Берестейський мир 1918 року: другий, хоча й нездійснений, шанс для Української Центральної Ради.
Мирна угода між Україною та Четвертим союзом не становила приниження для Української Народної Республіки, на відміну від угоди з більшовицькою Росією.
У темряві 9 лютого 1918 року в Брест-Литовському, де розташовувалася штаб-квартира німецького командування на Східному фронті, відбулося підписання сепаратного мирного договору між країнами Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) та Українською Народною Республікою (УНР). Цей договір став першим мирним угодою, укладеним у рамках Першої світової війни (1914–1918).
Історія Берестейського мирного договору є складною та багатогранною, сповненою численних викликів і підводних каменів. Переговори про мир у цьому місті стартували після оголошення 3 грудня 1917 року від Ради народних комісарів Радянської Росії. В умовах, коли на території величезної імперії спалахнула громадянська війна, уряд був змушений шукати компроміс з наступаючими німецькими та австро-угорськими військами.
Східний фронт Першої світової війни з російської сторони фактично розвалився. Проте громадянська війна вже охопила і терени України, де у Харкові було оголошено про створення радянського уряду, який підтримували російські більшовики. Отже, першим кроком у цих переговорах було підписання перемир'я 15 грудня 1917 року між петроградським урядом і державами Четверного союзу. Ленін та Троцький всіляко відтягували підписання договору, хоча їхня обіцянка якомога швидше укласти мир після майже трьох з половиною років кровопролитної війни, яка забрала життя багатьох мільйонів людей, мала чималу підтримку робітників і селян. І не тільки в російських губерніях, але і на Лівобережній Україні.
25 грудня 1918 року до Берестя приїхала і делегація українського уряду, яка намагалася з перших кроків мати незалежну позицію, оголосивши, що Україна "визнає для себе обов'язковим лише той мир, який буде підписано представниками українського уряду". Відтягування підписання договору більшовиками було пов'язано із намаганням маріонеткового уряду в Харкові за допомогою багнетів червоногвардійців та моряків-балтійців опанувати якомога більшу частину території України. У разі остаточної перемоги російських окупантів українська делегація вже б автоматично втратила легітимність - з ким тоді вести перемовини?
Розпочалися своєрідні змагання, в яких представники українського уряду, що не мали жодного дипломатичного досвіду, виявилися більш витривалими. Мінімар закордонних справ УНР, 26-річний Микола Любинський, який належав до соціал-революціонерів, дав відсіч червоним московитам, яких вважав нелегітимними правителями. Він відповів на їхні звинувачення у повній військовій поразці УНР та нездатності київських делегатів: "Гучні заяви більшовиків про абсолютну свободу народів Росії - це лише брутальна демагогія. Уряд більшовиків, що розігнав Установчі збори та тримається на силі, ніколи не зважиться реалізувати в Росії справедливі принципи права на самоозначення, адже добре знає, що не лише численні республіки, такі як Україна, Донщина, Кавказ та інші не визнають їхнього уряду, але й сам російський народ заперечує їм це право". (На жаль, як і багато інших прихильників соціалістичних ідей в Україні, Микола Любинський залишився в УСРР у 1920-х роках, працював у ВУАН, був заарештований у "справі Українського національного центру" і страчений в урочищі Сандармох 8 січня 1938 року).
Ситуація виявилася надзвичайно складною. Після того, як в кінці січня 1918 року, після трагічної битви під Крутами, більшовики завершили свою окупацію Лівобережної України, війська під командуванням підполковника Муравйова наблизилися до Києва і почали обстріл міста. 8 лютого, в день підписання мирного договору у Бересті між УНР та державами Четверного союзу, червоні банди вторглися до столиці, що призвело до кривавої вакханалії, в якій загинуло кілька тисяч городян.
Український історик Станіслав Кулчицький підкреслював: "На відміну від мирного договору з Росією, укладеного пізніше (3 березня 1918 року), угода між Україною та Четверним союзом не містила жодних принизливих або обтяжливих умов для УНР. Обидві сторони відмовилися від претензій на компенсацію збитків, завданих війною, провели обмін військовополоненими та зобов'язалися відновити економічні зв'язки. Зобов'язання УНР були досить чіткими: у першій половині 1918 року доставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 мільйонів пудів хліба, 2,75 мільйона пудів м'яса (в живій вазі), а також іншу сільськогосподарську продукцію та промислові сировини".
