Атаки Бурундая та їх наслідки. Фрагмент з книги "Король Русі Данило Романович" авторства Даріуша Домбровського.
Данило Романович, перший король Русі, є однією з ключових фігур в історії України. Подолавши численні внутрішні та зовнішні виклики, він закріпився як один із найвпливовіших правителів Центрально-Східної Європи. Книга Даріуша Домбровського є найповнішим на сьогодні дослідженням життя Данила Романовича. Спираючись на численні джерела, автор не лише детально відтворює шлях цього видатного політика, але й вміло інтегрує його постать у контекст європейської політики.
Що ми читаємо? "Король Руси Данило Романович" авторства Даріуша Домбровського, видано у 2025 році видавництвом "Локальна історія".
Орду дедалі більше турбували успіхи Данила у боротьбі з Куремсою, його активна зовнішня політика, а також спроби об'єднати руські та половецькі сили, хоч ці зусилля не завжди приносили результати. Цю ситуацію яскраво ілюструє Галицько-Волинська хроніка, автор якої, виявляючи гордість за свого правителя, зазначав: "Данило воював із Куремсою і ніколи не боявся його: адже Куремса не міг заподіяти йому шкоди". Очевидно, що монголи не могли здійснити рішучих дій проти свого васала, який поступово звільнявся від їхньої залежності. Можливо, певний час Романовичам вдавалося скористатися хаосом в імперії Чингізидів, який виник унаслідок серії смертей правителів між 1255 і 1259 роками, що призвело до боротьби за владу та конфліктів між різними впливовими угрупованнями.
Можливо, в 653 році Гіджри (з 10 лютого 1255 року до 29 січня 1256 року нашої ери) помер Бату, який здобув перемоги над Руссю, Угорщиною та Польщею. Його син Сартак, що на момент смерті батька перебував у Каракорумі, не встиг повернутися додому, оскільки помер під час подорожі на захід у 1256 році. Після його смерті влада перейшла до молодшого брата Улагчі, який помер у 1257 році (згідно з деякими джерелами, це сталося на початку 1258 або навіть 1259 року). 11 або 12 серпня 1257 року помер великий хан Мунке. У період таких швидких і несподіваних змін влади, окремі темники, такі як Куремса, були змушені покладатися лише на власні сили, що вимагало від них особливої обережності, щоб уникнути небезпечних кроків. Безсумнівно, ця ситуація сприяла зміцненню позицій Романовичів та інших представників Рюриковичів. Проте в 1257 році обстановка змінилася. Чи сталося це під правлінням Берке чи Улагчі – не настільки принципово. Ординська влада вирішила ліквідувати загрозу бунту, що назрівала на західних кордонах їхньої імперії. Протягом короткого часу монголи здійснили ряд дій, які зміцнили їхні позиції в Русі. Орда ухвалила рішення про операцію, яка мала покласти край опору непокірного Данила, що і було метою походу на Литву.
Цей похід детально викладений у Галицько-Волинській хроніці, однак, на жаль, без зазначення конкретних дат. Додатково, фрагмент, що зв'язує цю оповідь з наступною частиною хроніки, у різних версіях джерела має дві різні інтерпретації. В Іпатіївській версії хроніки зазначено: "після цього, коли минув рік", тоді як у Хлєбніковсько-Острозькому та Погодінсько-Четвертинському варіантах йдеться: "коли минуло два роки". Ця невідповідність є суттєвою, особливо з огляду на те, що оповідь починається одразу після речення, яке стосується подій, що можуть бути точно датовані. Мова йде, звісно, про другий похід Бурундая, що відбувся в листопаді або, можливо, в грудні 1259 року.
На щастя, інформацію про події, які нас цікавлять, занотували також й інші джерела. У давнішому зводі Першого Новгородського літопису ця інформація зафіксована наприкінці річної статті за 6766 рік, із приміткою, що згадана подія сталася взимку. Так само ця подія згадана й у новішому зводі цього джерела, але вже без примітки про пору року. Потрібно зазначити ще одне важливе хронологічне спостереження. У Першому Новгородському літописі на початку річної статті за 6767 рік, а отже, у продовження інформації, вміщеної під попереднім роком про монгольський похід на Литву, подано звістку про затемнення Місяця. Зрозуміло, що йдеться про часткове затемнення супутника Землі, яке можна було спостерігати в Русі 1 листопада 1259 року. Тож послідовність представлених згадок, у якій не маємо підстав сумніватися, вказує на те, що згаданий похід відбувся взимку 1258-1259 років.
