Причини, чому українські спортсмени обирають зміну громадянства.
Тарас Самборський — управляючий партнер юридичної фірми "Міжнародна консалтингова група", експерт у сфері спортивного права та адвокат.
Вплив розпорядження Міністерства молоді та спорту, яке не можуть скасувати вже протягом двох років.
Бажаю висловити свої думки та погляди щодо ряду подій, що мали місце в українському спорті. Вони стосуються одного надзвичайно важливого аспекту – спорту високих досягнень як складової публічної політики, а також того, як українські інституції реалізують цей істотний елемент.
У серпні 2023 року ми публікували кілька розгорнутих матеріалів про вплив горезвісного наказу Мінмолодьспорту щодо заборони участі українських спортсменів у міжнародних змаганнях, де присутні представники країн-агресорів під національним прапором. Це було за рік до Олімпійських ігор, якраз у той час, коли росіян і білорусів вже почали повертати на світові арени після заборони у 2022 році і було зрозуміло, що ми цю битву програємо. У якийсь час здалося, що все ж таки перемога у нас у кишені, коли росія відмовилася від виступів на ОІ. Але потім стало зрозумілим, що такий крок обумовлений не нашими спланованими діями, а якраз провальним рішенням російських чиновників, які самі себе переграли. І переграли вони себе саме тому, що керуються у старому усім відомому радянському стилі. Але після ОІ росіяни оговталися, провели аналіз над помилками і продовжили успішний наступ і вирішення питання з повернення на міжнародну арену.
А що ж ми? Давайте подивимося, що відбувається у нас в царині організації спортивної публічної політики. Почнемо з основного. У серпні 2023 року ми писали про неймовірно негативний вплив наказу Мінмолодьспорту, яким спочатку заборонили участь українським спортсменам у міжнародних змаганнях, де є росіяни і білоруси, а потім дозволили, але лише якщо вони знаходяться у нейтральному статусі. Такий підхід до нормопроектування вніс величезний резонанс серед спортивної спільноти. Спочатку постало питання в принципі заборони, а потім стосовно виключень з попередніх заборон і чим відрізняються росіяни з прапором від росіян без прапора. Усе це ми детально описували у статті про ситуацію з Ольгою Харлан, яку попросили зняти з публікації на Інтерфаксі за кілька годин після виходу. Аж надто очевидною і безкомпромісною була описана позиція.
На даний момент ця стаття можна знайти за цим посиланням.
Виданий наказ, що спочатку забороняв участь наших спортсменів у змаганнях, де були представники агресорських країн, зазнав змін через те, що багатьом з них терміново потрібні були залікові бали для отримання олімпійських ліцензій. Для деяких це була остання можливість кваліфікуватися на свої фінальні Олімпійські ігри. Тому наказ було переглянуто з надією, що наші атлети уникнуть зустрічей з росіянами та білорусами, зберігаючи основну ідею "бойкоту". Проте, реальність виявилася іншою: "сліпий жереб" часто зводив наших спортсменів саме з ними. Виникли спроби заборонити змагання проти представників цих країн, але чітких інструкцій, як дотримуватися бойкоту, не надавали. Потім події з Ольгою Харлан показали, що уникати росіян і білорусів немає сенсу; потрібно бути на змаганнях, де вони присутні, створювати інформаційні приводи, ризикувати та доводити свою позицію. Ольга Харлан порушила всі національні заборони та регламенти міжнародної федерації. Результат: потужний резонанс, отримання ліцензії та, найголовніше, привернення уваги світової спільноти до проблеми допуску представників агресорських країн у міжнародний спорт. Після цього мали б бути зроблені висновки, і наказ мав бути скасований, але цього не сталося...
Наступна ситуація: вересень цього ж 2023 року збірну України з пляжного футболу не відпускають на фінал Євроліги через участь там білорусів під своїм прапором (УЄФА дозволяє білорусам виступи під своїм прапором), також збірна змушена пропустити й черговий чемпіонат світу. Все через той самий наказ. Аргументи на кшталт "так збірна з класичного футболу ж приймає участь при такій самій ситуації, чому нам не можна?" не прийняли до уваги. Як результат - країна втрачає чергову трибуну для нагадування про себе, цілий ряд ключових гравців збірної змушені закінчити кар᾽єру.
