"Хто стверджує, що навіть найсуворіші санкції США можуть зупинити цю війну?" -- Роман Цимбалюк
Романе, Трамп нарешті змінив свою позицію стосовно кремлівського лідера, зазначивши: "Я думав, що він людина слова, але, хоча він і вміло говорить, врешті-решт, увечері він починає бомбардування". Напередодні термінового звернення президента США, сенатор-республіканець Ліндсі Грем пояснив: "Путін серйозно розсердив Трампа. Його заява буде дуже різкою". Проте, дива не сталося. В загальному, Трамп встановив новий термін для Путіна: "Ми запровадимо жорсткі тарифи, якщо мирна угода не буде досягнута протягом 50 днів".
Колишній український посол у США Валерій Чалий прокоментував цю заяву наступним чином: "Трамп мав у своєму розпорядженні ряд швидких та ефективних заходів — термінове введення вторинних санкцій, передача Україні заморожених російських активів, миттєве запровадження нового пакета персональних санкцій, а також чітка заява про те, що США більше не є посередниками, а займають сторону України. Проте росіянам було надано ще майже два місяці — так, як і хотів путін, для захоплення додаткових територій України. Фінансування війни продовжиться, оскільки санкції не будуть введені, щонайменше, ще 50 днів. Це фактично означає кілька місяців, навіть якщо санкції будуть ухвалені Конгресом і підписані президентом, що, на жаль, малоймовірно".
Ваш коментар щодо ультиматуму Трампа? Як думаєте, чим відповідатиме путін, який поки що мовчить?
Яким чином відповість Путін? Росіяни мають лише один шлях — збільшити підтримку з боку Китаю. Очевидно, що саме цим вони зараз і займаються. Схоже, що ця зухвалість Росії грунтується на певних обіцянках з боку китайців.
Щодо так званого ультиматуму, кожен сприймає ситуацію по-своєму. Деякі висловлюють песимізм, мовляв, "нас ще два місяці вбиватимуть". Але виникає питання: хто насправді говорить, що навіть найсуворіші санкції з США здатні зупинити цю війну? Де взялася ідея, що у американців є якась магічна кнопка, натиснувши на яку, можна завершити конфлікт? Можливо, такої кнопки просто не існує?
Американці, без сумніву, є впливовими гравцями на світовій арені. Проте їх не турбує ситуація в Бахмуті чи його майбутнє. Це завдає нам болю, але для них це не має значення. Це також варто враховувати.
Ми почули заяви про те, що "через 50 днів запровадимо вторинні санкції на російські товари", зокрема стосовно нафти, газу, лісоматеріалів, мінеральних добрив, алюмінію та каучуку. Ці заходи можуть сигналізувати про потенційні глобальні конфлікти, якщо головним покупцем залишиться Китай, особливо у контексті торгової війни. Сполучені Штати не прагнуть до ескалації цього торгового протистояння, і це зрозуміло. Тому вони намагаються використовувати дипломатичні канали, щоб заспокоїти усіх учасників, в першу чергу росіян. Ситуація навряд чи буде ідеальною. Якби існували бодай якісь шанси на позитивне завершення конфлікту, він, напевно, вже б був у фінальній стадії. Однак сьогодні ми бачимо, що ситуація триває без видимих перспектив вирішення.
Тепер найголовніше. Багато хто вважає, що Трамп знову змінив своє рішення. Але давайте зупинимось на хвилинку. Чому ми сприймаємо рішення про постачання американської зброї Україні як щось звичне? У період найбільшої напруги нашої війни саме зброя стає вирішальним фактором. Очевидно, що далеко не всі деталі доступні для загального огляду, але важливо розуміти політичну позицію Білого дому: "Ми готові надати Україні величезний обсяг озброєння". Це є сигналом як для Росії, так і для нас - ми не залишимось наодинці.
Читайте також: "Ми повинні ясно висловити, що Україна не буде виконувати вимоги ні фюрера, ні Трампа", -- зазначив Роман Безсмертний.
Трамп справді втратив ілюзії стосовно Путіна і зрозумів, що його прагнення і бажання перевищують межі Криму та чотирьох східних областей України, про що Київ і наші європейські партнери не раз відкрито говорили.
