Європейський шлях України: Як суспільство позбавляється від спадщини радянської епохи
Шлях України до Європейського Союзу відображає переосмислення суспільства. Це не просто теоретичне завдання, а природний результат тривалого і складного процесу національного відродження.
Коли в лютому 2022 року перші ракети Росії вдарили по українських містах, небагато хто міг передбачити, що через три роки Україна буде на шляху до отримання членства в Європейському Союзі. Хоча геополітична необхідність подати заявку була очевидною, за заголовками новин та офіційними заявами приховується більш глибока трансформація: остаточне і безповоротне відокремлення українського суспільства від пострадянського простору.
Шлях України до Європейського Союзу є значно більше, ніж лише технічні обговорення щодо узгодження законодавчих норм або фінансових стандартів. Це процес, що вимагає зміни в самій основі суспільства, торкаючись усіх його шарів.
У містах і селах, які колись були зведені за одноманітними радянськими стандартами, місцеві громади почали активно обговорювати концепцію Зеленого курсу ЄС, моделі циркулярної економіки та принципи децентралізованого управління. У коворкінгах Києва та кав'ярнях Львова молодь веде розмови не про відновлення минулого, а про створення абсолютно нового: європейської України, заснованої на громадянській ідентичності, а не на етнічній ностальгії чи спадщині пострадянських часів.
Україна не лише дистанціювалася від Москви, а й орієнтується на внутрішній розвиток та прогрес. Суспільство, що сформувалося після Майдану 2014 року і подій 2022 року, має глибоке переконання: Європа – це не просто мета, а важливий принцип. Цей принцип тепер втілений в освіті, медіа, культурі та щоденному житті.
З соціологічної перспективи ми стаємо свідками відходу homo sovieticus. Сучасне покоління українців у віці двадцяти-тридцяти років спілкується англійською частіше, ніж російською, використовує QR-коди для уникнення черг і розглядає Брюссель як центр політичної відповідальності, а не як місце примусу.
Останні опитування вказують на те, що більше 80% громадян України виступають за вступ до Європейського Союзу. Це стосується й таких міст, як Одеса та Дніпро, які раніше вважалися геополітично неоднозначними. Молодь в Україні не просто прагне стати частиною ЄС, вона відчуває, що вже є його частиною. Участь у програмі Еразмус, розвиток цифрового підприємництва та можливість безвізових поїздок відкрили для них нові цінності: прозорість, плюралізм та дотримання верховенства права.
Це знаменує завершення тривалої суспільної боротьби. Десятиліттями Україна балансувала між двома цивілізаційними полюсами - росією та Європою. Тепер ця невизначеність минула. Російське вторгнення не потягнуло Україну на схід; воно штовхнуло її, остаточно і емоційно, на захід.
Джерелом цієї трансформації стало українське суспільство. Активісти, журналісти та громадські організації заповнили вакуум, що виник унаслідок ослаблення інституцій, і тепер спрямовують їх до європейських стандартів. Від місцевих антикорупційних ініціатив до національних контрольних органів, які моніторять використання європейських коштів, українські громадські діячі вже не є просто маргінальними активістами — вони стали архітекторами змін.
Організації на кшталт "Чесно" та "Центр протидії корупції" займаються не лише виявленням правопорушень, але й активно беруть участь у створенні законодавчих ініціатив, впливають на процеси перевірки суддів, а також навчають місцевих посадовців принципам прозорості, запозиченим з європейського досвіду.
Це не просто "європеїзація зверху", як це спостерігалося у багатьох країнах Центральної Європи на початку 2000-х. В Україні ж ми маємо справу з "європеїзацією, що йде знизу", де основною силою є люди, які готові ризикувати своїм життям, репутацією та свободою в ім'я створення нового, кращого майбутнього.
Остаточний відхід від пострадянського спадку є не лише юридичним чи інституційним, але й глибоко емоційним. Хоча радянські пам'ятники вже давно зникли, нині ми спостерігаємо зміни в естетичній складовій пострадянської стагнації. На місцях, де раніше стояли вицвілі пропагандистські плакати, тепер виникають мурали, які вшановують культурне різноманіття та активність громадськості. В освітніх закладах учні вивчають Голодомор і Європейський парламент, замість того щоб дізнаватися про Леніна та Жовтневу революцію.
Більше того, сама трагедія війни стала справжньою гартівнею ідентичності. Українські солдати, які повертаються з фронту, не вимагають влади - вони вимагають справедливості, прозорості та інтеграції в систему, яка працює. Поле бою стало полігоном для виховання почуття "громадянина".
У цьому випадку, участь у Європейському Союзі не є просто теоретичним прагненням, а природним завершенням тривалого і складного процесу національного відродження.
Незважаючи на все це, попереду ще багато роботи. Корупція залишається спадщиною, яку важко відкинути, навіть попри її культурне несприйняття. Судова реформа триває і олігархічний вплив був послаблений, але не знищений. І в політичному плані існують ризики: якщо переговори про вступ до ЄС зайдуть у глухий кут, зневіра може підняти голову.
Однак, в контексті нинішнього етапу розширення, вимоги щодо реформ в Україні виникають не лише з Брюсселя, а також з вулиць Харкова, навчальних закладів Вінниці, технологічних центрів Львова та офісів громадських організацій у Києві. Прагнення вийти з пострадянського простору є не просто політичним курсом, а спільною соціально-психологічною аксіомою.
Європейський шлях України не є формою геополітичної терапії. Це не втеча від пережитих травм і не акт непокори росії. Це - суверенне, свідоме рішення поколінь будувати майбутнє, в якому гідність, відповідальність і свобода не підлягають обговоренню.
Розрив з пострадянським світом завершено. Залишилася важка, але шляхетна робота з розбудови європейської України - крок за кроком, закон за законом.
Пройшовши цей шлях, Україна не лише стане частиною Європейського Союзу, але й може зіграти ключову роль у переосмисленні його сутності.
