Чи сприяє використання терміна "фашист" глибшому розумінню Росії?
Використання терміна "фашизм" щодо дій нинішньої російської держави має щонайменше три виміри. По-перше, це історична аналогія, яка використовується для публічної інтерпретації сучасної дійсності у світлі добре відомих подій недавнього минулого. По-друге, це український код, який виражає досвід мільйонів українців. Серед іншого, він транслюється Києвом для того, щоб викликати міжнародне співчуття до жертв російського масового терору в Україні. По-третє, "фашизм" - це загальноакадемічний термін, який слугує для наукової класифікації, уможливлює порівняння у часі та просторі, а також підкреслює відмінності і схожість між історичним фашизмом та сучасним путінізмом.
Фашизм в ролі історичної паралелі.
Багато з публічних визначень путінського режиму як фашистського виконують роль діахронічної аналогії або метафоричної категоризації. Історичне порівняння та вербальне зображення сучасних явищ через призму подій і образів минулого сприяють кращому розумінню основних характеристик Росії та викликів, з якими вона стикається. З іншого боку, надання путінському режиму ознак "фашизму" допомагає суспільству ілюструвати те, що відбувається в цій країні та на окупованих нею українських територіях.
Порівняння виправдане, оскільки між внутрішньою й зовнішньою політичною риторикою та діями путінської Росії, Італії Муссоліні й гітлерівської Німеччини є багато спільного. До кінця 2024 року накопичилося багато політичних, соціальних, ідеологічних та інституційних паралелей, починаючи від щораз більш диктаторських і в деяких аспектах тоталітарних характеристик російського режиму й закінчуючи реваншистською і все більш геноцидною зовнішньою поведінкою Кремля. Впливовий американський історик Тімоті Снайдер також вказував на те, що офіційна історична пам'ять і політична іконографія Росії стали, в закодованій формі, профашистськими.
У 2018 році Снайдер звернув увагу на Івана Ільїна (1883-1954), правого російського емігрантського інтелектуала, чиї ідеї стали популярними за часів правління Путіна. Ільїн, шанувальник Муссоліні та Гітлера, у своїх роздумах про посткомуністичну, диктаторську та націоналістичну Росію, на думку Снайдера, надав "метафізичне і моральне обґрунтування політичному тоталітаризму", яке втілювалося у формі фашистської держави. Сьогодні його концепції відроджуються і активно підтримуються Владіміром Путіним. Російський політолог Антон Барбашин у 2018 році зазначив, що Ільїна цитують не лише президент Росії, а й [тодішній] прем'єр-міністр [Дмітрій] Мєдвєдєв, міністр закордонних справ Лавров, низка губернаторів, патріарх [Російської православної церкви] Кірілл, а також представники партії "Єдина Росія" та інші впливові особи.
Наприкінці вересня 2022 року, Путін завершив свою промову, присвячену офіційній (хоча й незаконній) анексії Росією українських регіонів – Донецька, Луганська, Запорізька та Херсонська – цитатою з Ільїна: "Якщо я вважаю Росію своєю батьківщиною, це означає, що я люблю, розмірковую, думаю, співаю і говорю російською; що я вірю в духовну силу російського народу. Його дух є моїм духом, його доля – моєю долею, його страждання – моїм горем, а його розквіт – моєю радістю".
Сучасна внутрішня та зовнішня політика Росії має багато спільного з фашистською Італією та нацистською Німеччиною. Тому застосування терміна "фашизм" для аналогічного аналізу та метафоричного опису сутності путінського режиму відіграє важливу роль у політичних обговореннях у медіа, громадянському суспільстві, освіті та публічних дебатах. Враховуючи деякі явні посилання Путіна та його оточення на історичні прояви російського прото- або профашизму, зокрема ідеї Ільїна, виглядає доцільним обговорити концепцію російського фашизму в сучасному контексті.
Фашизм як явище в історії.
Використання терміна "фашизм" щодо режиму Путіна зовнішніми коментаторами має на меті створити в аудиторії за межами Росії й України відповідне враження про сучасну внутрішню й зовнішню політику Росії. На противагу цьому українське використання терміна "фашизм" і неологізму "рашизм" - поєднання слів "Росія" і "фашизм" - є насамперед експресивним актом. В Україні, називаючи Росію "фашистською" з 2014 року, ми висловлюємо колективний шок, глибокий смуток і постійний відчай від хворобливого цинізму Кремля щодо простих українців - особливо в останні тисячу днів війни.
