Колаборантами не стають від народження.
На 11-му році війни з Росією ми все ще шукаємо точки порозуміння та відповідальності за колабораційні дії. Чому?
Що означає колаборація і хто є колаборантом? Які існують межі відповідальності, і яким чином можна запобігти таким явищам? Чи всі, хто мав справу з агресором, зраджував або карав, отримали або отримають заслужене покарання?
Питання, які рідко піднімаються, проте на які повинна бути спільна відповідь, що вже протягом десяти років регулюється в усіх аспектах. Наразі існує лише одна стаття Кримінального кодексу — стаття 111. Вона була переглянута як у 2015 році, так і в 2022 році. Ця стаття стосується "Умисних дій, спрямованих на підтримку держави-агресора (пособництво), збройних угруповань і/або окупаційної адміністрації держави-агресора, вчинених громадянином України, іноземцем або особою без громадянства".
Проте навіть велика кількість справ не є доказом того, що всі винні отримують належне покарання, а також не свідчить про масштабність явища колабораціонізму, зазначає Микола Пашковський, кандидат юридичних наук. Водночас суспільство, громади та держава продовжують шукати відповіді на ці запитання. Цю ситуацію активно використовують окупанти.
Чи можна вважати всіх мешканців окупованих територій ждунами та колаборантами? Варто задуматися, чи справедливо ставити під сумнів наміри кожного рятувальника, вчителя, комунальника чи журналіста, які опинилися в окупації одразу після початку війни і не мали можливості втекти. Вони змушені виконувати свої обов'язки, працюючи на окупаційну владу, підтримуючи порядок і рятуючи людські життя. Чи дійсно їхня діяльність у таких умовах повинна каратися?
Це ті питання, які стоять на порядку денному вже 10 років і стосуються кожного з нас, а особливо тих, хто опинився за межами контролю української влади.
Досвід Другої світової та радянської системи переслідувань тих, хто пройшов пекло фашистської окупації та навіть не співпрацював з окупантами, досить травматичний. Радянська каральна система кримінально переслідувала всіх без розбору, хто опинявся поза межами дії її законів і навіть їхніх рідних та нащадків. Ще до 80-х років в анкетах був окремий пункт: чи були родичі на окупованій території, а позитивна відповідь на неї автоматично виключала багато опцій - від виїзду за кордон до отримання вищої освіти.
Але як нинішнє українське суспільство оцінює питання колаборації та відповідальності? Чи зменшується практика покарання всіх підряд? І яким чином колаборацію сприймають держава, суспільство та громади, які пережили окупацію?
Досвід, накопичений за десятиріччя російсько-української війни, демонструє, що ситуація є вкрай складною: від оцінок до заходів запобігання та притягнення до відповідальності тих, хто винен. Наприклад, рух "Чесно" веде власний реєстр, в якому зафіксовано 1557 прізвищ.
"Існує певна невизначеність щодо того, що саме вважається колабораційною діяльністю", - зазначає Мирослав Лаврінок, керівник аналітичного напрямку Української Гельсінської спілки з прав людини. Ставлення суспільства, правові норми та кримінальна політика щодо колабораціонізму значно різняться. Як ілюстрацію, експерт наводить освітню політику Росії в захоплених нею регіонах. Ця політика може потрапляти під дію статті 111-1 Кримінального кодексу України про колабораційні дії. Таким чином, всі працівники освітньої сфери на цих територіях можуть бути підпорядковані цій нормі. "Це становить серйозну загрозу для нашої єдності та згуртованості. Ми повинні пам'ятати, що мешканці окупованих територій є частиною нашого суспільства, і ми не можемо відмовитись ані від цих територій, ані від цих людей".
Ось приклад: нині Інна П., яка отримала звання "Заслуженої вчительки" ДНР, викладає російську мову в Маріуполі. У цьому постраждалому від російської агресії місті колишня вчителька української мови та літератури з тридцятирічним досвідом тепер надає інтерв'ю місцевим пропагандистським виданням, розповідаючи про "чудове" життя у своєму "затишному" рідному місці та виховання нового покоління росіян. Яка справжня мотивація цієї особи — вимушена чи щира? Чи понесуть вона та інші учасники "перевиховання" українських дітей відповідальність за колабораціонізм і коли це може статися?
