Аміна Окуєва: чи можуть з'явитися нові вожді опору в Чечні та Дагестані?
Вісім років тому кулі обірвали життя Аміні Окуєвої, але не змогли зупинити ту історію, яку вона втілює. Ця українська хірургиня чеченського походження, яка пережила події Майдану та війну на фронті, стала символом боротьби проти імперії, що не визнає свободи. Фокус згадує її шлях і досліджує, чому Кремль, намагаючись знищити своїх ворогів, лише створює нових.
Сьогодні, 30 жовтня виповнюється вісім років від убивства Аміни Окуєвої -- української хірургині, учасниці Революції гідності й війни на Донбасі, прессекретарки батальйону імені Джохара Дудаєва. Її ім'я стало запобіжником від амнезії: нагадуванням, що імперська політика РФ має персональну ціну й довгу географію -- від Грозного до Києва. Фокус розказує про шлях Окуєвої та аналізує, чи можливе сьогодні виникнення подібних фігур та чому сама російська система постійно відтворює внутрішній спротив.
30 жовтня 2017 року поблизу Глевахи під Києвом кулі наздогнали Аміну Окуєву -- українку чеченського походження, волонтерку і боєчиню, яка з 2014-го стала одним з облич міжнародної підтримки України у війні проти російської агресії. Невідомі відкрили вогонь по автомобілю, де були Окуєва та її чоловік Адам Осмаєв. Аміна загинула на місці, Осмаєв дістав поранення. Про напад повідомляли українські та міжнародні видання, тодішні офіційні коментарі не виключали "російський слід".
Вона приєдналася до фронту як активістка та медичний працівник, ставши частиною батальйону імені Джохара Дудаєва — формування, що об'єднало чеченських і українських добровольців, засноване в 2014 році. Після загибелі командира Іси Мунаєва під Дебальцевим у лютому 2015 року, підрозділ очолив Осмаєв. Цей батальйон брав участь у багатьох визначних боях, які тривали до 2022 року, від Донбасу до інших регіонів.
Їхня пара тривалий час перебувала під пильною увагою російських спецслужб та їхніх проксі-структур. У червні 2017 року в Києві відбувся замах: чоловік, що видавав себе за "французького журналіста", відкрив вогонь на Осмаєва. Окуєва, не розгубившись, відкрила вогонь у відповідь та поранила нападника. Пізніше українські та міжнародні ЗМІ встановили особу "журналіста" — це був Артур (Артур Абдулаєвич) Денісултанов (Курмакаєв), що мав зв'язки з оточенням Рамзана Кадирова.
Розслідування вбивства Аміні Окуєвої тривало кілька років. У січні 2020 року Національна поліція України повідомила про затримання частини групи кілерів, ДНК яких співпало з відбитками на зброї, з якої було вчинено злочин. Того ж року організатору злочину було пред'явлено підозру. Наприкінці 2023 року правоохоронці Київської області оголосили, що Угорщина відмовилася видати російського громадянина Ігоря Редькіна, якого Україна вважає причетним до цього злочину. У 2025 році Міністерство внутрішніх справ анонсувало брифінг, присвячений "результатам розслідування" та арешту організатора злочинної групи. Ці дії не відповідають на всі питання, проте підтверджують, що справа не "застрягла" і має міжнародний аспект.
Контекст, в якому діяла і боролася Окуєва, відображає більш широкий феномен добровольчих підрозділів з Кавказу, що підтримують Україну. Починаючи з 2014 року, окрім батальйону імені Джохара Дудаєва, функціонує (з перервами) батальйон Шейха Мансура, до складу якого входять ветерани чеченських конфліктів. У 2022 році цей підрозділ знову активізував свою діяльність під егідою Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Важливим аспектом стало те, що у 2022 році Верховна Рада визнала Чеченську Республіку Ічкерія як територію, тимчасово окуповану Російською Федерацією. Це стало "політичним поверненням" теми чеченського спротиву у публічний дискурс України.
