Перший після обрання главою держави візит президента США Джо Байдена до Європи, під час якого відбулася його зустріч з президентом Росії Володимиром Путіним, нічого кардинально не змінив для України. Жодної «великої угоди» щодо розподілу сфер впливу, внаслідок якої Сполучені Штати здадуть Україну, не трапилося. І це насправді єдина позитивна новина для України. Статус-кво наразі збережено, проте Україна як і раніше не може розраховувати на адекватну військову чи економічну підтримку США (мова не про ґумові човни і смішні грошові суми у декілька сотень мільйонів доларів, які і без того щороку зменшуються). Чіткого «так» або «ні» у питанні щодо надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) президент України Володимир Зеленський (про це він сказав в спільному інтерв’ю Reuters, Associated Press та Agence France-Presse на передодні саміту НАТО) не дочекався. 

На саміті НАТО за участі президента США лідери Альянсу підтвердили, що Україна зможе стати його членом. Про це йдеться у декларації, ухваленій за підсумками саміту у Брюсселі.

«Підтримуємо рішення, ухвалене на Бухарестському саміті (2008 року), що Україна буде членом Альянсу з Планом дій щодо членства як частиною процесу; ми підтверджуємо всі елементи цього рішення», — йдеться в документі.

Не зважаючи на те, що таке формулювання щодо України було вжито вперше, жодних дат, які б засвідчували, коли Україна може отримати ПДЧ, зазначено не було. А отже цей пункт у підсумковій декларації саміту НАТО — чергова морквина (на кшталт незрозумілого статусу “країни-аспіранта”) для українського ослика, який слідом за грузинським (щодо Грузії таке формулювання звучить з 2018 року) відправляється на чергове коло свого «захопливого» євро-атлантичного шляху, будучи прикутими до стовпа, імення якому Росія.

Внаслідок червневих самітів НАТО, G7, США і Росії перед Україною, як ніколи, гостро постало питання, що робити далі: стукати у «відчинені» двері НАТО, прохід яких по-факту закритий російським бронебійним склом (перспективу бачимо, а зайти не можемо), чи шукати інші варіанти забезпечення власної національної безпеки?

Саме Росія є однією з головних причин ненадання Україні ПДЧ, а не те про що сказав Джо Байден на пресконференції за підсумками саміту НАТО. 

«Залежить від того, чи буде вона (Україна) відповідати критеріям. Вони досі повинні очиститися від корупції та відповідати іншим критеріям, щоб отримати План дій щодо членства. Водночас ми будемо робити все, щоб забезпечити Україні позицію, коли вона зможе продовжувати чинити опір російській агресії», — сказав Байден, відповідаючи на питання журналіста AFP.

Хоча, здається, президенту США доречніше було б сказати не «вони» (напевно, він мав на увазі українську владу), а «ми не змогли очистити від корупції Україну”. Адже за останні сім років в Україні за сприяння США та їх союзників (посли G7 – добре відомий центр прийняття політичних і економічних рішень) в Україні створено безпрецедентна кількість підконтрольних «західним партнерам», а не українській владі антикорупційних органів. У вітчизняній правоохоронній системі «прозахідні» антикорупційні органи виділяються лише високими зарплатами, дорогим екіпіруванням та страшенною неефективністю. Величезні державні асигнування на діяльність новоявлених борців з корупцією різко контрастують з нікчемними сумами повернутих ними в бюджет України коштів та кількістю притягнутих до відповідальності ТОП-чиновників. ККД від їхньої діяльності рівний нулю. Але це ще не все. Є ще величезна кількість наглядових рад у державних корпораціях, які складаються з іноземців та вихідців з грантових структур, які за роки свого існування жодним чином не вплинули на зменшення корупції. Інформація про багатомільйонні зловживання в «Укрзалізниці» на тлі «вбитих» вагонів, заяв про необхідність підвищення вартості квитків та ненав’язливого сервісу добре відомі українцям. А ще звинувачення в рейдерстві і вимаганні з боку одного із керівників «Укроборонпрому», підозри в ймовірному ухилянні службових осіб НАК «Нафтогаз України» від сплати податків тощо.