Терміни "фашизм" і "рашизм" активно використовуються українським урядом та суспільством як потужні символи для залучення підтримки в боротьбі проти російської агресії. Ці поняття мають на меті акцентувати увагу міжнародної спільноти на катастрофічних наслідках війни Росії, що ведеться проти України. Прикметники "фашистський" і "рашистський" підкреслюють, що військові дії Росії не обмежуються лише захопленням українських земель. Реваншистські плани Кремля, особливо з 2022 року, націлені на ліквідацію України як незалежної нації та культурного утворення, відмінного від Росії. Висловлювання та дії російського керівництва свідчать про цю стратегічну мету. Ще до 24 лютого 2022 року заяви російських посадовців і пропагандистів вказували на те, що їхні наміри щодо України виходять далеко за межі простого коригування кордонів, прагнучи відновити регіональну владу та протистояти вестернізації Східної Європи. З 2014 року Москва жорстоко придушує українську національність, культуру та суспільні настрої.
Ототожнювати російську українофобію з біологічним та елімінаційним антисемітизмом нацистів було б перебільшенням. Іредентистська війна Москви має на меті "лише" знищити українську націю як самосвідому державу та незалежне суспільство. Кремль не ставить за мету фізичне винищення всіх українців, як це робили нацисти з євреями. Проте російська політика включає не лише "просте" вигнання, утиски, депортацію та перевиховання українців. Вона охоплює також експропріацію, терор, ув'язнення, тортури і вбивства тих українців (а також деяких росіян), які протистоять російській військовій агресії, політичній домінації терору та культурному пануванню в Україні як словами, так і діями.
Не дивно, що багато українців, а також деякі російські спостерігачі називають агресивні дії Росії "фашистськими". Мільйони українців, які залишилися в країні у 2022 році або повернулися з-за кордону, на власному досвіді відчувають жахливі наслідки дій Москви через регулярні повітряні удари по всій Україні. Багато з ракетних, бомбових та безпілотних атак, що завдаються Росією, не націлені на військові об'єкти чи виробництва зброї. Натомість вони свідомо орієнтовані на цивільні об'єкти, які не мають безпосереднього зв'язку з обороною країни, включаючи житлові будинки, супермаркети, лікарні та навчальні заклади.
Військові історики можуть заперечити, що свідомі напади на цивільних громадян та невійськову інфраструктуру є винятковими лише для фашистських конфліктів. Проте, термін "фашизм" асоціюється в свідомості багатьох українців, які діляться своїм досвідом, адже їхня родинна історія включає переживання, пов'язані з історичним фашизмом, зокрема, з німецьким нацизмом, зокрема, з авіанальотами Luftwaffe. Деякі представники старшого покоління українців досі пам'ятають війну, яку розв'язала Німеччина проти Радянського Союзу.
Фашизм як наукове поняття
Все більше експертів з Центральної та Східної Європи характеризують режим Путіна в Росії як фашистський. Водночас, численні історики та політологи, що займаються порівняльними дослідженнями, остерігаються вживати термін "фашизм" для опису путінського режиму. Це пояснюється їхньою схильністю до вузьких визначень загального фашизму. Вони вважають, що ключовою ознакою фашистів у порівнянні з іншими праворадикальними рухами є їхнє прагнення до політичного, соціального, культурного та антропологічного відродження.
Фашистські рухи часто апелюють до уявного Золотого віку, який нібито існував в історії їхньої нації, використовуючи ідеї та символіку з цього міфічного минулого. Проте їхня мета не полягає в збереженні або відновленні стародавньої епохи, а в формуванні нової національної спільноти. Хоча фашисти позиціонуються як крайні праві, їхня природа радше революційна, аніж ультраконсервативна чи реакційна. Сьогодні багато дослідників, які займаються порівняльними дослідженнями, виявляють обережність у використанні терміна "фашизм" стосовно путінізму, оскільки він намагається відтворити царську та радянську імперії, замість того, щоб створити принципово нову російську націю та державу.
