Оновлення в сфері заробітної плати: чи є законодавчі ініціативи справедливими?

В Україні спостерігається серйозна криза на ринку праці. Війна не лише призвела до втрати мільйонів робочих місць, але й загострила значні диспропорції в оплаті праці, поглиблюючи вже існуючу соціальну нерівність. Питання заробітної плати в Україні давно вийшло за межі суто економічних аспектів. Це стало питанням виживання, соціальної справедливості, демографічної стабільності та національної безпеки. У країні, яка вже чотири роки переживає повномасштабну війну, рівень заробітної плати виступає визначальним фактором для трудової міграції, бідності серед працюючих, нестачі кадрів, соціальної напруги та недовіри до держави.

На фоні цієї ситуації ініціатива Закону №14387 "Про справедливу систему оплати праці в Україні" повинна була стати кроком до вирішення серйозної структурної кризи. Однак, попереднє дослідження змісту законопроєкту показує іншу картину: під виглядом справедливості суспільству пропонується нормативна модель, яка насправді не торкається основних причин зарплатної нерівності.

Основна ідея проєкту полягає в тому, щоб зменшити disparity між найбільшими та найменшими зарплатами до 30%. Це досягається шляхом запровадження обмежень на річні доходи для високопосадовців, які становитимуть від 1,4 до 1,8 мільйона гривень, а також "підвищення" заробітків інших державних службовців до зазначеного рівня в 30%.

Незважаючи на те, що кількість рядових співробітників завжди перевищує число керівників, автори ініціативи переконані, що для реалізації їхнього задуму не знадобиться додаткове фінансування. Хоча в проєкті йдеться виключно про зарплати, які так чи інакше фінансуються з державного бюджету, вони впевнені, що реалізація цього проєкту сприятиме загальному підвищенню справедливості в оплаті праці в країні.

За останні кілька років зібралося чимало інформації, що свідчить про те, що Україна є однією з найменш рівноправних країн Європи в контексті заробітної плати.

Основні дисбаланси:

* велика різниця між зарплатами можновладців (центральних органів влади, керівників держмонополій, членів Наглядових рад держпідприємств) і середньою по країні;

* колосальна різниця (в десятки разів) між оплатою керівників та працівників, що не відповідає європейській практиці;

* регіональні розриви у 2-3 рази;

* принизлива бідність серед працюючих, що йде врозріз з європейськими соціальними нормами;

* мінімальний рівень оплати праці, який не забезпечує відтворення робочої сили.

Як багаторазово підкреслювалося в наукових дослідженнях та аналітичних публікаціях, мільйони українців, попри те що працюють на повну ставку, все ще живуть у бідності. Це свідчить про серйозні недоліки у соціальній політиці держави щодо заробітної плати.

Проект Закону №14387 активно використовує терміни на кшталт "справедливість", "прозорість", "мотивація" та "ринкові механізми". Однак у ньому відсутнє чітке визначення основоположних понять:

* співвідношення між мінімальною та середньою зарплатою;

* допустимі межі диференціації доходів;

* показників соціально обґрунтованої нерівності;

* визначених шляхів для усунення міжгалузевих і регіональних нерівностей.

Фактично "справедливість" зведено до процедурної коректності, а не до соціального результату. Більше того, в статті 6 "Таємниця оплати праці" простежується бажання приховати кричущі диспропорції в оплаті праці.

Законопроект не представляє кардинально нову концепцію мінімальної заробітної плати. Адже вона:

* не є жорстко пов'язаним із фактичним прожитковим мінімумом;

* не враховує регіональних відмінностей вартості життя;

* залишається політичним компромісом, а не економічним стандартом.

Внаслідок цього, встановлений рівень мінімальної заробітної плати не забезпечує відтворення робочої сили, не знижує рівень бідності та не перешкоджає трудовій міграції.

Однією з основних проблем законопроєкту є брак ясних механізмів, що дозволяють обмежити надмірну нерівність в заробітках. Документ не визначає чітке співвідношення між найменшою та найбільшою зарплатою (лише 30% для державного сектору), не вводить коригувальні коефіцієнти, а також не передбачає механізмів публічного контролю за доходами керівників у державних установах.

Також, попри те, що проєкт Закону декларує важливість колективно-договірного регулювання, він не посилює обов'язковості колективних договорів та не пропонує стимулів для їх укладання і взагалі не згадує про повноваження профспілок.