Варто згадати, що похід Бурундая став лише одним з елементів політики Орди щодо непокірних галицько-волинських князів, в її вузькому розумінні. Військову кампанію варто трактувати як свідчення того, що монголи добре орієнтувалися у відносинах між Руссю та Литвою. Також правдоподібно, що ординці мали намір використати русько-литовські відносини, щоб пересварити між собою окремих Рюриковичів. Так Сарай міг досягти одразу двох бажаних для себе результатів. Звернімо увагу, що незадовго до походу Бурундая руські джерела зафіксували кілька руйнівних литовських нападів.
На початку весни 1258 року литовці, разом із полочанами, здійснили напад на смоленську Войщину. Того ж року, восени, їхню увагу привернув Торжок. Варто зазначити, що за рік до цього монголи вирішили провести перепис населення Новгорода, що викликало значне невдоволення серед його мешканців. Цей протест вилився у бунт під проводом Василя Олександровича. Однак, Олександр Невський, який відповідав за виконання планів ординців, швидко придушив цей виступ. Таким чином, похід Бурундая міг мати за мету не лише військову, а й пропагандистську. Монгольський командувач прагнув продемонструвати руським князям Північної та Північно-Східної Руси, що Орда не лише домінує, вимагаючи від них лояльності та данини, але й здатна захищати їх від зростаючої литовської загрози. Ці дії монголів можна інтерпретувати саме в цьому світлі.
Романовичі стали жертвою цієї ординської політики, оскільки в той період підтримували добрі стосунки з Міндовгом. Це могло викликати невдоволення великого хана.
Бурундай застосував проти Романовичів вдалий прийом. Він напав на їхню державу не напряму. Монгольський воєначальник вислав до Данила послів, які повідомили, що монголи вирушають походом на Литву. Участь Романовичів у цьому поході мала стати підтвердженням їхньої лояльности до Орди. Такий крок Бурундая свідчить не лише про його дипломатичні здібності, а й про те, що конфлікт Данила з Куремсою формально не порушив мирних відносин Галицько-Волинської держави з монголами.
Ультиматум, надісланий Бурундаєм, поставив Романовичів у безвихідь. Данило та Василько, напевно, усвідомлювали кардинальні зміни у своїх стосунках з монголами, що виникли через прибуття на Захід потужного воєначальника, який діяв від імені великого хана. Лише чотири роки тому, після виснажливих битв, Романовичі досягли вигідного миру з Литвою. Відмова підкоритися наказу Бурундая загрожувала Галицько-Волинському князівству нищівним монгольським вторгненням. Водночас виконання вимог ординського воєначальника майже напевно призвело б до розриву угоди з Міндовгом, який, ймовірно, лише чекав зручного моменту, щоб зруйнувати невигідну для себе угоду, укладену в 1254/1255 роках. Володимир Галицько-Волинського князівства мав усвідомлювати усі ці ризики.
Незабаром після прибуття монгольських послів Романовичі організували важливу нараду. У ній взяли участь князі Данило, Василько та Лев. Вони вирішили підпорядкуватися волі Бурундая. Одночасно князі вирішили, що Данило повинен уникати зустрічей з Бурундаєм, щоб уберегти себе. Відомо, що багато руських князів не повернулися живими після зустрічей з ординцями, тож це рішення виглядало цілком розумно. Уникаючи ймовірної різанини, яка могла б статися через відкритий опір, Романовичі обрали найкращий для себе вихід. Поход до Литви, хоча і порушував мирну угоду з Міндовгом, мав потенціал принести вигоду у разі успіху військових дій.
В результаті зустрічі з Бурундаєм вирушив Василько, який також представляв свого брата. Данило провів його до Берестя. Молодший з Романовичів прагнув справити враження на монгольського вождя. По дорозі до монголів він натрапив на групу литовців і привіз данину до табору ординців. Бурундай похвалив князя з Русі, але висловив незадоволення відсутністю Данила. Це свідчить про складність ігор, які вели обидві сторони. Офіційно Романовичі залишалися лояльними васалами монголів. Молодший брат безпечно перебував серед ординців, тоді як старшого прагнули захопити, але з формальних причин не могли цього відкрити. Отже, Бурундай, маючи при собі Василька, грабував литовські та нальщанські землі, одночасно шукаючи короля Руси.
