Артур Сайфутдінов

Щоб розібратись із цієї тематикою варто виокремити 3 основні течії лівого радикалізму.

Німецькою ліворадикальною терористичною організацією міських партизанів, що діяла в ФРН та Західному Берліні була Фракція Червоної Армії (РАФ). Члени цієї організації самі обрали собі назву на честь революційної армії Росії. Хоча часто називали цю організацію «бандою Баадера і Майнгоф», РАФ визначив себе як революційно-соціалістична група авангарду всередині опозиції державній владі і була покликана здійснити світову революцію. У своїх працях члени РАФ також відштовхувались від ідей марксизму-ленінізму.

В світ виходила програмна книга РАФ під заголовком «Партизанська війна, повстання і антиімперіалістичний фронт». Своє завдання група бачила у веденні збройної боротьби з американським імперіалізмом , в тому числі і в Західній Європі і ставила перед собою два завдання.

Члени РАФ відчували ненависть до державного апарату ФРН, до «системи». Вони приписували розвитку західноєвропейського суспільства нацистські тенденції і вважали, що націонал-соціалістське минуле продовжує чинити прямий вплив на сучасність ФРН, вважали, що американська окупаційна влада заволоділа Західною Німеччиною як колонією і рахувала, що політична система ФРН – це не демократія, а «олігархія партій» і країна продовжує бути фашистською. РАФ позицінувала себе як антифашистський рух. Їх гаслом було «демократія можлива, коли не буде війн і насилля, а сама держава — це легальний інструмент  насилля».

Слід розуміти, що ФРН 60-х років – це країна з нацистським недалеким минулим, тому більшість населення були, м’яко кажучи, не в захваті від нових теденцій. Слабкість опозиції в країні призвела до того, що почали розвиватися ліворадикальні сили, які керувалися фінансовою, ідейною та організаційною підтримкою соціалістичних країн, в основному Радянським Союзом, який реалізовував подібну зовнішню політику задля послаблення капіталістичних країн.

РАФ існувала близько 30 років, чисельність членів цієї структури була не дуже велика, однак свого часу мала досить багато прихильників. Свою діяльність вони починали з мирних протестів боротьби проти ядерної зброї та ядерного озброєння, маніфестацій за мир, проводили компанії солідарності з Вєтнамом, розкривали нацистське минуле чиновників держави. А в подальшому їх методи ставали більш жорсткими і трагічними для мирного населення країни і закінчились терактами проти об’єктів НАТО та бундесвера, держустанов, здійсненням грабежів банків, викраденням та вбивством урядовців, високопоставлених чиновників, політиків, поліцейських і бізнесменів.

В тяжкий післявоєнний період основна проблема Європи полягала у створенні нової моделі співіснування, та відбудови інфраструктурних і промислових об’єктів.  Тому вводились і жорсткі методи для захисту державності від внутрішнього розхитування та зовнішніх впливів. Реакцією на злочини, вчинені РАФ, стало прийняття ряду законів проти терористів. Завдяки проведеним заходам в різних сферах життя країни відбулося «німецьке економичне чудо», швидко і успішно перебороли фашизм і нацизм, зуміли «вибачитись» перед країнами, які постраждали від Гітлерівської Німеччини, засудили минуле, покарали військових злочинців і стали прикладом демократії та високої культури.

Країна зуміла перебороти негаразди і виклики, які спіткали ФРН в післявоєнний період, а також зупинити терор. Ідеї ліворадикальних терористів перестали користуватися підтримкою громадян Німеччини.

Не менш якравим прикладом можна вважати Італію. Одним із найсерйозніших викликів, з яким зіткнулася правоохоронна система цієї країни у другій половині минулого століття, став політичний екстремізм і тероризм. Найбільш небезпечною вважалася лівоекстремістська організація «Червоні бригади», що здобула популярність завдяки численним терористичним актам в великих промислових центрах Італії.

«Червоні бригади» починали з малого — поширювали листівки із закликами боротися проти капіталізму, а в подальшому поєднали методи міської партизанської війни з підпалами автомобілів, диверсій на підприємствах, експропріації, викрадення і «пролетарські» суди, проводили терор проти тих, хто намагався виступити із засудженням діяльності організації. Перш за все, вони повстали проти журналістів, політиків, прокурорів і суддів, які виносили обвинувачувані вироки їх сподвижникам. Кульмінацією стало викрадення та вбивство лідера християнсько-демократичної партії і колишнього прем’єр-міністра Італії Альдо Моро. Вбивство політика викликало жорстку реакцію проти Червоних бригад з боку італійських правоохоронних органів і спеціальних служб. Тоді про лівих терористів самі італійці говорили, що вони «націлилися на саме серце держави».

