Чому я обрав відмовитися від російської культури у своєму житті.
Я зростав у оточенні російської культури. Ще в юності мене вразили психологічні твори Достоєвського. Я запам'ятовував ліричні вірші Блока, а з друзями годинами обговорював містичні елементи у творчості Булгакова.
Тому я цілком усвідомлюю обурення тих, хто важко сприймає сучасну практику кенселінгу російської культури в Україні. Я можу зрозуміти їхні почуття, але не можу з ними погодитися. Знесення пам’ятників і зміна назв вулиць не викликають у мене занепокоєння. Навпаки, я усвідомлюю причини цих дій і вважаю, що вони є важливими для українського суспільства в даний момент.
Мій шлях від захоплення до кенселінгу тривав багато років. Почалося все з тих самих часів, коли я був закоханий у цю культуру. Хоча народився і виріс я в Україні, літературу своєї країни я тривалий час вважав чимось провінційним та другорядним. Про це ніхто прямо не казав із моїх вчителів у школі, але це читалося "між рядків".
У зрілому віці я почав занурюватися у творчість поетів і письменників Розстріляного Відродження, зокрема з величезним задоволенням читав і перечитував Ліну Костенко. Одним із жанрів, який мене особливо захоплював, були короткі оповідання, де безсумнівним майстром був О Генрі. Це захоплення стало поштовхом до знайомства з творчістю Антона Чехова. А через багато років я відкрив для себе оповідання Сергія Жадана. Його вміння точно описувати персонажів, помічати деталі і створювати несподівані фінали настільки вразили мене, що на певний час я вважав його "українським Чеховим". Проте згодом зрозумів, що це імперський підхід, і краще охарактеризувати його як "українського О Генрі". З часом я усвідомив, що така перспектива відображає моє власне сприйняття українського як чогось другорядного. Жадан є винятковим і цінним автором сам по собі, і його творчість не повинна оцінюватися через призму порівняння з представниками інших культур.
Цей час став для мене новим етапом у вивченні української культури та літератури – спостерігати за цим з позиції традиційного російського імперця. Згодом я почав замислюватися над тим, звідки походить таке зверхнє ставлення, чому культура своєї own країни сприймається як щось другорядне?
Я поступово почав бачити, що ментально я був росіянином в Україні. І не міг бути іншим у культурному просторі, який був створений за часів Російської імперії, розвивався та підтримувався в Радянській Україні.
Що означає русифікація? Це процес, коли видавництва, навчальні заклади та всі сфери суспільного життя переходять на мову імперського центру. В історії України, яка неодноразово піддавалася російській окупації, такі явища траплялися багаторазово. Якщо згадати минуле століття, то особливо яскравими були випадки в 1930-х роках, коли Сталін скасував політику "коренізації", та в 1970-х, коли короткий період відлиги під керівництвом Петра Шелеста знову завершився відновленням політики ліквідації всього українського.
Ось вам простий приклад з мого життя. У 1960-х роках моя мама навчалася в школі з українською мовою навчання. Це була звичайна загальноосвітня школа, розташована в спальному районі на околицях Києва. Через 25 років, в середині 1980-х, коли мене записали в ту ж школу, уроки вже проводилися російською мовою.
Третій етап мого переосмислення розпочався у 2014 році, у той час, коли почалася війна. Багато представників культурної спільноти Росії виступили на її підтримку. Всі мої улюблені артисти російського року виявилися звичайними імперськими шовіністами. Письменники, які намагалися заперечити цю позицію, говорили без енергії та переконливості. Як з’ясувалося, у своїй творчості вони виявляли відвагу, тоді як у повсякденному житті залишалися боягузами. "У кожному з нас є Сід Вішес, але насправді - Йосип Кобзон", - іронічно зауважував рокер Кінчев у часи перебудови, висміюючи пристосуванців режиму. І сам він пройшов схожий шлях - від бунтівника до підлабузника.
Останнім кроком у моєму особистому переході стало створення власної книги. Перш ніж приєднатися до армії, я багато подорожував по фронту та перекладав інтерв'ю із солдатами для New York Times. Пізніше я почав зустрічати цікавих мені бійців окремо і вирішив написати про них книгу. Раніше я зазвичай створював свої тексти російською, а потім їх перекладав, але з часом зрозумів, що мені легше висловлювати свої думки українською мовою.
Токсичність російської культури стала більш очевидною для мене із початком вторгнення. Тоді моє головне питання стало іншим: якщо російська культура дійсно така велика, чому її адепти залишаються варварами, які не піддаються впливу цієї культури?
Чому в армії, що вторглася до моєї країни, виявляють твори Єсеніна та Пушкіна?
Проблема в народі, який не піддається впливу культури? Чи токсична сама культура цього народу? Адже культура - це саме те, що відрізняє варварські народи від цивілізованих.
Чому люди, які походять з народу, що подарував світові таких геніїв, як Бунін та Пушкін, чинять насильство над жінками і запускають ракети на беззахисних дітей?
Ліберальна частина російського суспільства в цьому контексті згадує німців періоду Другої світової війни, а також таких постатей, як Вагнер, Гете чи Шопенгауер. Вони вважають, що нинішнє становище - це тимчасове явище, зумовлене отруйною пропагандою, яка вплинула на все суспільство. Вони звертають увагу на те, що подібна ситуація вже спостерігалася у німців за часів Гітлера, і вважають, що щось подібне відбувається з росіянами під керівництвом Путіна.
На перший погляд, аргумент здається досить переконливим. Однак існує інша суттєва проблема. Протягом більшої частини свого існування Росія функціонувала поза межами свого етнічного коріння. Росіяни швидко почали підкорювати численні народи, прагнучи асимілювати їхні культурні традиції. Таким чином, російська культура і наукова думка формувалися з самого початку в імперському контексті.
Російські історики доводили право на всі захоплені землі, маніпулюючи фактами.
Російські композитори створювали опери, що відображали лояльність до імперської влади, тоді як художники підтримували міфи, сформовані істориками. У своєму вірші Пушкін висловлює загрозу на адресу французів, які намагалися підтримати польське повстання XIX століття. Тим часом Блок на початку XX століття з гордістю заявляє: "так, ми скіфи, так, ми азіати", і ставить під сумнів: "Чи винні ми, якщо ваш скелет трісне / У наших важких, ніжних лапах?".
Це не випадковість. Це закономірність, яка час від часу вилазить у всіх російських культурних діячів. Навіть ліберальний Бродський, лауреат Нобелівської премії, як виявилося, був банальним шовіністом - всі пам'ятають його вірш про незалежність України.
Імперськість російської культури, зневага до інших народів, зверхність - все це не баг цієї культури. Це її складова. Основа. "Ми не країна, ми - материк", - любить повторювати відомий режисер Нікіта Міхалков, повторюючи ідею Путіна: "у росії нема кордонів".
Саме тому я поступово відмовляяюсь від цієї культури. Бо спочатку приходять вірші, оповідання і романи. А потім - ракети й танки.
Зневага сучасного українського суспільства до цієї культури - це не про огиду. Це про самозбереження. Це про безпеку.
Владислав Головін, екс-заступник головного редактора видання Forbes Ukraine.
