Eurovanya: Україні необхідно безперервно донести свої ідеї — здобувати підтримку через комунікацію, розповіді та конкретні дії.
Іван Бембеклі ділиться своїми переживаннями та викликами, які виникають під час розповіді про Україну американським слухачам у соціальних мережах. Він також торкається теми Криму та політичних аспектів, що впливають на США.
У англомовному Х і тіктоку серед акаунтів, які підтримують Україну, є сторінки під ніком Eurovanya. На них можна знайти заклики до підтримки України, матеріали про російську агресію, історії її жертв. Найпопулярніше відео цього профілю на тіктоку набрало 15 мільйонів переглядів і майже 2 мільйони лайків, а його твіти про Україну репостили американські та європейські діячі, наприклад, депутатка Конгресу США Александра Оказіо-Кортез, австрійський політик Гюнтер Фелінгер та американський історик Тімоті Снайдер. Акаунти Eurovanya мають більш ніж 255 тисяч підписників у тіктоку та майже 19 тисяч на Х.
Групу очолює Іван Бембеклі, 25-річний українець з Криму, який разом із сім'єю переїхав до каліфорнійського міста Сакраменто після анексії півострова Росією у 2014 році. У бесіді з "Детектором медіа" Іван ділиться своїм досвідом роботи над українською тематикою в соціальних мережах, розповідає, як йому вдається залучати іноземців до цієї теми, а також обговорює Євробачення, різноманітні формати для соціальних платформ та ситуацію в Криму.
Як ви розпочали свою діяльність на Х, TikTok та інших соціальних платформах? Чи були у вас попередні інтереси до іноземного медіа, чи ви більше орієнтувалися на український контекст?
-- Я почав користуватися соцмережами ще з "Євробачення-2021". Тоді Катерина Павленко з гуртом Go_A представляла Україну, і я зробив її фото аватаркою свого акаунту. Мені здавалося тоді крутим бути частиною цього глобального медіапростору, дивитися, як українська культура та музика резонують за кордоном. Виходить, що я прийшов через інтерес до іноземного контенту, але й українського теж.
Скриншот із профілю Eurovanya на Х
Ви проявляєте жвавий інтерес до "Євробачення". Що вас спонукає до цього?
"Євробачення" завжди мало для мене особливе значення, і я ніколи не сприймав його як просто ще один конкурс. Моє перше яскраве враження від "Євробачення" залишилося з 2009 року, коли воно проходило в Москві. Хоча я був ще дитиною, я вже тоді відчував нещирість заяв про "нейтральність". Шокуючі моменти, такі як танки на сцені під час виступу t.A.T.u і дискваліфікація Грузії через пісню We Don't Wanna Put In, пов'язану з подіями в Абхазії, створили атмосферу "побєдобєсія". Сьогодні це виглядає як крінж, але водночас служить яскравим свідченням того, що багато з сучасних проблем не виникли на порожньому місці.
Мій улюблений конкурс — це "Євробачення-2023", яке відбулося спільно в Україні та Великій Британії. Тоді я вперше по-справжньому усвідомив слоган United By Music ("Об'єднані музикою") не лише як рекламний прийом, а як глибоку концепцію: культурна присутність замість нав'язаної сили. Відкриття шоу, яке включало українські мелодії різних епох, виконання Івасюка Марією Яремчук, дует Олени Тополі з Ребекою Фергюсон та чудова взаємодія між Юлією Саніною і Ханною Веддінґем створили справжній момент гордості.
Сьогодні "Євробачення" знову опинилося в епіцентрі кризи — скандали лише підкреслили, що конкурс намагається створити ілюзію нейтральності, хоча насправді її немає. Залишаючи Ізраїль учасником конкурсу, ЄМС робить "Євробачення" ще більш політизованим. Тепер кожен коментар з цього приводу сповнений суперечок. Де ж тут єдність музики, коли п'ять країн — Ісландія, Іспанія, Нідерланди, Словенія і Ірландія — вирішують вийти з конкурсу через дії однієї країни, яка навіть не є частиною Європи? Культура завжди мала політичний підтекст, і питання полягає не в тому, чи існує політика на "Євробаченні", а в тому, наскільки організатори готові бути відвертими щодо своїх цінностей "об'єднання".
Як вам вдалося потрапити до Сполучених Штатів?
Мій дідусь оселився у Сакраменто ще в 2011 році, і він запросив нас приїхати в гості. Після подій 2014 року в Криму та Севастополі ми ухвалили рішення про повний переїзд до США. Це виявилося складним процесом, але відчуття нових можливостей і свободи стало для нас підтримкою в адаптації.
-- Чи багато американців, із якими ви спілкувалися з 2014 року і дотепер, розуміють, що відбувалося?
-- Це був не лише фізичний переїзд, а й психологічний -- інша мова, інша культура, відчуття втрати дому. У 2014 році дуже мало американців розуміли, що відбувається. Багатьом людям просто байдуже і вони не звертають на це уваги. Для більшості це була "десь там далеко" історія. Це не жарт, коли говорять, що лише четверо зі ста американців зможуть показати Крим на мапі. Навіть зараз багато хто плутає контекст. Різниця в тому, що після 2022 року з'явився запит на пояснення -- люди почали ставити питання, а не просто дистанціюватись, і це важливо.