Ось тут розташований аналіз цієї ситуації.
І ось, настає 2025 рік, і – о, диво! Збірна України з пляжного футболу все ж вирушає на черговий етап Євроліги, де також беруть участь білоруські гравці. При цьому наказ про заборону участі залишається в силі в тій самій формі. Але команда вирушає, і у матчі за бронзові медалі стикається з білорусами. Делегація реагує цілком логічно: гравці записують відео, відмовляються виходити на поле і використовують цю ситуацію як інформаційний привід, щоб експерти в галузі публічної політики та комунікацій могли донести свою позицію до міжнародної аудиторії. Але що ж відбувається далі? Знову успішний приклад бойкоту виходу на одну спортивну арену з представниками країн-агресорів, з новим підвищенням чутливості... Однак результат: про це згадали лише в національних ЗМІ, а наказ знову не скасували. Тепер національна збірна з футзалу також має сумніви щодо участі у Чемпіонаті Європи після здобуття бронзових медалей на Чемпіонаті світу, адже там також будуть білоруси, які виступатимуть під своїм прапором...
Як це назвати? На наш погляд це продовження неймовірної безсистемності: тут наказ працює, а тут не працює... А тут ми ніби бачимо, що треба скасувати, але не скасуємо, нехай усі далі гадають, як ми в ручному режимі вирішимо. А замість цього ті, хто відповідає за публічну політику у сфері спорту, мали б звернути увагу світової спільноти на одну дуже важливу деталь: після того, як наші футболісти-пляжники відмовилися виходити на матч з білорусами, ті тішилися і скакали від радості!!! Це говорить про одне: спортсмени країн-агресорів не переймаються загибеллю сотень тисяч людей, вони є частиною своїх кривавих режимів. І для того, щоб вони це зрозуміли - вони мають втратити можливість знаходитися серед цивілізованих людей. Оскільки виправданою поведінкою для МОК та міжнародних федерацій, які допускають цих покидьків на міжнародні старти, мав бути сором і співчуття, а не радість і ейфорія. Ось для чого потрібно виходити з ними на турнірах і демонструвати світу, а в першу чергу чиновникам міжнародних організацій: дивіться, ви допускаєте негідників в надії, що вони стануть людянішими, і повернуться до себе додому з правильним баченням світу та засудженням війни, а вони розцінюють це як вашу слабкість і силу своїх режимів. А чи підхопили цей месседж наші можновладці? Звичайно ні. Вони свою роботу зробили - все бойкотували і направили листи.
Ось ми поступово підходимо до того, як має працювати публічна політика у сфері спорту. Нещодавно на одній нараді за участі представників усіх найвищих спортивних інституцій нами було висловлено припущення, що робота у цій сфері усіма провалена. Обуренню присутніх не було меж. Але проблема ще глибше знаходиться і вона знаходиться на тому ж рівні, на якому була в самому початку - ми нічого не знаємо, що робиться у цій сфері. Ми знаємо тільки про направлені листи до МОК та міжнародних федерацій, та й те не усіх. Чому ми вважаємо, що нічого не робиться у цій сфері? Тому що росіяни і білоруси повертаються: паралімпійців повернули, в керівні органи деяких федерацій повертають, нейтральних повертають, гучніше лунають заяви про повне повернення під своїми прапорами.
