Нещодавно посли Польщі та Ізраїлю Бартош Ціхоцкі та Джоель Ліон вкрай негативно відреагували на рішення Тернопільської міської ради присвоїти міському стадіону ім’я Романа Шухевича – головнокомандувача Української повстанської армії в 1943–1950 роках.
Посол Ізраїлю в Україні назвав Шухевича «сумнозвісним гауптманом СС», зажадавши «негайного скасування» рішення щодо назви стадіону. А польський посол скасував візит до Тернополя, надіславши меру Сергію Надалу листа, в якому повідомив, що «з великим жалем» і «в останню хвилину» скасовує свій візит, який мав бути присвячений співпраці регіону з польськими партнерами.
Мер Тернополя Сергій Надал позицію міськради пояснив тим, що «в Українській Повстанській Армії воювали представники різних народів». «Історії відомі факти, коли євреї були серед лідерів українських повстанців. Згадаймо Лейбу-Іцика Добровського, відданого працівника політичного відділу УПА, Лазаря та Мойсея Орєхови-Штейнів, які були українськими повстанцями і входили до почоту відомого курінного «Кори». Вчені дискутують про єврейське походження одного з лідерів ОУН Лева Ребета. Але незважаючи на його походження, саме він був ідеологом мирного співіснування націй», – написав він на своїй сторінці в Фейсбуці.
Пояснення Надала не справили враження ні в Ізраїлі, ні у Польщі. Ба більше, на вшанування Шухевича в Тернополі відреагувала мерія польського міста Замосць, заявивши про розрив партнерських відносин з Тернополем та припинення співпраці за низкою проектів, на які Польща планувала виділити майже 70 тисяч євро
Звичайно, Міністерство закордонних страв України теж не лишилося осторонь дискусії. Коментуючи висловлювання посла Ізраїлю в Україні МЗС України зазначило, що збереження національної пам’яті є одним з пріоритетів державної політики України.
«Збереження національної пам’яті українського народу залишається одним з пріоритетів державної політики України. Дискусії у цій сфері мають проходити на рівні істориків. Натомість дипломатам слід працювати над зміцненням відносин дружби і взаємної поваги між народами, а не навпаки», – повідомив у твітері речник Міністерства закордонних справ Олег Ніколенко, прикріпивши до свого допису фрагмент заяви посла Ізраїлю в Україні Джоеля Ліона.
Проте, навряд чи позицію зовнішньополітичного відомства України, яка більшою мірою скерована назовні (не лише до Ізраїлю та Польщі), буде взято до уваги в інших столицях держав, з якими у нас важкі та криваві сторінки спільної історії – у Будапешті чи Москві. Адже багато ознак вказують на те, що обурення назвою міського стадіону Тернополя (який розташований на одній з центральних вулиць міста проспекті Степана Бандери, який серед інших межує з вулицями вояків дивізій «Галичина», Генерала Шухевича, Полковника УПА Омеляна Полбового, Євгена Коновальця) – лише привід, щоб учергове розіграти так звану карту «українського національно-визвольного руху» в часи Другої світової війни зацікавленими сторонами. В Україні політики для досягнення своїх вузькопартійних інтересів намагаються створити культи «абсолютних національних героїв» і «символів нації» з реальних людей, які могли здійснювати найрізноманітніші вчинки. Поділ на «своїх» і «чужих» призвів до того, що одні політики беззаперечно захищають «національних героїв» незалежно від їхніх вчинків, а інші – намагаються лише звертати увагу на періоді їх співпраці з Третім Рейхом, нівелюючи антирадянський характер українського руху опору та огульно звинувачуючи усіх українських націоналістів у злочинах проти людяності. Звичайно, цим користаються зовнішні сили. Руйнівна синергія внутрішньополітичного популізму та зовнішньої критики ОУН і УПА (навіть нерідко виправданої) викликають діаметрально протилежні, але однаково вкрай негативні реакції у різних частинах українського суспільства, і, як наслідок, лише дестабілізують внутрішньополітичну ситуацію, послаблюючи позицію української держави на міжнародній арені.
Для прикладу, не встигли вгамуватися пристрасті навколо перейменування стадіону в Тернополі, як депутати Львівської обласної ради від «Європейської солідарності» й собі вирішили «хайпанути» на перейменуванні. Зокрема, вони ініціювали питання щодо присвоєння стадіону «Арена Львів» імені Степана Бандери. І облрада підтримала відповідне звернення до Міністерства молоді і спорту України.
Прогнозовано, зовнішні сили не змарнують таку інформаційну «подачу» від «ЄС». Ймовірно, посли Польщі та Ізраїлю Бартош Ціхоцкі й Джоель Ліон можуть зробити спільну заяву, як у січні 2020 року, в якій різко засудити вшанування в Україні постатей та історичних подій, «які потрібно раз і назавжди засудити». Тоді посли мали на увазі банер із зображенням Степана Бандери, який 1 січня, у день народження провідника ОУН, з’явився на будівлі Київської міської державної адміністрації. А також ішлося про рішення Львівської обласної ради профінансувати у 2020 році вшанування пам’яті одного із засновників Організації українських націоналістів Андрія Мельника, письменника та одного з ідеологів українського націоналізму Івана Липи і його сина Юрія Липи, яким закидають антисемітизм та антипольськість.
