Історія сім'ї журналіста Українського Радіо Володимира Пищика на фоні подій 20-го століття. 23 листопада 2024 року.

Володимир Пищик. Зображення: Українське Радіо.

Родина встояла під час Голодомору завдяки підтримці коня.

Родина Володимира була насильно переселена на початку 50-х років, коли розпочалась освоєння Далекого Сходу. Протягом майже десятиліття батьки журналіста мріяли про повернення на батьківщину. І ось, коли Володимиру виповнилося сім років, він вперше побачив Україну. Його предки пережили чимало лиха: окрім переселення, війн і двох голодоморів, вони постійно жили в страху, чекаючи на нові випробування.

"Я ні дідуся, ні бабусю не знаю, бо їх не було. Мама моєї мами, бабуся, померла рано і в неї мачуха була. А мачухи я теж не знаю, не пам'ятаю, бо війна всіх порозкидала. Мама моя жила в селі Заходищі, це сім кілометрів від Пиляви. Пилява якраз стояла на такому гарному мальовничому місці, де річка Тетерів впадала в Дніпро. Там такі були плавні, заплави. Очерет, риби багато було, качок, дичини. І село було дуже мальовниче. В мами було дві сестри, Зіна і Параска.

Мого тата вона зустріла у Пиляві. Я не знаю, як це було. Це хіба якісь випадкові зустрічі по дорозі на базар на чи ще кудись. Так вони познайомились десь. І тато був напівсиротою, бо мами в нього не було. Його мама рано померла, так як і в моєї мами. А батько загинув на війні", -- розповідає Володимир Пищик.

Мати Володимира Пищика, Ганна Омелянівна, зазнала чимало лих. Про деякі події вона навіть після розпаду Радянського Союзу не наважувалася розповідати. Завжди відчувалася якась невидима загроза. Тільки коли пані Ганні виповнилося 90 років, Володимир Пищик зміг переконати її поділитися своїми спогадами. У 1933 році їй уже виповнилося 6 років, тож вона добре пам’ятала жахи Голодомору.

Кажуть, що батько тільки-но повернувся додому з новою дружиною, яка стала мачухою для трьох дочок. У ті важкі часи, коли голод мучив людей, саме його кмітливість допомогла вижити. Чоловік зарізав коня і приготував його особливим чином, щоб зберегти на тривалий час.

Щоб вижити, був потрібен той кінь. Я пам'ятаю, як під яблунею батько його лупив, а все це спостерігала. Його порубали на частини. Чи солили, чи ні — цього я не можу сказати. Мачуха розпалювала піч, ставила великі бляхи на всю її поверхню, накривала чистою соломою. Все укладали в один ряд, сушили в печі, щоб воно зберігалося, не псувалося і не цвіло... Я не знала, де це зберігалося. Мабуть, у коморі. Можливо, пересушили його, чи воно висіло, чи лежало — не знаю. І так ми й перебували.

Жінка часто заходила до нас, буваючи в гостях у батькового брата. Мачуха розпалювала піч, а поряд у кошику стояла неочищена картопля. Вона сідала поруч на лавці, а коли мачуха йшла до комори чи кудись ще, жінка потайки нахилялася і трохи картоплі ховала собі в кишеню. Можливо, їй і давали, але ж чим можна нагодувати, якщо запасів обмаль? Голодомори були важкими. Коні ж теж хотіли їсти, а чого не вистачало. Картопля гнила восени або мерзла за зиму. Хоча була в пісочку, але й крохмаль у ній зберігався. Вони ж колись були крохмальними. Тож промивали той пісок, прибирали трішки, а інколи розмочували, пекли млинці і їли разом із пісочком, – згадувала Ганна Омелянівна.

Пішов у Київ... і опинився на Далекому Сході

Після голодомору 1933 року, Другої світової війни та ще одного голоду в 1947 році родина Пищиків з надією чекала на мирні часи. Вони збудували невелику хатину, насадили сад і обробили город. Батько Володимира, Іван Петрович, працював у колгоспі, отримуючи трудодні. Але оплата була не грошима, а зерном. Це створювало труднощі, адже потрібно було купувати одяг і взуття. Тож люди часто обмінювали зерно на необхідні речі. Під час одного з таких "походів" його затримала міліція. Як згадує Володимир Пищик:

Батько вирушив із Пиляви додому після того, як заробив трудодні в колгоспі. Він отримав на руки крупу гречану та трохи зерна, адже грошей колгоспники не отримували. Паспорти в колгоспах також не видавалися. Зібравши півмішка різної крупи, він вирушив пішки на 60 км через Сухолуччя та Ясногородку до Димера. Коли він досяг Димера, його зупинила радянська міліція: "Що це ви робите серед білого дня? Ви розкрадаєте соціалістичну власність!". Батько намагався пояснити, що йшов поміняти зерно в Київ, щоб отримати взуття для дітей, адже зима наближалася. Спочатку міліціонери не змогли нічого довести. Голова колгоспу теж не зміг пояснити, що сталося, і чому зерно зникло. Врешті-решт, знайшли причину, щоб відправити родину, але це стосувалося не лише них. У поїзді було багато сімей, як винних, так і невинних, людей, які просто виконували свою працю на трудоднях і нічого не крали.

