопенком Денисом з Азова, відомим як "Редис"? Не дуже. Але чи отримав зараз цей захисник "Азова" певний статус позитивного героя, навіть попри те, що потрапив у полон? Безумовно, так.

Але чи дійсно знайдеться така людина? Це вже інше питання. Я вважаю, що той, хто має в собі прагнення займатися політикою — готовий інвестувати свій час, кошти, зусилля, ресурси, знання та емоції, — неодмінно досягне успіху. Яка різниця між парламентськими, президентськими чи місцевими виборами? Якщо ти вирішив піти цим шляхом, ти, безперечно, досягнеш певних результатів.

Отже, у всіх є можливості. Проте, чи дійсно хтось займається цим в даний момент? Я б не стверджував.

Я не спостерігаю жодних ознак політичної кампанії. Взагалі. Можливо, в якихось офісах чи під час обговорень щось і відбувається: пропозиції щось організувати, підкреслити себе, з'являються різноманітні білборди з обличчями або військовими формуваннями. Усі ми це усвідомлюємо. Але чи справді українці готові голосувати лише за якісь абстрактні речі?

Кожен українець обиратиме свого кандидата відповідно до власних переконань: хтось підтримуватиме героя, інші — професіонала, деякі голосуватимуть за майбутнє своїх дітей, в яке вірять, а дехто може віддати голос за минуле, чому б і ні.

Ви питали, чи існує потреба в нових обличчях. Так, така потреба дійсно є, і вона залишається актуальною. Цей запит не змінився з 2019 року. Тоді він, скоріше, полягав у бажанні повністю замінити старі кадри, не звертаючи уваги на деталі, головне – щоб з’явилося щось нове.

Так от на сьогодні обсяг запит українців на нові обличчя, він такий самісненький, він не змінився. А пройшло з 19-го до 26-го - шість повних років.

Проте, якість цих нових облич у сподіваннях українців є зовсім іншою. І я маю на увазі не лише військовий аспект, а також наявність особистого бойового досвіду.

Чи є військовий досвід необхідною складовою для досягнення успіху у політиці та реалізації проектів? Чи можливо обійтися без нього, потрапляючи до парламенту та формуючи великі фракції?

- Я впевнений, що в кожного громадянина, в кожного українця є своя пропорція обов'язковості військового досвіду. Тому що перше питання, на яке має відповісти будь-який політик: що ти робив під час війни. Якщо ти захищав державу тими способами, які вважав за потрібне, і ти це демонструєш, наприклад, волонтерив...

А що, якщо ти просто залишав коментарі на Facebook і виступав на трибуні Верховної Ради, закликаючи до якихось дій?

Можливо, ти не вживав жодних конкретних дій і не доніс інформацію до суспільства. Але якщо ти перебував у певному комітеті з національної безпеки, мав доступ до розвідувальних даних і займався підготовкою держави до потенційних загроз, які вже відбулися або могли статися на фронті, то це вже щось. Ти робив свій внесок.

- Чи ти залишався без дій?

- Якщо ти нічого не робив, ти вже сюди не маєш як і потрапити. Ти вже можеш потрапити тільки як ноунейм в списку якоїсь політичної сили за спинами інших.

А відсоток "мілітарності" в даному образі, в рамках цієї політичної сили, може суттєво варіюватися. Дехто може не підтримати кандидата з реальним бойовим досвідом. Для такої людини це може бути особа, яка брала участь у війні, тримала в руках зброю і забирала життя інших – можливо, в неї виникне страх перед такою людиною.

Для деяких це стане головним: ти взяв до рук автомат і став на захист. Усе інше втрачає значення — хто ти був раніше, не має значення. Ти став на захист своєї країни, саме так, як це можливо в умовах війни, з зброєю в руках.

Але для інших українців буде щось інше, наприклад, ти волонтерив, ти допомагав, тебе можуть обрати не тому, що ти перебував в окопі, а тому, що в тобі бачать майбутнє своїх дітей, в тобі бачать розвиток держави. Тому що ти під час війни налагоджував процеси в уряді, в державі, чи десь в місті, чи на якомусь підприємстві, яке допомагало фронту. Чому би і ні. І це також буде вибір.

Отже, цей умовний відсоток "мілітарі" буде індивідуальним для кожної людини. Але сама концепція "мілітарі" є необхідною, і я не можу уявити альтернативи. Просто не бачу жодної.

