"Москва - не рідний брат". Як українці з Полтави та Харкова переходили до націоналізму.
Мій тато — справжній українець, а мама також. В їхньому родоводі є козацькі корені.
Для нас не має значення, адже ми всі є єдиною нацією.
Постійний представник Росії в ООН Небензя висловився на засіданні Ради Безпеки з нагоди четвертої річниці масштабного вторгнення в Україну.
Усі, хто мав допитливий розум і зайві 15 копійок, у революційний 1917 рік міг купити брошуру з розсекреченим таємним доносом Полтавського губернатора Багговута міністру внутрішніх справ Російської імперії Маклакову. У кляузі, написаній на початку 1914-го, йшлося про "сепаратистські настрої" та - хай як дивно це звучить тепер - про "зростання українського руху в Україні".
Головному поліціянту імперії губернатор пропонував план зміцнення того, що сьогодні відомо як "русскій мір". "Необхідно субсидіювати деякі газети у Києві, Харкові, Полтаві й Єкатеринославі з ціллю боротьби з українським рухом", - зазначав чиновник.
Темники, які були опубліковані у 1917 році на тлі революційних подій, відображають ті ж самі тенденції, що й сучасна політика Росії. Вони прагнуть довести спільність коренів великоросів і малоросів, стверджують, що термін "український народ" ніколи не існував, намагаються зформувати у молоді уявлення про єдину, неподільну Росію, пояснюючи слово "Україна" як "окраїна", та акцентують увагу на "економічних зв'язках" між малоросійськими та великоросійськими територіями.
Багговут також звертався до столиці імперії з такою думкою: "Слід очікувати (і бажано - УП) часті публікації в газетах, які отримують субсидії, що підкреслюють необхідність єдиної державної мови, якою є лише великоросійський діалект. Наголошується на багатстві російської мови та значенні сучасної малоросійської, яка є народною, але не має літературного розвитку та перспективи".
Полтавський губернатор пропонував брати на роботу в школи виключно великоросів. І застосовувати такий само принцип щодо інспекторів, директорів народних училищ і місцевого духовенства. А ще "встановити обов'язкові екскурсії учнів всіх навчальних закладів у якомога більшій кількості в Москву, Нижній Новгород та інші історичні місця Росії". "Тому що малороси мають про пам'ятки цих місцевостей вельми мізерні відомості, точніше жодних, - доповідав він. - Екскурсії зараз проводять у Київ, а про Москву не йдеться".
Донос Багговута 1914 року - красномовна, болісна реакція імперця на формування модерної, української політичної нації. Маючи за спиною досвід поміркованих українофілів, які боролися за свої права у федеративному руслі, нова, молода інтелігенція підросійської України все більше надихалася значно сміливішою ідеєю самостійництва.
Спираючись на публіцистику кінця XIX - початку XX століття й матеріали з книги Романа Коваля та Юрія Юзича "Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи", "Українська правда" розповідає про те, як Росія намагалася, але не змогла запобігти українській незалежності.
У 1888 році до медичного факультету Харківського університету вступив Іван Липа, родом з Керчі. Через три роки він стане одним із засновників таємної організації "Братство тарасівців" і згодом відбуде покарання у в'язниці терміном на тринадцять місяців. Проте перед цим його шлях перетнеться з істинними українцями, яких, як він тоді вважав, давно вже не існувало.
"Я не спішу встановлювати зв'язки з людьми," - згадував Липа. - "Тривалий час я залишався на самоті в Харкові, але наприкінці року (1888-го - УП) якось прогулювався з однокурсником, який працював лікарем. Він запитав мене: 'Ви малорос?' 'Так, малорос,' - відповів я. 'Тоді приходьте сьогодні ввечері за такою адресою, там збираються всі наші.'"
Після тієї підпільної зустрічі світ Липи вже не буде таким, як раніше. "На твори, як "Кобзар", я дивився, що це останнє українське слово, і чогось мені було дуже жаль, що тепер уже ніхто не знає української мови, - ділився він у споминах. - Історія українського народу, його повсякчасна боротьба за волю, за рівність мені здавалася як якась славна, чарівна казка, що закінчилась навіки, а народ десь зник".