На початку масштабного вторгнення в 2022 році інтерес до подій був на піку. Багато людей активно репостили матеріали, ділилися новинами та висловлювали підтримку Україні. Сьогодні ж увага зменшилася через інші світові події, але ті, хто справді цікавиться геополітикою, а також українці, продовжують уважно слідкувати за ситуацією. У Каліфорнії американці, особливо з ліберальними поглядами, виявляють інтерес до контенту, пов'язаного з людьми, культурою та Кримом. Вони прагнуть зрозуміти історії та думки звичайних людей, а не лише сухі цифри і факти, які подають новини.
-- Україна якось фігурує в місцевій політиці -- на рівні штату, наприклад, чи загальнонаціональній?
У Каліфорнії рівень підтримки України значно перевищує показники багатьох інших штатів, особливо серед ліберальних груп населення. У місцевих магазинах можна знайти свічки з зображенням Зеленського, призначені для молитов. Під час протесту No Kings, який виступав проти політики Дональда Трампа, учасники вийшли на вулицю з українськими прапорами, демонструючи свою солідарність.
У ході президентських виборів 2024 року Україна стала все більш поширеним аргументом у дебатах щодо фінансів, кордонів та "втоми від війни". Це дуже тривожний момент, адже реальні людські історії ризикують затертися під політичною риторикою.
-- В Україні є думка, що демократам нібито не потрібна Україна, що вони насправді хочуть миру з Росією. У вас є таке відчуття?
-- Демократи -- не моноліт. В партії є сильні голоси, які підтримують Україну, передусім через гуманітарну й ціннісну призму. Проблема не в тому, що деяким демократам "не потрібна Україна", хоча проросійські політики й корисні ідіоти, які грають на руку Кремлю, завжди поширюють подібну риторику. Річ у тім, що Україну потрібно постійно пояснювати. Підтримка не є автоматичною -- її потрібно виборювати комунікацією, історіями й діями.
Яким чином ви залучаєте увагу політиків зі США та Європи до вашого матеріалу?
Через соціальні мережі, поширення дописів та повідомлення. Я займаюся цим, щоб ключові питання, що стосуються України, доходили до осіб, які приймають рішення. Це сприяє створенню реальної підтримки. Наприклад, коли політики отримують конкретні історії людей або візуалізації даних, це викликає набагато більший відгук, ніж просто сухі новини.
-- В українській медіаспільноті обговорюють етичну дилему -- з одного боку, світу важливо побачити всю трагедію українців без фільтрів. З іншого -- є враження, що світ уже втратив чутливість до подібного контенту і що показ приголомшливих відео або фото без фільтрів лише додатково травмує безпосередніх учасників трагедій. Як на вашу думку, чи потрібно показувати світу графічний контент?
На мою думку, безперервне шокування втрачає свою ефективність. Людство починає звикати до цього. Більш того, це може негативно впливати на самих українців. Для іноземних слухачів значно сильніше резонує особистісний досвід, культурний контекст та пояснення подій. Важливо не лише вказувати на те, що сталося, а й пояснювати, чому це є важливим. Гармонія полягає в людяності, а не в кількості жахливих зображень.
У ваших публікаціях часто згадується Крим. Як ви думаєте, чи можливо ще підкреслити важливість цього півострова, враховуючи, скільки інших подій відбувається як в Україні, так і за її межами?
Крим для мене — це не просто географічне місце, а глибоко особисте питання. Це моя юність, моя родина, мої спогади. Я завжди згадую слова Джамали, які вона висловила під час промоції свого чудового альбому QIRIM. Вона дуже точно підкреслила, що Крим — це не лише про чебуреки та море. Мені хочеться, щоб люди відновили у своїй свідомості Крим як частину нашої історії, з його скіфами, таврами, кіммерійцями, а також з Ханським палацом і Херсонесом. Разом з Арсенієм Чугуєм, істориком з Сімферополя, який зараз живе в Києві, ми працювали над проєктами гербів для майбутнього деокупованого Криму та створювали мапу з історичними назвами міст. Це один з способів зберегти зв'язок з рідним краєм.
Зображення публікацій в межах цього проєкту.
Крим слід презентувати через призму його історії, культурних надбань та архітектурних пам’яток, щоб люди усвідомлювали його не лише як географічну одиницю, а як територію, де протягом століть проживали люди. У соціальних мережах важливо донести цю інформацію емоційно та візуально, щоб тема змогла вирізнятися на фоні інформаційного хаосу.
Які характерні риси взаємодії з західною, особливо американською, аудиторією? Чи існують суттєві відмінності між користувачами соціальних мереж у США та в інших європейських країнах?
-- Американці цінують простоту і конкретику. Їм цікаві особисті історії, короткі відео, меми. У Європі люди люблять меми, але вони більше читають аналітику й заглиблюються в історичний контекст. Те, що добре працює з американцями, часто не працює в Європі. Не працюють теж довгі тексти, імена лідерів, складні політичні деталі.
