Відсутність єдності та прогресу: чому окуповані регіони та постраждалі опиняються поза увагою держави.

Утворення, реорганізація та ліквідація міністерств та інших центральних органів виконавчої влади - справа звична. Нічого немає вічного на землі, а в уряді і поготів. Інституційна форма для реалізації державної політики залежить від масштабів проблеми, поставлених завдань, а також від політичних реалій.

У 2014 році, коли розпочалася збройна агресія проти України, країна зіткнулася з численними викликами, такими як анексія Криму, захоплення частин Донеччини та Луганщини, а також значний потік внутрішніх переселенців. Вже навесні 2016 року в українському уряді було створено перше міністерство, яке займалося цими питаннями — Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб.

З моменту свого створення і до грудня 2024 року це міністерство діяло в різних форматах, набуваючи нових повноважень і ваги, а також приймаючи політичні рішення. Іншими словами, воно активно формувало політику. Для багатьох громадян, які постраждали від війни, стало більш-менш очевидно, хто в країні займається вирішенням їхніх проблем (хоч і з різного ступеня успішності), до кого можна звертатися зі своїми питаннями і скаргами, а також хто в кінцевому підсумку дбає про українців, що залишилися під окупацією.

У 2024 році, без жодних пояснень та очевидних причин, держава суттєво змінила свою політику стосовно окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб. Тепер це питання стало частиною загальної регіональної політики, а не окремою сферою, що пов'язується з процесами миробудування, міжнародним гуманітарним правом та ширшим колом осіб, які постраждали внаслідок агресії проти України. Повноваження Міністерства з реінтеграції були розподілені між кількома відомствами, а деякі з них взагалі були втрачені.

В результаті і без того фрагментована політика щодо постраждалого населення була ще раз "розділена": тими, хто знаходиться на території України (ВПО, жителі окупованих територій, цивільні полонені) стало опікуватися Міністерство розвитку громад і територій; тими, хто за кордоном - Міністерство національної єдності. Останнє було утворене як міністерство повернення українців, і не обмежувалося (принаймні на папері і у виступах очільника міністерства) виключно біженцями - амбіцією міністерства була робота із українською діаспорою.

Напередодні чергових змін в уряді все більше з'являється інформації, що "Міннац'єд" пустять "під ніж". В першу чергу через корупційний скандал навколо чинного віцепрем'єр-міністра, міністра національної єдності Олексія Чернишова.

Проблема полягає не лише в звинуваченнях у корупції, а й у тому, що міністерство виявляється неефективним і не демонструє належних результатів. Втім, важко уявити, що коли-небудь виникне питання про ліквідацію Міністерства соціальної політики чи Міністерства внутрішніх справ через подібні причини. Отже, справа, напевно, не лише в тому, що немає досягнень або є підозри з боку НАБУ.

То чому за кілька днів ми можемо залишитися без міністерства єдності?

Доцільно повернутися на кілька місяців назад, у вересень 2024 року. Саме тоді почали з'являтися перші повідомлення про можливість ліквідації Міністерства реінтеграції, яке відповідало за вирішення питань, пов'язаних з наслідками війни. Цю установу очолювала віцепрем'єрка Ірина Андріївна Верещук.

Вона дуже активно користувалася своїми повноваженнями для координації формування та реалізації державної політики щодо окупованих територій, ВПО, евакуації, повернення українців з-за кордону, зокрема, дітей, тощо. Координаційні штаби Ірини Андріївни ненавиділи, здається, всі представники центральної влади. Але попри це після початку широкомасштабного вторгнення ці "ручні" механізми вирішення проблем працювали.

У вересні 2024 року Ірину Верещук призначили на посаду заступника керівника Офісу Президента України. У той же час у соціальних мережах почали з’являтися перші пости народних депутатів про можливість закриття міністерства та передачу його функцій Міністерству розвитку громад і територій.

Без жодних пояснень суспільству просто повідомили, що замість окремого міністерства, яке очолюватиме віцепрем'єр, нам, можливо, створять державну агенцію, а можливо, і просто підрозділ в межах Міністерства розвитку.

Тоді, ще у вересні, правозахисні організації застерігали, що ліквідація міністерства ставить під ризик тяглість державної політики щодо постраждалих. І вже тоді ми говорили, що захист постраждалих не буде пріоритетом Мінрозвитку, а реінтеграція опиниться на паузі.

Минув майже рік, і можна з упевненістю стверджувати, що прогнози правозахисників не виправдалися: реінтеграція не лише не зупинилася, а, за всіма ознаками, перебуває в стагнації. Наразі ми не маємо міністерства, яке б акцентувало увагу на захисті прав осіб, які постраждали внаслідок збройної агресії проти України. Прогрес у вирішенні питань, пов’язаних з окупованими територіями, відсутній, а під час квітневого брифінгу, присвяченого 100 дням нових повноважень Мінрозвитку, представники міністерства практично не зверталися до теми окупованих територій.