На закритих зборах у Харкові Липа усвідомив, що українці все ще живуть і борються за своє. У 1891 році, спільно з іншими студентами, він заснував "Братство тарасівців". "Ми проголосили себе 'свідомими українцями'. Цей термін тоді був абсолютно новим," - згадував пізніше Іван Липа, який став міністром віросповідань УНР.
Тих, хто наприкінці XIX століття міг осягнути ідею справжнього самостійництва, було обмаль. Загальні настрої у Києві в ті часи журналіст і політик Сергій Шемет описував так:
"Виступи маленького гуртка тарасівців на велелюдних сходинах ріжноплеменного київського студентства робили враження якогось донкіхотства. Це були виступи людей якогось іншого світогляду, зовсім тоді не модного і масою студентства не визнаного. Загально визнані були ідеї всесвітнього соціялізму і всеросійської революції, які мали автоматично визволити й Україну. А тут раптом якийсь нечуваний сепаратизм, чудернацьке якесь самостійництво. Багатьом здавалося це все просто "желаніемъ пооригинальничать".
З програми "Братства тарасівців", яку під назвою "Profession de foi молодих українців" ("Символ віри для молодих українців") проголосили 1893 року в Харкові та опублікували у львівському журналі "Правда":
Україна знаходиться під тиском, але відповідно до законів людської психології, піднімає свій національний стяг. Ми, як діти нашої Батьківщини, як сини цього народу, ідентифікуємо себе як націоналісти, і перш за все прагнемо забезпечити нашому народу національну свободу. Незабаром Україна здобуде цю свободу (...). Якщо хтось вирішить дослідити український національний рух через історичні документи, він побачить, що питання національної ідентичності та боротьба за неї виникли відразу, як тільки Україна стала жертвою іноземних поневолювачів. А коли Богдан об'єднав український народ з Московією "як вільний до вільного, як рівний до рівного", то як народ, так і сам Богдан швидко усвідомили, що це була помилка, адже "Москва не є нашим братом".
Читайте також: "Ми не могли виграти війну, але чи наважиться історія осудити нас?". Як уродженець Донбасу підірвав Пушкіна і став міністром УНР
Внаслідок впливу Валуєвського циркуляру та Емського указу, українська інтелігенція Лівобережної України наприкінці XIX - на початку XX століть активно освоювала мистецтво підпільної діяльності.
Про те, як проходили "офіційні" культурницькі вечірки в Харкові, адвокат Петро Станіславський згадував: "За тодішніми адміністративними приписами на всіх виставах чи концертах обов'язково був присутній поліцай, в урядовій уніформі й головному уборі".
Для обговорення важливих політичних питань організовували таємні зустрічі. Дмитро Антонович, один із засновників Революційної української партії (РУП), згадував, як у 1900 році, на роковини Шевченка, в Полтаві зібралися 60 активістів. Серед них був семінарист Симон Петлюра, а також правник з Харкова, Микола Міхновський, якого вважають "батьком українського націоналізму", і який запам'ятався своєю надихаючою промовою.
"Слово "бомби" так і летіло з уст бесідника, - писав Антонович. - На царські укази не можна відповідати словами, а тільки бомбами" (...). "Бомби і бомби!". Це було на часі, й молоді слухачі слухали з палаючими очима й гарячим серцем".
На обличчі Олександра Русова, представника "Старої громади", раптом з'явилась тінь. "Чим частіше звучало слово 'бомба', тим сумніше ставало його вираження, - розповідав Антонович. - Коли Міхновський завершив свою промову, підкреслену захопленням молоді, Русов, звернувшись до свого сусіда Костя Мацієвича, з недовірливістю запитав: 'Хто це такий, артилерійський офіцер?'. Мацієвич, не одразу уловивши іронію, відповів: 'Це не офіцер, а адвокат з Харкова'. 'А чому ж він усе говорить про бомби?'"
"З сигарою в устах, у свойому кріслі-фотелі, пускаючи перед собою густий дим, спокійно викладав нам свої погляди щодо організації українського визвольного руху", - так описував Міхновського один із творців партії РУП Юрій Коллард.