Попри те, що підписання договору у Бересті вимусило червоних росіян терміново відступити з усіх українських земель, військова допомога німецьких і австро-угорських військ мала всі ознаки окупації. І з цим важко не погодитися. Україна була поділена на дві зони. Більша частина України, Крим і Донбас опинилися під контролем Берліну, Поділля, південна Волинь, Херсонщина і частина Катеринославщини - Відня.
1-2 березня 1918 року разом із німецькими військами до Києва повернувся уряд УНР. Проте повернення української влади практично на багнетах іноземних військ не викликало особливих радощів у містян. "Після трагічного досвіду більшовицької окупації жителі Києва сприйняли повернення Центральної Ради без особливого ентузіазму. Її безпорадність перед радянськими військами обернулася масовими жертвами серед місцевого населення. Тим не зрозумілішим був її союз з німецькими і австрійськими військами - запевнення, що вони йдуть на Україну для того, щоб "знищити нелад і безвладдя" і "завести спокій та добрий лад на нашій землі", не допомогло. В очах багатьох мешканців України власне Центральна Рада становила символ "неладу і безвладдя", - писав український історик Ярослав Грицак в "Нарисі історії України".
Євген Коновалець, який згодом став лідером Організації українських націоналістів, в той час перебуваючи на посаді командира Січових стрільців, у своїх спогадах зазначав: "Найбільше ми постраждали через нашу віру в лідерів тогочасного українського революційного руху. Вони мали для нас недосяжний авторитет. І хоча нам було боляче усвідомлювати їх небажання підтримати нашу ідею створення самостійної та незалежної Української держави, ми не втрачали надії на них. Проте, швидко ми почали критично оцінювати діяльність Центральної Ради, адже на власні очі спостерігали, як їхня політика призводить до зростання анархії в країні, що не тільки унеможливлювало організацію армії, але й загрожувало державі неминучим занепадом... Незважаючи на наш недосвід, ми чітко усвідомлювали, що політика Центральної Ради, навіть за сприятливих обставин, які виникли після приходу німців, не сприяла позитивному державному будівництву".
У тексті першого по-справжньому автономного IV Універсалу Української Центральної Ради, проголошеного 25 січня 1918 року, містяться слова, які виявилися ілюзією для керівників УНР, і це стало зрозуміло вже в найближчі роки: "Ми прагнемо жити в мирі та дружбі з усіма сусідніми державами, зокрема: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими, але жодна з них не має права втручатися у справи самостійної Української республіки".
Наші сусіди активно втручалися, і в результаті Українська революція 1917-1921 років призвела до того, що новостворена держава припинила своє існування, а її територія була поділена між більшовицькою Росією, Другою Річчю Посполитою, королівською Румунією та демократичною Чехословаччиною.
Співпраця між соціалістичним урядом УНР і німецькою та австро-угорською військовою адміністрацією буквально з перших днів призвела до конфліктних ситуацій. Радикальна земельна реформа (запізніла, і дуже схожа з більшовицькою за духом), яка розподіляла поміщицькі наділи серед селян, виявилася неприйнятною для командування окупаційних військ, бо становила загрозу для постачання продовольства до Німеччини й Австро-Угорщини. На той час в Австрії та частині Німеччини вже вирував голод. І німецький головнокомандувач Герман фон Айхгорн, бачачи неспроможність молодих і недосвідчених українських чиновників виконати договір з постачання продовольства, 6 квітня 1918 року видав в обхід уряду УНР наказ про засів землі. Розпочалося протистояння, в результаті якого німецькі військові зробили ставку на політичних противників УНР з табору землевласників, заможних селян, людей зовсім не соціалістичних поглядів. Їхнім лідером був відомий військовий, генерал-лейтенант Російської імператорської армії Павло Скоропадський.
28 квітня, на засіданні Центральної Ради, несподівано з'явилися німецькі офіцери та солдати, які арештували кількох міністрів уряду Української народної республіки (УНР). Ці міністри були пов'язані з викраденням мільйонера-банкіра Абрама Доброго — захоплююча детективна історія, яка заслуговує на окрему увагу. За цим злочином стояли високопосадовці уряду, включаючи міністра військових справ Олександра Жуковського. Ніхто не став на захист законної української влади, яка фактично була паралізована через некомпетентність та корупцію чиновників. Єдина реальна військова сила — українські січові стрільці під командуванням Євгена Коновальця — оголосили про свій нейтралітет. 29 квітня 1918 року, на з'їзді хліборобів у київському цирку, делегати одноголосно проголосили Павла Скоропадського гетьманом України. Таким чином, "друге пришестя" УНР до влади завершилось безславно.
