Нафтове ембарго: найбільша енергетична криза в історії людства - витоки та наслідки 20 грудня 2024 року

Епоха змін. Історія економічних криз усіх часів і народів

Автозаправка в штаті Орегон, закрита під час кризи. Фото: uk.wikipedia.org

Війна Судного дня як каталізатор для серйозної економічної депресії.

У 1970-х роках Джек Андерсон працював у невеличкій логістичній компанії в Техасі, США. Його основним завданням як водія вантажівки було своєчасне перевезення вантажів між штатами відповідно до графіка. До нафтового ембарго Джек мав стабільний дохід, який дозволяв йому утримувати сім'ю, платити за іпотеку та забезпечувати дітей навчанням. Але події 1973 року кардинально змінили його життя. З моменту введення нафтового ембарго ціни на бензин зросли майже вчетверо. Це стало серйозним ударом для Джека, адже його роботодавець не зміг підвищити зарплату, щоб покрити зростаючі витрати, і почав скорочувати кількість рейсів. Джеку доводилося годинами чекати в чергах на заправках у пошуках пального для вантажівки. Часто його рейси зривалися через неможливість знайти необхідну кількість бензину. З часом його компанія, не витримуючи фінансового тиску, оголосила про банкрутство. Джек опинився без роботи, зі значною іпотекою та двома дітьми, які навчалися в коледжі. Він знайшов нову роботу механіка в маленькій майстерні, яка спеціалізувалася на ремонті економічних японських автомобілів, що стали дуже популярними через низьке споживання пального. У той час, коли американські автомобілі витрачали багато пального і втрачали популярність, компактні японські моделі розліталися, як гарячі пиріжки. Джек швидко освоїв нові для американського ринку автомобілі, і попит на його послуги постійно зростав. Завдяки цьому він не лише зміг забезпечити сім'ю, а й згодом відкрив власну автомайстерню. Більшість американців швидко адаптувалися до нових умов і вже через кілька років подолали енергетичну кризу. Але що ж стало причиною цього? Чому нафтову кризу досі згадують як одну з найзначніших в історії? Виявляється, її корені сягають ще до 70-х років, як зазначає доцент кафедри бізнес-економіки та підприємництва Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана Віталій Паздрій.

"Повоєнна відбудова світової економіки 50-60-х років призвела до того, що економіка почала дуже бурхливо розвиватися. А розвиток економіки, безумовно, підтягує і використання енергоресурсів. На той час нафта була одним з головних постачальників виробництва для електроенергії, заправлення автомобілів, в хімічній промисловості та в інших галузях економіки. Тобто споживання нафти зростало, але основні експортери нафти (на той час, як правило, арабські країни) теж були цьому неймовірно раді, тому що кошти перетікали до них, і вони могли забезпечити базові потреби для самої країни. Тому всі були в цьому задоволені.

У чому полягало невдоволення? Дивно, але воно безпосередньо стосувалося ситуації на Близькому Сході. У той період вже існувала держава Ізраїль, яка вперше активно боролася за свою незалежність у 1949 році. Пізніше, в 1967 році, відбулася Шестиденна війна, що фактично дозволила Ізраїлю відновити контроль над Східним Єрусалимом, а також захопити значні території, включаючи Голанські висоти та повний контроль над Синайським півостровом. Це суттєво змінило баланс сил, оскільки багато арабських країн були незадоволені цими подіями і прагнули знищити нову державу. Однак, внаслідок цього, Ізраїль лише розширив свої кордони. Це напруження призвело до Війни Судного дня в жовтні 1973 року, коли Ізраїль виявився не зовсім готовим до конфлікту, але арабські країни, включаючи підтримку Радянського Союзу, розпочали атаку. Проте Ізраїль швидко адаптувався, змінив хід бойових дій і захопив ще більше територій. Це ще більше загострило ситуацію в арабському світі, оскільки США, як стратегічний союзник, надали Ізраїлю термінову підтримку, зокрема у вигляді зброї, а згодом до них приєдналися й європейські країни. Ізраїль вийшов переможцем у цій війні, але її наслідки мали серйозний вплив на політичні настрої та погляди арабського світу, зазначає Паздрій.

