Де знаходяться межі дозволеного?
Колись існував такий політичний жарт, що Партія Регіонів нагадує газ: просувається так далеко, як тільки їй не ставлять перешкод.
Здається, Президент Володимир Зеленський та його команда не знайомі з цим жартом і вирішили самостійно дослідити, де проходять межі прийнятного в українському суспільстві, а також як далеко можна заходити під приводом війни.
Знищення незалежних НАБУ і САП є не лише проявом авторитаризму та корупції, а й складовою частиною систематичної кампанії з підриву демократичних інститутів в Україні, що означає відхід від європейського курсу країни. Це можна охарактеризувати як свого роду державний переворот, як вірно зазначив один з моїх колег.
Атаки на політичних опонентів, громадянське суспільство, вільні медіа, анти-корупційну інфраструктуру. Чинна влада намагається знищити все, що обтяжує її в свободі дій.
Плюралізм думок часто сприймається як загроза, а критичні висловлювання – як зрада чи підтримка проросійських поглядів. Оптимальним балансом вважається 95% позитивних відгуків та 5% нейтральних коментарів. Люди з суб'єктивною позицією та рівнем довіри понад 3% потрапляють під пильну увагу влади, що вживає заходів у вигляді тиску та кампаній з дискредитації.
Швидкість, з якою закон про кастрацію НАБУ і САП зібрав голоси в Раді, був підписаний спікером і президентом, не лишають сумнівів, що ініційований і всіляко підтриманий він був на самому верху.
Іронія в тому, що Президент Зеленський руйнує демократичні структури, завдяки яким він і здобув владу, а його виборча перемога стала реальною.
Років 20 українці ризикували і боролися за те, щоб влада в Україні несла політичну відповідальність у разі провалу роботи і щоб в країні були вільні вибори. І щоб лідер опозиції міг вигравати президентські вибори з результатом 73% як Зеленський, і щоб ці результати повністю співпадали з результатами exit polls - тобто щоб ніхто не намагався навіть на один відсоток завадити перемозі лідера опозиції.
Створення анти-корупційної інфраструктури, розвиток громадянського суспільства та забезпечення свободи слова стали основою для того, щоб українці отримали безвізовий режим з Європейським Союзом і вперше за століття змогли без обмежень подорожувати по Європі.
Вважаю, що багато представників владної команди не усвідомлюють цього, оскільки не були учасниками обох Майданів (а іноді навіть критикували їх) і стали частиною суспільних змін лише в 2019 році.
Наші західні партнери, по суті, постійно вважали, що надають підтримку новій українській демократії в її боротьбі зі старою автократією, якою є Росія. Проте ніхто не сповістив їх, що насправді вони підтримують нову автократію в протистоянні зі старою.
Ми постійно чуємо, що не слід створювати конфлікти і грати на руку противнику, проте сама влада робить все можливе, щоб розхитати ситуацію.
Сьогодні в провідних західних медіа з’явилася серія матеріалів, які свідчать про те, що Україна швидко рухається в бік авторитаризму. Виявляється, це вже не зовсім та держава, яку вони підтримували. Завтра ця інформація дійде до парламентів та виборців країн-партнерів, впливаючи на громадську думку. Критиків та скептиків України достатньо навіть у дружніх до нас країнах, і нинішні події в Україні лише нададуть їм нові аргументи.
Мене вражає, що ця інтенсивна боротьба з конкурентами, активістами, журналістами та анти-корупціонерами відволікає людей при владі від важливих справ під час війни. Я вважав, що в нас усіх спільний ворог, і це – Росія.
Цей ворог, безсумнівно, прагнув би ніколи не спостерігати за тим, як Україна стає демократичною, а українці — частиною західного світу, де вони мають особисті та економічні свободи. Саме за ці цінності українці ведуть боротьбу вже багато років.
І зовсім не про нову автократію та закриті акціонерні товариства в Україні. Цей досвід нам вже знайомий.