Батьки Володимира Пищика Ганна Омелянівна та Іван Петрович. Фото з особистого архіву Володимира Пищика

"У травні все ще можна побачити сніг, а в вересні він вже зник."

Родину Пищиків примусили начебто добровільно погодитися на переселення до Хабаровського краю. Мовляв, "не захочете - знайдемо статтю". Тоді саме освоювали Далекий Схід. Там майбутній журналіст "Колосу" й народився.

Я з'явився на світ у селі Бичова, що знаходиться в районі імені Лазо. Пам'ятаю, був один комуніст, який боровся за радянську владу, але, на жаль, його спалили у топці паровоза. Політична ситуація тоді була така, що успішних людей або саджали у в'язницю, або позбавляли життя. Це особливо характерно було за Сталіна. Цей чоловік багато чого зробив для захисту далекосхідних земель. Згодом ми переїхали з того села до річки Уссурі. Ми оселилися в селі, яке називалося Краснореченське, де також знаходився Краснореченський радгосп. Коли батьки переїжджали, їх виселяли і вивозили в "теплушках" — дерев'яних товарних вагонах. Нас поселили на конбазі, у конюшні. Там було багато людей, і вони розповідали, що багато з них померло через холод, хвороби та відсутність опалення. Жити було дуже важко, і їжі не вистачало.

Я не пам'ятаю, скільки вони там жили, це я вже чомусь не допитувався. Але потім нас переселили в село Краснореченське. Воно було в такому гарному місті, де текла річка Уссурі. А в цю річку Уссурі впадала маленька річка, називалась вона Матрьоніха. Матрьоніха, але вона була така, наче з гравію вся, дно її з камінчиків, було кам'янистим. І такі трішки підвищення, десь метрів три, і на цьому підвищенні одна сторона і друга сторона забудовані будиночками. Будиночки були нові збудовані, дерев'яні, з хвойних порід, в основному з кедра. І нас переселили в цей новий будинок, кедровий. Під тим будинком було таке лядо, я пам'ятаю, і ми лазили туди в той погріб, ховали продукти, щоб вони не замерзали. Бо там вічна мерзлота була місцями. Якщо зима, морози під 50, а ще вітри. Там холодрига була, звичайно, взимку страшна, але влітку було дуже зелено, красиво. Сонце світило до обіду, клімат там такий різко континентальний, і вітри чомусь там називалися мусонними. Мусони з моря дують, то зранку сонце світить, а після обіду хмари набігають, і такі низькі хмари, прямо ніби по покрівлі, і дощ. І як валить дощ, ця річка Матрьоніха піднімається, і по ній корчі, дерева, все пливе. Двері, хати пливуть, кози, якісь, що там тільки не плило, і все перемішується, світу не видно.

У нас було господарство домашнє, ним займалася мама. Була у нас корова, дві свині. І мама понавозила з собою пилявського насіння, привезла жита, привезла ячменю, якоїсь пшенички. І от там намагалася все це сіяти. І помідори в неї були, і огірочки. Огірочки дозрівали, помідори не завжди. Бо літо коротке, всього два місяці, навіть менше. В травні ще сніг лежить, у вересні вже сніг лежить. Вона якось примудрялася це все вирощувати. Але корові треба було десь набрати, нарвати трави, нажати серпом. Це було моє завдання".

На Далекому Сході знайшов своє кохання

У Хабаровському краї тоді проживали представники різних народів. Окрім росіян і українців, там було чимало японців, корейців та китайців. Українські переселенці прагнули об'єднатися та підтримувати одне одного. Незабаром до них приєднався ще один родич – брат матері на ім'я Віктор. Він залишився в Україні зовсім сам, тому вирішив вступити до родини. На Далекому Сході він знайшов своє щастя та кохання.

Дядько Віктор знайшов свою любов у Марії Головчук з Коломиї, і вони відсвяткували весільну церемонію. Українці об'єднувалися, але серед них були різні люди: і охоронці в'язниць, і політичні емігранти, а також особи з непростими долями. Через це часто виникали конфлікти.