Тим часом Данило обрав місто Мельник своєю базою, де також проживала родина Васильків. Король зіткнувся з серйозною проблемою. Як виявилося, отримавши інформацію про напад монголів, Войшелк Міндовгович і Тевтивил ухвалили рішення ув’язнити Романа Даниловича, який, згідно з умовами миру 1254/1255 років, був правителем так званої Чорної Русі. Судячи з тону хроніки, ця подія стала абсолютною несподіванкою. На нашу думку, таке не могло статися без участі місцевого населення, яке надало підтримку литовським кунігасам в реалізації цього плану. Особливо цікавою є інформація про те, що на території Романа в "чорноруських" володіннях відбувся масовий виступ проти його влади. Це відкриває нові перспективи для розуміння стосунків між населенням Чорної Русі та галицько-волинськими русинами з одного боку, і литовцями — з іншого. Здається, що мешканці Новогрудеччини та прилеглих дрібних князівств більше прагнули залишитися під литовським контролем, аніж визнати верховенство Романовичів. Інакше важко пояснити, чому влада Романа над Чорною Руссю розвіялася, немов туман, при першій же нагоді.
Данило почав розпачливо шукати сина. Спочатку король вирушив до Вовковийська і здобув його. Але Романа там не знайшов. Якщо враховувати доволі хаотичну оповідь Галицько-Волинської хроніки, то у Вовковийську до рук Данила міг потрапити синовий тесть -- Гліб. Усупереч панівним в історіографії оцінкам, ми схильні підозрювати, що насправді князі співпрацювали. Також імовірно, що король передав під управління свата тільки-но здобутий Вовковийськ.
Данило не припиняв пошуки свого сина. У прагненні знайти Войшелка та Тевтивила, король вирішив відправити військові підрозділи під керівництвом певного Михайла. Проте руські воїни, які діяли поблизу річки Зельва (Зельв'янка, ліва притока Німану), не змогли досягти жодних результатів.
Наступною метою стало місто Гродно. Данило викликав до себе Лева разом з військовими підрозділами, які перебували під його командуванням. Коли сили русичів зібралися в Мельнику, Данило отримав звістку з Польщі про те, що монголи вторглися на території ятвягів. Оцінюючи стан своїх військ, Лев почав переконувати батька утриматися від небезпечного рейду. Данило прислухався до сина і наказав забезпечити їжу як для втомлених воїнів, так і для їхніх коней. Король також надіслав охорону в бік Візьни, а двох послів - на ятвязькі землі, з метою знайти Василька. На жаль, обидва посланці потрапили до рук монголо-татар. Дізнавшись від них про місцезнаходження Данила, ординці вирушили до Мельника, обійшовши руські пости.
Новина про наближення монгольських військ досягла Данила в той момент, коли він прибув у Дорогичин, розташований приблизно за тридцять кілометрів від Мельника. Кіннота могла подолати цю відстань дуже швидко. Загроза потрапляння до лап ординців стала цілком реальною. Король віддав наказ своїм синам Левові та Шварнові, а також братові Василькові вирушити до монгольського табору, додавши: "Коли ж я буду". На цьому місці оповідь про перший набіг Бурундая раптово обривається, що не дозволяє нам із упевненістю стверджувати, чи Данило пішов скорятися перед монгольським воєначальником, чи, можливо, вирішив втекти. Останні слова про похід Бурундая ("послав він [Данило] звідти, Лева, і Шварна, і Володимира, кажучи їм: "Якщо ви будете в мене -- їздити вам у стани до них. Коли ж я буду...") можуть вказувати на те, що король таки направився до табору ординців. Це також підтверджується раптовим завершенням цього епізоду в хроніці. Що насправді відбулося в монгольському таборі після прибуття короля Данила, на жаль, залишається невідомим через брак історичних джерел. Можемо лише припустити, чи не довелося Данилу знову складати присягу на вірність Орді.
Проведена Бурундаєм за наказом нового великого хана Берке воєнна кампанія дала очікувані результати. Монголи зуміли переламати негативну для своїх інтересів тенденцію у відносинах із Данилом. Використання великих сил придушило опір Галицько-Волинської Руси навіть без потреби відкритої боротьби проти неї. Ординці сподівалися, що так вони підважать авторитет Романовичів у Русі. Передусім вдалося зруйнувати союз Романовичів із Литвою, що потягнуло за собою значні територіальні втрати для Галицько-Волинської держави. Як можна збагнути зі скупої на деталі, але промовистої оповіді руського автора хроніки, так звана Чорна Русь разом із Гродненською округою швидко скинула галицько-волинське панування. Можемо припустити, що одночасно визволилися також і землі ятвягів, де ще нещодавно зобов'язувалися будувати городи для руських гарнізонів. Данило зазнав й особистої втрати. За незрозумілих обставин, які, імовірно, були пов'язані з полоном у литовців, помер його син Роман.