1973 рік був періодом напружених відносин у рамках глобальної холодної війни. У цей час набула популярності політика детант, що сприяла зниженню напруги між двома основними блоками: капіталістичним, очолюваним США, і соціалістичним, за яким стояв Радянський Союз. Це не могло не вплинути на світову політичну ситуацію, зазначає Ігор Тодоров, історик і професор кафедри міжнародних студій та суспільних комунікацій Ужгородського національного університету.

З середини 60-х років одним із важливих аспектів конфронтації між Заходом і Сходом став Близький Схід. Це стосувалося давнього конфлікту між Ізраїлем та навколишніми арабськими державами. Слід зазначити, що на початку формування Ізраїлю Радянський Союз підтримував саме цю країну, проте згодом його орієнтація змістилася на підтримку арабських країн. Ця зміна мала значні глобальні наслідки.

Вибір моменту для агресії арабських країн, зокрема Сирії та Єгипту, проти Ізраїлю не був випадковим — це був видатний день для ізраїльтян, а саме Судний День, коли заборонено будь-яку діяльність, навіть у аеропортах не проводяться звичні перевірки. Саме в цей день і почалася війна. Вона тривала недовго, проте Ізраїль зміг не лише відбити атаки, а й перейти в контрнаступ. Перемога Ізраїлю спонукала арабські країни і їхніх союзників до рішення відповісти Заходу, адже Захід активно підтримував Ізраїль. Сьогодні, з одного боку, є підтримка справедливої боротьби Ізраїлю за існування, однак водночас у країнах Євросоюзу і не лише спостерігається антиізраїльська позиція. У 1973 році, в контексті глобального протистояння між Радянським Союзом і Заходом, Радянський Союз активно підтримував арабські країни — не лише морально, але й військовими радниками та радянською зброєю. Таким чином, наслідки цієї війни призвели до рішення країн-експортерів нафти ввести енергетичне ембарго, що стало причиною глибокої енергетичної кризи у світі, — зазначає Тодоров.

"У 1970-х роках нафтові ресурси почали використовуватися як інструмент політичного впливу."

Ситуація на міжнародній політичній сцені швидко змінювалася. 6 жовтня 1973 року розпочалася війна Судного дня, а вже 17 жовтня ОПЕК, реагуючи на підтримку США та західних країн, оголосив про ембарго на постачання нафти. До цього моменту більшість людей навіть не чули про існування такої організації, як ОПЕК — картелю, сформованого країнами-експортерами нафти для контролю цін. Членами цього об'єднання ставали держави, економіка яких значною мірою залежала від доходів від експорту нафти. Сьогодні в ОПЕК входять 12 країн: Алжир, Ангола, Венесуела, Габон, Екваторіальна Гвінея, Ірак, Іран, Республіка Конго, Кувейт, Лівія, Нігерія, ОАЕ та Саудівська Аравія. Звичайно, півстоліття тому цей список був коротшим, але основна мета залишалася незмінною — забезпечення координації та уніфікації нафтової політики серед країн-учасниць для досягнення справедливих і стабільних цін на нафту на світовій арені. У той час, у 70-х роках, нафта стала також інструментом політичних маніпуляцій. 19 жовтня Саудівська Аравія наклала ембарго на постачання нафти до США, а в листопаді обмеження розширили на всі держави, що підтримували Ізраїль, зокрема Нідерланди, Португалію та Японію. Як зазначає доцент кафедри бізнес-економіки та підприємництва Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана Віталій Паздрій:

Ціна нафти колись комфортно перебувала на рівні 3 доларів, але згодом зросла до 12. У 70-х роках 12 доларів зовсім не можна порівняти з сучасним сприйняттям ціни в 12 доларів. Сьогодні ми звикли бачити вартість нафти на рівні 100-120 доларів та вище. У той час різке підвищення цін, що сталося менш ніж за два місяці, коли вартість нафти зросла майже в чотири рази, стало величезним ударом для економіки, торкнувшись усіх її секторів. Більшість держав ОПЕК (Організації країн-експортерів нафти) є мусульманськими, що також впливало на економічну поведінку інших країн. Ці країни узгоджували обсяги та квоти видобутку нафти, не конкуруючи одна з одною, а виступаючи як єдиний гравець на ринку, завдяки чому мали змогу впливати на ціни, фактично диктуючи їх.