Разом з тим, соціологічні опитування демонструють, що суспільна думка дуже неоднозначна у цьому випадку, і освітяни входять все ж до переліку професій, які підпадають під колабораційну діяльність. Складно не лише щодо розуміння меж цього поняття громадянським суспільством, громадами, які пройшли через окупацію і були визволені. Нелегко, бо часто очікування не відповідають реаліям. Є проблеми і щодо винесення справедливих вироків.
Юрист Микола Пашковський підкреслює, що питання оцінки різних форм взаємодії українських громадян з окупантами мали бути вирішені ще у 2014 році. "Державна політика охоплює не лише виявлення проблеми, а й шляхи її вирішення. На жаль, зараз ми спостерігаємо, що держава запропонувала лише кримінально-правовий підхід. При цьому абсолютно ігноруються ще два важливі аспекти державної політики: вплив і інтерес", - зазначає він.
Проте судові процеси тривають, і їхня кількість продовжує зростати. Як зауважує правозахисник Олександр Павліченко, що є виконавчим директором Української Гельсінської спілки з прав людини, з моменту початку повномасштабного вторгнення в Україні було відкрито понад 8900 кримінальних справ за статтею 111-1 Кримінального кодексу України, яка стосується колабораційної діяльності. "Справи, що потрапили під суд, охоплюють як очевидні випадки співпраці з ворогом, так і ситуації, коли межа між примусовою співпрацею і колаборацією є досить розмитою".
Альона Луньова, адвокаційна директорка Центру прав людини ZMINA, зазначає, що стаття 111, яка була введена в 2015 році, вже не відповідає сучасним викликам 2024 року. "Ця стаття була створена з метою запобігання співпраці. Її не планували застосовувати на практиці, про що відкрито заявляють депутати, які голосували за її прийняття. Вона була прийнята, щоб посіяти страх серед людей".
В цілому, якщо розглядати це питання в контексті суспільства, то за період російсько-української війни воно стало об'єктом глибокого аналізу. Дослідження показують, що ми маємо спільну позицію та в цілому позитивне ставлення до громадян, які проживають на окупованих територіях, хоча існують певні нюанси.
Юлія Тищенко, співзасновниця Національної платформи стійкості та згуртованості пояснює: "У нас влітку було опитування. Маємо доволі високий ступінь готовності співпрацювати з громадянами, які мешкають на окупованих територіях. Якщо йдеться про Крим: 19% опитаних повністю готові до співпраці із такими людьми, 30% скоріше готові.
Щодо "новоокупованих" регіонів, зокрема частин Херсонської, Запорізької, Луганської та Донецької областей, слід зазначити, що готовність до співпраці з нашими громадянами є вражаючою. 38% людей повністю налаштовані на співпрацю, а ще 43% виявили готовність до більшої взаємодії — це більше ніж 80% загального числа опитаних. Таким чином, можна стверджувати, що немає жодних суттєвих упереджень чи побоювань. Також відзначимо, що нетолерантність у цьому контексті не спостерігається.
Щодо частин Донецької і Луганської областей, які під окупацією десятий рік, ситуація набагато складніша, показники готовності до спільних дій із мешканцями цих територій падає - лише 7% повністю готові приймати їх до спільного соціального життя, 16% скоріше готові.
Юридично отримання паспорта та гумдопомоги з країни-агресорки не є кримінально переслідуваними. Але чуючи голоси, наприклад, з Донеччини, засвідчую, що люди часто бояться повернення української влади з огляду на ймовірне "переслідування" всіх, хто живе тут 10 років під ворожою владою. Особливо вперто транслюють ці страхи пенсіонери, які виживають лише за рахунок гумдопомоги. Російська пропаганда користується найменшими хибами і слабкостями української позиції, аби розкрутити тему до неймовірних масштабів.