Про події наступного року королівського правління немає жодних відомостей. Виглядає на те, що на політичній арені не відбулося нічого суттєвого. Галицько-Волинська хроніка описує цей період як "тишу по всій країні". Лише в перші тижні осені 1259 року розпочався новий етап боротьби за лондонську каштелянію. В центрі уваги опинилися території, які з 1239 року перебували під контролем куявського князя Казимира Конрадовича. Відповідно до записів, створених у XIV столітті у Великопольській хроніці та хроніці Яна Длуґоша, на ці землі здійснили напад війська великопольського князя Болеслава Побожного, краківського та сандомирського князя Болеслава Сором'язливого, а також мазовецького князя Земовита, до яких приєднався Romanus, filius Danielis regis Russie ("Роман, син Данила, короля Руси").
Не будемо заторкувати того, що сучасні згаданим подіям джерела не подавали імени руського королевича, який взяв участь у цьому поході. Уже раніше ми писали про те, що Земовита підтримував радше Лев або Шварно, а не Роман, який тоді вже не жив. Звернімо увагу на те, що маємо справу з доказом активної участи Романовичів у внутрішній політиці польських князівств. Немає причин сумніватися, що це Данило координував дії одного зі своїх синів. А це означає, що навіть після нападу Бурундая узимку 1258-1259 років польські П'ясти вважали короля Руси цінним союзником. Продовжував існувати союз Романовичів із Болеславом Сором'язливим і Земовитом. Цей союз можна було би назвати відгалуженням великого порозуміння володарів, що в 40-х роках ХІІІ століття пробував створити Бела IV. Союзником Данила, Болеслава та Земовита став Болеслав Побожний, а противником -- Казимир І Куявський.
У листопаді 1259 року у Володимирі відбулися весільні святкування доньки Василька, Ольги, яка одружилася з чернігівським князем Андрієм Всеволодовичем. Це значна подія привернула до столиці Західної Волині багатьох князів, хоча, на жаль, більшість із них залишилася безіменними. Це може свідчити про те, що в той час існувала значна кількість Рюриковичів, а також про активність Романовичів у підтримці зв'язків з різними політичними силами. На святі був присутній і Данило разом із своїми синами Левом і Шварном. Безумовно, рішення про шлюб доньки Василько було узгоджено зі старшим братом. Можна задати питання, що спонукало Данила укласти союз із Олеговичами, зміцнений ще й шлюбом його племінниці? Чи не йдеться тут про спробу створення протимонгольського буфера або ж ланцюга союзних князівств, які прагнули протистояти загрозі з боку Литви?
На нашу думку, головну роль відіграла взаємодія кількох більш-менш рівноцінних мотивів. З одного боку, це була ще одна в довгій серії спроба створити антимонгольську коаліцію руських князів. Такі старання розпочалися ще у середині 1240-х років. З іншого боку, цей крок можна сприймати як намагання зміцнити значення Романових нащадків серед інших Рюриковичів. Також йшлося і про боротьбу з литовською загрозою. Не випадково Галицько-Волинська хроніка згадує, як у 1256 році Романовичі розправилися з Хвалом Рушковичем, який перед тим пустошив Чернігівську землю. Хоча кампанії, які вів Данило проти Міндовга, і закінчилися невдачею через похід Бурундая, вони створили Данилові реноме воєначальника, що здатний вести успішні наступальні дії проти литовців. До того ж після періоду миру та співпраці держави Романовичів із Міндовгом у згаданий період відносини між ними знову стали ворожими.
Як видно, можна виокремити три тісно пов'язані причини, які спонукали Ольгу до шлюбу з представником чернігівської гілки Рюриковичів: прагнення створити антимонгольську коаліцію серед руських князів, амбіції Данила щодо отримання політичного лідерства, щонайменше в Південній Русі, а також боротьба з руйнівними атаками литовців. Перші два з цих мотивів, у різній мірі, викликали незадоволення у Берке, який прагнув укріпити свій вплив на Русь. Додатково, невдоволення Орди було посилене і тим, що Данило не зробив жодних висновків з уроків, які він отримав від монголів у попередньому році. Можливо, короля Руси змусили дати певну обіцянку або навіть скласти присягу Бурундаєві, але згодом він не виконав своїх зобов'язань.
Весільні святкування раптово були затьмарені тривожною новиною. Данило та Василько отримали звістку про те, що Бурундай знову вирушає на захід. Причини цього нового походу залишаються незрозумілими. Можливо, після оцінки результатів попередньої кампанії великий хан Берке вважав їх недостатніми. І дійсно, в цьому він мав підстави. Система оборони Галицько-Волинської Руси та її армія залишилися непорушними. Шлюб доньки Данила з чернігівським князем Андрієм продемонстрував, що авторитет Романовичів у Русі не був підірваний. Більше того, стосунки держави Романовичів із західними сусідами, такими як польські князівства та Угорщина, також залишилися стабільними.