До 1973 року ситуація в світі була стабільною: економічний розвиток йшов на ура, попит на нафту стрімко зростав, і всі отримували добрі прибутки. Але в цей момент на перший план вийшли не економічні фактори. Ембарго стало причиною зупинки експорту нафти, що, з одного боку, означало втрату фінансових надходжень, а з іншого — продовження роботи нафтових свердловин. Закрити їх одночасно було неможливо, адже процес видобутку не можна зупинити, як вимкнути світло. Це призводило до прямих фінансових збитків: компанії не отримували доходів, але мали витрати на обслуговування свердловин, оскільки працівники залишалися на місцях, а нафту потрібно було кудись дівати. Таким чином, ситуація ставала збитковою. Цей випадок продемонстрував, як політичні рішення можуть мати набагато більший вплив, ніж економічні. ОПЕК наочно показала, що незалежно від дружби між країнами, в певні моменти монополія здатна впливати не лише на приватних виробників, а й на великі компанії, а також на цілі держави та їх економіки, — зазначає експерт.

Перший вияв антизахідної спрямованості Глобального Півдня.

Нафтове ембарго стало складовою частиною більш широко заданої антизахідної стратегії арабських країн, метою якої було здійснення політичного тиску на Захід для отримання підтримки Ізраїлю. Енергетичні ресурси використовувалися як важіль впливу на міжнародні відносини. Основною метою цього кроку була досягнення економічної та політичної незалежності від західного впливу. Таким чином, події, що розгорнулися на світовій арені у 1973 році із запровадженням нафтового ембарго, на думку історика Ігоря Тодорова, стали першим виразом антизахідної позиції Глобального Півдня.

"Зараз цей термін доволі часто використовується. Він не дуже змістовно відповідає реаліям, бо насправді країни Глобального Півдня дуже різні. Але тим не менш деякі елементи консолідації присутні і тепер. А тоді, в 1973 році, на мій погляд, це було таким першим проявом. Зв'язок тут відстежувався дуже відверто. Дещо такий суб'єктивний момент, якраз тоді, в середині 70-х років, я закінчував навчання у загальноосвітній школі, але цікавився політикою, і тоді, спираючись на вплив радянської пропаганди, уважно слідкували за тими подіями і думали, що ось нарешті світовому імперіалізму колишні колоніальні країни завдають дуже суттєвого удару. Я не думаю, що це було якось напряму узгоджено з Радянським Союзом, але не виключаю такої можливості. Насправді, по факту, оця енергетична криза, головне, що різке зростання цін на енергоносії, передусім на нафту, призвело до збільшення прибутків Радянського Союзу. Це об'єктивно. Радянський Союз, звісно, не приєднувався до ембарго стосовно західних країн, але дуже швидко відчув реальну вигоду, яка тривала десь до кінця 80-х років. Радянський Союз реально збільшував видобуток нафти та газу, при чому користувався західними технологіями всупереч обмеженням Генеральної угоди про тарифи і торгівлю, яка висувала певний список на обмеження експорту в Радянський Союз. Тож деякі речі подвійного призначення, яким, можливо, було використання і у військовому секторі, потрапляли до Радянського Союзу. Саме завдяки тому, що Радянський Союз посів більш вагоме місце як енергетична країна, країна, яка є експортером енергоносіїв на фоні цього ембарго і такого дуже помітного зростання цін", -- пояснює історик.