За словами Колларда, "партія була заснована студентською молоддю, але сутність її сформував Міхновський" — "дикій шовініст", як його охарактеризувала імперська преса. У брошурі "Самостійна Україна", виданій у 1900 році в Галичині, він оголосив про боротьбу за "одну, єдину, нероздільну, вільну та незалежну Україну від Карпат до Кавказу".
Катерина Серебрякова-Антонович, дружина "рупівця" Дмитра Антоновича, в еміграції в США згадувала про вплив Міхновського: "Ще в Харкові ми, тодішня молодь, читали і знали його "Самостійну Україну", але тоді ще й мріяти не могли про здійснення того, що він там писав, що передбачав, і що потім після революції 1917 року здійснилося. І ми побачили, що неможливе стало можливим і найкращі наші мрії ніби здійснюються".
У 1900 році львівський журнал "Молода Україна", представляючи РУП, випустив "Відвертий лист до міністра Сипягіна". Автором цього листа став М. Міхновський, який висловив свій протест проти заборони використання української мови на пам'ятнику Котляревському, запланованому для встановлення в Полтаві.
Ви не зможете уявити, яке обурення охопило нас, коли ми дізналися про Вашу відповідь на звернення вірних полтавців. Але те, чого Ви так прагнули, вже сталося: ми відчули всю гіркоту тієї образи та зневаги, яку Ви заподіяли нашій нації. Наші батьки й діди мовчки витримали не лише заборону на освіту рідною мовою, а й заборону самої української мови. Вони передавали нам свій заповіт: "Терпіти, сподіватися і мовчати".
Завдяки Вам, шановний міністр (внутрішніх справ - УП), та подібним до Вас особам, наша стримана нація стала об'єктом зневаги у Європі, адже Ви схильні поважати лише силу, хоч і намагаєтеся обманювати світ на Гаазькій конференції, наче дотримуєтеся принципів права.
(...) Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути своє визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крови! А та кров, що поллється, впаде як народне прокляття на Вашу голову, пане міністер, і на голови всіх гнобителів нашої нації".
Ознайомтеся також: Перший емігрант. Українець, який втік від переслідувачів у 1865 році до США і відіграв важливу роль у придбанні Аляски.
Російський наратив "культура поза політикою" є лише реакцією на справжній стан речей - політика виникає з культури. Так само, як і "шістдесятники" часів СРСР, майбутні самостійники й націоналісти кінця XIX - початку XX століть приходили до політичних вимог через імперські заборони мови, культурних акцій, через спроби знищення української ідентичності.
Згадуючи Юрія Колларда, можна відзначити, що в кінці XIX століття учні реальної школи в Полтаві були змушені проводити українські читання в умовах підпілля. У 1894 році цей невеликий культурний гурток вирішив організувати коляду на Різдво. Молоді люди "подорожували українськими родинами як у Полтаві, так і за її межами".
Зіштовхуючись із спротивом системи, діячі на кшталт Колларда не обмежувалися лише традиційними колядками. Він згадує, що в 1897 році в Харкові була заснована студентська громада. Дмитро Антонович, який переїхав з Київського університету до Харківського, "визначив, що необхідно піднімати українство, проводити лекції з історії (...) і виводити українство з суто етнографічного контексту".
Антонович запропонував Колларду та його знайомому Олександру Коваленку приєднатися до організації. На той момент у Харкові налічувалося близько 4500 студентів, і приблизно половина з них мала українське походження. Тому, коли Коллард і Коваленко вирушили на збори, вони сподівалися зустріти велику кількість однолітків. Проте, прибути на вказану адресу, вони виявили лише Антоновича та ще двох осіб у приміщенні.
"Антонович відкрив "збори" й заявив, що більше нікого не буде, - розповідав в еміграції Юрій Коллард. - Обговорили деякі питання, постановили закласти конспіративно-політичний гурток під назвою "Харківська студентська громада". Після натхненних промов Антоновича ми вже справді уявляли себе "борцями за народ".