Причини розчарування Орди яскраво демонструють репресивні дії, до яких вдався Бурундай у цій ситуації. Як і раніше, монгольський полководець розпочав зі складання ультиматуму. Він був сформульований так, що Романовичі змушені були зайняти чітку позицію, не маючи уявлення про подальші наміри монголів. Бурундай висунув вимогу: "Якщо ви мої союзники — зустрічайте мене. А хто не зустріне — той мій ворог". Після консультацій князі вирішили спробувати обманути ординців ще раз. До табору Бурундая з подарунками вирушили Василько і Лев, а Данило, усвідомлюючи, що добрих новин там не чекає, але не бажаючи відкрито порушувати умови перемир'я, надіслав як свого представника холмського єпископа Івана. Делегація Романовичів зустрілася з Бурундаєм неподалік від Шумська.
Прийняття, яке чекало на них, виявилося жахливим. На щастя, монголи не планували вбивати князів. Проте вимоги Бурундая шокували. Як свідчить Галицько-Волинська хроніка, монгольський вождь наказав Романовичам знищити укріплення всіх міст на доказ їхньої лояльності. Не було іншого виходу: Василько відправив людей з вказівкою зруйнувати мури Крем'янця і Луцька, а Лев — спершу Данилова та Стіжка, а згодом і Львова. Ще з околиць Шумська молодший із Романовичів надіслав до брата владику Івана, який розповів королеві про неприємності, які Василько та Лев пережили у Бурундая. Можемо припустити, що єпископ доніс, що спроба перехитрити монголів не увінчалася успіхом і що Бурундай офіційно проголосив Данила ворогом. Хоча Галицько-Волинська хроніка не згадує про це, ймовірно, події розгорталися саме так. Король опинився в безвиході. Як зазначає автор хроніки, Данило злякався і вирішив втекти з Руси. Спочатку він вирушив до Польщі, а потім — до Угорщини. Не знаємо, чи взяв він із собою свою родину, дружину та наймолодшого сина Мстислава.
Тим часом Бурундай разом із Васильком вирушив у бік Володимира. На ночівлю монгольське військо зупинилося у Житані, трохи східніше від згаданого міста. Там ординський воєначальник наказав Василькові знищити укріплення його столиці. Ще тієї самої ночі молодший із Романовичів розпорядився їх спалити. Наступного дня Бурундай поїхав оглянути попелище, а потім зупинився на ніч у Васильковому дворі в П'ятиднях. Звідти Бурундай вислав до руського князя свого представника Баймура, який зажадав розкопати спалені укріплення, що й було зроблено. З цієї нагоди автор хроніки згадав, що ці дії були потрактовані як символ перемоги монголів.
Після руйнування Володимира, Бурундай, ведучи свої війська разом із людьми Василька, вирушив у напрямку Холма. Там молодшому з Романовичів було доручено виконати принизливе завдання. Ймовірно, Бурундай прагнув змусити Василька продемонструвати абсолютну відданість, сподіваючись на можливі конфлікти між братами. Василькові наказали змусити гарнізон Холма капітулювати. Для цього він разом із кількома монголами (джерела навіть зберегли їхні імена — Куйчій, Ашика та Болюй) і перекладачем повинен був під'їхати до міських стін і звернутися до захисників.
Василько із небажанням підкорився наказу Бурундая. Проте, використовуючи таємні сигнали, він вирішив переконати людей Данила не здаватися. До бояр, що стояли на валах, князь промовив: "Костянтине-холопе [в даному контексті це слово явно вказує на "слугу"], та й ти, Луко Іванковичу, другий холопе! Це місто належить моєму брату і мені, -- здавайтеся!" У той же час він тричі скинув камінці, що тримав у руці, на землю. Руські воїни в Холмі правильно витлумачили цей знак, і Костянтин відповів князеві: "Від'їдь звідси, бо отримаєш каменем у лоб. Ти вже не брат своєму братові, а ворог йому".
Василько повернувся до табору ординців, де його супутники підтвердили успішне виконання завдання. Бурундай вирішив не атакувати добре укріплене місто Холм і направив свої війська до Малопольщі. Це, безумовно, стало другою стадією загального плану орди. Монголи прагнули посварити Романовичів з польськими князями, які підтримували тісні зв’язки з Галицько-Волинською державою, демонструючи таким чином свою владу над Руссю. Відправляючись на польські землі, Бурундай взяв із собою галицько-волинські війська, якими командував Василько. Про ці події згадують як Галицько-Волинська хроніка, так і польські історичні джерела. Окрім того, польські джерела також вказують на участь у поході ще двох синів Данила.