"Вигоди Радянського Союзу були очевидними"

Радянський Союз отримав чимало переваг від цього глобального конфлікту, зокрема в економічному плані. Наприкінці 60-х років країна активно почала розробляти сибірські нафтові родовища, що дозволило їй суттєво збільшити експорт нафти. Цікаво, що одне з ключових родовищ знаходилося також на заході України. Про це розповідає доцент кафедри бізнес-економіки та підприємництва Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана Віталій Паздрій.

"Нафтовим родовищем були як не дивно, захід України, також Харківська та Полтавська області, безумовно, азербайджанська нафта, Баку, і Приволзький басейн. Але сибірські родовища дали практично необмежену кількість нафти, яку поставляли. Почали дуже активно будуватися і нафто-, і газопроводи, зокрема нафтопровід "Дружба". Країни Східної Європи на той час, враховуючи, що вони були частиною соцтабору, повністю стали залежними від дешевої радянської нафти. Але так само і ФРН було вигідно отримувати трубопровідну нафту, тому що це завжди дешевше, ніж, наприклад, возити її танкерами. І плюс, за рахунок просто елементарного зростання в 4 рази Радянський Союз дуже радикально збільшив доходи від експорту нафти, а також безумовно, розширився ринок збуту, тому що континентальна Європа почала теж радо напряму або, може, через посередників, але отримувати відносно недорогу радянську нафту.

Радянський Союз у свій час мав дуже сильні економічні проблеми кінця 60-х, коли соціалістична система тріщала повсюдно, тому що були дуже сильні перекоси в сторону важкої промисловості. Люди об'єктивно не отримували всього спектру харчових продуктів, особливо товарів побутового вжитку. Легка промисловість була точно не в пріоритеті, але за рахунок отримання великої кількості іноземної валюти можна було безперешкодно закупляти зерно, що відповідно тоді робилося за вигідними цінами, а також можна було підтримувати всередині різні соціальні програми. Другий момент, безумовно, це політичний вплив, тому що дійсно Радянський Союз побачив, що може впливати через країни Близького Сходу на ті чи інші процеси дуже відчутно.

З іншого боку, активізація торгівлі сприяла налагодженню відносин з адміністрацією США та іншими європейськими країнами, що призвело до потепління у відносинах у другій половині 70-х років. У цей період були підписані значні угоди, що стосувалися скорочення ядерної зброї. Однак з приходом Рейгана до влади в 80-х роках політична ситуація знову змінилася на жорстке протистояння між двома економічними блоками, як зазначає Паздрій.

Переваги Радянського Союзу в цій ситуації були очевидні. Через нафтовий дефіцит, викликаний ембарго, ціни на нафту підскочили вчетверо — з 3 до 12 доларів за барель. Це призвело до значного зростання доходів СРСР від експорту енергоресурсів, особливо до європейських країн. Радянський Союз став важливим постачальником нафти, що дозволило йому зміцнити свою економіку. Європейські держави, що шукали альтернативу арабському нафтовому постачанню, почали активніше закуповувати радянську нафту. Експортні контракти з країнами Західної Європи, зокрема з Федерацією Німеччини, виявилися особливо вигідними. Завдяки постачанню нафти СРСР отримав важливий важіль впливу на країни Західної Європи, які прагнули розширити різноманітність своїх енергетичних джерел. Водночас, СРСР активно підтримував арабські держави у їхній боротьбі проти Ізраїлю, постачаючи зброю та надаючи політичну підтримку. Це зміцнило відносини з ключовими арабськими країнами, такими як Єгипет, Сирія та Ірак. А як реагували країни ОПЕК на ці події і які були їхні сподівання? На ці питання відповідає професор кафедри міжнародних студій та суспільних комунікацій Ужгородського національного університету Ігор Тодоров:

