За сім з половиною років, що минули з моменту анексії Криму та початку військового протистояння на Сході України суперечності між сторонами конфлікту не вирішуються, а лише загострюються, і прірва між територіями, контрольованими Києвом, з однієї сторони, та тими, які перебувають під протекторатом Росії, поглиблюється щоденно. Броунівський рух серед людей, які до 2014 року проживали в окремих районах Донецької і Луганської областей (ОРДЛО чи так звані «Л/ДНР») фактично завершився. Хто хотів, а точніше зміг не лише виїхати, але й облаштувати своє життя в інших українських містах і населених пунктах, зробили це. Хто не зміг або не захотів миритися з політикою, яку сповідує українська влада після завершення активних бойових дій (після узгодження Мінських домовленостей від 12 лютого 2015 року), розчаровані і озлоблені недостатньою увагою до них з боку української держави, почали повертатися у свої домівки на непідконтрольні території.

Стало очевидним, що реалізувати Мінські домовленості в повному обсязі не вдасться. Причина не лише у тому, що сторони трактують їх положення по різному, а у тому, що вони не про мир, а про перемир’я, яке потрібно було військово-політичному керівництву Україні на тлі Дебальцевського котла. Україна з самого початку не мала намірів виконувати Мінські домовленості, зрештою, як і Росія, і її «проксі».

Здавалося, Україна ще довго буде тим подразником, який використовують США у протистоянні з Росією.

Але все кардинально змінилося після обрання нового президента у Сполучених Штатах Америки. Зі зміною адміністрації змінилася зовнішньополітична і військова стратегія Білого дому, що у свою чергу призвело до тектонічних змін у світовому геополітичному ландшафті. У боротьбі з ростом гегемонії Китаю, який Вашингтон тепер офіційний вважає основною загрозою для своїх національних інтересів, США спрямували свої зусилля на недопущення подальшого зближення Москви з Пекіном. Як наслідок – Володимира Путіна фактично закидали «подарунками»: заяви щодо фактичної відмови Україні в перспективі вступу до НАТО і ЄС, особиста зустріч з президентом Сполучених Штатів,  домовленості між Америкою та Німеччиною щодо добудови газопроводу «Північний потік – 2» в обхід України. І «вишенька на торті» для Путіна — Німеччина на тлі активізації Росії на Донбасі (роздача російських паспортів серед мешканців так званих «Л/ДНР») зажадала від України імплементації т.зв. «формули Штайнмайєра» в національне законодавство.

Проте різка зміна пріоритетів у США не відповідають настроям українців. Наразі в українському суспільстві щодо ситуації, яка склалася на Донбасі, спостерігається відносний консенсус, який дисонує з побажаннями західних партнерів. За даними Центру Разумкова і Фонду «Демократичні ініціативи», на запитання  про можливе бажане майбутнє ОРДЛО 55% опитаних виступають за їх повернення до складу України на тих самих умовах, що і раніше (без «особливого статусу»). Лише 3% готові визнати незалежність так званих «Л/ДНР», ще 3% готові погодитись, щоб вони увійшли до складу РФ.

Українці переважно схвально оцінюють миротворчі заходи, які впроваджує влада (розведення військ підтримують 60%) (Фонд «Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва, 6.12.2019), і не підтримують радикальних змін ситуації (лише 6% виступають «за» відокремлення територій від України, натомість значна частина населення виступає за продовження військових дій (23%)) («Рейтинг», 2.10.2019). Інші ж моделі врегулювання надання ОРДЛО статусу автономії у складі України підтримують (23 %) і заморожування конфлікту (34%)) («Рейтинг», 19.12.2019).

За два останні роки, згідно останніх соціологічних досліджень, цифри мало що змінилися.

Тож усі заяви політиків і наближених до певних політичних партій експертів, що українське суспільство готове навіть ціною втрати державного суверенітету повернути ОРДЛО, Крим і Севастополь, не відповідають дійсності. Українці скоріше готові підтримати «заморозку» війни, аніж її завершення на умовах Кремля.

І справа не у войовничості українців, не стільки в слабкості української держави, яка боїться «вулиці» (об’єктивно до «вулиці» дослуховується влада будь-якої держави) чи не у дотриманні Україною взятих на себе зобов’язань. Справа в тому, що Україна вчергове у своїй історії складає іспит на виживання. Тому саме здоровий глузд наразі є єдиним мірилом, яке може допомогти українцям зберегти державність.

Проте швидких і простих рецептів для вирішення питання миру в Україні, на жаль, немає.

Як з’ясувалося, хорватський досвід повернення непідконтрольних територій військовим шляхом (операція «Буря»), який активно обговорювався на початку агресії Росії та військових дій в окремих районах Донецької і Луганської областей, по різним причинам, не підходить – надто різними є обставини конфлікту на Балканах і конфлікту в Україні.

Фінляндизація України (значні обмеження державної самостійності, які велика держава накладає на свого більш слабкого сусіда), яку ми отримаємо  у разі реалізації російської моделі Мінських угод, не підтримується більшістю українців.