Наприкінці листопада 1259 року, або, можливо, на місяць пізніше, монгольсько-руська армія вирушила в напрямку Любліна та Завихоста. Знайшовши підходящий брід, нападники успішно перетнули Віслу. Після цього вони розпочали, як зазначає одне з руських джерел, "руйнування Лядської землі". В історичній літературі давно існує думка, що ця згадка може свідчити про те, що руські війська не брали участі в цій частині кампанії. У подальшому Бурундай направив свої сили до Сандомира, де зібралися біженці з навколишніх територій. Облога міста, ймовірно, розпочалася раніше, оскільки монголи могли залишити там руські підрозділи для цієї мети. Оточуючи Сандомир, ті, хто вів облогу, збудували польові укріплення. Згодом нападники почали обстріл міста за допомогою облогових машин і луків. На четвертий день їм вдалося завдати шкоди стінам, що стояли на валах, після чого розпочався штурм.
Галицько-Волинська хроніка описує події, коли двоє монгольських воїнів із знаменами першими піднялися на вали. Один із них був убитий звичайним польським воїном, який, на жаль, одразу ж загинув від руки другого монгола. Руський автор хроніки з великою симпатією та пошаною зазначив скромне походження польського захисника міста. Незабаром нападники зламали опір поляків, і натовп мешканців Сандомира, охоплений панікою, кинувся до дитинця (високої фортеці). Багато з тих, хто намагався втекти, не змогли знайти укриття через вузький міст, що вів до його воріт. Чимало людей загинуло, впавши в глибокий рів, що оточував внутрішній вал. Місцями цей рів був переповнений тілами.
Безлад поглибився через пожежу, що спалахнула в тимчасових будівлях для біженців, які були накриті соломою і зведені всередині високого ґроду. Вогонь також охопив вежу кам'яного костелу, що знаходився на дитинці. Коли вона обрушилася, то завалила людей, які шукали захисту в святині. Доля Сандомира була вже вирішена. Проте ті, хто оточував місто, не наважилися в той же день атакувати укріплену частину. Штурму взагалі не відбулося. Про це не згадує Галицько-Волинська хроніка, але пізні польські джерела підтверджують цю інформацію. Монголи дали наказ руським князям переконати захисників скласти зброю. І це сталося, хоча невідомо, чи намагалися руські князі застосувати ту ж хитрість, яка врятувала Холм. Це залишається загадкою, яку ми ніколи не зможемо розгадати.
Незважаючи на всі обставини, наступного дня високий ґрод Сандомира здався. Люди, які опинилися в той момент на його території, вирушили в урочистій процесії. Монголи змусили їх піти на заболочені землі поблизу Вісли, де утримували протягом двох днів, а потім вчинили масові вбивства. Вважають, що це сталося 2 лютого 1260 року.
Після цього нападники вирушили на північний захід і, подолавши приблизно 60 кілометрів, атакували ґрод на Лисці в Свєнтокшизьких горах. Місто захопили, а людей, які там переховувалися, чекала така сама доля, що й жителів Сандомира. Далі монгольсько-руська армія пішла на Кельці-Хенцини, а потім на розташований за 100 кілометрів Краків. Понищивши захоплені землі, Бурундаєві війська повернулися до Руси, звідки вирушили далі на схід. Ординці залишили польські землі найпізніше у березні 1260 року, оскільки вже 13 квітня 1260 року Болеслав Сором'язливий видав у Кракові один документ. Не маємо сумніву, що князь прибув до своєї столиці лише через деякий час після того, як її залишили монголи.
Облишивши на деякий час монголів, які разом із приневоленими русинами пустошили Малопольщу, варто поставити питання про те, що робив у той час Данило? Ця проблема в історіографії викликає неочікувано багато контраверсій. Йдеться насамперед про те, що під час нападу Бурундая на Русь та Малопольщу почався ще один етап ескалації угорсько-чеського конфлікту. Причиною загострення стала ситуація у Штирії, яка, згідно з умовами укладеного в Буді миру, майже повністю перебувала під владою угорців. У середині 1259 року старший син Бели IV Стефан напав на Каринтію та Країну, які залишалися у чеській сфері впливу. Похід виявився невдалим, що заохотило штирійських можновладців до ще одного бунту проти угорської влади. Повсталі звернулися до Пшемисла Оттокара ІІ по допомогу, яку отримали. Штирійські війська спільно з австрійським підкріпленням почали успішно витісняти угорців зі своєї території. Зрештою, в руках угорців залишилося лише Петтау (Птуй), який обороняла Ельжбета, Стефанова дружина.