"Ініціювавши політику обмежень чи заборони на експорт енергоносіїв до Сполучених Штатів, вони ж теж розраховували на певні власні, принаймні, політичні здобутки. І організація, про яку, мабуть, до 1973 року чули лише спеціалісти, стала дуже помітним загальносвітовим брендом. І я б сказав, що вплив ОПЕК на стан енергетичного ринку у світі збільшився. Тобто поступово, через координацію вони могли і можуть реально впливати на цінову політику на енергоносії у світі. Хоча країни ОПЕК не є такими, що забезпечують найпотужнішу питому вагу енергоносіїв у світовому експорті. Втім від їхньої позиції вплив на ринок енергоносіїв, передусім на нафту, є дуже важливим. Саме на 1973 рік, коли розпочалася ця політика, вони втратили, бо ті їхні поточні контракти перестали виконуватися, відповідно, припинилися надходження. Але, враховуючи, що ця криза призвела до дуже помітного зростання цін, то, я думаю, з часом всім країни ОПЕК, які долучилися до цього ембарго, все ж таки значною мірою компенсували собі втрати 1973-1974 років", -- каже історик.

Image source: federalreservehistory.org

70-ті: нафта і газ стають основним експортом СРСР

У 1970-х роках нафта і газ стали ключовими елементами експорту Радянського Союзу. За різними оцінками, їхня частка у валютних надходженнях від продажу сягала 40-60% загального експорту країни. Після 1973 року, завдяки стрімкому зростанню цін на нафту, доходи від енергетичних ресурсів значно зросли. Ця залежність від експортних доходів створила вразливість для СРСР в умовах можливих коливань цін на нафту. Отримані кошти використовувалися для фінансування соціальних програм, зокрема субсидій на продукти харчування та товари першої необхідності. Крім того, частина цих коштів йшла на покриття військових витрат, які займали значну частину бюджету. Віталій Паздрій, доцент кафедри бізнес-економіки та підприємництва Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, коментує цю ситуацію:

"Експорт значно зріс, і це стало суттєвим фактором. Цікаво, що ситуація в Російській Федерації демонструє схожі тенденції, адже доходи від нафти і газу також відіграють ключову роль. Якщо проаналізувати, то можна зрозуміти, що Радянський Союз не міг запропонувати світові нічого особливого. Його продукція виявлялася неконкурентоспроможною на світових ринках. У капіталістичному контексті СРСР серйозно відставав у технологічному розвитку. Військові технології, безумовно, були заборонені для експорту і могли продаватися лише обмеженій кількості дружніх країн, таких як деякі африканські держави. Туди надходила зброя, але натомість не отримувалося грошей, лише політична підтримка, що не приносило прибутку Радянському Союзу. Це було радше інструментом політичного впливу. Навпаки, СРСР часто інвестував гроші в країни, які приєднувалися до соціалістичного табору." – зазначає економіст.

"Енергетичний шок" в США і переорієнтація Європи

Після запровадження нафтового ембарго в 1973 році Європа та Сполучені Штати Америки опинилися у складній ситуації, що позначилася на економіці, енергетичній політиці, суспільстві та геополітичних відносинах. У США цю ситуацію і досі називають "енергетичним шоком". Там прості люди дуже сильно відчули наслідки ембарго у своєму повсякденному житті. На автозаправних станціях утворювалися довгі черги, а продаж бензину часто обмежували. Ціни на бензин значно зросли, викликаючи невдоволення серед населення. Різке підвищення цін на енергоносії спричинило інфляцію та зниження темпів економічного зростання. Промислові підприємства, залежні від дешевої енергії, стикнулися з кризою, що призвела до втрати робочих місць. Обмеження на використання пального вплинули на повсякденне життя громадян: скорочення поїздок, економія енергії вдома. А підвищення цін на бензин змусило споживачів шукати економічніші автомобілі. Розповідає історик, професор кафедри міжнародних студій та суспільних комунікацій Ужгородського національного університету Ігор Тодоров:

"І в Сполучених Штатах, і в Європі одразу відчувалися дуже помітні негативні явища, пов'язані зі зростанням цін на бензин передусім. В Сполучених Штатах з цією ситуацією справилися більш просто, бо в Сполучених Штатах свій потенціал видобутку нафти, і значна частина цих місць була законсервована. В результаті цієї енергетичної кризи Сполучені Штати розконсервували свої давнішні ресурси і певною мірою вийшли більш-менш без суттєвих втрат. У Європі ситуація була гірша, але це призвело також до певних переорієнтацій в зовнішньоекономічній сфері. Ці переорієнтації виявилися дуже корисними для Радянського Союзу", -- каже Тодоров.