Хто сказав, що у нього були ці ілюзії? Він же президент Сполучених Штатів, а не України. Цей факт має свої плюси і мінуси. У його політичному курсі — зверніть увагу! — як і в стратегії Джозефа Байдена, можуть бути різні висловлювання, але кінцева мета залишається однією — збереження української державності. При цьому для американців не є настільки важливим, де саме проходитиме фактичний кордон між Україною та Росією.
Якщо порівняти дії попередньої та нинішньої адміністрацій США, можна помітити істотну різницю: за часів Байдена звучали гасла "перемога, перемога, перемога", проте реальна військова підтримка не надавалася. Натомість Трамп пропонував інший підхід: "щоб зменшити людські втрати та руйнування, давайте просто призупинимо війну, адже до цього все йде". І справді, ситуація рухається в цьому напрямку. Його політика має на меті саме замороження конфлікту, що не всім до вподоби, адже це означає, що чимало українських територій залишаться під окупацією. Під час найближчих виборів ми будемо запитувати: "Чому ж так сталося, що росіяни вийшли з Криму і захопили багато інших територій?" Серед них, до речі, і Маріуполь, який було втрачено в результаті цього. І не лише це місто. Ми всі це усвідомлюємо.
Трамп розгнівався, оскільки намагався дати Путіну різні вигоди, включаючи визнання статусу Криму, але отримав відмову. Які шанси у ініціативи "стоп, Владімір", яку охарактеризував як процес заморожування війни Марк Фейгін? Ви впевнені, що вона може бути втілена в життя? Правильно?
Безумовно. Протягом багатьох років західні країни намагаються знайти способи стримування Росії. Ми часто виражаємо своє обурення з цього приводу, обурюючись, що слід було завдати удару по російських цілях ще 25 лютого 2022 року за допомогою ракет Tomahawk. І я, до речі, також вважаю, що це була б доцільна стратегія. Проте, реалії залишаються незмінними: західна політика націлена на те, щоб якось заспокоїти (дуже вдале слово) та приборкати Росію. Вони дійсно діють в цьому руслі. Давайте не будемо зосереджуватися на конкретних політичних фігурах, а просто звернемо увагу на один важливий момент. Скільки прем'єр-міністрів і президентів змінилося в європейських країнах за останні три роки? Дуже багато. Проте глобальна політика західного світу, включаючи Україну як частину цього заходу, залишилася незмінною.
Читайте також: "Трамп наразі не має жодних пропозицій для Путіна, і навпаки", - зазначив політолог Олег Саакян.
Ви багато років працювали власним кореспондентом агентства УНІАН у Москві, тому маєте глибоке розуміння ситуації в Росії. Очевидно, що Путін не має наміру відступати — жодні санкції не зможуть його зупинити. Він та його команда готові йти до кінця. Їм не страшно, як буде жити народ; це вже їхні проблеми. Нещодавно оприлюднена статистика свідчить, що цього року Росія витратить близько 20 трильйонів рублів на війну — це приблизно 140 тисяч рублів з кожного громадянина, включаючи навіть новонароджених.
Керівник російського Центробанку Набіулліна прогнозує, що на росію чекає серйозна і руйнівна криза, якщо СВО не закінчиться незабаром. Навіть, прости Господи, матвієнко висловилася, що "потрібна найжорстокіша економія й ефективність кожного рубля". Що відбувається в росії? Як там живуть пересічні громадяни?
Незважаючи на те, що це може звучати дивно, їхнє життя не надто відрізняється від нашого – хтось живе краще, а хтось гірше. Головна відмінність полягає в тому, що вони зазнають значно менше бомбардувань.
Однак у Росії спостерігається зростання кризових явищ, зростає ймовірність неплатежів, зупинок виробництв, що, в свою чергу, призводить до затримок виплат зарплат. Попит на основні російські експортні товари — метали, вугілля, зерно, в тому числі й крадене українське — також падає. Це очевидно. Проте в великих містах Росії все ще можна знайти роботу. Тому ті, хто прагне до працевлаштування, можуть знайти собі заняття. Іншими словами, росіяни не опиняються перед необхідністю їхати на війну в Україну, щоб заробити на життя. Це лише для тих, хто має крайні погляди. І за такі дії їх варто покарати, тут немає про що дискутувати.
