Щоб розпочати інституційне запровадження процесу деолігархізації в Україні — однієї з основних обіцянок, з якою Володимир Зеленський балотувався на президентську посаду, — йому знадобилося більше двох років. Незважаючи на тривалу розробку, ухвалений Верховною Радою у першому читанні президентський законопроєкт №5599 «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)», який, у відповідності до заяви Офісу президента (ОП), «має стати першим кроком до ліквідації олігархічної системи в Україні», відверто не вразив.

На 13 аркушах А4 законопроєкту багато хто очікував побачити реалізацію в Україні провідного світового досвіду, спрямованого на боротьбу з олігархами та їх впливом на політику. І для цього були певні підстави. По-перше, в ОП зазначили, що «на його основі будуть розроблені антитрастові закони, закон про лобізм та інші нормативно-правові акти». По-друге, напередодні візиту Держсекретаря США Ентоні Блінкена до Києва в травні цього року, його колега, голова МЗС України Дмитро Кулеба, заявляв, що закон про олігархів ґрунтуватиметься на підходах американського антитрастового законодавства. Проте цього не трапилося.

Ухвалений у першому читанні деолігархічний законопроект не має реального наповнення. Він більшою мірою обмежується лише ознаками, за якими Рада національної безпеки та оборони (РНБО), яку очолює президент, ухвалюватиме рішення про визнання особи олігархом. Для цього особа повинна відповідати мінімум трьом з чотирьох критеріїв — мати у наявності медіа-активи, впливати на політичне життя, мати на рахунку мінімум 75 мільйонів доларів і бути кінцевим бенефіціаром якогось суб’єкта господарювання. Тобто перелік олігархів встановлюватиметься в ручному режимі і зі значною часткою суб‘єктивності.

По факту, українському олігарху цей статус реально нічим не загрожує.

Якщо РНБО визнало якусь особу олігархом, ця особа потрапляє у спеціальний реєстр. Цей реєстр використовується для того, щоб зібрати інформацію про олігархів та впливати на них, — «з метою забезпечення доступу до інформації про таких осіб та застосування до них заходів впливу».

Тим, хто потрапить до реєстру, заборонено:

1) фінансово підтримувати політичні партії,

2) бути покупцем чи бенефіціаром при приватизації об’єктів великої приватизації.

Крім того, олігархи повинні подавати такі самі декларації, як і держслужбовці за законом «Про запобігання корупції».

І це все.

Цікаво, що дія цього «вбивці» українських олігархів (якщо його приймуть без суттєвих змін в другому читанні) обмежена 10 роками. Чому 10, а не 2 чи 20? Можливо, 10 років потрібно владі щоб розробити український аналог антитрастового законодавства? Чи є інша причина? Незрозуміло.

Зокрема, Ігор Коломойський у притаманній йому іронічній манері прокоментував можливість потрапляння свого прізвища до офіційного реєстру олігархів.

«Якщо наслідки будуть лише такі, які прописані у нинішній версії законопроєкту, то я не бачу нічого страшного, якщо буду в реєстрі олігархів. Але моє нинішнє «готовий» не поширюється на наступні редакції. Я не як юний піонер, я не завжди готовий», – наголосив олігарх у коментарі Радіо Свобода.

Це свідчення того, що антиолігархічний закон в редакції, ухваленій Радою в першому читанні, олігархам не страшний. Проте, гадаю, не все так просто, як здається. І про це нижче.

Натомість, в американському антитрастовому законодавстві можна спостерігати інші підходи, а основне — передбачені санкції і судовий розгляд. В його основі лежить Sherman Act – перший антимонопольний закон у США, прийнятий у 1890 році, який проголошував незаконним будь-яке перешкоджання свободі торгівлі в формі тресту або шляхом змови. Зокрема, він був спрямований персонально проти Джона Рокфеллера, компанія якого Standard Oil охоплювала нафтовидобувні підприємства, трубопроводи, залізниці, нафтопереробні заводи, бензозаправки тощо.

Акт Шермана зобов’язував переслідувати такі об’єднання та встановлював покарання у вигляді штрафів, конфіскацій та позбавлення волі до 10 років. Акт Шермана надавав органам влади широкі можливості для дій проти монополій. Першою його жертвою стала Northern Securities, яка контролювалась банкірським будинком Морганів і об’єднувала всі залізниці на американському північному заході. У квітні 1903 року Верховний суд на підставі закону Шермана виніс рішення на користь уряду.

