Рівно рік тому президент Володимир Зеленський підписав укази про введення у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України (РНБО) санкцій проти Віктора Медведчука (одного з лідерів ОПЗЖ) та його дружини Оксани Марченко, а також депутата від ОПЗЖ Тараса Козака (власника телеканалів «112 Україна», NewsOne, Zik) та його цивільної дружини Наталії Лавренюк. У відповідь його попередник Петро Порошенко і Ко, стомившись виправдовуватися і нести повну нісенітницю відповідаючи на питання: чому саме на період правління «сивочолого гетьмана» припадає повернення Медведчука в українську політику, розквіт його бізнес і медіа імперій, вирішили змінити тактику. 23 лютого 2021 року до верховної Ради України надійшов проєкт закону (5135) щодо кримінальної відповідальності за колабораціонізм за авторства депутатів фракції «Європейської солідарності». Наступного ж дня фракції «Слуга народу» відреагувала двома: 5143 та 5144.
Активне обговорення теми колабораціонізму тривало не довго. І це не дивно, тривалість життя будь-якого інформаційного приводу в Україні коротка, декілька днів, після чого на його місце приходить інша тема. Питання колабораціонізму з інформаційного поля витіснили «злиті» записи з голосами, подібними на голос Медведчука та колишнього помічника президента РФ Владислава Суркова, в яких Медведчук стверджує, що в 2014 році за дорученням і з відома тодішнього президента Петра Порошенка вів переговори з російською владою. В результаті команді 5-го президента так і не вдалося бажаного — «перебити» питання співпраці з Медведчуком. Більш того можливе введення Порошенком сепаратних переговорів з Росією лише збільшило кількість незручних питань до нього. Як результат: у вересні-листопаді 2021 року Віктору Медведчуку повідомили про підозру в державній зраді та сприянні терористичним організаціям у справі про постачання вугілля з тимчасово окупованих територій, а 20 грудня 2021 року в цьому провадженні підозру отримав Порошенко.
Минув майже рік і на тлі очікувань Великої війни України з Росією, новий міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук несподівано повернула цю забуту дискусію в інформаційне поле.
«Слід пам’ятати, що відповідальність за колабораціонізм є складовою реінтеграційного процесу. Тут основний принцип – справедливість, а закон має визначити шлях, як її забезпечити», — сказала Верещук.
Вона зазначила, що до терміну «колаборант» щодо жителів окупованих територій України треба підходити виважено.
Цікаво, що тема колабораціонізму Верещук піднімається саме тоді коли від американських високопосадовців продовжує нагнітатися істерія навколо неминучого вторгнення Росії, а Київ намагається показово зберігати спокій. Чому? Не зрозуміло. Хоча, здається, не потрібно шукати логіки там де її немає. В так званих «Мінських домовленостей – 2» (2015 рік), зокрема, в ст. 5 відсутнє слово «колаборант».
«5. Забезпечити помилування і амністію шляхом введення в силу закону, що забороняє переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької та Луганської областей України», — зазначається в «МД-2».
Пояснення Ірини Верещук, що повернення до питання колабораціонізму на Донбасі зумовлена тим, що в законопроєктах які зараз знаходяться на розгляді у Верховній Раді простежується певна розмитість термінів, не переконливе.
Саме «слуги» у своїх законодавчих ініціативах запропонували карати за «добровільне зайняття громадянином України посади, не пов’язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно господарських функцій, у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, у тому числі в окупаційній адміністрації держави-агресора» (прибиральниця в окупаційних адміністраціях, мені здається, цілком підходить під ці критерії) або «дії громадян України, спрямовані на впровадження освітніх стандартів держави-агресора у таких навчальних закладах» (вчитель математики чи лаборант).
Ще рік тому було зрозуміло, що питання колабораціонізму — хибний шлях. Тодішній віце-прем’єр і міністр з питань реінтеграції окупованих територій Олексій Резніков заявив, що автори законопроекту «Про державну політику перехідного періоду» прийшли до висновку потрібно відмовитися від слова «колаборант».
