Мюнхен-2026 без ілюзій: Європа без США, Трамп без підтримки союзників, а Україна без стратегії перемоги. Інтерв'ю з Шамшуром.
Мюнхенська конференція з безпеки 2026 року стала не просто черговим дипломатичним заходом, а справжнім відображенням реалій, з якими стикається Захід. Офіційно, її порядок денний виглядав стандартно: питання європейської оборони, трансатлантичних партнерств, підтримка України. Проте за цими трьома аспектами ховалася одна спільна стурбованість - руйнування усталеної архітектури безпеки, яка сформувалася після холодної війни. І хоча цьогорічний наратив був м’якшим у порівнянні з попередніми зустрічами, політичний вплив виявився значно більш глибоким.
Риторика Вашингтона вже не лунала як рік тому, коли віцепрезидент США Джей Ді Венс фактично читав Європі лекцію про її слабкість. Держсекретар Марко Рубіо говорив про спільну долю союзників і необхідність оновлення Альянсу. Але за примирливими формулюваннями проступала нова реальність: Америка Дональда Трампа хоче партнерства на власних умовах. Не розриву - але й не рівності. Не виходу з НАТО - але й не безумовного захисту. Відчувалося головне: довіра між берегами Атлантики більше не є аксіомою.
Якщо Україна прагне досягти перемоги, то хто візьме на себе відповідальність за її забезпечення? Чи здатна Європа самостійно довести Росію до поразки, враховуючи, що США відступили на другий план? Чи готова Європа не лише говорити про це, а й активно діяти, поки Вашингтон не повернеться до попередньої політики? Чи готова Європа запроваджувати блокаду для російського тіньового флоту, постачати далекобійні ракети та розвивати власну оборонну промисловість? На ці питання конференція так і не надала чітких відповідей.
Своїми думками щодо цього й інших питань в ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA поділився дипломат, надзвичайний і повноважний посол України в США та Франції Олег Шамшур.
- Цього разу конференція з безпеки зосередилась на трьох темах: безпека Європи, "перезавантаження" США - ЄС і підтримка України у війні з Росією. Почнемо з України. Вкотре пролунала теза: Україна має перемогти, Росія - програти. Але як саме? Фрідріх Мерц вказує очевидне: Москва не готова до миру, війна завершиться лише з її військово-економічним виснаженням. Чи робить Європа достатньо, аби цей процес дійсно відбувався у необхідних масштабах?
- З того, що ми почули і прочитали про конференцію та виступи, позиція Мерца виглядає найбільш реалістичною. Він має рацію: поки Росія не буде виснажена - принаймні близька до військової, економічної та політичної поразки, - вона не піде на реалістичні переговори. І про жодну, навіть відносну, перемогу України й партнерів говорити не доводиться. Однак у питанні, як саме виснажити Росію і що для цього готова зробити Європа, чіткої відповіді ми не почули. Навіть у найбільш притомних лідерів, які розуміють масштаб загрози, таких як Мерц, поки що не видно радикальних кроків, які б відповідали критичності ситуації.
Отже, якщо проаналізувати обсяги підтримки для України, можна відзначити, що Німеччина разом із Нідерландами та Данією займають провідні позиції. Проте важливо, щоб Європейський Союз виробив єдину та скоординовану політику. Найголовніше, щоб механізми допомоги функціонували безперебійно, адже ми вже стали свідками невдач під час атак на українську енергетичну інфраструктуру. Тобто, хоча заяви звучать правильно, Європа повинна вирішити свою хронічну проблему – надмірну кількість обговорень та недостатню кількість дій. Сподіватися на те, що ситуацію виправить допомога з боку США, вже не варто.
- Так, Америка фактично відійшла від активної участі у допомозі. Європейці ж кажуть: треба довести Росію до стану, коли вона сама попросить миру. Отже, доводити РФ до краху доведеться європейцям. Чи готова Європа до цього? Наприклад, до блокування тіньового флоту на Балтиці чи передачі Україні ракет Taurus, хоча б і в обмеженому варіанті? Чи вона чекатиме, коли Америка "прийде до тями" після Трампа?