Вбивство Окуєвої є не просто ізольованим випадком, а частиною більшої системи. З 2014 року Київ перетворився на "прихисток" для тих, хто виступає проти Кремля, але водночас став ареною небезпечних дій. Серія замовних вбивств і спроб ліквідації чеченських, російських і українських противників Москви (серед яких — колишній депутат Держдуми Денис Вороненков та журналіст Павло Шеремет) створила атмосферу, де межа між "державними" кілерами та "фрилансерами" стає розмитою, проте мотив — поквитатися з ворогами режиму — залишається незмінним. Історія Окуєвої та Осмаєва органічно вписується в цю картину.
Чи може сьогодні виникнути нова фігура масштабу Окуєвої -- харизматична, мотивована досвідом особистої війни з Кремлем і здатна стати обличчям спротиву? Парадоксально, але сама внутрішня політика Росії підштовхує до цього. У 2022-2025 роках найбільш відчутні "тріснуті місця" -- Північний Кавказ і насамперед Дагестан, де мобілізація і непропорційні втрати на фронті в Україні вдарили по національній ідентичності та соціальній тканині. На тлі посилення репресій виникають спонтанні, "безлідерні" форми опору -- від локальних протестів до саботажу, які системно фіксують аналітичні центри.
Кремль одночасно підживлює внутрішню ксенофобію та ісламофобію, що стало очевидним після теракту в "Крокус Сіті Голл" 22 березня 2024 року. Замість того щоб забезпечити адресну безпеку, проводяться масові рейди проти людей з Центральної Азії та виникає дискримінація на ринку праці й у сфері житла. Такі дії роблять імперський центр ще більш віддаленим від мільйонів громадян-меншин, і, як показує досвід Чечні, саме з цієї "відчуженості" виникають політичні опоненти Кремля.
Для України це має два виміри.
Перша причина – військово-політична: присутність чеченських (а в більш широкому сенсі – кавказьких) добровольчих підрозділів, які мають глибокі історичні корені війни з Росією, не лише забезпечує Київ мотивованими солдатами, але й посилає потужний символічний меседж про "коаліцію поневолених народів". Історії таких особистостей, як Мунаєв, Окуєва, Осмаєв, а також бійців батальйонів ім. Дудаєва та Шейха Мансура яскраво ілюструють цю ідею.
Друга -- стратегічна: у 2022 році, коли Київ визнав Ічкерію тимчасово окупованою, Україна фактично інтегрувала кавказький аспект у ширшу концепцію деколонізації Росії. Це не означає, що ми незабаром побачимо "парад суверенітетів", але відкриває можливості для появи нових символічних лідерів -- особистостей, схожих на Окуєву. Такі фігури зазвичай виникають на перетині особистої історії опору, мережевої підтримки від діаспори та історичної пам'яті про визвольні рухи. І сьогодні ці три компоненти активно функціонують у кавказьких громадах.
Водночас існують і певні обмеження. Репресивна машина Кремля діє на випередження, а зовнішні акції проти опозиціонерів тривають: у країнах Європейського Союзу зазнали нападу або були вбиті кілька критиків Кадирова; свідки у "чеченських справах" гинуть. Це підвищує ризики лідерства і змушує потенційних "нових Амін" діяти обережно, використовуючи конспіративні методи або мережеві структури, без активного залучення у публічні ролі.
Історія Аміни Окуєвої — це не лише про її особисту сміливість. Це також про тривалу війну Росії проти тих, хто не піддався її владі, та про те, як український фронт став майданчиком для об’єднання народів, які пам’ятають про свої змагання з імперією. Нові лідери опору в Росії можуть виникнути, зокрема, на Північному Кавказі. Однак їхнє виникнення та існування залежать від двох факторів: здатності в межах регіонів створювати горизонтальні мережі опору та від того, чи зможе світ нарешті виявити не лише наслідки репресій, а й їх корені. Окуєва продемонструвала, що індивідуальна воля може стати вагомим політичним чинником. Саме цю волю найбільше побоюється Кремль — і саме вона, незважаючи на всі труднощі, має шанс знову відродитися.