Він працював на хлібовозці. Я іноді з ним їздив, допомагав йому. Мені цікаво було, якщо час у мене був. І от він колись ще не женився, там на березі Амура був такий танцювальний майданчик з колонами гарними, дерев'яними, але танці були під гармошку якось, бубон. Ну, але ж молодь хотіла тусуватися. І тут музика, грають танці, а кругом б'ються, деруться. Хто з ножами, хто - з кастетами. Кастетів тих валялось, а там бандитський народ такий зібраний. Ми малі були, позаглядали і тікати звідти, бо ще і нам перепаде. Там жорстке було таке протистояння. Одних проти других. Чому? Хто? За що?

Люди тоді жили по-різному, намагалися вижити як могли. Наш погріб став справжньою знахідкою: коли зарізали свиню, батько брав її на продаж, щоб заробити хоч трохи грошей. Я завжди йому допомагав, і ми їздили або до села Краснореченське, або навіть до Хабаровська, де ціни були вищими. До Хабаровська всього 17 кілометрів — зовсім недалеко. Батько торгував, а я намагався йому підсобити. Люди стояли в черзі за свіжим м’ясом, і часом хтось підходив і починав розглядати: "А що це за м’ясо? Тут же кістки". А батько, не розгублюючись, відповідав: "Наступний, проходь". Він вмів так швидко обслуговувати, що черги практично не було. Завдяки цьому тато трохи підзаробляв. Він був справжнім майстром: вмів робити меблі, майструвати дахи та будувати будинки. Так, він навчався цим ремеслам не тут, а вже потім, адже в колгоспі займався лише сільськогосподарськими роботами.

"Знову ми втратили дах над головою та все наше майно."

Здавалося, що Пищики нарешті змогли влаштуватися в новому місці. Проте суворі кліматичні умови Далекого Сходу знову змусили їх почати все з початку.

"Був один раз така буревія у річці, що вона підмила нашу хату, змила бульдозер. Вода перевертає цього бульдозора, а він намагається підгребти ось цю щебінку. Значить, завертає, підгрібає до хати, бо хату знесе, і вода знесла його якось, розвернула, перевернула цього бульдозера. І хату знесло. Якось вдалося втекти з хати, все попливло. Знову в нас пропало житло, і знову все наше майно. І десь нагорі нам, на якійсь вулиці, така грязюка була, що я втопився в тій грязюці. Я йшов, не міг витягнути ногу, і якось я впав туди, але був Аргунов такий, він мене врятував. Побачив, що я впав, скільки мені там було, я не знаю, вже мабуть років 5-6. І я так загруз, не міг витягнути. Мене засмоктала ця глина, Я не міг до хати дійти, куди переселили нас тимчасово. І я почав тонути там, і мене цей Аргунов врятував. Я йому потім кажу, що ж я тобі винен за це? А він каже, "та нічого, водки принеси". Там, на жаль, місцеві багато пили. Українці -- ні. Українці трудились, їм не було, коли цим займатися. От де українська хата, обійстя, там і парканчик є, там і вбиральня за сарайчиком є, і сарай є, і господарство є. Навіть деякі жінки любили на свята вдягати українські вишиті свої сукні. Деякі чоловіки були ще з вишитими сорочками.

Інколи привозили цукор. Отакі брили, що їх підняти не можна було, і от ми молотками розбивали ці брили цукру і смажили їх, а ще ми любили смажити що там росло. До речі, мама понавозила ячмінь, ячмінь ріс, гречка росла, як не дивно. Гречка, видно, ранніх сортів була, що вона дозрівала. А от пшеницю вона сіяла, пшениця бралася якимсь таким сірим налетом, бо там дощі, тумани, вологий клімат. І вона робилась якась така сіра, що її не можна було давати навіть свиням, вона ніби отруйна робилася".

Заселяли лівий берег Амура, щоб його не захопив Китай

Переселенці знаходилися під невсипущим контролем. Не лише міліціонери регулярно відвідували їх, але й серед самих переселенців виявлялися завербовані особи, які займалися стеженням за їхніми розмовами.