"Після завершення 'зборів' ми з Сашком Коваленком йшли додому, переповнені гордістю, - згадував Коллард. - Коли проходив повз поліцейського на розі Ветеринарної вулиці, подумав: 'Ось ти, наївний, стоїш тут і навіть не здогадуєшся, хто поруч з тобою!'. Так виникла організація, яка за короткий строк значно розширилася."
Громада створила свій драматичний гурток і хор. Давала аматорські вистави в Харкові, Богодухові, Охтирці, Люботині, Сумах і Білгороді. "Цей гурток, крім значення чисто культурно-просвітнього, замаскував перед жандармерією агітаційно-політичну діяльність", - писав Коллард.
З таємного звіту полтавського губернатора Багговута до міністра внутрішніх справ (1914 рік):
6 грудня 1913 року в Лохвиці під час загальних зборів Товариства Взаємодопомоги вчителів було одноголосно ухвалено резолюцію, що закликала до викладання в народних школах виключно українською мовою. На цьому засіданні інспектор народних училищ висловив протест проти даної пропозиції, але його слова не знайшли підтримки серед учасників (...). Вважаю, що приклад Лохвицького повіту матиме вплив і на сусідні регіони (...).
Таким чином через посередництво школи рух проявляється у прагненнях: 1) довести відмінність російської та української мови, а отже і народностей цих; 2) створити українську мову; 3) добитися створення української школи. Сільське духовенство в значній мірі також співчуває українському руху.
Полтавська духовна семінарія також відіграє важливу роль у поширенні подібних ідей. Однак, у цьому навчальному закладі існують серйозні проблеми з дисципліною: студенти часто проявляють велику вільність у своїй поведінці, ставляться до всього з іронією та грубістю, ніколи не вітають Губернатора на вулиці, намагаються проявити свою незалежність і активно підтримують українські ідеї між собою.
Ознайомтеся також з матеріалом: "Надайте їм підтримку. Їхні збройні сили змушені покладатися виключно на власні сили". Які були погляди на Україну в США століття тому?
Хто би не правив Росією - хай навіть найдемократичніші демократи - Україну там завжди сприйматимуть як колонію. До цієї простої думки, що була недосяжною для багатьох і з приходом революції 1917 року, і з розпадом СРСР, більше ста років тому дійшов на власному досвіді Микола Міхновський.
Один із представників українського руху, Василь Вовк, зазначав про 1900 рік: "Час, коли Харків страждав під тиском русифікації". Проте Міхновський не вагався спілкуватися українською мовою в будь-якому місці. Вовк пригадував, як під час антракту в партері театру зустрілися Христя Алчевська, донька харківського підприємця Олексія Алчевського, та юрист Міхновський. Вона була "в вечірній європейській сукні", а він "у елегантно зшитому фраку".
Обидва починають вести бесіду рідною мовою, а сусіди-росіяни уважно слухають, обмінюючись кумедними репліками: "Боже мій, чи справді можна обговорювати мистецтво чи літературу мовою простолюду? Чи чули ви про цю 'Приборкану гоструху' Шекспіра ('Приборкання норовливої' у перекладі Куліша - УП)? Ох, ох! Гоструха, та ще й приборкана! Не змушуйте Шекспірові кістки перевертатись у труні!"
Такі висловлювання чути не від яких-небудь неписьменних міщан, а від російської інтелігенції (...). Алчевська писала французькою мовою як рідною, добре знала німецьку і чимало перекладала з іноземних мов на українську".
У своїй кореспонденції з галичанином Миколою Угрином-Безгрішним Христя Алчевська порушила тему ставлення великоросів до малоросів, наводячи приклад вирізки з курського часопису за 18 січня 1909 року, яку вона включила до одного з листів. У цій журнальній замітці йшлося про засідання Курського земського зібрання, на якому обговорювали питання збору коштів на встановлення пам'ятника Тарасу Шевченку в Києві, ініційованого Полтавською управою.
Журналіст зафіксував думки учасників зустрічі:
"Н. Є. Марков. У пропозиції Полтавського земства виражена тенденція сепаратизма. Ми не маємо асигнувати на пам'ятники поетам невідомих племен. Жодного малоросійського народа я не визнаю.