Проте, здається, відсутність позитивних прикладів не зупиняє «західних партнерів», а навпаки. Не продемонструвавши жодних позитивних зрушень у боротьбі з корупцією (НАБУ, САП, НАЗК, Антикорупційний суд), у реформуванні «Навтогазу», «Укразалізниці», «Укроборонпрому» тощо, вони вимагають у української влади замкнути на себе ще й контроль за усією судовою системою України. Звісно, за їх словами, це тимчасово — на невизначений час. Напевно доти поки Україна не реформується до стандартів, які б, на їх думку, дозволили їй вступити до НАТО.

Виходить, що за саму лише обіцянку “одруження” Україна повинна віддати без усяких гарантій і конкретної дати весілля, свої тіло, і душу, і весь цей час добре поїти та годувати усю величезну родину нареченого. І десятиліттями чекати, доки її стандарти краси і поведінки припадуть до душі усім членам НАТО.

Зважаючи на позицію Росії, реформуватися Україна до необхідних стандартів буде дуже довго (в кращому випадку). І нехай нікого не вводять в оману слова Джо Байдена, що вторгнення Росії до частини України назавжди виключає можливість вступу до НАТО. 

Але є ще й другій аспект, через який держави НАТО – а особливо європейські – з пересторогою ставляться до Украіїни. Україна розглядається (і небезпідставно) як креатура США, держава, що перебуває під її тотальним контролем. Тому прийняття України в НАТО означатиме автоматичне посилення позицій США всередині Альянсу (за допомогою останніх придбань – маються на увазі Чорногорія і Північна Македонія – посилилися саме проєвропейські сили всередині НАТО). У Європі дуже добре пам’ятають, як на початку 50-х років перший генеральний секретар НАТО, барон Ісмей, сформулював формулу Північноатлантичного альянсу: “Не допускати Росію в Європу, забезпечувати інтереси США в Європі, стримувати Німеччину”. Зрозуміло, що Німеччина (а поряд з нею і ряд інших держав) доволі насторожено сприймають Україну як елемент посилення США і повернення до “формули Ісмея”.

Стратегія прискореного вступу країни до НАТО не нова: декілька років тому її розглядав Грузинський парламент. За словами Спікера парламенту Іраклія Кобахідзе, який, посилаючись на пропозицію американського Фонду «Heritage» зазначав, що ця стратегія передбачає можливість приєднання Грузії до Альянсу, при якому дія ст. 5 договору про колективну оборону тимчасово не поширювалося на окуповані Росією території Абхазії та Північної Осетії. Стратегія є на папері, але конкретного результату для Грузії немає. 

Звісно, такий варіант теоретично можливий. Військово-політичне керівництво України може заявити, що на невизначний час вона призупиняє (не відмовляється) реінтеграцію тимчасово непідконтрольних Києву територій ОРДЛО та анексованого Криму (приклад ФРН і НДР). Проте зважаючи на нервову реакцію Росії і особливу думку окремих представників колективного Заходу (Німеччина та Франція), які не готові заради якихось ефемерних гасел про демократичні цінності чи міжнародне право відмовитися від можливості отримати зиск (Північний потік-2) від співпраці з Росією, він реалізований не буде. 

Значній частині українського суспільства подобається ідея повернення України до нейтрального та позаблокового статусу (посилаючись на Декларацію про державний суверенітет України). Зважаючи на те, що цю ідею активно просувають у Росії, велика частина українців і орієнтованих на неї політичних сил виступають категорично проти неї. 

Що означає нейтральний статус в принципі, з яких причин його обирали для себе низка європейських держав і чи підходить він Україні на сучасному етапі? 

Отже, згідно тлумачного словника української мови:

«Нейтралітет, – у міжнародному праві – політичне і правове становище держави, яка не бере участі у війні, зберігає мирні відносини з воюючими країнами і не подає жодній з них воєнної допомоги.

Постійний нейтралітет – становище держави, на яку, згідно з міжнародною угодою, накладається зобов’язання не брати участі у війні, але зберігати право самооборони. Відмова в мирний час від участі у воєнних блоках. Невтручання у чужі справи, будь-яку боротьбу, суперечку та інше».

Залишаючи за дужками процедуру набуття нейтрального статусу (з нею кожний бажаючий може ознайомитися на прикладі Туркменістану ,«постійний нейтралітет» якого було затверджено спеціальною Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 12 грудня 1995 року), проаналізуємо основні аргументи про згубність нейтрального статусу для України, які не втомлюються артикулювати прихильники євроатлантичного шляху розвитку нашої держави. 

