Ірина Кулинич: Чому родини ухиляються від повернення ветеранів з серйозними травмами додому та які ініціативи пропонує Львів.
Максим (ім'я змінене з етичних причин) уже півтора року проводить час у реабілітаційному центрі UNBROKEN. Насправді, лікарня стала для нього другим домом. Він не з Львова, а з центральної частини України, і отримав серйозні поранення під час війни. Його подальше життя можливе лише за підтримки близьких. Догляд за Максимом здійснюють по черзі його дружина, брат та інші члени сім'ї. Реабілітаційні послуги були йому надані в повному обсязі, але подальше лікування вже не приносить результатів, оскільки фізичний стан не змінюється. Це, хоч і звучить жахливо, є його реальністю. Лікарі усвідомлюють, що продовжувати лікування немає сенсу, і єдиним виходом залишаються якісні умови догляду вдома або в спеціалізованих установах. Проте, як і будь-яка інша сім'я у подібній ситуації, вони сподіваються на диво, на одужання, і не готові повернути ветерана додому. Це зрозуміло: догляд за лежачою людиною є величезним викликом, як морально, так і матеріально. Не кожен здатен щодня справлятися з такою відповідальністю. Лікарі реабілітаційного центру UNBROKEN дбають про ветерана не лише з професійних причин, а й з людських, відчуваючи велику вдячність за його жертву на фронті – за відданість та здоров'я.
І це непоодинокий випадок. Сьогодні в реабілітаційному центрі UNBROKEN маємо біля десятка таких історій.
Власне звернення від медиків UNBROKEN стало поштовхом довгих дискусій, думальних нарад і пошуку шляхів вирішення.
Три роки війни. Лежачі військові точно не лише у львівських медзакладах. Така ж ситуація і по інших містах України. Але всі мовчать і в ручному режимі вирішують проблему. Ми вирішили не мовчати, напрацювати свою модель врегулювання проблеми і готові нею ділитись з іншими громадами України.
Законом передбачено, що військовий може перебувати у медичному закладі на лікуванні 365 днів. Тобто, тричі по 120 днів, бо після кожних 120 днів засідає ВЛК. Це важливо для сім'ї, бо за цей період лікування військовий отримує високі компенсації, а у випадку, якщо ВЛК визнає його непридатним для служби, сім'я втрачає ці виплати. Для багатьох - це єдиний дохід. Бо в лікарні лежить годувальник, біля нього бігає жінка, мама, брат чи хтось інший, хто також у цей час не може повноцінно працювати. І тут маємо велике питання - чому так? Чому такий рівень забезпечення ветерана, який на війні віддав себе?
Ми обговорюємо випадок, коли в полон потрапляють усі – ветеран, його родина, лікарі та медичні установи. Чому так відбувається? Дозвольте пояснити.
Говоримо про важких пацієнтів, лежачих, з наслідками після важких інсультів, черепно-мозкових травм тощо. Покращення їхнього стану вже є неможливим і вони потребують догляду вдома, перебування у лікарні жодним чином не вирішує їхньої ситуації. Лікар бачить ознаки сталої неповносправності, і міг би прийняти рішення про виписку швидше, але тоді сім'я втратись грошову винагороду, яка йде військовому. Всі зацікавлені, щоб період лікування та реабілітації був довшим, щоб родини отримували виплати. Однак, за цей час лікарі могли б взяти на це ліжко не одного ветерана, якому можна допомогти. Емпатія бореться зі здоровим глуздом.
Це стосується і важких пацієнтів, і тих, хто в апалічному стані - це велика категорія хворих.
Є два ключові аспекти: по-перше, коли намагаються виписати таких пацієнтів з лікарні додому, і по-друге, коли їхня сім'я категорично відмовляється їх забирати. Причиною цього є те, що домашнє середовище не підходить і не забезпечує комфорт для задоволення основних потреб життя.
Повернення додому в даний час є надзвичайно актуальною темою. Це пов'язано з необхідністю наявності спеціалізованих меблів, таких як ліжка з підйомними механізмами, інвалідних візків та інших реабілітаційних засобів, які полегшують доступ до ванної кімнати, душу та інших важливих приміщень. Проблеми з заїздом у будинок, шириною дверних прорізів, коридорів та іншими аспектами можуть стати серйозним бар'єром для сім'ї. Перед випискою з лікарні важливо підготувати житло: провести ремонти, адаптувати приміщення та забезпечити необхідними засобами. Це вимагає фінансових вкладень, ресурсів і координації дій, щоб родина знала, як діяти, і де шукати підтримку.
У даний час ключовим аспектом є налагодження співпраці між медичними працівниками, фахівцями соціального захисту та представниками ветеранських організацій.
Іншим ключовим аспектом є надання медичних послуг та підтримки на дому. Це передбачає розширення системи мобільної паліативної допомоги.