Гадаю, сенсу заглиблюватися у деталі американського атнтитрастового законодавства немає. Особливо з огляду на те, що за своєю природою американські олігархи кінця ХІХ — початку ХХ століття істотно відрізняються від сучасних українських нуворишів.

Американські мільярдери створили економіку Сполучених Штатів: Рокфеллер – нафтову галузь, Ендрю Карнегі – металургійну, Генрі Форд – автомобільну, Александр Белл – телекомунікаційну. Завдяки їм Америка стала найпотужнішою економікою у світі. Усі мільярдери величезні кошти витрачали й витрачають на благодійність.

Олігархи в Україні постали в результаті розвалу соціалістичної системи і процесів первісного накопичення капіталу, коли значна частина державного майна перейшла в їхню власність. Значна частина з них й далі продовжують ставитися до державного бюджету як до джерела збагачення. Хоча, звісно, є й винятки (коли мова йде про вплив на реальний сектор економіки). Проте можна називати прізвища мільярдерів і власників телеканалів, партій, фракцій, що жодного дня не мали стосунку до бізнесу, а кошти робили на тому, що вигідно «юзали» бюджет і вирішували посередницькі функції.

Якщо природа цього явища в США інша ніж у нас, тоді, можливо, не потрібно ідеалізувати заокеанські практики. Адже доволі часто бездумне «мавпування» заокеанських законодавчих ініціатив не покращують, а, навпаки, погіршують економічну і соціальну ситуацію в Україні.

Багато українців, які пам’ятають появу перших вітчизняних мільярдерів за президентства Кучми, побачать багато спільного між тим, що відбувалося в Україні в той період і Республікою Корея після японської окупації (1945 рік). Олігархи Південної Кореї та України, на відміну від американських олігархів, виросли не на ринку, а у владних кабінетах.

Після вигнання японців уся їх власність була націоналізована і потім те, що не було зруйновано війною (корейська війна 1950-1953 років знищила 2/3 тієї частини промисловості та інфраструктури, яка дісталася Південній Кореї), уряд Лі Синмана — типовий зразок політичної махінації та корупції — не дуже чесно і прозоро передав у приватні руки. Це стало основою виникнення майже половини олігархічних угрупувань Південної Кореї, які отримали назву «чеболь».

Творцем корейського економічного дива був Пак Чон Хі, який у 1962 році прийшов до влади внаслідок військового перевороту (корейці називають його «Революція 16 травня»). Генерал Пак почав боротьбу з олігархами у перші ж дні при владі, судячи з його дій, він вважав їх однією з найбільших загроз для своєї політики національного розвитку. Хоча, зрештою, він поплатився за свої надто радикальні дії життям — він став жертвою замаху у 1979 році.

Якщо американський варіант подолання олігархії був політико-правовим, то корейський можна назвати репресивно-бюрократичним. Хоча не стільки репресії, як загроза їх застосування стримувала найбагатших бізнесменів від дій, що суперечили цілям національному розвитку.

Поспішно хтось подумав: схоже, що саме корейський досвід боротьби з олігархами намагається запровадити нинішня українська влада. Але це не відповідає дійсності. Перенесення «скаженого зеленого принтера» з Верховної Ради в РНБО, де він «видає на гора» потрібні рішення – це не корейський досвід, так само і малоактивні застосування репресивного підходу (рішення багато в чому, м’яко кажучи дивні, тому досить часто юристами піддаються критиці за невідповідність українському законодавству) у боротьбі з контрабандистами, «злодіями в законі», і взагалі з людьми, які заважають владі, Україна спостерігає щоп’ятниці. Так, за формою можливо схоже, але за наповненням точно — ні.

Якщо порівняти вихідні дані корейського дива і української реальності, це твердження стає ще більш очевидним.

По-перше: У генерала Пака були глибокі пізнання в економічній історії й особистий досвід японської політики індустріалізації Маньчжурії та Кореї під час японської окупації. А у нас — Олексій Гончарук, Денис Шмигаль та Тимофій Милованов. Це навіть не «Чикагські хлопчики». Чикаго — це мегаполіс і центр економічної думки. Це скоріше «аспенівські хлопчаки» (містечко Аспен у штаті Колорадо нараховує 6660 мешканців).