Не існує єдиного вирішення цього питання. Частина Європи демонструє готовність до дій на ментальному рівні. Зокрема, це стосується Великої Британії та Франції, принаймні в контексті їхніх заяв. Проте варто зазначити, що між правильними висловлюваннями та реальними діями лежить значна прірва.
Розрахунок на проміжні вибори у США теж відносний. Навіть якщо республіканці втратять більшість у якійсь палаті, це більше вплине на внутрішню політику США. Зовнішня політика значною мірою залежить від президента. Конгрес може впливати через бюджет чи санкційні законопроєкти, наприклад ініціативи Ліндсі Грема та Річарда Блюменталя, але ключові рішення все одно за Білим домом.
Європа повинна усвідомити: НАТО все більше стає європейською структурою. Незважаючи на запевнення, які надає Рубіо, Європі варто покладатися в першу чергу на свої власні сили. Це особливо актуально в контексті підтримки України. Альтернативи збільшенню європейської допомоги просто не існує. Хоча Європа не зможе повністю компенсувати ті прогалини, які залишила політика Трампа, вона зобов'язана зробити все можливе. І це важливо не лише для України, але й для самої Європи. Адже якщо через 3-5 років Росія знову вирішить здійснити агресію, стратегічна ситуація може змінитися кардинально. Тому дивно, що, попри численні обговорення, ми спостерігаємо замало конкретних дій.
Голова Мюнхенської конференції Вольфганг Ішингер прямо звернувся до європейських лідерів із запитанням: які конкретні дії ви готові вжити, щоб Європейський Союз став впливовим гравцем на міжнародній арені? Він фактично підкреслив думку Мерца: економіка ЄС у десять разів перевищує російську, проте Європа не демонструє тієї ж сили, що й Росія. Як можна змінити цю ситуацію? Чи існує відповіді на це питання?
Що робити - загалом зрозуміло. Частина ініціатив Європейського Союзу вже рухається в правильному напрямку. Найголовніше на тепер - суттєво збільшити обсяги виробництва в європейському оборонному секторі та правильно визначити пріоритети. Парадокс полягає в тому, що європейські оборонні компанії є одними з найпотужніших у світі, проте часто виконують старі контракти з країнами за межами Європи, в той час як потреби України та самої Європи лише зростають. Цю ситуацію необхідно буде виправити через політичні рішення.
Європі слід усвідомити, що епоха безтурботного існування в "комфортних умовах" держави добробуту завершилася. Необхідні економічні поступки, і цю ситуацію потрібно відверто обговорювати з населенням. У Франції вже ведуться ці розмови, але спільна думка поки залишається неусталеною.
І ще - санкції. Європа часто критикує США за недостатню жорсткість, але сама купувала російські енергоносії рекордними обсягами. Треба припинити імітацію боротьби з тіньовим флотом і реально блокувати схеми обходу санкцій. Це боляче, але необхідно. Отже, ми знову впираємося в замкнене коло: правильні заяви - і слабка реалізація. Потрібна синхронізація слів і дій. Бо інакше хтось у Європі й далі сподіватиметься, що "воно якось саме розсмокчеться". Але після заяв Рубіо очевидно: у питаннях безпеки Європа може розраховувати насамперед на себе. Хіба що ядерна парасолька США поки що залишається, але це вже окрема історія.
Ішингер також звернувся до керівництва Китаю з питанням: чи готовий Китай вжити заходів для того, щоб примусити Росію зупинити свою агресію? Чи існує можливість розірвати це безвихідне коло?
Якщо розглядати Китай з прагматичної точки зору, то його дії завжди зорієнтовані на задоволення власних інтересів. Для того щоб Китай активніше втручався у конфлікт між Росією та Україною або змусив Росію припинити війну, це має бути в його інтересах. На мою думку, таких інтересів наразі не спостерігається. Політично Китаю вигідно, щоб війна тривала: поки ситуація залишається такою, як є, це продовжує відволікати увагу Сполучених Штатів і європейських країн, хоча й меншою мірою, але все ж. Це виснажує стратегічних конкурентів Китаю, що є вигідним для Пекіна. Додатково, така ситуація зміцнює залежність Росії від Китаю, який продовжує отримувати від неї ресурси, зокрема енергетичні. З Росією, що знаходиться в ослабленому стані, Китаю легше вести переговори і диктувати свої умови.