Підтверджує це і Альона Луньова. Правозахисниця наголошує, що люди змушені отримувати російські паспорти для доступу до елементарних медичних чи соціальних послуг. Суспільне ставлення до жителів окупованих територій є складним, оскільки поширюється думка, що кожен, хто взяв російський паспорт, - зрадник. Ця негативна риторика швидко підхоплюється російською пропагандою, яка спрямована на те, щоб переконати людей, що відновлення контролю України не в їхніх інтересах. Луньова відзначає: "Саме ставлення до окупованих територій та відсутність чіткої візії щодо них стали причиною виникнення нинішньої статті про колаборацію".
Ці питання перебувають під постійним спостереженням з боку громадського сектору. Анна Осипчук, наукова директорка Школи політичної аналітики НаУКМА, також активно досліджує цю тематику. Експерти провели опитування серед мешканців деокупованих районів Харківської, Херсонської та Миколаївської областей. "На мою думку, ми можемо спостерігати певну рівновагу в поглядах. Немає суттєвих відмінностей у ставленні до справедливості. Принаймні, такого висновку ми дійшли, аналізуючи думки тих, хто пережив окупацію, а також загального населення. Існує досить широке трактування того, що таке колабораційна діяльність на окупованих територіях".
У листопаді 2024 року в Україні було ухвалено перший виправдувальний вирок за статтею про державну зраду з початку повномасштабної війни. Мешканка села Кашперо-Миколаївка Баштанського району, Світлана Оголь, стала героїнею цієї справи. Її обвинувачували у співпраці з окупантами, зокрема в передачі інформації про ветерана АТО з сусіднього населеного пункту. За інформацією правоохоронців, під час десятиденної окупації села вона отримувала харчові пайки, алкоголь та мала можливість вільно пересуватися. Судовий розгляд розпочався влітку 2023 року. Проте жоден свідок не зміг підтвердити, що саме пані Оголь передавала росіянам дані про ветерана. Її невинуватість підкреслила й сестра загиблого, Тетяна, яка також давала свідчення в суді. Хоча процес тривав більше двох з половиною років, обвинувачення не було підтверджено. У результаті Ленінський районний суд Миколаєва ухвалив рішення виправдати Світлану Оголь у зв’язку з недоведенням її провини. Проте, чи змінює це її репутацію в суспільстві? Що насправді означає бути колаборантом?
За словами Анни Осипчук, 55% респондентів висловили думку, що колаборацію можна трактувати як співпрацю з ворогом, інформування його, а також продаж і передачу товарів, транспорту, продуктів та інших ресурсів. "Проте, учасники опитування також згадують про дружні, приятельські або навіть сексуальні стосунки з ворогом. Таким чином, це визначення виявляється надзвичайно широким і охоплює аспекти, які, наприклад, не охоплюються статтею 111".
Альона Луньова також підтримує таке суспільне сприйняття. "Список осіб, яких люди вважають за необхідне притягувати до кримінальної відповідальності, залишається досить стабільним, принаймні з моменту, коли ми почали це досліджувати у 2021 році. Це, насамперед, представники місцевого керівництва, які символізують окупацію, а також правоохоронці та члени військових формувань. Загалом, цей перелік залишається практично незмінним. Часом до нього можуть додаватися освітяни та журналісти, а іноді – ні, але в цілому в суспільстві існує певний консенсус щодо того, хто має нести відповідальність за колабораціонізм".
Багато експертів відзначають наявність значного запиту на справедливість. В сучасних умовах під кримінальну відповідальність часто потрапляють ті, до кого, за словами однієї з учасниць бесіди, "закон має можливість дістатися". У той же час, особи, які насправді зраджували, співпрацювали з ворогом або вчиняли зраду, залишаються поза увагою, разом з окупаційними силами.
Олександр Павліченко наводить приклад тих, хто охороняв засуджених. "Вони не отримали прямої вказівки залишити роботу і виїжджати. Окупація відбувалась дуже швидко. І досі багато хто з них виконують ті самі функції, але зараз вони вже працюють під ризиком кримінального переслідування вже з боку України. І це питання, яке варто обговорювати".