"Люди насолоджувалися щастям, але в один момент це стало для них недоступним."

У період нафтової кризи 1973 року в США було впроваджено ряд заходів, спрямованих на зменшення споживання пального. Однією з найзначніших ініціатив стала акція "день без автомобіля", яка мала на меті спонукати населення користуватися громадським транспортом, велосипедами або пересуватися пішки. Це було спробою знизити споживання бензину та продемонструвати прихильність до енергозбереження. Ініціатива охопила як урбаністичні, так і сільські території. У містах, таких як Нью-Йорк і Сан-Франциско, дні без автомобілів супроводжувалися активною пропагандою використання громадського транспорту. За оцінками, такі дії суттєво зменшували споживання бензину, хоч і лише на короткий час. Після цієї енергетичної кризи уряд розпочав активніше інвестувати в розвиток громадського транспорту, щоб зменшити залежність населення від автомобілів. Ініціатива "день без автомобіля" стала стимулом для подібних рухів у майбутньому, в тому числі для сучасних міжнародних "днів без автомобілів", які проводяться у багатьох містах світу. За словами Віталія Паздрія, доцента кафедри бізнес-економіки та підприємництва Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, для американців це стало справжнім шоком.

Оскільки одночасно піднялися ціни на нафтопродукти, на бензин, фактично зупинилися автомобілі. Були кілометрові черги до бензоколонок. Сполучені Штати кінця 60-х-початку 70-х - це максимально бурхливий розвиток всього. Люди зажили щасливо. Це перше покоління, яке не знало війн, яке жило в достатку, було абсолютно вільне у своїх поглядах, традиціях, можливостях. На родину часом було по 3-4 автомобілі, а ще власне житло. Люди жили -- і в одну мить вони цього не змогли собі дозволити. Тому що не тільки через те, що були високі ціни на бензоколонках, це насправді дуже мілко. А саме через те, що різко зросли витрати на виробництво всіх основних товарів і послуг. Тому що нафта на той час була основним виробником електроенергії і взагалі енергії для всього: чи безпосередньо беручи участь в виробничих ланках, чи вже побіжно як джерело електрики. Відтак почали зростати природні інфляційні ціни. При цьому частина галузей була неконкурентноспроможна і закривалася, тобто почало зростати безробіття. І тут традиційна державницька модель була неспроможна відповісти на ці виклики, тому що чим більше ми будемо витрачати на підтримку чи по безробіттю, чи якимось чином гасити ціни, це значить, що зростають державні витрати. А тоді що треба робити? Друкувати більше грошей. А друк більше грошей спричиняє ще більше зростання інфляції. Тобто ми тим самим фактично отримуємо інфляцію, коли одночасно зі зростанням грошової маси, з зростанням витрат в економіці зростають ціни, при цьому через скорочення виробництва, через скорочення економіки зростає безробіття. І взагалі друга половина 70-х років була однією з найстрашніших в США, тому що це одночасно підштовхнуло до радикалізації, до зростання кримінальних явищ, до збідніння населення. І, в принципі, нафтова криза є меншою в масштабах, але дійсно нагадувала Велику депресію. І до цього часу цікаво було дивитися деякі коментарі, що 70-ті роки -- це як в нас 90-ті. З усією цією емоційною картинкою, і це певною мірою був страх. Але, з іншого боку, це змусило переглянути наявні економічні політики та підходи", -- розповідає Паздрій.

Фото: bigbro.com.ua

Криза, яка перевернула світову економіку догори дриґом

Нафтова криза зачепила всю капіталістичну економіку, не лише Сполучені Штати Америки. Ринкова економіка першою відчула на собі наслідки запровадженого ембарго - просіла торгівля, зросла вартість енергоносіїв. Тоді Чиказька школа економіки запропонувала вихід з ситуації - продовжує економіст Віталій Паздрій.