По-друге: крім персональних репресій, Пак Чон Хі запровадив державний контроль за діяльністю великого бізнесу. Досі великий бізнес в Південній Кореї підпорядкований державній стратегії, а тому перетворитися на структурний підрозділ олігархічної групи він не може. Скоро «екватор» президентства Зеленського і монобільшості «Слуг народу» у Верховній Раді, але ніхто навіть не чув про стратегію розвитку України. Її немає. Яка стратегія, якщо Кабмін другий рік працює без затвердженої Верховною Радою Програми діяльності Уряду?

І на останок, третє. Якісний державний апарат, кваліфікований і не дуже корумпований — необхідна умова для запровадження в Україні корейського варіанту. Знову не те. Не наш варіант. Кадрове наповнення нинішньої української влади на усіх рівнях не витримує жодної критики.

Якщо не Південна Корея, чи взагалі існує така держава чий приклад наслідує Україна в боротьбі з олігархами? Є. Більш того, творець цієї концепції зараз живе (вимушено, політик заочно засуджений у себе на батьківщині та оголошений у розшук) і працює в Україні. Це екс-президент Грузії Міхеїл Саакашвілі, якого Володимир Зеленський призначив головою виконавчого комітету реформ і членом Нацради реформ, засновник і керівник організації з гучною назвою «Офіс простих рішень і результатів».

Звісно, причетність Саакашвілі до реалізації програми з деолігархізації в Україні – лише припущення. Разом з тим, методи якими керується українська влада, дуже схожі на ті, які використовував Саакашвілі в Грузії. Оточення Зеленського, як і оточення Саакашвілі на момент приходу до влади, було пов’язане з великим бізнесом лише периферійно і мало тільки одного чи двох фінансових донорів, — наприклад торговця природним газом Давида Безуашвілі. Це означало, що Парламент, обраний у 2004-му, більшою частиною складався з молодих активістів Єдиного національного руху (ЄНР). Лише декількох бізнесменів можна було побачити у лавах правлячої партії ЄНР.

На відміну від України, єдиної політики чи законодавчого акта, які би застосовувалися до усіх олігархів, в Грузії ухвалено не було, і кожен випадок розглядався окремо. Проте, нас більшою мірою цікавлять наслідки цього процесу, який зазвичай в Грузії називали «державним вимаганням». Прихильники Саакашвілі і він сам стверджували, що це не відповідає дійсності, адже від простого рекету чи корупційних схем воно відрізняється однією важливою рисою – замість того, щоб йти до приватних кишень, кошти йшли на користь збіднілій державі та допомагали платити зарплати чиновникам і забезпечувати великі інфраструктурні проекти.

Проте «державне вимагання» йшло не лише на користь держави, але і ЄНР, політичній партії влади, та допомагало зміцнити її вплив на державу. Деякі з компаній, що раніше належали олігархам, перейшли до рук інсайдерів режиму після реприватизації. Коли процес перерозподілу добіг кінця у 2007-2008 роках, в Грузії постав новий олігархічний клас, що включав колишніх міністрів та близьких друзів Міхеіла Саакашвілі.

«Нові олігархи» cпівіснували з певними «старими» олігархами задля того, щоб фінансувати ЄНР після «Революції троянд». На відміну від парламенту, обраного у 2004 році, у 2008-му до ЄНР входила вже ціла низка заможних бізнесменів.

Після завершення правління уряду Саакашвілі у 2012 році, розриву державно-бізнесових зв’язків у Грузії не відбулося. Transparency International Georgia визначила, що кількість таємних змов між політиками та бізнесменами, що були значною проблемою за часів уряду Саакашвілі, помітно зменшилась.

Виникає питання: а що саме допоможе Україні?

Відповідь очевидна: Україну врятує лише повна зміна політичних еліт (що увійшло в літературу про корупцію під назвою «біг бенг», або «великий вибух»). Все інше — лише імітація процесу, як у старому анекдоті про будинок розпусти, який потерпав від збитків — «не ліжка потрібно міняти, а дівчат».

Здається, «великий вибух» 2019 року був лише вибухом петарди…

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here