Про новий виток угорсько-чеського конфлікту Данило міг дізнатися ще перед своєю втечею від монголів. Після того як король Руси прибув до Угорщини, він отримав змогу особисто стати свідком ще одного етапу цього протистояння. Наприкінці лютого -- на початку березня 1260 року угорські війська напали на Австрію. Король Чехії відповів на це мобілізацією своїх сил, яку оголосив 4 березня 1260 року. Але до великої вирішальної битви між сторонами конфлікту тоді так і не дійшло. Було укладено перемир'я, яке мало діяти до 24 червня того року. Немає сумнівів у тому, що обидві сторони хотіли використати його, щоб якнайкраще підготуватися до вирішальної битви. Багато чого вказує на те, що король Угорщини тоді вкотре попросив свого руського союзника та свата про підтримку. Без сумніву, правитель Угорщини також звернувся й до своїх польських союзників.
Складне питання, яке викликає чимало суперечок, стосується інформації в західних джерелах про участь короля Руси та його синів у битві під Кресенбрунном 12 липня 1260 року – події, що підсумувала певний етап чесько-угорського конфлікту. Деякі дослідники вважають, що Данило зміг повернутися до своєї країни, зібрати війська і знову вирушити до Угорщини разом із ними. Інші науковці дотримуються думки, що цього не могло статися, оскільки король Руси весь час перебував у вигнанні, у гостях у свата, і в ключовій битві проти чехів брав участь лише зі своєю особистою дружиною, яка була з ним з осені 1259 року. Ми схиляємося до першого варіанту, про що свідчать кілька аргументів. По-перше, король мав достатньо часу, щоб повернутися до Руси, оголосити мобілізацію та разом із залученими силами вирушити на допомогу Белі IV. Відомо, що монголи покинули Малопольщу вже в березні 1260 року, а держава Романовичів, відповідно, трохи пізніше, ймовірно, на початку квітня.
Отже, якщо припустити, що король повернувся додому ще в тому ж місяці, він мав приблизно два місяці, щоб дістатися до поля битви до завершення перемир'я. По-друге, з тексту Галицько-Волинської хроніки стає очевидно, що Данило втік від Бурундая самостійно. Звісно, терміни, використані хроністом, не слід сприймати буквально, адже вони можуть мати різні тлумачення. Проте якщо врахувати беззаперечно підтверджений факт участі Лева Даниловича в руській частині кампанії Бурундая, залишається незрозумілим, де в цей час перебував інший син Данила, Шварно. Це може свідчити про те, що Шварно та ще один малолітній син Данила, Мстислав, разом із батьком ховалися від монгольської навали в Угорщині. Завдяки цьому західні джерела згадують про участь володаря Русі "зі синами", а не, наприклад, "один" чи "зі сином" у битві під Кресенбрунном. Така версія дозволяє відкинути подальші взаємозалежні аргументи. З Великопольської хроніки та хроніки Яна Длуґоша відомо, що в нападі Бурундая на Польщу брав участь Василько Романович разом із двома синами Данила. Участь Лева Даниловича в цій кампанії може бути непрямо підтверджена Галицько-Волинською хронікою. До речі, у проміжку з 1259 по 1262 роки Данило мав лише двох дорослих синів: Лева та Шварна.
Усе вищезазначене дозволяє з упевненістю стверджувати, що після завершення кампанії Бурундая в Малопольщі до допомоги Белі IV прибули війська з Русі, очолювані синами Данила. Однак через брак документальних свідчень залишається невизначеним, чи Данило, який весь цей час перебував в Угорщині, лише викликав своїх синів на підмогу, чи все ж таки особисто повернувся до Русі, щоб організувати мобілізацію військ і, разом із синами, вирушити на війну проти чехів. У цьому контексті ми можемо спиратися лише на логічні міркування і поставити питання: чому правитель не вирішив на власні очі оцінити наслідки монгольської атаки? Чи не бажав він продемонструвати підданим, що контролює ситуацію, а також показати своїм західним союзникам потенціал армії? Така демонстрація виглядала б доцільною, і, враховуючи політичний досвід Данила, можна припустити, що він міг би її здійснити.
Наведені висновки носять гіпотетичний характер і базуються на припущенні, що монголи швидко покинули територію Галицько-Волинської держави.
Варто додати, що ми погоджуємося з думкою тих істориків, які заперечують наявність у Данила у 1260 році будь-яких планів, пов'язаних зі спадщиною Бабенберґів. Участь короля Руси у війні проти чехів, певно, стала наслідком виконання союзницьких зобов'язань перед Белою IV.