Здається, Україна опинилася в глухому куті. Проте в політиці такого не буває, вихід завжди є, але трапляється так, що він потребує прийняття рішення, яке може не подобатися. Саме тому, на мою думку, слід звернути увагу на досвід Китаю. Китайський досвід не ідеальний, він лише гіпотетично сприяє поверненню окупований територій (з іншого боку, це одна з особливостей китайського мислення, яке сформувалося протягом п’ятитисячолітньої історії Китаю), але в нього є один величезний плюс, яким скористався/користається Китай — час, який зараз потрібний українській державі щоб стати сильною.

Після Другої світової війни в Китаї спалахнула громадянська війна. У 1949 році була проголошена Китайська Народна Республіка (КНР) у материковому Китаї з центром у Пекіні. Впродовж наступних років війська Республіки Китай на чолі з Чан Кайші програли комуністам Мао Цзедуна. В результаті один потік мігрантів, які побоювалися переслідування з боку Комуністичної партії Китаю (КПК) хлинув на острів Гонконг (1898 року Велика Британія взяла у Китаю в оренду на 99 років прилеглу територію на півночі Цзюлунского півострова й острів Ланьтау, які отримали назву Нові Території) (аналогія з українським Кримом), другий сформувався після програшу Китайської Національної Народної партії (Гоміньдан) громадянської війни, внаслідок чого уряд Республіки Китай разом зі своїми прибічниками відступив на острові Тайвань. Там він створив власну державу – зі столицею у Тайбеї (аналогія з так званими «Л/ДНР»).

Гонконг у 1997 році перейшов під врядування КНР після закінчення терміну оренди Нових територій. У відповідності до спільної китайсько-британської декларації. Права Гонконгу закріплені в «міні-конституції», основному законі, який набрав чинності у 1997 році, коли Британія передала суверенітет Гонконгу. Документ гарантує збереження принципу «одна країна, дві системи» і дозволить Гонконгу зберігати свої закони і високий ступінь автономії впродовж як мінімум 50 років після передачі.

Повернення Гонконгу більшою мірою стало можливим завдяки економічним зв’язкам між островом і з материковим Китаєм, які не зупинялися навіть в період, коли комуністичний уряд проводив ізоляціоністську політику. В цій ситуації Гонконг залишився єдиним каналом, за яким здійснювався контакт КНР із Заходом. Після початку реформ у Китаї 1978 року Гонконг став основним джерелом іноземних інвестицій у Китай. Через рік впритул до північного кордону Гонконгу на території провінції Ґуандун була утворена перша в Китаї особлива економічна зона Шеньчжень.

Інша ситуація у відносинах між КНР і Тайванем (Республікою Китай). Довгий час і Тайбей, і Пекін вважали себе «єдиним справжнім Китаєм». Один від одного їх відділяє лише 130 кілометрів Тайванської протоки. Понад 72 роки відносини між обома Китаями, м’яко кажучи, напружені. Траплялися й цілком гарячі зіткнення — шпигунство, диверсії, взаємні артилерійські обстріли і сутички на морі. Як і більшість протистоянь другої половини ХХ століття, конфлікт між материковим Китаєм і Тайванем став одним із багатьох вогнищ глобальної холодної війни між Заходом і країнами соціалістичного табору. Уряд Тайваню підтримували США, а Пекін (до початку 60-х років ХХ століття) — СРСР.

Проте, основний «китайський урок», який має добре вивчити Україна – в боротьбі за територіальну цілісність та суверенітет не варто розраховувати на «великих дядьків».

У 1945 році Тайвань отримав місце в ООН, зокрема і в Раді Безпеки, КНР не мала повноцінного міжнародного визнання.

Але ситуація кардинально змінилася 1971 року — ООН визнала уряд Пекіна, а оскільки двох Китаїв одночасно не могло існувати, Тайвань втратив місце у всесвітній організації. У 1971 році Китай відвідав радник з питань національної безпеки США Генрі Кіссінджер, а у 1972 році – президент Річард Ніксон. Заходу це було вигідно: Москва і Пекін посварилися, і прірва між СРСР і КНР поглибилася. Вже у 1979 році президент США Джиммі Картер припинив дипломатично визнавати Тайвань, щоб зосередитися на поглибленні зв’язків із КНР.

Це яскраве свідчення того, що сподіватися лише на великих зовнішніх гравців – хибний шлях. Особливо коли світовий порядок взірця 1945 року лежить в руїнах, і на наших очах формується новий, в якому принцип Вінстона Черчілля про те, що  «немає вічних друзів, немає вічних ворогів», вічними бувають лише національні інтереси уже ніхто не запаковує у яскраву обгортку про демократію чи права людини. Ціна (вигода) вище цінностей. На наших очах у ХХІ столітті тисячолітня аксіома  «виживає сильніший» повторюється, лише на вищому цивілізаційному рівні. В сучасному світі з державою рахуються лише в тому випадку, якщо вона здатна захистити себе і контролювати те, чим володіє.