Колективний договір продовжує бути лише формальністю, а не основним інструментом для регулювання рівня зарплат, як це реалізується у більшості країн Європейського Союзу.

Ситуація з гендерними диспропорціями в оплаті праці також не є оптимістичною. У законопроєкті підкреслюється важливість забезпечення рівної винагороди за рівноцінну працю та заборони дискримінації. Проте не вистачає:

* необхідні перевірки гендерної нерівності;

* покарання за завуальовану дискримінацію;

* відкриті методи оцінювання трудової складності.

Тож у підсумку й ці норми залишаються суто декларативними.

Загалом законопроєкт фактично визнає, що у приватному секторі держава "умиває руки" і не втручається у формування зарплат, сподіваючись, що ринок сам "збалансує" це питання.

Це суперечить європейським підходам, де уряд визначає строгі соціальні норми, забезпечує дотримання мінімальних гарантів та заохочує зростання заробітних плат за допомогою податкових і соціальних програм.

Додатково, проект майже не враховує аспекти масової мобілізації, втрат працездатного населення, повернення ветеранів, дефіциту кадрів та регіональних економічних руйнувань. Політика у сфері заробітної плати розглядається поза межами воєнного контексту, що робить її максимально відстороненою від реальних умов.

Законопроєкт не розглядає низької оплати праці як ключового чинника трудової еміграції. Хоча очевидно, що без конкурентних зарплат українці не повернуться, молодь залишиться за кордоном, а економіка втрачатиме людський капітал.

В цілому, даний законопроєкт не асоціює реформу системи оплати праці з забезпеченням тривалої фінансової стабільності країни.

Тож у сухому залишку проєкт не ліквідує зарплатної бідності, не зменшує нерівності, не мотивує залишатися й працювати в Україні та жодним чином не робить нинішню соціальну модель справедливою. Уся його суть зводиться до спроби точкового покращення життя рядових держслужбовців. Це має сенс напередодні виборів, бо легко конвертується у лояльність адмінресурсу, але позбавлено сенсу у контексті нагальних потреб держави та її ринку праці. Та навіть держслужбовці мають розуміти, що це проєкт про формальні процедури, а не про доходи людей, тож і їм не варто надто обнадіюватися.

Насправді ж законопроєкт із такою гучною назвою насамперед мав би розглядати оплату праці як інструмент відновлення країни, а не витрату.

Гідна оплата праці, якість людського життя й скорочення бідності -- це не лише вимоги Угоди про асоціацію з ЄС, Європейської соціальній хартії чи конвенцій Міжнародної організації праці. Це фундамент нашого виживання.

Отже, на рівні законодавства важливо в першу чергу:

* прогнозувати зниження тиску на фонд оплати праці, запровадження прогресивної системи оподаткування доходів фізичних осіб та введення податку на предмети розкоші;

Визначити прожитковий мінімум для працездатного населення відповідно до фактичних його показників, враховуючи сучасні набори продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг. Це має бути здійснено з урахуванням потреб працівника у житлі, медичному обслуговуванні та освіті, відповідно до Конвенції МОП №117, ратифікованої Україною, а також з урахуванням індексу споживчих цін.

* встановити мінімальну заробітну плату з урахуванням сімейної складової відповідно до ратифікованої Україною Конвенції МОП №131 про встановлення мінімальної заробітної плати з особливим урахуванням країн, що розвиваються, та індексу споживчих цін;

* визначити посадовий оклад працівника 1-го тарифного розряду згідно з Єдиною тарифною сіткою, встановивши його на рівні, що перевищує мінімальну заробітну плату;

* внесення змін до українського законодавства "Про індексацію грошових доходів населення" з метою підвищення величини доходу, що підлягає індексації, до двох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розрахованих відповідно до чинних норм, враховуючи положення Конвенції МОП №117; зниження порогу для індексації до 101%; встановлення обмеження на максимальну суму доходів, на які поширюється механізм індексації грошових доходів;

* запровадити більш жорсткі санкції за порушення трудового законодавства, зокрема за затримки у виплаті заробітної плати з нарахуванням пені за кожен день прострочення, а також за будь-які прояви дискримінації в оплаті праці за гендерною та іншими критеріями.

І весь час пам'ятати, що для успішної реформи необхідні високий рівень відповідальності та справжнє соціальне партнерство, конструктивний і дієвий соціальний діалог між профспілками, роботодавцями, громадськістю та владою. Поки цього не зрозуміють можновладці, жоден "справедливий" закон не стане справедливим на практиці.