Енергетична конфронтація, що приховується за фасадом дипломатичних угод.
На четвертому році повномасштабної війни формується нова конфігурація конфлікту, де фронт проходить не лише по лінії окопів, а по енергетичних маршрутах, нафтових терміналах, танкерах, фінансових потоках і дипломатичних коридорах.
Зустрічі в Абу-Дабі, висловлювання Трампа про готовність до "угоди", а також натяки на потенційне "енергетичне перемир'я" (коли Україна утримується від атак на нафтову інфраструктуру, а РФ - на енергетичні об'єкти України) свідчать про управлінські аспекти війни, її регулювання, а не про її завершення.
Отже, ми спостерігаємо паралельний арбітраж, в якому США виконують роль посередника, не впливаючи на основні принципи конфлікту. Росія продовжує дотримуватися своїх максималістських вимог. Україна залишається без стратегічних гарантій. Європа не виробляє чіткої суб'єктної позиції. США контролюють цей процес, не несучи відповідальності за наслідки.
Гроші війни: Європа скоротила залежність, але не перекрила кран
Енергетична конфронтація в 2026 році виглядає досить парадоксально. З одного боку, Європейський Союз дійсно суттєво зменшив частку російської нафти у своєму імпорті до мінімальних показників. За даними Єврокомісії, частка російської нафти в імпорті ЄС знизилася з приблизно 27% на початку 2022 року до близько 3% у 2024 році. Проте, з іншого боку, це не означає, що вона повністю зникла. Це свідчить про те, що фінансування війни продовжується через залишкові канали, винятки, сіру логістику та газовий ринок, який ще не підпадає під санкції.
Основний момент полягає в тому, що російські нафта та нафтопродукти все ще активно обертаються поблизу Європи, як у фізичному, так і в економічному плані. Міністерство фінансів США, зокрема представник Скотт Бессент, висловлює звинувачення: Європа, купуючи російські енергетичні ресурси, сприяла створенню "військового бюджету" Путіна і продовжує підтримувати цю систему. Ці слова прозвучали на публіці під час заходів у Давосі, в контексті обговорення теми Nord Stream 2 та імпорту російської нафти.
Найважливішим аспектом цієї проблеми не є сама нафта, а те, що газовий сектор залишає за собою можливість отримання фінансових ресурсів та політичних маневрів. Як показує інформація від CREA, у грудні 2025 року імпорт російського газу до Європейського Союзу зріс на 13% у порівнянні з попереднім місяцем, головним чином завдяки зрідженому природному газу (LNG), хоча в річному вимірі імпорт у 2025 році знизився на 31%.
Ця двозначність створює можливість для ведення переговорів. Коли фінансовий потік не зупиняється, а лише скорочується, конфлікт переходить у стадію контрольованої стійкості. Росія може втрачати доходи, проте продовжувати фінансувати війну. Європа може демонструвати санкційний тиск, але все ще залишатися уразливою. А США отримують можливість тиснути на європейські країни, не беручи на себе повної відповідальності за гарантії безпеки.
Українська стратегія: удари по нафтогазовій інфраструктурі як елемент політичного курсу, а не тільки тактичний прийом.
У контексті цієї стратегії атаки України на російську нафтову інфраструктуру можна вважати, що вона має на меті заблокувати важливі шляхи, які санкції лише частково перекривають. Напад на "Таманьнафтогаз" у Краснодарському краї в ніч на 22 січня 2026 року був спрямований саме на інфраструктуру перевалки, резервуари та технологічні трубопроводи на причалах. У звітах повідомляється про пожежу на площі приблизно 7 тисяч квадратних метрів, а попередня оцінка збитків складає близько 50 мільйонів доларів.
Цей термінал є складовою частиною логістичної системи експорту Чорноморського регіону Росії. Сьогодні фінансування війни здійснюється не лише за рахунок федерального бюджету, а також через безперервний процес "видобуток-перевалка-експорт-валюта-податки". Коли Україна завдає удару по цьому терміналу, вона порушує цю безперервну схему. Це той момент, коли військові дії перетворюються на економічний тиск, а економічний тиск компенсує відсутність повної санкційної ізоляції.