Це зовсім на означає, що на тлі виходу США з Афганістану (з 2012 року основний союзник Сполучених Штатів Америки поза НАТО) Україна має переорієнтуватися на Москву чи Пекін. Отримання цього статусу для України і надалі залишається бажаним. Проте необхідно дорослішати і нарешті вести дорослу внутрішню і зовнішню політику.

Цікаво, що відносини між Китаєм і Тайванем почали покращуватися лише в 1980-х роках. Китай висунув формулу, відому як «одна країна — дві системи», згідно з якою Тайваню пропонувалося надати значну автономію, якщо він погодиться на возз’єднання з материковим Китаєм.

Пропозиція в Тайбеї відкинули, але Тайвань спростив правила відвідування і інвестування в Китай. Він також у 1991 році оголосив про завершення війни з Китайською Народною Республікою.

Велися і обмежені переговори між неофіційними представниками обох сторін. У листопаді 2015 року відбулася зустріч президентів КНР і Тайваню Сі Цзиньпіна і Ма Інцзю.

Разом з тим, показовим для України повинен стати китайський досвід, як використати час для удосконалення своєї державної політики, державного управління і економіки. Пекін за останні десятиліття на міжнародній арені суттєво зменшив свою залежність від зовнішніх чинників і збільшив свої можливості, а не втратив практично увесь свій потенціал, як Україна протягом 30 років своєї незалежності.

Поряд з цим, незважаючи на те, що позиція Китаю щодо нелегітимності влади Тайваню, з 1990-х росте кількість людей на Тайвані, які вважають себе саме тайванцями, а не китайцями. Але при цьому Пекін продовжує роботу, спрямовану на підтримання зв’язків з Тайбеєм.

Зокрема, Китай заявив про намір до 2035 року реалізувати масштабний інфраструктурний проект з будівництва високошвидкісної залізниці і автомагістралі, що з’єднають материковий Китай і острів Тайвань. Ідея будівництва тунелю під Тайваньскою протокою згадувалася і раніше. Але далі слів справа не йшла, оскільки ні у кого з китайських керівників не було політичного капіталу, щоб здійснити такий грандіозний і дорогий проект.

Раніше на острові Пінтань був запущений національний проект з прицілом на подальший розвиток інфраструктури в сторону Тайваню. Роботи по будівництву моста, порту і іншої інфраструктури велися швидкими темпами. З материком Пінтань пов’язаний високошвидкісною залізницею. Також там був створений спеціальний район для залучення тайваньських компаній.

Проте наміри уряду КНР поєднати Тайвань з материком жителями острова сприймається як спроба експансії влади Пекіна. Не сприяє возз’єднанню й економічний фактор. Зростання Тайваню у 2020 році перевищило зростання Китаю у 2020 році на 2,3%. Востаннє Тайвань переганяв свого гігантського сусіда в 1990 році, коли його зростання на 5,5% перевищило 3,9% Китаю.

Звісно, не всі вище наведені приклади будуть позитивно сприйняті в Україні, хоча ситуація навколо анексованого Криму та ОРДЛО на 100% не може відповідати ситуації, з якою зіштовхнувся Китай у питанні повернення «втрачених територій» (Гонконгу, Тайваню, Аоминю та інших). Хтось кричатиме про недопустимість відмови від територій. Але мова про відмову від Криму чи ОРДЛО не йде. Йдеться про те, що поспішати потрібно повільно. Одночасно потрібен план, як використати цей час з користю для України та українців.

Крім цього, нікуди подітися від сумнозвісного зовнішнього фактору: США потрібен Тайвань для стримування КНР на противагу зростаючому впливу Китаю в Індійському океані та на півдні Тихого океану, Росії – Крим та ОРДЛО як величезна  військова база і запобіжники подальшої інтеграції України в ЄС і НАТО.

Отже, висновок: швидкого повернення неконтрольованих українських територій не відбудеться, для Києва питання анексованого Криму і окупованих ОРДЛО є важливим зі стратегічних міркувань, тож право Росії на півострів  і незалежність так званих «Л/ДНР» Україна не визнає ніколи (гадаю, за будь якої влади). Тому українському військово-політичному керівництву потрібно «включати мізки» і терміново оновити, але краще розробити кардинально нову стратегію щодо повернення «втрачених територій» — з врахуванням того факту, що цього повернення  не відбудеться у найближчій перспективі. Звісно, горизонт планування у побудові такої стратегії не обмежиться одним десятиліттям, і це лише у питанні повернення ОРДЛО. На жаль, така сувора реальність. Основне, на що потрібно звертати увагу зараз українській владі — економіка, армія і флот. Саме вони, помножені на розум і холодний розрахунок,  — запорука не опинитися на узбіччі історії.

Єдине питання, на яке немає відповіді: чи нинішня українська влада готова до такої роботи і до такого рівня відвертості з власним народом?

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here