Проте Міністерство реінтеграції не було ліквідовано. Його існування завершилося досить оригінальним чином – міністерство отримало нову назву: "Міністерство національної єдності". У той же день, 3 грудня, було призначено нового керівника – Олексія Чернишова, який вже здобув популярність на посаді віцепрем'єра. З самого початку своєї роботи на новій посаді, пан Чернишов чітко окреслив пріоритети міністерства: зосередитися виключно на українцях, які живуть за межами країни.

Цей концепт "зовнішньої єдності" одразу породив численні запитання. Окрім очевидного накладення повноважень на Міністерство закордонних справ, виникло також відчуття, що це є спробою демонстрації активності міністерства напередодні виборів. Проте найважливішим для нас залишалося питання штучного розриву зв'язків між політиками стосовно окупованих територій, внутрішньо переміщених осіб, біженців та повертанців.

Політики, що стосуються осіб, які опинилися в умовах окупації, внутрішнього переміщення, еміграції чи повернення до України, мають глибокі взаємозв'язки. Адже людина не є незмінною. Приміром, Наталя сьогодні живе в окупованому Донецьку, але вже за тиждень може вирушити на територію, контрольовану українським урядом, хоча й з великими труднощами. Через місяць вона може вирішити виїхати за кордон, а згодом повернутися знову на територію, що підлягає контролю держави, або ж залишитися в окупованій зоні. Хоча це одна й та сама особа, різні міністерства, відповідальні за розробку державної політики стосовно Наталі та подібних їй, можуть діяти без належної скоординованості.

Національна єдність, що простягається за межі України, не може бути повноцінною. Ми повинні фокусуватися на єдності, яка охоплює всіх українців та громадян нашої країни. Держава повинна займати провідну позицію і реалізовувати комплексні заходи для зміцнення соціальної згуртованості в громадах на територіях, контрольованих урядом України, а також допомагати в поверненні громадян, які були змушені залишити свої домівки через війну. Крім того, важливо підтримувати та розвивати зв'язки з мешканцями тимчасово окупованих територій України.

Вже через кілька днів ми дізнаємось остаточну інформацію. Проте на даний момент складається враження, що дива не станеться, і Міністерство культури та інформаційної політики може бути ліквідоване. Наразі немає ані чіткої програми для діяльності цього відомства, ані зрозумілих кандидатур на посаду його керівника.

Іноді мені здається, що ми, активісти правозахисних організацій, віримо в державу більше, ніж вона вірить у себе. І варто зазначити, що саме правозахисники часто стають носіями тієї самої інституційної пам'яті, про яку так багато говорять.

Таким чином, якщо в Офісі Президента, парламенті чи уряді бракує ідей щодо подальших дій з Міннац'яності, ми з колегами маємо кілька варіантів пропозицій.

Перший варіант передбачає "осучаснити" міністерство та надати новий зміст політиці національної єдності, зокрема, шляхом включення до переліку важливих питань захисту прав осіб, які постраждали від війни, включаючи тимчасово окуповані території України, внутрішньо переміщених осіб та тих, хто виїхав за межі країни. Це міністерство повинно взяти на себе відповідальність за розробку державної політики, спрямованої на підтримку постраждалих від збройної агресії проти України, а також на забезпечення соціальної єдності та створення умов для довготривалого справедливого миру, впроваджуючи принципи перехідного правосуддя.

Другий варіант - зберегти в уряді посаду віцепрем'єр-міністра з питань національної єдності України (без міністерства) із профільними заступниками в кожному міністерстві. Чому? Бо врахування інтересів постраждалого населення та реінтеграції є наскрізними й мають бути взяті до уваги в усіх сферах - від освіти до енергетики. У такому разі має бути створений Офіс національної єдності, який забезпечуватиме діяльність віцепрем'єр-міністра.

Безумовно, це лише деякі з можливих тем для обговорення, що стосуються майбутнього міністерства, яке несе в своїй назві таку значущу для кожного з нас "національну єдність".

Чи буде така відверта бесіда? Не можу стверджувати. Однак у контексті, коли Україна переживає війну, яка не має очевидного завершення, ми не можемо дозволити собі забути про тих, хто постраждав від її наслідків. Не можна виключати людей з окупованих регіонів і вважати, що єдність їх не стосується. Це зовсім не відповідає поняттю справедливості.

Шкода, що не були успішними всі попередні спроби донести до влади просту тезу, що політика реінтеграції деокупованих територій та підтримка жителів ТОТ України має залишатися пріоритетом держави, і це критично важливо для нашого майбутнього/ Але ми будемо продовжувати наполягати на цьому.

Поки наші землі під окупацією, у нас залишаються люди. І за них необхідно боротися. Сподіваюся, що не лише громадські організації готові стати на захист, але й держава також.