Отже, тенденція очевидна, але нас цікавить, як економічна криза, що наближається, вплине на війну. Можливо, вона вже розпочалась, оскільки ключові російські чиновники з економічного блоку дедалі частіше вживають термін "рецесія". Мені здається, що в найближчі рік-два, якщо ситуація не зміниться, вони все ж зможуть знайти кошти для фінансування війни. Це може відбуватися за рахунок державних соціальних програм, регіональних ініціатив тощо. Але, на мою думку, нас це не повинно сильно непокоїти. Фінансові ресурси путіна зменшуються, і їх стане ще менше, якщо США запровадять серйозні санкції. У такому випадку ситуація може кардинально змінитися.
Ваше запитання викликає роздуми: коли ж росіяни скажуть Путіну "досить воювати"? Відповідь на це питання, на жаль, звучить ніколи, адже населення там не має реальної агенції. Тому ситуація залишиться такою ж, як і зараз. Я не очікую жодних спроб повстання. А мітинги на Манежній площі, де в 1990-х збиралося до мільйона людей (які прагнули чогось — чи то свободи, чи то доступу до імпортних джинсів), в найближчому майбутньому також не відбудуться. Це важливо усвідомити.
Спостерігати за подіями, які там відбуваються, справді цікаво. Ця країна з її проблемним керівництвом і, вибачте за прямоту, не менш проблемним населенням має чимало нерозумних амбіцій. Вони прагнуть отримати різні території — від України до Аляски. Насправді ж, їхнє сприйняття світу спотворене російською пропагандистською машиною, що заважає їм усвідомити свою ідентичність та місце в глобальному контексті. Контролюючи понад 40% світових запасів мінералів, вони могли б створити такі умови, щоб інші країни прагнули до співпраці з ними, подібно до того, як це відбувається в багатьох країнах Перської затоки. Людина, що народилася на цій землі, вже має певні переваги. Однак росіяни мають таку спотворену логіку, що їх цілком влаштовує те, що вони не використовують свої ресурси. Врешті-решт, на якомусь етапі це все може опинитися в інших руках. Це їхній вибір — кожен несе відповідальність за свої дії або їхню відсутність.
Читайте також: "Якщо ЗСУ зосередяться на завдаванні ударів по москві, ця війна закінчиться за два тижні", -- історик Юрій Фельштинський
-- В росії постійно відкладають початок нової серйозної мобілізації. Путін нібито вагається й ніяк не може ухвалити політичне рішення, бо це дуже серйозний крок. РосЗМІ пишуть, що начальник генштабу герасимов вимагає мобілізувати 300-400 тисяч. Це дуже багато. Нам треба буде їх потім перемолоти. Наскільки це реальна цифра?
Абсолютно реальна ситуація. Перед першою мобілізацією багато аналітиків стверджували, що "путін на це не піде, оскільки це йому не вигідно". Однак, виникло питання, і в результаті було оголошено обмежену мобілізацію, про яку йшлося, — 300 тисяч. Зараз, звичайно, мобілізація такої кількості людей створює серйозні проблеми для підприємств через нестачу кадрів. Це не лише призводить до горя для родин загиблих (хоча їхній біль може бути різним), але й створює додаткове навантаження на економіку.
Правила мобілізації мають універсальний характер. Коли особу призивають до армії, вона перестає бути учасником виробництва валового внутрішнього продукту і перетворюється на споживача цього продукту.
Нещодавно я натрапив на інформацію в російських новинах, де згадувалася аналогічна цифра, але подана в контексті, що "нам потрібно ще 300 тисяч північнокорейців". Або ж єменських хуситів, чи ще когось, кого вони планують залучити у боротьбу з Ізраїлем. Виглядає так, що вони прагнуть, аби хтось інший вів війну проти нас. Це не випадкове висловлювання, а продумана стратегія, що має свої причини.