"Чиказька школа економіки, очолювана Фрідманом, запровадила концепцію неолібералізму, що включала монетарну теорію. Сьогодні ці ідеї здаються очевидними, але в той час вони не були такими. Вони прагнули повернутися до ринкової економіки, де приватна ініціатива займає ключове місце. Особливо це стало помітним у 80-х роках. У Великій Британії це виявилося дуже явно, адже там існував великий державний сектор, і почалася масова приватизація. Це супроводжувалося різким скороченням державних витрат, приватизацією соціальної сфери та регулюванням грошової маси через ставки Федеральної резервної системи. Вплив здійснювався через банківські відсотки, а також через цілеспрямоване вливання або вилучення капіталу, що мало значний ефект. Ринок функціонує найефективніше без державного втручання, фактично повертаючись до основоположних ідей Адама Сміта та Девіда Рікардо," -- зазначає економіст.

Отже, саме нафтове ембарго та нафтова криза суттєво змінили роль держави, водночас сприяючи відродженню приватної ініціативи, котра в той час почала набирати обертів. В цілому, це одна з небагатьох криз, що змогла докорінно змінити світову економіку.

"Капіталізм зміг перестроїтися, переновитися. Знадобився певний час. Радянське суспільство дуже "тащилося" від цього. Якщо почитати пресу, то вони насолоджувалися з цих кримінальних епізодів, бідності і що Америка загниваюча. Вони зловтішалися. Але це зловтішання тривало до 7 років. В 70-х роках все знову дуже яскраво вибухнуло. Соціалістична економіка не змогла знайти відповіді. Ані до цього, ані після цього. Вони просто підсіли на нафтову голку. А коли нафтові доходи скоротились, то "bye-bye". З іншої сторони, криза нафти підштовхнула до розвитку нафтовидобутку в самих США. Були розконсервовані родовища і почалися інвестиції в нові способи видобутку і пошуку нафти. Стало вигідно видобувати нафту з таких великих глибин. І це стало не відразу, але фактично вирівнюванням ситуації в економіці", -- каже Віталій Паздрій.

МВФ і Світовий банк як глобальні стабілізатори

Яку функцію виконували міжнародні організації, зокрема Міжнародний валютний фонд і Світовий банк, у боротьбі з кризою? У 70-х роках ці установи зіграли вирішальну роль у запобіганні глобальному економічному колапсу, що дозволило уникнути серйозних наслідків нафтової економічної кризи, які могли б зрівнятися з жахливими наслідками Великої депресії 1929 року. Економіст Віталій Паздрій пояснює:

"Міжнародний валютний фонд та Світовий банк надали фінансову підтримку для стабілізації економічної ситуації. Коли країна зіткнулася з дефіцитом коштів, ці кредити дозволили уникнути надмірного друку грошей, що могло б призвести до інфляції. Таким чином, ці установи фактично виконали роль глобальних стабілізаторів. Подібні міжнародні механізми не слід вважати чимось негативним; вони можуть позитивно впливати на економіку та сприяти її вирівнюванню. Це дійсно корисно, коли існує така надбудова," - зазначає він.

"Європа не вчилася на помилках, покладаючись на відносно недорогі енергетичні постачання з Радянського Союзу, а згодом і з Росії."

Які висновки зробило людство після подолання наслідків енергетичної кризи 70-х років? Щонайперше, змінилися стратегічні підходи до створення резервів нафти. Передусім це зробили на національному рівні країни, що зазнали найбільших економічних втрат. Говорить історик Ігор Тодоров:

Зі збільшенням серйозності до диверсифікації постачань ресурсів та формування резервів на випадок повторення криз, Сполучені Штати активізували видобуток нафти, розконсервувавши значну частину своїх родовищ, які тривалий час не використовувалися. Очевидно, що уроки тієї епохи були враховані, але вже з кінця 70-х та у 80-х роках спостерігається переорієнтація на Радянський Союз, а потім і на його наступника — Росію. Це свідчить про те, що не всі висновки з енергетичної кризи 1973 року були сприйняті належним чином. Хоча спочатку можна було говорити про певну диференціацію, згодом європейська економіка значною мірою залишалася залежною від відносно дешевих енергоресурсів Радянського Союзу та Росії, — зазначає історик.