Є ще одне підтвердження, що усе працює не так, як потрібно. У 2023 році ми зустрічали із дипломатами, які працювали у розпал війни в європейських країнах і усі, як один, повторювали: нас готові слухати, нас сприймають і нас чують, але спортивні чиновники не дають нам інформації і тез, з якими можна було б проводити роботу. Ось тут хотілося б більш детально зупинитися на можливостях міжнародної дипломатії у сфері публічної політики у галузі спорту. Міжнародна дипломатія це завжди тонка і дуже впливова матерія, яка останнім часом дуже тісно стала переплітатися із роботою інструментів публічних комунікацій. Підтримка України на міжнародній арені є беззаперечною. Можливо наші спортивні інституції дійсно недостатньо дають інструментів міжнародним партнерам? Адже штаб-квартири більшості міжнародних спортивних федерацій, як правило, знаходяться у Європі. Українські дипломати проводять величезну масу офіційних заходів і мають можливість впливати не тільки на міжнародні організації, але й на уряди країн, у яких знаходяться головні офіси, мають доступ до світових ЗМІ... Хто і як користувався цими можливостями? Ми не бачили великих публікацій у світових ЗМІ (окрім випадку з Ольгою Харлан). Тепер щодо механізмів донесення позиції українського спорту. Протягом останніх місяців мали знову цілий ряд зустрічей із представниками нашої дипломатії у європейських країнах та міжнародних організаціях. І знаєте, що вони кажуть? Так, те ж саме, що й у 2023 році: "Ми не маємо достатньо інформації про те, що нам пояснювати, з ким зустрічатися і кому розповідати... НОК, Міністерство, паралімпійці не дають інформації та не пояснюють..." За цей час фахівець з публічної комунікації у сфері спорту Міністерства закордонних справ стала цілим заступником міністра Мінмолодьспорту... Очільник Національного комітету спорту інвалідів провів емоційну прес-конференцію для українських ЗМІ за результатами рішення Міжнародного паралімпійського комітету про повернення росіян і білорусів, але, мені здається, її потрібно було провести для світових ЗМІ... Окрім того, що ми не даємо інформприводів, оскільки самі ізолювали своїх спортсменів і створили вакуум, який заповнює спорт країн-агресорів, ми не використовуємо свої можливості у публічній політиці.
Але найбільше вражає в цій ситуації безладу те, що провідні спортсмени нашої країни змінюють своє спортивне громадянство. Це не свідчить про їхню непатріотичність або відсутність любові до Батьківщини; причина криється в їхньому нерозумінні нинішньої ситуації та умов, які регулюють їхню професійну діяльність. Яскравий приклад - переїзд групи українських дзюдоїстів до Словенії, серед яких є учасниця останніх Олімпійських ігор, призерка Чемпіонату світу, а також переможці та призери турнірів Grand Prix і Grand Slam. Це наочно демонструє, як публічна дипломатія Федерації дзюдо України не спрацювала. Європейська федерація дзюдо (EJU), дотримуючись норм Міжнародного олімпійського комітету, дозволила участь спортсменів з Росії та Білорусі у нейтральному статусі. Коли ж було оголошено про "безумовний бойкот", наші дзюдоїсти опинилися поза можливістю брати участь у кваліфікаційних змаганнях до Олімпійських ігор, адже з початку 2023 року росіяни й білоруси вже могли змагатися в нейтральному статусі. Згодом з'явилися деякі ознаки "певних домовленостей" між нашими представниками, EJU та росіянами: на одних турнірах були ми, на інших - вони. Не можу оцінити це з моральної точки зору, але коли наші чиновники дозволили участь українських спортсменів там, де росіяни і білоруси змагалися без прапорів, наші атлети знову почали боротися з ними. Регламент змагань з дзюдо передбачає вітання та рукостискання після сутички. Проте ми не бачили жодних повідомлень про демарші українських дзюдоїстів на міжнародних змаганнях, хоча зіткнень з росіянами було чимало. Тому знову виникає питання: чи усвідомлює керівництво українського спорту, зокрема федерацій, реальність та завдання спортсменів у контексті донесення важливих меседжів до світової спільноти та створення необхідних інформприводів для привернення уваги до цієї проблеми?
Адже головна задача українського спорту сьогодні - це не просто завоювання медалей і підняття українського прапора на світових аренах, щоб показати, що ми все ще живі. Головна задача - донести світу інформацію про те, що відбувається в Україні, чому почалася війна і хто в цьому винен, що відбувається під час цієї війни в Україні і які зусилля потрібно докласти світові, щоб ця війна закінчилася, чому усі представники країн-агресорів мають бути ізольовані.
Так а що ж для цього потрібно зробити, щоб це запрацювало?
Приклади:
У Торонто українські футболісти привернули увагу світу до війни – фото / NV
Українські футболісти поділилися фотографіями з фронту.
Потрібно розуміти, що направлення листів і висловлення занепокоєння у вітчизняних ЗМІ не дадуть бажаного результату, про це писали ще на початку цієї кампанії. Уся діяльність має супроводжуватися інформуванням і висвітленням, інакше так звані "домовленості" обов᾽язково будуть порушуватися і порушуватися будуть у самий неочікуваний момент, коли вже виправити буде нічого не можливо.