Хоча я не вважаю себе фахівцем у військовій справі, новина про вихід України з "Конвенції про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їхнє знищення" викликала в мене певні думки. Перше, що прийшло на розум, – це те, що територія перед українськими позиціями повинна бути щільно замінована, щоб у російських військ не було жодної можливості просунутися. Відповідно, на чисельну перевагу ворога потрібно реагувати за допомогою військово-технічних рішень. Це має стати нашим пріоритетом, оскільки російських військових все ще більше, ніж українців.
Читайте також: "Щоб Україна вистояла в цій війні, вашій владі потрібно ухвалити дуже непопулярні рішення", -- військовий аналітик Ігаль Левін
Тепер перейдемо до наших внутрішніх питань. Ми спілкуємося вранці 17 липня. За кілька годин Верховна Рада планує голосування щодо нового складу Кабінету Міністрів. Для Банкової перезавантаження уряду є не лише шансом позбутися накопиченого негативу, а й можливістю звільнитися від кількох міністрів, які стали токсичними для суспільства. Щодо інших, то вони просто змінюють свої портфелі. Цей процес влучно охарактеризували як перестановку меблів у борделі. Волонтерка Дана Ярова висловилася дуже різко: "Клієнти залишаються тими ж. Працівники ті самі. Сервіс без змін. Лише фіранки перетасували. Це не справжні кадрові зміни, а кадровий інцест у політичному притулку для вічних призначенців. Міністри не йдуть — вони просто переходять на інші місця. Це все ті ж обличчя, ті ж невдачі, ті ж кулуарні рішення без коаліції. І така ж відсутність відповідальності".
Про суб'єктність управління в новому Кабміні годі й мріяти. Зеленський сказав: "Ми починаємо трансформацію системи виконавчої влади". Чому саме зараз?
-- У мене немає відповіді на це питання. У нас взагалі в системі влади, яка сформована після 2019 року, багато нюансів, які мені не зрозумілі. Хоча пояснення є. Наш президент є керівником всієї владної вертикалі. Між іншим, можливо, під час війни це досить непогана історія. Що мається на увазі? У нього є свій уряд, який базується на монобільшості. Виборів у нас не було й до кінця війни не буде. Відповідно, тут я не очікую якихось змін. Те, що називається парламентською більшістю, буде все одно, не бачу якихось загроз для цього, принаймні в цей історичний момент.
Всі обговорюють діяльність уряду, проте насправді це представники президента. Отже, політика уряду залишиться незмінною.
Якщо говорити про наші очікування, то найбільша проблема полягає в результативності управлінських рішень. Хотілося б, щоб, з новим, досвідченим міністром оборони, знову не виникала ситуація, коли в кінці року Міністерство оборони повертає в бюджет значну суму мільярдів гривень через невикористання коштів, оскільки не були укладені контракти. Тим часом ми змушені «колядувати» один в одного гроші, щоб покрити військові потреби. Це відображає вкрай низьку ефективність.
Ми справді відчуваємо страх, коли наші міста піддаються атакам "Шахедів" і ракет. Але якщо за часів міністра оборони, якого сьогодні планують звільнити, не було знайдено фінансування для військово-технічних заходів проти цих безпілотників, то виникає запитання: навіщо нам такий міністр?
Останнім часом я не чую від війська, що немає дронів, особливо FPV. А ще пару місяців тому дуже багато таких кричущих сигналів звучало з різних бригад і різних ділянок фронту. Оскільки вчасно не були укладені контракти, ці дрони не були вироблені. Тобто це менеджерський провал.
Зрозуміло, що прем'єр-міністр -- технічна фігура. Але ми бажаємо Юлії Свириденко успіхів і адекватності. Ключовий наш пріоритет -- це Міністерство оборони. І не треба бути турбоекспертом, щоб зрозуміти, що треба фінансувати всі оборонні програми.
Перш за все, напевно, необхідно досягти певних результатів у реалізації ракетних програм і виробництва FPV-дронів. Наразі активно обговорюють дрони-перехоплювачі для "Шахедів", що безумовно вражає. Але звідки взялася ця концепція? Адже йдеться не лише про ракети, що можуть завдати удару по Москві. Існують також ракети менших дистанцій, які здатні знищувати "Шахеди" на різних висотах. Міністр оборони США Піт Гегсет у червні перекинув на Близький Схід 20 тисяч зенітних комплексів VAMPIRE, що спочатку планували використовувати в Україні для боротьби з "Шахедами". Цікаво, куди вони поділися? Чи повернули їх нам, чи залишилися там?