Енергетична криза 1970-х була першою кризою, яка продемонструвала залежність країн від первинних енергоресурсів. До Радянського Союзу гроші лилися рікою. І наслідки цього, певною мірою, ми відчуваємо і сьогодні, адже частина військового потенціалу, який був тоді створений за гроші від експорту нафти, нині спрямований проти нас на фронті. Міркує економіст Віталій Паздрій:

"Накопичували, розвивали воєнну промисловість всюди. Але питання, як це використовувалося. Коли в тебе відбуваються приватні воєнні кампанії, все одно є мультиплікативний ефект. Тобто гроші все одно втікають і далі йдуть в економіку. В Радянському Союзі вийшло, що ми накопичили величезні арсенали зброї, яка нікому була не потрібна. Тобто державна економіка державним підприємствам дала гроші на те, щоб ми виробили в державному секторі ці танки, які пішли на державні склади і потім були законсервовані державою. Тож замість того, щоб витратити на розвиток людей, пішло в метал. Безумовно, цей метал пішов під час Афганської війни. Тому що якщо ти бачиш, що в тебе є чим воювати, то чому б ні. Крім того, об'єктивно в той час в партійних керівників явно закрутилися в голові. Афганська війна сильно похитнула позиції Радянського Союзу як єдиної сильної держави. Гроші, ти багатий, ти можеш собі зіграти. І можна собі почати маленьку "побєдоносну" війну. А тут якийсь є Афганістан під боком. Чому би це не зробити й почати тиснути на союзника США Пакистан і взагалі на той регіон. Крім того, вже відбулася іранська революція -- теж один з прямих наслідків цієї кризи. Вийшло, що зіграли проти себе, плюс багато було зброї. Безумовно, ця вся зброя зараз вбиває нас також, тому що ці всі арсенали зараз розконсервовуються, які придатні, і йдуть теж на фронт. Але в цілому політика РФ була дуже подібна до політики Радянського Союзу. Тобто, що кінець 70-х-початок 80-х, що 2000-ні роки, теж коли в 2000-х дуже сильно зросли ціни на нафту, і це ж все затуманило голову для Росії. Спочатку це стало шляхом того, що Росія дуже швидко вийшла з економіки, з проблемних 90-х. Це не через те, що був такий ефективний Путін. Так, ця персона пообіцяла, що вони покриють всі борги. І вони дійсно виплатили, що МВФ, що Світовому банку все, що були винні, плюс почали заощаджувати. Але була зроблена та сама помилка, що було вкладено не в людей, не в соціальну сферу, не в освіту, не в технології, не в інженерію, а почали вкладатися в воєнні технології, в воєнну промисловість. Мовляв "давайте ми знову побрязкаємо зубами". Але це теж нічим добрим не закінчилось, тому що фактично РФ втратила шанс дійсно стати великою країною. Тому що якби ті всі гроші були направлені в розвиток людського капіталу, я б не впевнений, де б ми зараз були. Тоді, на жаль, РФ була б великою. Але зараз ми втрачаємо людські життя", -- каже Паздрій.

Нафтове ембарго 1973 року стало вирішальним етапом у формуванні енергетичної політики США та європейських країн. Це подія викликала значні економічні та соціальні потрясіння, але водночас спонукала до трансформацій у галузі енергетики, зокрема до активного розвитку альтернативних джерел енергії та зменшення залежності від імпортованої нафти. У той час Радянський Союз отримав суттєві фінансові надходження завдяки зростанню цін на нафту та збільшенню обсягів експорту. Проте, через неефективне управління та відмову від розвитку інших економічних секторів, які могли б сприяти бюджету соціалістичної держави, у 80-х роках це стало критичним для СРСР.