Є ще один важливий аспект, про який міністр закордонних справ Китаю неодноразово наголошував: Китай не може дозволити собі поразку Росії в цій війні. Тому сподівання на те, що Китай зможе якось вплинути на Москву, щоб примусити її зупинити конфлікт, на мою думку, є абсолютно безпідставними. На сьогоднішній день ми спостерігаємо закупівлі, підтримку та різні оцінки: раніше американські аналітики стверджували, що 90% фінансування війни забезпечується Китаєм, а тепер ця цифра знизилася до 60-70%. У будь-якому випадку, це суттєва частка, без якої Росія не змогла б продовжувати свою війну проти України.
Тепер давайте поговоримо про виступ державного секретаря США Марко Рубіо. Європейські країни з насторогою очікували його прибуття, з огляду на минулорічні висловлювання Джей Ді Венса. Проте цього разу його слова звучали м’якше: він підкреслив важливість союзництва і зазначив, що ми є частиною Європи. Однак, він також наголосив на необхідності підтримувати політику Трампа, або ж вирішувати свої проблеми самостійно. Таким чином, ми спостерігаємо той же тиск, але в більш дипломатичній формі?
- Так, фактично нічого для Європи у взаємовідносинах кардинально не змінилося після цього виступу Рубіо. Це ті ж самі трампівські ідеї в більш дипломатичній упаковці. Європейці почули те, що хотіли почути, але нічого принципово нового не пролунало. Мені не зовсім зрозуміло, чому тон промови Рубіо делегати в залі зустріли з полегшенням, адже держсекретар чітко дав зрозуміти, що США не змінюють свого фундаментального підходу. Рубіо пропонував не партнерство на рівних, а альянс, в основному сформульований у термінах Дональда Трампа. Європейці, очевидно, настільки деморалізовані й залякані, та все-таки не готові до тих дій, про які ми говорили, й усе ще розраховують на Сполучені Штати.
У стратегічних документах США основними пріоритетами визначено Західну півкулю, потім Індо-Тихоокеанський регіон, а Європа займає останнє місце. Це свідчить про продовження фактичного процесу "деєвропеїзації" американської зовнішньої політики. Президент Трамп намагається адаптувати світ до принципу America First. Якщо Європа не знайде адекватних відповідей на ці виклики, це може призвести до зміцнення позицій Росії та Китаю, а також змусити американських союзників шукати баланс між Вашингтоном і Пекіном. Значних змін у зовнішній політиці не сталося; лише змінилася риторика, яка може бути швидко спростована одним висловлюванням президента через кілька днів чи тижнів. Сьогоднішня реальність така: багато обіцянок, але недостатньо рішучих кроків.
Чи не може бути, що зміна тону щодо Європи пов'язана з усвідомленням у Вашингтоні, що самостійно протистояти Пекіну стане складніше? Фрідріх Мерц чітко зазначив: американські амбіції на глобальне лідерство під загрозою, і незабаром Китай зможе змагатися на одному рівні. Тому й надходять сигнали про те, що НАТО залишається сильним, війська не будуть виводитися, ситуація виглядає стабільною або принаймні близькою до цього.
- Те, що стосується Китаю, мало б враховуватися і мало б вести до корекції курсу. Але чи є це реальним наміром - сумніваюся. Хоча б тому, що попри жорстку риторику Дональд Трамп усе одно намагається домовитися з Китаєм, а не воювати з ним. Якщо подивитися ширше, він хоче змінити саму парадигму світової політики: не суперництво великих держав, а домовленості між ними. Визнання сфер впливу. І в цьому сенсі він розраховує домовитися з Китаєм напряму - без посередників. От чому важлива фраза Рубіо: "Ми можемо це зробити самі". Це фактично сигнал: у нас достатньо сил діяти без вас. Хочете - приєднуйтесь. Це і є логіка. Можливо, зниження тону - це спосіб заохотити союзників приєднатися. Але це не партнерство. Це схема "я веду - ви йдете за мною".
