"Наївна помилка канцлера Мерца"
Нещодавно голова німецького уряду Фрідріх Мерц заявив, що стримати агресію Росії можливо тільки за допомогою потужного економічного тиску. Здавалося б, із цим важко посперечатися, особливо якщо розглядати військову складову як окремий аспект. Однак навіть така важлива і загалом справедлива думка німецького канцлера помітно втрачає вагу, коли він обмежує її реалізацію лише двома країнами - США і Китаєм, немов інших гравців у світі не існує.
"Лише дві країни у світі мають реальні можливості здійснити такий тиск. Одна з них - Китайська Народна Республіка, інша - Сполучені Штати Америки. Китай цього не зробить. Тому залишаються США, які повинні це зробити", - наголосив канцлер в інтерв'ю телеканалу ZDF.
Невільно виникає питання: чи дійсно наш світ здатен обійтися без дядька Сема? Здається, без його впливу ми просто не зможемо існувати... Я задумався над цим не з метою жарту - просто відчув знайоме дежавю. Висловлення Мерца прозвучало не як переконання, а радше як відголос старих уявлень. Для мене, хто виріс у епоху холодної війни, така перспектива виглядає звичною. Але в умовах сучасності сприймати Вашингтон як єдиний універсальний інструмент для вирішення глобальних викликів здається більше пережитком минулого, ніж відображенням реалій XXI століття.
Безумовно, Сполучені Штати залишаються важливим гравцем на світовій арені. Проте, з поверненням Дональда Трампа до президентського кабінету, їх зовнішня політика набула, м'яко кажучи, дещо егоїстичного та непередбачуваного характеру. Сучасна американська політика нагадує гру "Вгадай-но": один день - нові санкції, наступного - компроміси, а потім - відкрите протистояння...
Недавні удари по Ірану, проведені без попереднього узгодження з Конгресом, свідчать про те, що зовнішня політика США більше не підпорядковується системі стримувань і противаг. Натомість, вона формується під впливом імпульсивних рішень. Відсутність чіткого курсу призводить до того, що європейські союзники отримують сигнали про необхідність фінансування власної безпеки — вони готові платити, але ясності в ситуації так і немає. Коли твоя політична стратегія залежить від такого "вікна у світ", це означає, що ти більше покладаєшся не на силу, а на зміни настрою.
Заява Мерца викликає занепокоєння не лише через його майже наївну надію, що віддалений "дядя" зможе прийти на допомогу Європі в усуненні загрози, яка нависає над регіоном, - путінської Росії, якщо вона здобуде перемогу у поточній війні. Риторика канцлера підриває європейську автономію. Континент, що двічі пережив світові війни, не повинен бути лише фоном для переговорів між двома ядерними державами. Саме Європа стала жертвою енергетичного шантажу, прийняла мільйони біженців, фінансує відновлення інфраструктури України, зруйнованої агресором, і постачає Збройним силам України важливу зброю. Вплив Європи на Росію може бути не менш суттєвим, ніж американський.
Ось кілька цифр, які свідчать, що Європа - далеко не статист. Євросоюз витратив на російську нафту і газ 21,9 млрд євро у 2024 році - це більше, ніж ЄС направив на допомогу Україні, 18,7 млрд євро. Це не "тінь за океаном" - це прямий грошовий потік у російську скарбницю. Чому ЄС не може закрити цей вентиль на свою користь?
Європейський Союз вживає нових заходів щодо санкцій: відключив доступ до системи SWIFT, заборонив імпорт металів та високих технологій. Проте, незважаючи на це, все ще залишається покупцем російських вуглеводнів: імпорт зріс на 18%, а ціни підскочили в кілька разів у порівнянні з початком 2021 року. Це схоже на боротьбу з небезпечною змією, в той час як продовжують її підгодовувати.
Я не прагну критикувати, а скоріше підкреслити: у Європи є значні можливості для посилення економічного тиску на путінську Росію. У цьому немає жодних сумнівів. Європейський Союз є однією з найбільших економік у світі, потужним дипломатичним гравцем, а також лідером у сфері технологій і гуманітарної допомоги. Однак чому Європа часом виглядає як заможний, але розгублений і невпевнений у собі чоловік – це залишається відкритим питанням.