«Коли ми почали вивчати міжнародний досвід, в тому числі історичний, то ми побачили, що колаборація має дуже спірне значення і носить негативну конотацію в ставленні до всіх, і під колаборації можуть потрапити з великою ймовірністю нормальні люди, заручники», — заявив Резніков.
Пройшов рік і слова забулися. Чому, що трапилося? Гадаю, марно шукати причини в зовнішніх факторах. Західні «партнери», перемовини в ТКГ, ескалація ситуації навколо України – це все не те. Все набагато банальніше і простіше. Схоже, що реінкарнація питання колабораціонізму від «Слуг народу» — це ні що інше, як боротьба за електорат «Європейської солідарності» (раніше «Блок Петра Порошенка» (БПП)), представники якої протягом семи років російської агресії проти України лише говорили про необхідність ухвалення закону про колабораціонізм, втім, так і не зробили цього маючи більшість з «Народним фронтом» у Верховній раді 8-го скликання. Опосередковано це припущення підтверджується тим, що серед авторів даних законопроектів відсутні депутати з профільного комітету — Комітет з правоохоронної діяльності. Усі хто розбирається у «кухні» проходження законопроектів у ВР знають, подібний склад авторів — свідчення того, що зацікавленість у прийнятті представлених проєктів мінімальна.
«Наприклад, слід розмежувати поняття «державна зрада» і «колабораціонізм»», — говорить Верещук.
Незрозуміло навіщо Зеленський ускладнює собі життя? Адже якщо б команда президента глибше вивчила це питання то зробила б для себе відкриття, що «колабораціонізм» в кримінальному законодавстві більшості країн світу кваліфікується як злочин проти своєї держави, і зазвичай трактується як «державна зрада». У деяких державах колабораціонізм також прирівняний до різновиду екстремізму.
В Україні «діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України» трактуються як «державна зрада». У відповідності до ст. 111 КК України «Державна зрада», такі діяння караються «позбавленням волі на строк від дванадцяти до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна або без такої».
Навіщо ж тоді «вигадувати велосипед» і трактувати як колабораціонізм «умисне і добровільне співробітництво громадянина України з державою-агресором або її представниками у будь-якій формі, в інтересах держави-агресора і на шкоду національній безпеці України чи її союзників»? Більш того сама патріотична політсила «Європейська солідарність» (за уявою її прихильників) пропонує пом’якшити покарання за діяння вже передбачені ст. 111 Кримінального Кодексу України. За колабораціонізм пропонують карати «позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років з конфіскацією майна або без такої».
У випадку прийняття такого закопороєкту вітчизняні суди зіштовхнуться з великою кількість справ з перегляду вироків за статтею «Державна зрада», адже якщо закон пом’якшує відповідальність, він матиме зворотну силу.
Тому, питання імплементації в українське законодавство визначення колабораціонізму треба знімати з повістки денної, як шкідливе. Інакше вітчизняну правоохоронну і судову систему чекає чергова криза, а російська пропагандистська машина, в чергове, отримає чудову інформаційну дубину. Звісно, мало хто сумнівається, що вони зроблять усе можливе для того щоб мешканці непідконтрольних районів Донецької і Луганської областей дізналися «правду», що їх чекає після реінтеграції в Україну. Поряд з «мовним питанням», питання «колаборантів» займе ключове місце в арсеналі «журналістів Кремля».
Натомість Україні, на тридцять першому році незалежності, слід визначитися з поняттям «екстремізму» (колабораціонізм, як зазначалося вище, лише його різновидність) та розробити механізми боротьби з цим явищем. Адже відсутність спеціальних нормативно-правових актів, які б стали основою для практичної повсякденної діяльності правоохоронних органів, призводить до того, що у реальні причини екстремізму ігноруються, а Україна і українці змушені восьмий рік пожинати «криваві» плоди бездіяльності держави.