Щодо пріоритетів, ви зазначили, що маєте сумніви стосовно стабільності НАТО та ймовірності зупинки процесу виведення військових?
Давайте розглянемо це об'єктивно. На мою думку, НАТО залишається незмінним елементом. Проте, важливо зазначити, що Європа повинна взяти на себе значну частину відповідальності за свою безпеку, окрім ядерного стримування. Нещодавно було заявлено, що різке скорочення американських військових сил не відбудеться. Існують навіть законодавчі обмеження, які заважають зменшити їх чисельність нижче певного рівня. Як Рубіо, так і інші політики намагаються заспокоїти союзників, і можливо, на даний момент це дійсно так. Але варто згадати ситуацію з Гренландією. Сам факт, що всередині НАТО обговорюється можливий конфлікт, є абсурдним і підриває довіру до п'ятої статті. Європейці повинні усвідомити: відповідальність за НАТО поступово лягає на їхні плечі. Для Трампа НАТО в першу чергу означає безпеку Європи, і саме європейці мають забезпечити її.
Як ви сприймаєте відповідь європейців? Урсула фон дер Ляєн обережно відреагувала на висловлювання Рубіо, зазначивши, що червоні лінії вже були перейдені, отже, довіра між сторонами втрата. Кір Стармер говорить про необхідність поглибленого співробітництва Великої Британії з Європою. Чи означає це, що європейці починають формувати власну систему безпеки?
- Передбачити політиків складно. Але після історії з Гренландією вони мають зрозуміти просту річ: шляху назад, до старого порядку, вже не буде. Навіть якщо у 2028-му переможе демократ і знову скаже "Америка повернулася". І Барак Обама, і Джо Байден теж натякали Європі: беріться за власну оборону. Просто Трамп грюкнув кулаком по столу. Хтось у Європі скаже: почекаймо, вітер у Вашингтоні зміниться. Але ті, хто реально думає про безпеку, розуміють: промова Рубіо не може заспокоювати, вже давно треба діяти самостійно, як би боляче не відбувався цей процес.
Що ви думаєте про концепцію європейського ядерного захисту? Франція ініціювала обговорення, і деякі країни висловили свою підтримку.
Я вважаю, що це питання необхідно вирішити. Якщо Європейський Союз дійсно прагне до стратегічної автономії, він повинен активно розвиватися, і, на жаль, ядерне стримування залишається важливим аспектом. Можна довго дискутувати про його ефективність, але факти свідчать про те, що ця стратегія все ще функціонує – ми це на прикладах відчули на власному досвіді. Особливо важливо зазначити, що є дві країни – Велика Британія та Франція, які, здається, готові обговорювати дану проблему і робити кроки до створення європейського оборонного "ядерного щита".
І, як на мене, є країна, яка потенційно цілком може стати ядерною державою, я цього не відкидаю, - це Німеччина. Тим більше, якщо все розвиватиметься так, як зараз окреслюється: з одного боку, послаблення позицій Еммануеля Макрона та Франції, а з іншого - якщо Фрідріху Мерцу вдасться владнати внутрішні політичні проблеми, і німецька економіка знову запрацює на повні оберти. Тоді Німеччина справді може перетворитися не лише на політичну, а й на військово-безпекову потугу. Тобто це абсолютно реалістичний сценарій, і, як на мене, він об'єктивно потрібний.
На Мюнхенській конференції було підписано угоду, яка дозволила Оттаві долучитися до ініціативи SAFE, що передбачає надання кредитів на озброєння на суму 150 мільярдів євро. Таким чином, Канада стала першою державою, що не є членом Європейського Союзу, яка взяла участь у цій програмі. Яке значення має цей крок?
- Канада не може замінити США за можливостями. Але сам факт підписання такого документа між ЄС та Канадою - симптом політики Трампа. Адже не тільки Європа, але й інші країни, зокрема й Канада, які вже не почуваються повністю захищеними, шукають нові союзи. І це сигнал американським політикам: якщо продовжувати руйнувати старі союзи, колишні партнери шукатимуть баланс - навіть із Китаєм. Те, що раніше видавалося парадоксом, стає реальністю.