  1. Нейтралітет не відповідає інтересам українського суспільства, так як він нав’язується Росією та Путіним.

В основі нейтрального статусу Фінляндії, завдяки якому ця країна змогла стати демократичною державою з ринковою економікою і відомою свободою слова, лежить укладений 6 квітня 1948 року Договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу між СРСР та Фінляндією. Непрості сторінки відносин між державами — радянсько-фінська війна 1939-1940 рр. (біля 26 тисяч військових фінської армії були вбиті і біля 40 тисяч поранені) та підтримка Фінляндією нападу нацистської Німеччини на СРСР, яка в перший же день агресії 22 червня 1941 року здійснила ворожі дії проти Радянського Союзу, не стали на заваді переговорному процесу.

  1. Позаблоковість не попередила агресію проти України.

Щоб зрозуміти нікчемність даного твердження, варто пригадати російсько-грузинську війну 2008 року – збройний конфлікт між Грузією з одного боку та Росією і сепаратистськими угрупуваннями Південної Осетії та Абхазії з іншого. Грузія на чолі з Михеїлом Саакашвілі твердо заявила про намір приєднатися до НАТО, всупереч негативному ставленню до цього російської влади. Це врятувало її від агресії Росії? Ні. 

Коментуючи події у Грузії президент Польщі Лех Качинський у інтерв’ю Newsweek зазначив, що лише його втручання і «втручання президентів Литви, Латвії і Естонії, а також деяка участь Сполучених Штатів примусило втрутитися НАТО і – з найменшим бажанням – Європейський Союз, не дозволили росіянам зайти так далеко». 

Більше того, в умовах поглиблення світової кризи західні країни утрималися від запровадження прямих економічних санкцій проти Росії. Головне: НАТО на цілих півроку зупинило співпрацю з Росією і одразу після війни провело символічну виїзну Раду НАТО в Тбілісі.

  1. Нейтральний статус означає де-факто неможливість отримувати зовнішню допомогу на оборонні потреби.

Після розпаду СРСР і Варшавського договору п’ять європейських країн – Австрія, Фінляндія, Швейцарія, Ірландія, Швеція – вирішили залишитися нейтральними. У весь цей час ці країни забезпечують свою національну оборону покладаючись не лише на власні сили та міжнародні гарантії їх нейтрального статусу, але й співробітництво з міжнародними організаціями (ЄС, ОБСЄ, НАТО).  Всі країни члени ООН, ОБСЄ, а також (окрім Швейцарії) — повноправні члени ЄС. Усі п’ять країн беруть активну участь у Програмі НАТО «Партнерство заради миру». 

Отже, твердження про те, що нейтральний статус України стане на заваді розвивати військово-технічне співробітництво чи перебувати у партнерських відносинах з країнами Заходу, не витримує критики. Для  цього достатньо просто ще раз ознайомитися з визначенням «постійного нейтралітету».

  1. НАТО – найбільш ефективний спосіб уникнення зовнішньої агресії.

Славнозвісна ст. 5 уставу НАТО жодним чином не є 100% гарантією для члена Альянсу отримати адекватну допомогу від партнерів в разі військової агресії щодо нього.

Зокрема, у ст.5 зазначено, що: «Сторони погоджуються, що збройний напад на одну або кількох із них у Європі чи у Північній Америці вважатиметься нападом на них усіх: і, відповідно, вони домовляються, що в разі здійснення такого нападу кожна з них, реалізуючи своє законне право на індивідуальну чи колективну самооборону, підтверджене Статтею  51 Статуту Організації Об’єднаних Націй, надасть допомогу тій Стороні або Сторонам, які зазнали нападу, і одразу здійснить, індивідуально чи спільно з іншими Сторонами, такі дії, які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили, з метою відновлення і збереження безпеки у Північноатлантичному регіоні. 

Про кожний такий збройний напад і про всі заходи, вжиті у зв’язку з ним, буде негайно повідомлено Раду Безпеки ООН. Такі заходи будуть припинені після того, як Рада Безпеки вживе заходів, необхідних для відновлення і підтримання міжнародного миру та безпеки». 