Отже, в практичному аспекті ситуація є цілком зрозумілою. Безумовно, критика завжди є простішою справою, ніж реалізація конкретних ініціатив, особливо в умовах застарілого законодавства, яке ускладнює прийняття оперативних рішень. Проте, якщо особа прийняла пропозицію обійняти міністерську посаду, то це не може служити виправданням для відсутності дій на такому високому рівні.
Незважаючи на наше суттєве скептичне ставлення до урядових змін, ми щиро сподіваємось на їхній успіх.
Ми вимагаємо від нашої влади забезпечення безпеки, адже це є нашим головним пріоритетом. Хоча слід визнати, що це лише частково реальність, адже всі усвідомлюють, що росіяни є загрозою. Проте, важливо зазначити, що деякі втрати серед українців сталися через те, що ми не ухвалили вчасних і правильних рішень.
Ознайомтеся також з думкою Романа Цимбалюка: "Тих, хто зазнає поразки у війні, чекає суд. Це важливо усвідомити українському військово-політичному керівництву".
-- У фільмі ВВС "Зеленський. Його історія", який показали днями, є така фраза: "Україна стала місцем, де вирішується доля ХХІ століття". Як ви оцінюєте наші шанси навіть не звільняти свою землю, а хоча б вистояти в цей період жахливої турбулентності?
Наші можливості витримати як нація становлять тисячу відсотків із ста. Ясно, що підтримка з боку Заходу та українці ніколи не зникнуть, хоч це може звучати тривожно.
Коли мова йде про глобальну мету збереження нації, альтернатив не існує. Нація формується з індивідів, з конкретних людей. Хто з нас витримає ці випробування, залежить як від зірок, так і від Божої волі, а також від нашого янгола-охоронця. Усі ризики очевидні. З мого ліжка в центрі Києва за дуже короткий час відбулося два обстріли на відстані приблизно 200-300 метрів. А дехто з тих, хто спав, отримав влучення. Ось і вся суть. Саме тому я стверджую, що ніхто не може дати гарантії, окрім Господа Бога, якщо Він насправді існує. І в мене є певні сумніви з цього приводу.
-- Якщо він є, то чому допустив, що цілу країну у ХХІ столітті нищать на очах всього світу?
-- Згодний, але це тема для довгої філософської розмови.
В даний час активно обговорюються виклики, з якими ми зіштовхнемося після завершення війни. Якими ми станемо після цього конфлікту?
Хотілося б, щоб ми стали мудрішими. Щоб українці усвідомили важливість: голосуючи за президентів та уряди, які обіцяють "ми принесемо мир", ми знову наражаємося на обман. Нагадую, що у 2014 році Порошенко позиціонував себе як президент, який принесе мир. Він обіцяв покласти край війні на Донбасі, і ця обіцянка стала основою його кампанії. Зеленський також здобув перемогу, спираючись на подібні гасла.
Чому ж вони всі вводили в оману український народ? Відповідь проста: українці самі прагнули бути обманутими. Це був запит суспільства. Я б хотів, щоб наші громадяни обирали не тих, хто говорить "ми знайдемо спільну мову з путіним" або з російськими агресорами, а тих, хто готовий стати президентами у час війни, хто буде відстоювати позицію: "Якщо ми не повернемо свої землі сьогодні, ми зробимо це завтра. А якщо якісь російські нелюди наважаться хоч щось сказати щодо України, ми їх знищимо". Це, на мою думку, має стати основним висновком у питаннях безпеки в цій ситуації.
Попереду нас чекає безліч економічних викликів, демографічних труднощів і гарячих дискусій про те, хто за що відповідає та як проходила боротьба. На певному етапі ми знову опинимося в звичному українському суперечливому середовищі. Найважливішим у цих обговореннях має стати досягнення стійкого і безумовного національного консенсусу. Ми можемо довго сперечатися та блокувати трибуну у Верховній Раді, але на витратах на ракети економити не можна. Саме цього мені б дуже хотілося.