Зі свого боку можу сказати лише одне: канцлер Мерц, говорячи про США в зазначеному ключі, мабуть, хотів наголосити на їхньому значенні, але одночасно позначив і слабкість нинішнього політичного істеблішменту Європи. Поки багато європейських лідерів, тимчасово перебуваючи при владі (а постійних правителів держав, на щастя, в ЄС немає), перекладають відповідальність за свою безпеку на далеку Америку, вони є пасивними спостерігачами того, як над їхніми народами згущуються військові хмари.
Звичайно, певні зміни все ж таки відбуваються. Наприклад, президент Франції Емманюель Макрон активно підтримує відправлення військових інструкторів до України. Німеччина, незважаючи на тиск правих популістів, збільшує обсяги військової допомоги Україні. Декілька країн підвищили свої оборонні бюджети. Ці дії свідчать про те, що Європа здатна на зміни, якщо дійсно цього забажає.
В цілому, Європейський Союз продовжує залишатися другорядним актором на глобальній сцені. Чому так відбувається? Існує теорія, що європейці бояться проявляти свою силу, що є наслідком двох світових воєн та епохи колоніалізму. Проте, на мою думку, причина є більш банальною: основоположні документи ЄС не відповідають сучасним викликам. Згідно зі статутом цього політико-економічного об'єднання, ухвалення ключових рішень повинно базуватись на консенсусі. Один противний голос може призвести до затримки або навіть зупинки всього процесу.
Принцип консенсусу колись вважався гідністю Європейського Союзу, але тепер перетворився на недосяжну розкіш. У часи, коли кремлівський злочинець прямо погрожує "третім світовим конфліктом", світ потребує рішучих дій, а не безкінечних зустрічей та безрезультатних спроб переконати політиків, які не завжди адекватні, таких як Орбан і Фіцо.
Навіть якщо європейським інституціям вдасться вирішити лише одну з цих "паперових" проблем, ситуація на континенті може зазнати швидких і суттєвих змін. ЄС часто називають "гігантом у м'яких капцях", але йому необхідно надіти військові черевики. Європа має все, що потрібно: ресурси, моральну перевагу та сусідство з Україною, яка має одну з найпідготовленіших армій у світі. Єдине, чого не вистачає, - це політичної волі, щоб стати непохитним щитом проти агресора.
Щоб подолати російську агресію, необхідно зупинити безпосередньо Путіна — людину, яка стала символом цієї війни. Це важливе питання, адже в Росії все сконцентровано навколо однієї особи. Слід усвідомити, що Путін має можливість в будь-який момент припинити військові дії, проте його одержимість відновлення колишньої імперії змушує його йти на жертви, в результаті чого можуть загинути мільйони людей. Це не лише політична, а й медична проблема, пов'язана з психологією. Тому тиск на диктатора не дає результатів: він не відчуває цього тиску, оскільки адаптувався до ситуації. Його середовище існування — це режим репресій, ідеологічна ізоляція та переорієнтація на східні ринки. Хоча можна запроваджувати численні санкції, він успішно їх відбиває завдяки мобілізації ресурсів і фінансовій підтримці з боку Європи.
Тут потрібен інший підхід. Потрібен не удар і навіть не серія ударів, а середовище, де він не зможе дихати, мислити, звиватися. Тим, хто бажає усунути загрозу з боку Кремля, хочеться дати пораду: будуйте систему, а не фортецю, тоді навіть не молот, а мережа зі сонячних панелей може перекрити кремлівській гадюці кисень.
У зазначеній заяві канцлер Мерц обійшов стороною ще одну грань проблеми, а саме: російську агресію дуже важко, якщо взагалі можливо, зупинити без участі Глобального Півдня. У подібному замовчуванні теж відчувається відгомін минулого, коли у світовій політиці обговорювали тільки дії провідних гравців, а всі інші виглядали масовкою.
Слід зазначити, що я не можу погодитися з паном Мерцем у його твердженні, що роль Китаю в цій війні безповоротно визначена як допомога агресору. Безсумнівно, Китай дотримується подвійної політики: він не засуджує агресію, але й не висловлює відкриту підтримку війні. Країна отримує нафту за зниженими цінами, зміцнює свої позиції в Центральній Азії та поступово перетворює Росію на щось схоже на васала. Проте ця вигода має свої межі. За даними ЗМІ, вже в квітні цього року Пекін почав обережні переговори з Єврокомісією стосовно обмежень для китайських компаній, які надають підтримку російському оборонному сектору.