Як витікає з контексту статті кожна країна-член НАТО «надасть допомогу тій Стороні або Сторонам, які зазнали нападу, і одразу здійснить, індивідуально чи спільно з іншими Сторонами, такі дії, які вважатимуться необхідними». 

Якщо вважатимуть необхідним — виділять один танк або взвод солдат, і це добре, бо можуть обмежитися й поставками боєприпасів чи палива. Або взагалі повторити «подвиг» англійців і французів 1939 року у ході так званої «Дивної війни», коли, виконуючи союзницькі зобов’язання стосовно Польщі, вони здійснювали бомбардування німецьких військ мільйонами ЛИСТІВОК.

Загалом неправильно огульно дискредитувати ідею нейтралітету для України лише тому, що ця ідея підтримується ззовні. Для цього достатньо ознайомитися з  причинами, які підштовхнули європейські країни обрати нейтралітет.  Аналіз причин свідчить, що цей вибір був  продиктований, у першу чергу, зовнішніми чинниками. Зокрема, нейтралітет:

Ірландії (з 1938 р.) обумовлений намаганням дистанціюватися від Великої Британії; 

Фінляндії (з 1955 р.) – її геополітичним розташуванням, та значною довжиною кордонів з Росією, до складу якої вона входила до 1918 року;

Швейцарії (з 1815 р.) – намаганням зберегти єдність держави;

Австрії (з 1955 р.) – бажанням стати суверенною державою та позбавитися іноземних військових баз.

Проте не все так просто. Нейтральний і позаблоковий статус в міжнародному праві це одне, в у Москві його тлумачення зовсім інше. 

Тож приклад Швеції (найстарша нейтральна країна в світі), яка з метою збереження свого «буферного» становища, що випливало з геополітичного розташування та економічних інтересів, не бере участі у війнах з 1814 року, для України не підходить.

Що очікує тоді Україну, можна побачити на прикладі Молдови, яка не змогла мотивувати Росію вивести свої війська і озброєння з Придністров’я, заявивши в односторонньому порядку про постійний нейтралітет й закріпивши це положення у власній Конституції. 

Тому гарантій, що Росія погодиться на «територіальну цілісність в обмін на нейтральний статус» (за прикладом австрійської “Бельведерської” Декларації про нейтралітет 1955 року) критично мало. Кремль навряд чи відмовиться від таких вигідних для нього Мінських угод, завдячуючи яким має всі шанси інтегрувати в тіло української держави контрольовану ним територію з особливим статусом, мілітарними формуваннями, які за одним закликом з Росії розвернуть свою зброю проти України. Окрім цього, очевидно, що підписання сторонами Великого договору між Україною і Росією — 2.0 (на кшталт фінно-радянського договору 1948 року) буде можливим лише за умови виконання Україною Мінських угод, на російських умовах, і офіційної відмови Києва від Криму.

З вище наведеного можна зробити висновок, що дві основні концепції розвитку для України — членство в НАТО чи нейтральний/позаблоковий статус несуть не лише позитив, як намагаються стверджувати їх апологети, але й значні виклики для її національної безпеки. В одному випадку — в Альянс нас протягом двох-трьох десятиліть не візьмуть, проте Україна за цей час практично повністю втратить суверенітет і промисловість, свій науковий потенціал, а в ресурсному плані (люди, земля, надра) буде вичавлена, як лимон. В іншому – Україну може охопити реальна громадянська війна, яка може завершитися її розчленуванням.

Основна проблема полягає в тому, що наш народ віками виборював свою незалежність від імперських країн, проте, отримавши її, не знає, що з тією незалежністю робити. Постійна орієнтація на Захід чи Схід, намагання всім догодити руйнують єдине і найцінніше що отримали українці після розпаду СРСР – незалежність. 

Чи існує концепція розвитку для України без НАТО і нейтрального статусу? Так. І це концепція, аналогічна до концепції розвитку Ізраїлю, держави, оточеної ворогами з усіх сторін. На відміну від України, в Ізраїлю ворогів значно більше: Сирія, Ліван, Єгипет та багато інших країн арабського світу. Країна з населенням у 8 млн розташована на Близькому Сході, на східному узбережжі Середземного моря. Ізраїль по суші оточений арабськими державами, з якими повсякчас конфліктує.