Удари справді змінюють баланс, оскільки ставлять під загрозу не лише абстрактні "економічні показники", а й реальну спроможність здійснювати експорт і отримувати прибуток.
"Енергетичне перемир'я" як інструмент керування війною
Тепер стає очевидним, чому "енергетичне перемир'я" виникає як центральна тема для обговорення перед зустріччю в Абу-Дабі, що відбудеться 23-24 січня 2026 року. Financial Times повідомляє, що Сполучені Штати та Україна ведуть переговори про можливість обмеженого припинення вогню, в рамках якого Москва зобов'язується утримуватися від атак на українську енергетичну інфраструктуру, в той час як Київ припиняє удари по російських нафтопереробних заводах і танкерах "тіньового флоту".
Критичний нюанс полягає у форматі. Йдеться не про "тристоронній стіл" у класичному розумінні, а про паралельні переговори, де Україна і РФ у різних кімнатах, а США ходять між ними як посередник. Це схоже не на переговори про завершення війни, а на переговори про те, як зробити війну менш руйнівною для конкретних систем, які важливі для обох сторін і для глобального ринку.
Тут виникає небезпечна симетрія. Для Росії українська енергетика слугує засобом тиску на стійкість цивільного населення, політичну волю та соціальну атмосферу в країні. Водночас, російська нафтова логістика стає важелем впливу на українську здатність протидіяти фінансуванню війни з боку РФ. Коли ці два інструменти ставлять на одну вагу, конфлікт починає виглядати як угода про взаємне зменшення шкоди, а не як боротьба за кардинальні зміни в стратегічних цілях.
Навіть якщо такий обмін виглядає привабливо як "зниження енергетичного тиску", він має свою ціну. Це питання затримує головну проблему: що робити з джерелом конфлікту, якщо воно продовжує отримувати фінансування, без перерви в логістичних процесах і без політичних наслідків. Reuters, передаючи звернення Зеленського на Давосі, прямо висловлює цю позицію: російська нафта транспортується уздовж європейських берегів та фінансує війну, тому її потік необхідно зупинити і конфіскувати.
Давос: вирок для Європи і сигнал про новий формат конфлікту.
Отже, "енергетична війна, що прихована під маскою переговорів" розкриває нові аспекти конфлікту. Раніше основним питанням було територіальне контролювання. Нині ж акцент змістився: дедалі більше значення має контроль над енергетичними ресурсами, виробничими компонентами, морською логістикою та можливістю фінансувати війну в майбутньому.
У виступі Зеленського (за конспектом, який розійшовся в медіа) головний удар спрямований не лише по РФ, а по європейській моделі реагування. Європа, яка сподівається "пересидіти" і дочекатися, поки США "охолонуть", не є силою. Вона стає простором, по якому рухаються танкери, гроші і політичні сигнали. Цей контраст підсилюється порівнянням: якщо США можуть діяти жорстко проти тіньової логістики, чому Європа не робить те саме біля власних берегів.
Ось де переговори маскують війну. Коли західні столиці обговорюють "технічні зустрічі" і "обмежені перемир'я", фізична структура конфлікту залишається. Росія не демонструє відмови від максималістських позицій, а переговорний формат перетворюється на менеджмент ризиків. Водночас Україна змушена воювати не лише на фронті, а по фінансово-логістичному контуру, компенсуючи те, що санкції і політична воля Заходу не доводять до кінця.
Звідси і найнеприємніший висновок: якщо енергетичне перемир'я буде укладене як обмін "енергетика України в безпеці" на "російська нафтова машина в безпеці", то Захід фактично узаконює модель, де війна не завершується, а нормується. Зменшується інтенсивність болю, але зберігається здатність агресора платити за наступний цикл насильства.
Це і є нова реальність. Війна стає не подією, а режимом. Переговори стають не виходом, а способом утримувати режим у контрольованих межах. А "енергетична тема" стає центральною, бо це єдина точка, де можна швидко змінювати баланс без великих рішень про безпекові гарантії, трибунали і довгострокову поразку агресора.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.