Китай націлений на реалізацію "нового Шовкового шляху", тому він не готовий жертвувати глобальними економічними інтересами заради тимчасових цінових преференцій від не дуже стабільної путінської Росії. Цим слід цілеспрямовано користуватися.
Взагалі, коли сьогодні у світовій політиці обговорюють тільки США і Європу, це виглядає щонайменше нераціонально. Глобальний Південь уже давно вийшов зі стану сплячки. Той же Китай, Індія, Бразилія, Індонезія, ПАР, Туреччина, Саудівська Аравія, Мексика, В'єтнам... Ці країни формують власний порядок денний і стають важливими гравцями на міжнародній арені. У контексті війни, що триває, їхнє значення - не в підтримці Заходу, а в здатності вплинути на Росію опосередковано: через економіку, дипломатію і свої ринки.
Інвестиції в Глобальний Південь — це не лише моральний імператив, а й частина стратегії на майбутнє. До всіх учасників геополітичної гри варто ставитися з пошаною, навіть якщо їхні пропозиції викликають сумніви. Для обговорення різних позицій існують відкриті дебати.
У цій геополітичній грі важливо бути готовим до постійних змін. Наприклад, нещодавно з'явилась інформація про те, що Китай почав обмежувати доступ своїх банків до російського ринку, а постачання в російський військовий сектор поступово зменшуються. Індія, яка є найбільшим споживачем нафти, також має свої фінансові інтереси, які можуть створити додаткове навантаження для Москви. Бразилія і Туреччина можуть стати новими центрами залучення інвестицій. Якщо Європа та США запропонують цим країнам вигідні проекти, Кремль ризикує втратити значну частину ресурсів, які дозволяють йому продовжувати військові дії.
І, зрештою, Україна. Вірити, що лише Сполучені Штати можуть зупинити цю війну за допомогою економічного тиску, і при цьому ігнорувати Україну, - це, найменше, безглуздо.
Одна з основних ілюзій, що супроводжують сучасний конфлікт, полягає в сприйнятті України як пасивного учасника міжнародної гри. Здається, що рішення приймаються у Вашингтоні або Брюсселі, а Київ лише виконує їх. Проте таке уявлення вже втратило свою актуальність. Україна сьогодні не лише жертва, а й активний гравець на світовій арені. І без її участі досягнення миру є неможливим.
Більше ніж три роки повномасштабного конфлікту змінили обличчя країни. З ролі "одержувача допомоги" вона стала потужною бойовою державою. Українські збройні сили тепер є одними з найпрофесійніших у Європі. Суспільство, незважаючи на численні виклики, залишається стійким і здатним витримувати удари. Країна витримала випробування в боротьбі з добре озброєним агресором. І найголовніше – Україна не планує капітулювати.
Однак у західних медіа продовжують обговорювати "корейський сценарій" та можливість заморожування конфлікту. Але виникає важливе питання: чи готова до цього сама Україна? За даними травневого опитування КМІС, приблизно 80% українців не погоджуються на жодні компроміси в обмін на припинення вогню без надійних гарантій безпеки. Це не лише громадська думка, а й політичний мандат, який жоден лідер не може проігнорувати.
Україна поставила на карту занадто багато, щоб тепер поступитися. Вона стала символом не тільки боротьби, а й надії. Саме її стійкість змусила НАТО зміцнити східний фланг, а Захід - переглянути свої страхи. І поки Україна бореться, вона формує логіку миру.
Європейські політики, зокрема на рівні канцлера Німеччини, повинні враховувати всі ці аспекти, якщо прагнуть адекватно розуміти поточні події. Найважливіше на даний момент - усвідомити, що у цієї війни не буде "ідеального завершення", якщо всі ключові учасники - Україна, ЄС, США та Глобальний Південь - не докладуть зусиль. Ніхто не зможе вирішити цю ситуацію самостійно. Проте кожен може внести свій вклад відповідно до своїх можливостей і ресурсів. Лише таким чином можна досягти безпечного притулку перед новою бурею, яка вже назріває.