Н.Н. Богданов. Я не можу визнати, що Шевченко - найвеличніший з народних поетів. Слово "найвеличніший" передбачає сепаратизм. Я його просто як поета поважаю, але рекомендую у субсидії відмовити.
Г.А. Шечков. Не треба кидати гроші на справу, яка пов'язана з прагненням до створення малоросійських республік".
Читайте також: Всім втекти з України не вдасться - історик Ігор Гирич про уроки революції 1917-1921, олігархів і метаморфози Скоропадського
30 серпня 1903 року (12 вересня за новим стилем) у Санкт-Петербурзі відзначали традиційне державне свято на честь Олександра Невського, що вважався "переможцем у битвах із західним світом" за імперською доктриною. У Полтаві в той день була чудова погода, яка гармонійно доповнювала урочисту атмосферу. Однак, радість мешканців міста була спровокована не лише вшануванням Невського, а й урочистим відкриттям пам'ятника видатному поетові Івану Котляревському.
Надавши дозвіл на встановлення монумента, влада, здається, не врахувала всі можливі ризики. Полтавського аристократа Котляревського, що жив у часи Катерини, чиновники розглядали лише як автора легковажних творів та представника малоросійської культури, яку він яскраво змалював у своїй "Енеїді". Однак відкриття пам'ятника обернулося справжньою політичною демонстрацією.
До Полтави завітали близько 150 делегатів. Увечері в театрі імені Гоголя відбудуться урочисті заходи під керівництвом міського голови Трегубова. Згідно зі словами Віктора Андрієвського, в переповненому залі "всюди звучала українська мова, чого раніше не було чути в цьому, здавалося б, 'російському місті'".
На сцену вийшла Ольга Андрієвська (у 1937 році, після кількох років у концтаборах, її розстріляють у Саратові). Коли донька православного священнослужителя почала озвучувати привітання від Чернігівського губернського земства, яке було написане українською мовою, Трегубов заборонив їй це робити.
Тоді на подіум вийшов Міхновський. Він мав зачитати привітання від харків'ян, але на знак протесту не став, віддавши міському голові порожній конверт під схвальний гул публіки й крики "Слава!".
"Наскільки мені відомо, немає жодного закону, що перешкоджав би українцю спілкуватися публічно рідною мовою, - зазначав Віктор Андрієвський, згадуючи слова Міхновського. - Прошу головуючого внести мою заяву до протоколу засідання Полтавської міської думи та надати мені копію, щоб я міг оскаржити рішення голови в Сенаті."
З того вечора в Полтаві до доносу губернатора Багговута міністру внутрішніх справ мине одинадцять років. Те, що спочатку сприймалося як лише поодинокі витівки "диких малоросійських шовіністів", перетвориться на реальну загрозу для існування імперії.
"Доношу Вашому Високопревосходительству, що рух цей стає небезпечним для Росії і в разі подальшого розвитку він, а особливо при війні з Австрією (розпочнеться за кілька місяців - УП), може принести нам чимало турбот, а можливо й тяжких хвилин", - закінчував своє таємне звернення Багговут.
Через три роки після цього доносу, ті, кого імперська еліта як боялася, так і недооцінювала, створять свою Українську Народну Республіку. Хоча вони будуть сперечатися та часто конфліктувати між собою, дотримуючи різних політичних поглядів, втратять довіру народу і скоїть серйозні помилки — на той момент вони зазнають поразки. Проте саме їхні дії закладуть підвалини для легітимації майбутньої незалежності.
Життя "самостійників" у періоді з кінця XIX до початку XX століття стане вічним свідченням спростування багатьох російських міфів. Воно також демонструє спотворену імперську логіку, яку в 2019 році знову проголосить "щирий українець" Небензя на одному з засідань Ради Безпеки ООН.
"Ми не заперечуємо українську мову, а навпаки, стоїмо на захисті російської, яку українська влада намагається викорінити жорстокими методами. І вже не варто згадувати, що це суперечить усім міжнародним конвенціям щодо захисту прав людини та основним правам."