Але повернімося до подій на угорсько-чеському фронті. Коли закінчилося перемир'я, куманська кіннота переправилася через прикордонну річку Мораву й 26 червня 1260 року несподіваною атакою повністю розгромила загін австрійських рицарів в околицях міст Штаатц та Лаа. Вирішальна битва відбулася через два тижні -- 12 липня 1260 року під Кресенбрунном (Ґроссенбрюном), між Гайнбурґом і Мархеґґом, після того, як головні сили Бели IV перейшли на західний берег Морави. Дуже короткі повідомлення про битву збереглися у багатьох джерелах, але інформацію про участь у ній русинів та згадку про їхніх воєначальників подають тільки окремі документи. Битва закінчилася нищівною поразкою сил Бели IV. Можемо припустити, що це стосувалося і руських підрозділів. Нічого не відомо про втрати, яких зазнали учасники цієї баталії. Але, враховуючи те, що Данило згодом приєднався до прибічників угорського молодшого короля Стефана, котрий палав бажанням помститися чехам, можна припустити, що втрати русинів під Кресенбрунном були значними.
Варто звернути увагу на ще одну справу, яку в своєму листі до папи римського підняв король Пшемисл Оттокар ІІ. Ця тема не обмежується лише цим документом. Йдеться про участь татар у битві під Кресенбрунном. Це питання викликає певні сумніви, адже в тому ж посланні правитель Чехії зазначав Апостольському отцеві, що основною причиною для завершення конфлікту з Белою IV стало занепокоєння щодо можливого ослаблення Угорщини, що могло б відкрити дорогу татарам до Чеського королівства. Можливо, згадка про цей мотив має риторичний характер. Включення кочівників, які викликали страх у Європі, до списку переможених супротивників короля підкреслює значущість перемоги Пшемислава. Отже, згадка про татар частково може бути риторичним прийомом. Проте це не означає, що можна сумніватися в їхній участі в битві. На нашу думку, згадка про татар могла виникнути через неправильне тлумачення зовнішнього вигляду загонів Романовичів, які мали озброєння, схоже на монгольське. Історичні джерела підтверджують, що Галицько-Волинська Русь прийняла подібне озброєння.
Участь короля Руси у угорсько-чеському конфлікті 1260 року закінчилася для нього значною поразкою. Це розчарування, очевидно, було таким глибоким, що він вирішив не брати участі в мирних переговорах, що відбулися у Відні 31 березня 1261 року. Крім того, він не відвідав весілля Пшемисла Оттокара ІІ з Кунеґундою, донькою Ростислава Михайловича (онуки Бели IV), яке відбулося 25 жовтня 1261 року у Братиславі.
Поки Данило разом із синами боровся з чехами, з північних територій надходили тривожні звістки. Відносини між Орденом та балтійськими народами зазнали змін, що виявилося на шкоду державі Романовичів. 13 липня 1260 року об'єднані сили пруссів та лівонців потерпіли поразку в битві з жмудинами біля озера Дурбе, що стало каталізатором масового повстання пруссів. Орден, ослаблений внутрішніми конфліктами, на деякий час відмовився від експансії, зосередившись на захисті вже зайнятих територій. Це дало змогу Литві, яка нещодавно змінила сторону у конфлікті з Руссю, активізувати свої військові дії в різних регіонах, зокрема проти Волині та Мазовії.
Можна лише уявити, які переживання охоплювали немолодого Данила, майже 60-річного, коли він спостерігав за численними труднощами, що обрушувалися на його державу. Політична структура, яку він створював з другої половини 40-х років XIII століття і яка тривалий час функціонувала успішно, почала давати збій. Перелік невдач, що спіткали Галицько-Волинську державу в останні роки, виявився вражаючим. Несподівана смерть його сина, втрата контролю над так званою Чорною Руссю, а також, можливо, над нещодавно приєднаними землями ятвягів, значне ослаблення ключових союзників (Угорщина після поразки від Чехії, а Малопольща внаслідок нападу Бурундая) — це лише частина тих труднощів, які навалилися на династію Романовичів. Із значними втратами повернулися руські війська з битви під Кресенбрунном, не кажучи вже про те, як Бурундай продемонстрував безсилий стан Галицько-Волинської Руси перед Ординцями.
Усе це передбачало невтішні майбутні події. Проте, на цьому труднощі не закінчилися.
З точки зору зовнішньої політики Данила, 1260 рік виявився трагічним. Союзна держава Романовичів, що охоплювала Малопольщу, зазнала жахливого спустошення від нападів монголів. І ще гірше — це сталося за підтримки руських військ. Найсильніший союзник Данила, угорський король Бела IV, також зазнав чергової поразки в конфлікті з Чехією. У той же час, скориставшись розгромом хрестоносців, які були ще одними союзниками Галицько-Волинської держави, король Литви Міндовг досяг апогею своєї влади на півночі.