Сьогодні Ізраїль – одна з найрозвинутіших країн світу, незважаючи на військовий конфлікт. У 2014 році ВВП на душу населення складав 37 тис. дол. США, що в 12 разів більше за український. Проте в кінці 70-х – на початку 80-х років Ізраїль був дуже схожим на сьогоднішню Україну: війна, страшенна інфляція, двозначний дефіцит, трьохзначний борг, спустошені золотовалютні резерви, загроза дефолту, «кишеньковий» Нацбанк, корупція, роздутий державний апарат, ненадійна підтримка з боку США. 

Але військовий конфлікт — аж ніяк не привід для Ізраїлю на всі сторони заявляти про «мирні плани урегулювання» та необхідність завершувати війну. Постійне перебування в стані конфлікту навпаки сповнює Ізраїль новими сенсами, науковими та економічними досягненнями та спонукає її громадян усіма силами зберігати державність.

В плані гарантій безпеки Україні, на прикладі Ізраїлю, краще отримати статус особливого союзника США (MNNA). Розмови про отримання Україною цього статусу тривають з 2014 року, але, на жаль, проєкт постанови у Верховній Раді зареєстровано лише 15 квітня 2021 року. При цьому військово-політичному керівництву слід зробити заяву про постановку на паузу (не скасування) питання вступу України до Альянсу. Одночасно слід зазначити, що Україна готова повернутися до розгляду даного питання у майбутньому, у разі, коли сторони (мається на увазі Німеччина і Франція) будуть готові дати позитивну відповідь. Статус MNNA не заважає Україні увійти в євроатлантичні політичні та військові структури, в будь який момент.

Статус MNNA виник у 1989 році: спочатку MNNA були Австралія, Єгипет, Ізраїль, Південна Корея і Японія. Зараз такий статус мають17 країн: Афганістан, Аргентина, Австралія, Бахрейн, Бразилія, Єгипет, Ізраїль, Японія, Йорданія, Корея, Кувейт, Марокко, Нова Зеландія, Пакистан, Філіппіни, Таїланд і Туніс,

Більше того: українська влада має усвідомити, що перманентна війна в жодному разі не може стояти на заваді перетворенням, а навпаки має спонукати до розвитку. В Ізраїлі зрозуміли, що без сильної економіки та новітніх технологій перемогти у війні, яка триває понад 50 років і невідомо скільки триватиме ще – неможливо.

Саме тому українській владі слід не теревенити про проблеми і клянчити кредити, а розпочати системну роботу, направлену на збереження існуючих засобів виробництва, їх модернізацію та побудову нових. Ця робота має охоплювати усі сфери життєдіяльності країни (освіту, науку, соціальну сферу), а не бути лише епізодом, гарною картинкою (слайдом) у системній PR-кампанії, спрямованою лише на утримання рейтингу влади. Для прикладу, вже зараз українська влада має оприлюднити свій план по ГТС, в світлі запуску «Північного потоку – 2» та завершення угоди з Росією на транспортування її газу в ЄС. Цей план має відповісти на питання: як буде використовуватися ГТС у випадку нульового транзиту російського газу? чи може українська труба чи її частина бути модернізована для прокачки водню? на скільки заплановано збільшити видобуток українського газу? як уряд і «Нафтогаз» будуть знижувати ціну газу для населення і промисловості (щоб підвищити її конкурентоспроможність на зовнішніх ринках)? як Україна буде стимулювати країни ЄС купувати газ у Росії на східному кордоні? що буде з підземними газовими сховищами? тощо. План має бути чітким, з конкретними датами його виконання. І так по всіх сферах української економіки. Особливо потребує зміни застаріла і неефективна система держуправління. Роботи багато, не до розмов.

Проте необхідно усвідомлювати, що Україна — не Ізраїль. В Україні, на жаль, жага особистої наживи в більшості українських політиків та чиновників наразі переважає усі інші фактори. І це найбільша загроза для національної безпеки України. Нинішні українські політики не готові до перетворень. Переважна більшість з них “відкошують” від армії, а в район проведення ООС їдуть в супроводі журналістів з камерами, на один день. Натомість багато хто з ізраїльських політиків – відставні військові та колишні працівники спецслужб. Як не крути, але це про щось таки й говорить. На відміну від української влади для ізраїльських державних діячів справа незалежності – справа всього життя.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here