Звичайно, Міністерство закордонних справ України вчергове оприлюднить заяву, в якій зазначить, що кожен народ і кожна держава самостійно визначає і вшановує своїх героїв, і щось про необхідність залишити історію історикам.
Щоб якось нівелювати напруження в українсько-ізраїльських відносинах, можливо, якийсь український політик згадає, що з вересня 1942 по лютий 1943 родина Романа Шухевича переховувала в своєму будинку від переслідування нацистами сусідську єврейську дівчинку Ірину Райхенберг. Хтось — про конфлікти між Польщею та Ізраїлем на історичному ґрунті. Зокрема, про те, як Польща, яка намагалася подати свою країну виключно як жертву часів Другої світової війни, наштовхнулася на образливі заяви виконувача обов’язків міністра закордонних справ Ізраїлю Ісраеля Каца. «Історичну правду не зміниш. Багато поляків співпрацювали з нацистами і брали участь у знищенні євреїв під час Голокосту. Антисемітизм був уродженим у поляків перед Голокостом, під час і після нього», – заявив Кац, в лютому 2019 року додавши, що «поляки всмоктували атисемітизм з молоком матері»
Нажаль, нічого з вище переліченого не вирішить проблему для України в майбутньому. Це як віра у формулу історичних відносин: «Пробачаємо і просимо вибачення», яку започаткували ще у 1997 році тодішні президенти України і Польщі Леонід Кучма і Александер Кваснєвський. Ритуал над могилами провели, формулу сказали, наче порозумілися і… нічого. Непросте історичне минуле українського і польського народів нікуди не зникло, воно й досі впливає на сучасний розвиток відносин між двома країнами.
Пристрасті навколо історичного минулого з того часу так і не згасли. Ба більше: 26 січня 2019 року Сейм Польщі (нижня палата парламенту) вніс зміни до закону про Інститут національної пам’яті, який забороняє пропаганду тоталітарних ідеологій і визначає злочинною участь «бандерівських націоналістів» у знищенні єврейського населення та геноциду громадян міжвоєнної Польщі на території Волині та «Східної Малопольщі», тобто Галичини. Згідно зі змінами, порушників оновленого закону каратимуть грошовими штрафами або ув’язненням до трьох років.
В подальшому Конституційний суд Польщі визнав неконституційними поправки до закону про Інститут національної пам’яті із визначеннями «українські націоналісти» та «Східна Малопольща», проте сам факт ухвалення таких змін більш ніж промовистий.
Проте, здається «польський досвід» — діяльність на зразок польського Інституту національної пам’яті аналогічної структури в Україні – хибний шлях.
Відбілювати чи приховувати неоднозначні, а нерідко «криваві» сторінки національної історії, підганяти факти та події під «прокрустове ложе» в угоду тимчасовим і несправжнім вождям — не принесе користі ні українському народу, ні українській державі. Для того щоб рухатися вперед, потрібно сплатити за усіма рахункам історії. І ось тут не можна робити винятків ні для кого, ні для «своїх» ні для «чужих», ні для офіцерів і солдатів будь-яких українських та польських збройних підрозділів, ні для учасників загонів польської та української сільської самооборони, ні для польських та українських підпільників усіх напрямів, ні для взаємних «добровільних месників», ні для звичайних бандитів усіх національностей, ні для радянських партизанів, солдатів Радянської армії і співробітників радянських спецслужб, ні для членів польської, української та єврейської поліції на службі у німців, ні для солдатів, офіцерів німецької армії, їхніх союзників і окупаційної адміністрації, ні для представників усіх національностей, які проживали в регіоні, на службі у всіх режимів, які були тут при владі в 1940-х роках.
При цьому завжди треба пам’ятати, що більшість людей змінюються під дією певних обставин протягом всього свого життя, і вчиняють по-різному в різних ситуаціях. Одна й та сама людина може здійснювати як подвиги, так і злочини.
Лише визнавши і сприйнявши, без ретуші і винятків, усю палітру історичних подій Україна отримає шанс звільнитися від пут минулого, що дозволить їй, не озираючись на сусідів, писати власну історію своєї держави і впевнено рухатися в майбутнє. І лише в тому майбутньому українська влада не боротиметься з могилами, забороняючи Польщі проводити пошуково-ексгумаційні робіти в Україні у зв’язку з руйнуванням місць пам’яті УПА, а чинитиме як Білорусь. У той час, коли ізраїльський і польський посли були стурбовані назвою стадіону в Тернополі, Білорусь висилала консула генерального консульства Республіки Польща у Бресті за участь у неофіційному заході, присвяченому «дню проклятих солдатів». У МЗС Білорусі наголосили, що «своїми злочинами в місцях компактного проживання білоруської національної меншини «прокляті солдати» під командуванням Ромуальда Райса поставили себе на один рівень із гітлерівськими карателями». На жаль, ця подія залишилася практично непомітною у вітчизняних мас-медіа, хоча «прокляті солдати» у минулому залишили доволі кровавий слід у західному регіоні сучасної України.