З іншого боку, путінізм еволюціонував за останні 25 років як з погляду його кінцевих цілей і щоденної риторики, так і з точки зору його політики і спонтанних дій. Спочатку Путін розпочав свою політичну кар'єру на службі у двох найвидатніших західних демократів Росії 1990-х років, працюючи на першого мера пострадянського Санкт-Петербурга Анатолія Собчака і першого президента Російської Федерації Боріса Єльцина. Коли Путін став прем'єр-міністром у 1999 році і президентом у 2000-му, путінізм усе ще демонстрував деякі ліберальні і проєвропейські характеристики протягом кількох років. За Путіна Росія і надалі була членом Ради Європи, Ради Росія-НАТО та G8 у 2000-х і на початку 2010-х років. Москва навіть вела переговори щодо всеосяжної угоди про партнерство з Європейською Унією до 2014 року.
Внутрішньополітичний регрес Росії від протодемократії до автократії розпочався з приходу Володимира Путіна до влади в 1999 році. Проте лише через вісім років, під час своєї відомої промови на Мюнхенській конференції з безпеки у 2007 році, він оголосив про відхід країни від західних цінностей. З того часу путінізм став дедалі більш неліберальним, антизахідним, націоналістичним, імперіалістичним та агресивним, хоча й з певними коливаннями під час "паліативного президентства" Дмитра Медведєва у 2008-2012 роках. Російська псевдофедерація поступово перетворювалася з напівавторитарної системи на напівтоталітарну державу. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну в 2022 році і одночасний зсув до авторитарних або тоталітарних режимів в Азії стали, скоріше, логічним продовженням, аніж зміною попередніх тенденцій.
Для більшості дослідників, які займаються порівняльними студіями, події останніх 25 років в історії Росії, ймовірно, залишаються занадто незначними, щоб визначити путінізм як фашистський режим. Однак зміни, які відбулися в російській внутрішній та зовнішній політиці за цей період, мають чітку тенденцію і стають дедалі більш вираженими. Трансформація Росії супроводжується постійним зростанням агресивної риторики, внутрішніми репресіями, ескалацією зовнішньої політики та загальною радикалізацією, яка досягла піку в регулярних російських загрозах про застосування ядерної зброї у глобальному конфлікті.
Більше того, політику Росії на окупованих українських територіях можна охарактеризувати як квазіфашистську в безпосереднішому сенсі. Безжальна кампанія русифікації, яку російська держава проводить на окупованих частинах України за допомогою цілеспрямованого терору, примусового перевиховання й матеріальних стимулів, спрямована на досягнення глибокої соціокультурної трансформації цих територій. Хоча така іредентистська, колонізаторська й гомогенізаційна політика не вважається фашистською як така в порівняльних дослідженнях імперіалізму, інструменти, які Кремль використовує для реалізації своєї політики в Україні, і результати, яких він прагне досягти, у деяких аспектах схожі на фашистські внутрішні революції, які відбулися або були спробами відбутися в Італії Муссоліні та гітлерівській Німеччині.
Москва прагне кардинально змінити завойовані українські території, перетворивши їх на осередки культурно та ідеологічно асимільованої російської нації. Російські імперські ультранаціоналісти вважають значну частину України своїми історичними землями, називаючи їх "Новоросією" та "Малоросією". Виходячи з цього, українці — якщо цей термін взагалі визнається в Росії — сприймаються лише як субетнічна група в складі великої російської нації, що говорить російським діалектом і має регіональний фольклор, але не національну культуру.
Люди, які живуть "на Україні" - або "на території, яка називається Україною", - розглядаються в російському імперському націоналізмі як мешканці територій "на краю" (окраїні) великої імперії, а не незалежної країни. Згідно з російським іредентистським наративом ці мешканці західного прикордоння Росії були введені в оману антиросійськими силами з метою створення штучної нації "українців". Іноземні актори, такі як католицька церква, імперська Німеччина, більшовики 1920-х років та/або Захід сьогодні, розділили загальноросійську націю і відокремили "великоросів" Російської Федерації від "малоросів" України.