Сьогодні така служба у Львові працює на базі Першого та Другого медичних об'єднань, є паліативні бригади при усіх міських поліклініках. Але, до прикладу, Друге ТМО може надавати послуги лише цивільним.
Розвиток мережі хоспісної допомоги, респісів, можливо створення Будинку Гідності зі сестринським доглядом - це один з варіантів, який би міг допомогти сім'ї, що зіткнулась з проблемою якісного догляду за лежачим військовим чи ветераном.
Ми повинні знайти альтернативу. У Польщі вже реалізували концепцію Будинків сестринського догляду. Це подібна до геріатрії модель, але з більшою кількістю медичних працівників.
Особливо гостро стоїть така потреба у ситуації, коли мова про ветерана, котрим нема кому опікуватися, нема сім'ї, а ще трагічніше - за котрим доглядає старенька матуся чи батько. В такій сім'ї за рік-два чи більше постане питання догляду за усіма. І вже сьогодні треба мати відповідь, хто і як ці послуги буде надавати.
Колеги з інших міст України діляться досвідом, що щодня стоять перед такою ж проблемою. Як вирішують? Чекають, що таких важких ветеранів заберуть додому на догляд, переведуть в іншу громаду на лікування. Просто шукають варіанти.
Наразі таких випадків небагато, але треба допомогти сім'ям знайти варіанти виписки додому і забезпечення вдома усіма необхідними засобами та доглядом. Або ж переведення у відділення паліативу.
Коли родина матиме доступ до інформації про можливі напрямки подальшої допомоги, варіанти лікування поблизу домівки, а також коли зникне страх залишитися наодинці з близькою людиною, що потребує догляду в непридатних умовах без підйомника, це збільшить ймовірність того, що вони погодяться на виписку з медичного закладу.
Ми маємо розробити цей механізм і представити його кожній родині. Звісно, існують загальноприйняті принципи, але також важливо враховувати індивідуальні потреби кожного ветерана.
Також варто зазначити, що важливою складовою є загальнонаціональна стратегія, навчальні програми в громадах та підготовка самих місцевих територій.
У нашому реабілітаційному центрі UNBROKEN ми прийняли важкохворого ветерана з Дніпропетровської області. Він перебував у свідомості, напівлежачи, але страждав від серйозних проблем зі спиною. Після проходження реабілітації, на жаль, стан ветерана не покращився. Ми знайшли способи, як повернути його додому, але після цього наші медичні працівники отримували численні запити від громади про те, як діяти далі. Виявилося, що громади не були готові до такого виклику. Це стало великою проблемою та джерелом страждань.
Відомо, що в багатьох країнах, після того як важкий ветеран отримує виписку, соціальні служби надають йому засоби реабілітації для постійного користування та беруть участь у переобладнанні його житла. У Нідерландах функціонує спеціалізована служба догляду, де медсестри відвідують ветеранів вдома, щоб їхні родичі могли працювати в цей час. Крім того, там забезпечують облаштування житла всім необхідним – підйомниками, колісними кріслами, а також виконують ремонтні роботи. Усі ці витрати покриваються за рахунок державних програм.
У випадку України найкраще - це максимально швидке, до моменту отримання інвалідності, забезпечення асистивними засобами реабілітації, забезпечення догляду за таким пацієнтом - мобільними паліативними бригадами, чи окремими фахівцями, або ж стаціонарне перебування у закладі, де пацієнтом опікуються.
У Львові наші медики, соціальні працівники та помічники ветеранів вже почали анкетування ветеранів, котрі через війну отримали важкі травми, та їхніх сімей, щоб визначити, якої допомоги та якого супроводу потребує сім'я - медичного, соціального тощо. Фактично, маємо 9 таких осіб. Зворушила історія ветерана, котрий не має двох рук і двох ніг. Вже отримав протезування і розмову вів не про засоби реабілітації чи соціальну допомогу, а про працевлаштування. Такі історії надихають.
Отже, ми розробляємо внутрішній міський маршрут, що враховує всі важливі аспекти. Ми відкриті до обміну своїм досвідом з іншими громадами.
Місто додатково фінансує медичні напрямки, які не отримують належної підтримки від НСЗУ. Серед наших ініціатив – програма підтримки паліативної допомоги, спеціальний проект для сімейних лікарів та медичних сестер, а також фінансування роботи фахівців Центрів ментального здоров'я. До того ж, ми забезпечуємо фінансування зубопротезування та ендопротезування, покращуємо харчування для військових і ветеранів у стаціонарі, а також надаємо пільгові медикаменти.
Ми не маємо права залишати родини ветеранів наодинці з такими труднощами. Необхідно створити ефективну систему підтримки, яка охоплює адаптацію житла та медичний супровід після виписки з лікарні. Львів активно шукає шляхи вирішення цієї проблеми і готовий ділитися своїм досвідом, оскільки це питання стосується не лише міста, а й усіх громад. Важливо діяти швидко та спільно, щоб забезпечити кожному ветерану гідні умови для життя після війни.