Правозахисник визнає серйозність проблеми, що виникає під час деокупації територій: "Найбільш значущі фігури, якщо так їх можна охарактеризувати, на жаль, не потрапляють у ці мережі. Як правило, особи, які займали ключові посади в адміністраціях, брали активну участь у переслідуваннях та вчиняли акти терору на звільнених територіях, не залишаються після деокупації. Вони, як правило, йдуть разом із російськими військовими і, на жаль, ухиляються від кримінальної відповідальності. У кращому випадку відкриваються справи in absentia — це особливий процес кримінального провадження в Україні, що відбувається за відсутності підозрюваного чи обвинуваченого. Чому так відбувається — це окрема тема для обговорення."
І ще одна проблема, пов'язана з тим, що суспільство і громади бачать приклади співпраці не лише за професійною ознакою. Закон поки що не встигає за суспільними очікуваннями і баченням.
Альона Луньова акцентує увагу на ще одному важливому аспекті – вимогу справедливого покарання на деокупованих територіях. Місцеві жителі мають на прикладі знання про співпрацю, однак зараз вони спостерігають, як особи, що представляють малі бізнеси та підтримували громаду під час окупації, або ж були частинами органів місцевого самоврядування, потрапляють під пильну увагу спецслужб і звинувачуються у колабораціонізмі. Як зазначають усі опитані, існує потужний і нагальний запит на справедливість.
Юлія Тищенко наводить дані, зібрані та оброблені Національною платформою стійкості та згуртованості, представництвом Президента в Криму та КМІС. "Ми запитували громадян про їхнє ставлення до антиколабораційних заходів. Вражаючі 90% респондентів висловили підтримку кримінальним санкціям. Далі ми з'ясували у цих 90%, кого саме слід карати. Ось результати: 51% вважає, що покарання повинні стосуватися топменеджерів, але це скоріше стосується заборони займатися державною діяльністю, а не кримінальної відповідальності. Що стосується рятувальників, які ліквідовували надзвичайні ситуації, 62% опитаних виступили проти покарання для них. Ще більший відсоток, а саме 72%, не підтримують кримінальне переслідування працівників, які забезпечували життєдіяльність міст, таких як ЖЕКи. А думка щодо вчителів - 43% респондентів вважають, що їх не слід карати."
Микола Пашковський, кандидат юридичних наук, зазначає, що, згідно зі статистичними даними кримінальних справ за 2022-2023 роки, найпоширенішими формами переслідування за колабораційні дії стали справи, пов’язані із зайняттям посад в окупаційній адміністрації. Це стосується не лише високопосадовців, а й інших осіб. Значно менше випадків, але все ж суттєвим є другий тип переслідувань, що стосується публічних закликів у соціальних мережах або в інших формах, які можуть загрожувати національній безпеці. Важливо зазначити, що багато з цих закликів надходили не з окупованих територій, а з підконтрольних Україні регіонів. Це підкреслює, що стаття 111-1 застосовувалася не лише в зонах окупації, а й на територіях, контрольованих державою, що суперечить загальноприйнятому розумінню колабораційної діяльності.
Юлія Тищенко зазначає, що важливо відрізняти вимогу справедливості від сподівань суспільства, а також активно займатися формуванням державної політики щодо колаборації, її профілактики, а також чітким окресленням меж і критеріїв.
Вже давно назріли і перезріли питання індивідуального підходу та незворотності покарань. А також - надання максимальної підтримки тим громадянам, хто опинився на окупованих територіях. "Жити під окупацією - не злочин. Це те, що сталося. Ми дійсно маємо не розхитуючи наше суспільство і задовольняючи попит на справедливість, знаходити більш адекватні норми сьогодні і в законодавстві, і в суспільному дискурсі", - зазначає Тищенко.
Оцінка таких дій ускладнена через заплутані законодавчі та державні структури, що створює додаткові труднощі в умовах війни. Колаборанти існують і продовжуватимуть існувати, і, незважаючи на важкі обставини, уникнути покарання за колаборацію неможливо.
Це багатогранна проблема, що охоплює різні аспекти: від надання допомоги людям, які живуть під окупацією, до особливої турботи про тих, хто долучається до руху опору.
Узгоджені дії суспільства, державних органів та правозахисників можуть сприяти створенню спільного розуміння цієї непростої проблеми.