Окупаційні дії Москви в Україні, які намагаються подолати уявний цивілізаційний розподіл, нібито викликаний зовнішнім впливом, можна інтерпретувати як спробу створення нової "Малоросії". Кремль прагне реалізувати політичну, соціальну, культурну та антропологічну революцію на територіях, що були анексовані Росією. Хоча кампанії з примусової гомогенізації населення мали місце протягом усієї історії і не є виключно фашистськими, політика русифікації в Україні має схожість із класичними фашистськими підходами до внутрішніх і окупаційних політик. Отже, трансформаційні наміри Москви щодо українських "братів" можуть бути розглянуті як близькі до квазіфашистських.
Відновлення як альтернатива перевороту.
Розвиток Росії в даний час значно відрізняється від фашистських тенденцій, оскільки Путін та його оточення не є носіями внутрішньої революції, а радше представниками старого режиму, що функціонував до 1991 року. Їхня мета — відновити царські та радянські традиції, а не створювати абсолютно нову імперію. Путін більше нагадує останнього німецького райхспрезидента Пауля фон Гінденбурґа, який призначив Гітлера райхсканцлером 30 січня 1933 року, ніж російського Гітлера.
З іншого боку, для російського імперського націоналізму Україна не є чужою територією, а сприймається як західний кордон Великої Росії. Хоча більшість спостерігачів з-за меж Росії оцінюють політику Кремля щодо України як відображення зовнішніх інтересів Москви, багато росіян бачать в цьому справу, що стосується лише внутрішніх питань Росії. Агресивні дії Москви щодо українців значною мірою зумовлені переконанням багатьох росіян, що це сімейні справи, до яких не можуть бути застосовані міжнародні правові норми та гуманітарні угоди.
Для багатьох українських жертв і неукраїнських опонентів того, що робить Москва в Україні, відмова більшості компаративістів називати путінську Росію "фашистською" виглядає недоречною, якщо не нещирою і навіть аморальною. Російські війська й окупаційна адміністрація в Україні, особливо з 2022 року, поводяться терористично, геноцидно, а подекуди й садистично. У цьому контексті видається дивним стверджувати, що політика Москви й ідеї, які стоять за нею, є однозначно, абсолютно і виключно нефашистськими.
Безсумнівно, немає російського аналога нацистських газових камер, так само як не існувало італійсько-фашистського варіанту цього німецького злочину. Проте, як можна охарактеризувати наміри Москви, які стоять за масовими вбивствами в Бучі й Маріуполі у 2022 році, вибухом Каховської греблі у 2023 році, депортацією тисяч неповнолітніх без супроводу дорослих, масовими тортурами українських військовополонених, або ж російськими авіаударами по цивільному населенню України? Ці дії не є ані випадковими наслідками військових операцій, ані варіаціями неоколоніальної політики, оскільки мають місце в усіх окупаційних режимах. Обережна класифікація ідеології російської війни, що має на меті знищення, як "неліберальної", "консервативної" чи "традиціоналістської", здається недостатньою. Багато спостерігачів, які добре знайомі з жахливими аспектами політики Москви в Україні, можуть вважати ці терміни неадекватними або навіть оманливими.
З іншого боку, зводити путінізм лише до фашизму не є доцільним. Таке спрощене пояснення мотивації військової агресії Москви, що акцентує на ультранаціоналістичному фанатизмі, є недостатнім. В Росії сьогодні існує багато фашистських елементів, особливо серед політичної та інтелектуальної еліти, проте більшість ключових осіб, які ухвалюють рішення та формують політику, є циніками, а не ідеологічними фанатиками. Важливими, якщо не визначальними, характеристиками зовнішньої політики Росії до 2022 року були її політична простота, стратегічна передбачуваність, успішні результати, економічна доступність та соціальна популярність.
Військові інтервенції Росії в Грузії 2008 року, в Україні в 2014-му та в Сирії у 2015-му не лише виявилися успішними, але й зіграли стабілізуючу роль для режиму Путіна, враховуючи його просту внутрішню політику та конформістську природу російського суспільства. Було б нелогічно, якби Путін не намагався повторити цей сценарій на початку 2022 року, коли його популярність знову почала знижуватися. Враховуючи позитивний досвід, як зовні, так і всередині країни, з його попередніх військових кампаній, він, очевидно, сподівався на подібний успіх і цього разу.
Переклад з польської мови.
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