"Були і серед наших, отакі, як ми їх називали, манкурти, перевертні. Можливо, їх підкупили, і вони ходили, доносили все. Навіть просто приходили міліціонери, типу вони дивляться за порядком, а самі заглядають, чи не гоните горілку, чи не вкрали десь щось. Ану, покажіть, що у вас там, і заглядали, шукали, дивилися. Були, я пам'ятаю, такі приходи. В хвіртку бах, виламали, не питали, не дзвонили, не постукали. І ми перелякалися. Що за шум, хто це увірвався? Ну добре, що міліція, а не злодії. Хоча й злодії там ходили. Мама досі мені у 90 років казала, мовляв, "ні, ні, ні, не говори про Хабаровськ, нічого не говори", були всі залякані так. Вони ж версію таку батькам говорили, що ви їдете добровільно, що вас не депортують, не виселяють. Їм треба було заселяти, в них була програма. Їм треба було заселити цю землю, бо на правому березі Амура - Китай. На лівому березі -- СРСР. І якраз Китай там воював, якась війна у них була. Для Росії і для СРСР це був дуже вигідний спосіб заселити весь правий берег, тому вони намагалися таким способом заселити багато людей, і правдами, неправдами, щоб уже Китай не претендував на цю праву сторону Амура. Ото ще й така причина була".

"Неправда завжди породжує нову неправду. В Росії це було, і так залишається й досі."

Після відходу Сталіна з життя, Пищики провели ще сім років на Далекому Сході. Спочатку їм не дозволяли повернутися до України, а згодом потрібно було вирішувати різні справи, та й Володимир ще був зовсім малим. Багато українців залишилися жити в Росії, але для Пищиків навіть не виникало сумнівів щодо повернення додому.

"Я у перший клас пішов уже тут у Демидові. Ми місяців два вантажили контейнери. І багато речей не влізло в ті контейнери, особливо ті речі, які зробив тато, а він робив їх з такими різними дерев'яними вставочками. Загалом там сім мільйонів і досі проживає. Сім мільйонів українців на Далекому Сході.

Сестра моєї дружини Надії, Галя, живе в Рівненській області. Вона переїхала туди, вийшла заміж і вже виховує двох дітей. Коли розпочалася війна, Галя заявила: "А що? Путин нас влаштовує!" З тих пір їхні стосунки з Надією суттєво погіршилися. Тепер вони навіть перестали спілкуватися телефоном і більше не підтримують зв'язок. Я намагаюся пояснити Галі: "Галко, це ж твоя мама! Ти справді вважаєш, що вона бандерівка? Чому ми всі тут повинні бути для тебе бандерівцями?" Вона відповідає: "Не можу розмовляти по телефону, ви ж знаєте, що нас прослуховують". Вони перебувають у стані постійної настороженості, як моя мама, яка пережила багато в своєму житті. Ця пропаганда просто руйнує все. Брехня породжує ще більше брехні. В Росії це тривало і триває досі.

Батьки Володимира Пищика разом зі своїми внуками Софією і Назаром. Знімок з особистого архіву Володимира Пищика.

Після повернення в Україну родину знову чекало потрясіння. Їхню рідну хату затопило під час будівництва Київського водосховища. Усю Пиляву тоді виселили. Нині село на дві третини затоплене.

Залишилася лише та частина, що знаходилася на вершині, кілька фрагментів вулиці в лісі та могили на пагорбі. Наразі, до речі, люди організували там накриття, розставили стільці, і проводять поминальні заходи. З цього місця відкривається чудовий краєвид: море і мальовничі пейзажі. Я пам'ятаю, як одного разу привіз тата сюди, він відчував, що настав час попрощатися з рідним селом. Він довго стояв на тому місці, адже його хата вже затоплена, він казав, що вона пішла під воду. Це водосховище в Києві затопило майже 50 сіл.

Мій батько отримав роботу в радгоспі Васильєва, а ми були ще зовсім маленькими. Я вже пішов до першого класу, коли ми переїхали. Тоді, поки будували власний дім, ми жили в різних тимчасових місцях. Я носив воду з колодязя, незважаючи на свій юний вік. Відрами я приносив воду, необхідну для будівництва, адже в селі не було водогону. Криниця знаходилася далеко, біля асфальтної дороги, і мені доводилося долати близько 200 метрів, щоб принести воду. Це завдання стало частиною мого дитинства – носити тритонну бочку води.

Все життя — з Українським Радіо.

З 1981 року Володимир Пищик є частиною команди Українського Радіо. Він розпочав свій шлях тут під час університетської практики і з тих пір невтомно працює над створенням свого улюбленого проекту "Колос".

Володимир Пищик у своїй молодості. Зображення з особистого архіву Володимира Пищика.

Звісно, в радянську епоху говорити про власну сімейну історію було небезпечно. Це загрожувало не лише кар'єрі, а й звичайному життю родини. Сьогодні ж Володимир Пищик прагне передати спадщину свого роду своїм дітям та внукам. Він хоче, щоб вони знали правду про ті складні часи і могли зробити усвідомлені висновки.