Раніше ми обговорювали "Євробачення", яке має значну квір-аудиторію. Чи викликає Україна інтерес у цій частині американського суспільства?
Для американської квір-аудиторії важливо усвідомлювати, що Україна – це активна країна, яка зазнає змін під час війни. Багато американських ЛГБТ-людей готові підтримувати Україну, якщо до них звертатися з позиції солідарності, а не через пропаганду. Я висловлюю вдячність квір-інфлуенсерам, таким як німецький активіст Франк Вайлд, журналістка Кайлін Робертсон та, звичайно, ЛГБТК+ військовослужбовцям, які борються на передовій.
У своїх публікаціях ви часто акцентуєте увагу на питаннях, які не обговорюються в офіційних комунікаціях українських установ. Наприклад, нещодавні висловлювання Зеленського щодо Палестини. Чи робите ви це навмисно, прагнучи заповнити ці інформаційні прогалини, чи, скоріше, реагуєте на запити вашої аудиторії?
Я свідомо займаюся цим. Вважаю важливим заповнювати прогалини в інформації — висвітлювати те, що не завжди фігурує в офіційних новинах. Як показує досвід, якщо певні теми не потрапляють у мейнстрім, це свідчить про те, що в мене є більше, що розповісти. Часто це відповідає інтересам американської аудиторії, яка прагне отримувати більш широкий контекст.
Які кроки слід вжити, щоб привернути увагу американських споживачів?
По-перше, необхідно створювати контент, який буде доступним та зрозумілим для широкої аудиторії. Важливо використовувати розповіді звичайних людей, а не лише фокусуватися на політичних фігурах. В Україні є безліч особистих історій, які варто висвітлювати. Країна складається не лише з її лідерів. Також важливо взаємодіяти з впливовими особами та соціальними мережами, адже це допомагає пробивати інформаційний бар'єр.
Для тіктоку потрібні короткі, емоційні відео. Для Х -- чіткі факти та репости інших твітів. Помилки: занадто складна мова, довгі тексти, ігнорування культурних особливостей аудиторії.
Яким чином ви отримуєте інформацію про політичні події в Україні та світі?
-- Я постійно живу між двома інформаційними просторами. Українські джерела дають емоцію, контекст і відчуття реальності. Американські -- показують, як ці події інтерпретуються назовні.
Для мене має значення усвідомлювати різницю між нашими знаннями в Україні та тим, що сприймає західна аудиторія. Саме в цій розбіжності я зосереджую свої зусилля.
Ви отримали освіту в університеті США. Якою мірою знання, здобуті там, сприяють вашій діяльності з просування контенту в соціальних мережах?
Привітайте мене! Цього року я завершив бакалаврські студії з політології в Державному університеті Сакраменто, а також отримав освіту в галузі комунікацій та соціальних наук. Це навчання виявилося надзвичайно корисним, особливо в контексті розуміння американської політичної системи, медіапейзажу, лобістської діяльності та публічної дипломатії США. Соціальні мережі, такі як X та TikTok, також слугують важливими інструментами політичної комунікації. Мій університетський досвід навчив мене формулювати повідомлення не тільки для знайомих, а й для конкретних аудиторій, враховуючи їхні цінності, побоювання та "сліпі зони".
Я щиро вдячний за можливість працювати стажером у сфері комунікацій у Global Ties Sacramento. Там я брав участь у міжнародних програмах обміну, проводив національні дослідження та розробляв комунікаційні матеріали з відмінними результатами. Один із найяскравіших моментів мого стажування став момент, коли я зустрівся з американською дипломаткою Ерін Елізабет Маккі та представниками організації Nova Ukraine, яка займається наданням гуманітарної допомоги та захистом інтересів України. Такі ініціативи, як і Sunflower Society, забезпечують значну медичну та гуманітарну підтримку, залучаючи громади Каліфорнії та Сакраменто через пожертви, донорські акції та активну адвокацію важливих для України питань.
Іван в одній із зал місцевого уряду Сакраменто, джерело -- сторінка Івана в інстаграмі
Чи відчуваєте ви дистанцію між українцями, які живуть за межами країни, та тими, хто перебуває на батьківщині?
Так, я це відчуваю. Українці, які живуть за межами країни, прагнуть донести інформацію про Україну до світової аудиторії. Тим часом, ті, хто залишився вдома, більше концентруються на внутрішніх питаннях. Я намагаюся знайти баланс між правдивим висвітленням ситуації та адаптацією матеріалів для іноземців, щоб вони були не лише зрозумілими, а й цікавими.
Наразі моє життя тісно пов’язане зі Сполученими Штатами, проте Україна і Крим для мене — це не просто географічні поняття. Це питання не лише "де", а й "для чого". Якщо мій досвід і знання будуть корисні Україні, я бачу себе на рідній землі. Розумію, що вірити у повернення Криму — надзвичайно важко і болісно для всіх нас, але я не дозволю собі втратити цю надію.