Останні питання стосуються довіри до різних інституцій. Збройні сили, безумовно, мають найвищий рівень довіри серед населення. Чи залишиться цей тренд незмінним? Яка ж інституція користується найменшою довірою?

Безумовно, найбільшим рівнем довіри користується образ Збройних сил України, який отримує 95% підтримки і більше. Проте навіть цей загальний образ можна розділити на окремі складові: керівництво ЗСУ, різні спецслужби, зокрема СБУ, які також заслуговують на окрему увагу. Весь цей силовий блок має позитивний імідж в очах суспільства, але найвищу довіру отримують саме ЗСУ. Серед усіх цих структур присутній і президент, на якого покладають надії щодо вирішення питання війни.

Я не кажу про мирні переговори, я кажу про вирішення питання війни. Відповідно, президент так само в цій когорті, після ЗСУ. Потім можна виділяти правоохоронні органи у вигляді Нацгвардії, СБУ, керівництво Збройних Сил.

А поліція вирушила б з якоюсь третьою групою.

Чи має вона позитивний баланс між довірою та недовірою?

Те, що я згадував раніше, має позитивний баланс. А от поліція, можна сказати, перебуває близько до нульової позначки.

А далі, після поліції, йдуть прокуратура, судові інстанції, Верховна Рада та Кабінет Міністрів. Найгірше з усіх, без сумніву, це Верховна Рада. Іноді вона виявляється навіть гіршою за суди, а в інші моменти суди стають гіршими за Верховну Раду.

Повертаючись до розподілу ролей серед військових, можна виділити кілька категорій: є ті, хто безпосередньо бореться на фронті, є ті, хто виконує завдання в тилу, а також військові, що служать у ТЦК. Довіра до представників ТЦК, хоча і не є вкрай низькою, все ж залишається на рівні приблизно однієї третини, що є значним показником, адже це більше, ніж у Верховної Ради чи судової системи в цілому. Проте, баланс між довірою і недовірою є негативним, і зрозуміло, що ТЦК не може похвалитися позитивним іміджем, враховуючи численні відео та матеріали про «бусифікацію», які активно поширюються в телеграм-каналах і соціальних мережах. Це, безумовно, не сприяє формуванню позитивного ставлення до цієї структури.

Давайте згадаємо про трагічний інцидент, що стався у Львові, коли був убитий співробітник Територіального центру комплектування. Це був звичайний військовий, який проходив службу на фронті, а потім повернувся і продовжив службу в ТЦК. Його життя обірвав ухилянт. Безумовно, суспільство підтримує працівника ТЦК у цій ситуації. Ми не можемо стверджувати напевно, адже в цій справі можуть бути різні нюанси, але, по-перше, це було вбивство, а по-друге, мова йде про військового, який виконував свій обов’язок, а не про корупціонера, який брав хабарі для того, щоб допомогти ухилянту.

Довіра до ТЦК та оцінка його діяльності значною мірою залежать від того, хто проводить оцінювання – це можуть бути як чоловіки, так і жінки, молоді чи люди старшого віку, і так далі.

Чоловіки часто мають нижчу самооцінку?

Чоловіки виявляються менш якісними в порівнянні з жінками, а молодь — менш досвідченою порівняно зі старшими. Ті, хто має більше зв’язків з ТЦК, отримують гірші оцінки.

Цей соціальний зріз значною мірою визначається інформаційними потоками, які споживають люди. Спосіб, у який відбувається бусифікація, стає очевидним для всіх через телеграм-канали.

Якби цей процес не називався бусифікацією, якби він відбувався дещо по-іншому, не з такими інколи порушеннями прав громадян, напевно і рекрутинг до армії відбувався б тоді трошки по-іншому. Хоча, знову ж таки, ті, хто хотіли служити, вже служать. Це однозначно.

І таких охочих не так легко відшукати. Проте з моїх досліджень випливає, що звичайні матеріальні блага, зокрема фінансування армії, а інакше кажучи, високі зарплати для військових, можуть стати потужним стимулом для українців.

Чи знайдеться зараз можливість для збільшення фінансування, щоб підвищити оклади військових у три або навіть п'ять разів? Чи привабить це людей?

Якби це було реалізовано рік або два тому, результат був би вражаючим. Проте я не стану обговорювати, як це виглядає сьогодні.

Я розумію, що якби я запитав українців, чи спонукатиме це вас це до служби в армії - відповіли б "звичайно".