В основу ідеологічної платформи «Червоних Бригад» лягли американська окупація Італії та економічний імперіалізм, чиїми провідниками є транснаціональні корпорації. Бригадисти закликали прихильників «перейти до збройної боротьби», щоб «звільнитися від влади капіталу». Вони вважали, що в ході тривалої партизанської війни буде сформований авангард пролетаріату, який буде здатний в вирішальну хвилину повести за собою робітничий клас і домогтися перемоги пролетарської революції. «Червоні бригади» ставили своєю метою створення революційної держави в результаті збройної боротьби та від’єднання Італії від альянсу західних держав (у тому числі від блоку НАТО). Відомо, що у своїй діяльності «Червоні бригади» отримували  допомогу з боку служби державної безпеки Чехословаччини та Ораганізації Визволення Палестини.

У бригадах була створена ієрархічна структура, що дозволяла керівникам організації ефективно управляти діяльністю бойовиків, не наражаючись на небезпеку викриття, і складалася з: терористичного підпілля, розвідки і служби інформації, які займаються впровадженням людей на виробництво, в міністерства, поліцію; психологічної служби, яка зайнята вивченням вплив у повідомлень ЗМІ на людей. Організація вела ретельний відбір людей.

Сильний удар по ідеології та позиціях бригадистів був нанесений після фактичного краху «комуністичної ідеї» в Європі. У 1980-х роках група була практично повністю розгромлена зусиллями італійських правоохоронних органів. Однак у середині 1990-х років група лівих екстремістів заявила про відродження «Червоних бригад». Це угруповання скоїло низку вбивств радників уряду. Більшість активних членів нових «Червоних бригад» було заарештовано під час поліцейських операцій у 2003 році.

У сформованій ситуації італійці повинні були зрозуміти, що є лише один спосіб захистити демократію, зберегти мир і спокій у суспільстві — це єднання. Урядова більшість повинна об’єднатися з опозицією, представниками промисловості та профспілками в боротьбі проти спільного ворога — тероризму. Але особисті амбіції політичних лідерів традиційно переважали національні інтереси держави. Італія в цьому питанні не була винятком.

Третя течія лівого радикалізму розвивалась вже не в Європі, а в одній із азійських країн. Якщо переміститись на далекий схід де діяла Червона Армія Японії, то не можна забувати, що мова йде про одну з найнебезпечніших організацій світу — міжнародну ультраліву терористичнау організацію у Японії. Близько 1970 вона відокремилася від Японської комуністичної ліги — Фракції Червоної армії. Метою угруповання було повалення японського уряду та монархії. Ідеологія цієї організації  — це засудження «радянського ревізіонізму» і підготовка світової революції за допомогою створення інтернаціонального фронту локальних партизанських червоних армій де буде створено «чистий» соціалізм, без «буржуазних» домішок, як в СРСР, і провокування світової революційної війни. Основними противниками революції, члени Червоної армії Японії, вважали світовий капіталізм, сіонізм, Ізраїль, антиарабський рух, а також «радянський ревізіонізм».

Основу організації склали студентські вожаки, які розпочинали свою діяльність на базі студентської організації «Зенгакурен», яка стала головним організатором студентських заворушень. Структура формувалася з числа представників середнього класу і люмпен-пролетаріату.

На першому етапі, члени організації грабували банки та супермаркети, різними шляхами озброювалися, проходили вишкіл у лісових таборах. Далі були напади на поліцейські дільниці, захоплення готелів, посольств, установ, викрадення літаків і викрадення людей, вбивства «зрадників революції». Вони страчували членів своєї ж організації – за недостатню відданість справі революції та боротьбі з імперіалізмом. Загалом для японських «червоноармійців» притаманні були беззаперечне підпорядкування керівництву і надзвичайно жорсткі заходи безпеки – від їх рук загинули десятки запідозрених у неблагонадійності.

Потенціал для своєї діяльності ліворадикали могли побачити у 1960 році, коли мільйони японців вийшли на вулиці Токіо, протестуючи проти японо-американського договору безпеки, який з часу II Світової війни закріпив за США права окупанта. Але свобода, як абсолютна соціальна цінність по-своєму інтерпретувалися новітніми лівими революціонерами.

Правоохоронні органи Японії діяли дуже жорстко, але і ефективно. А так як члени організації мали тісні зв’язки з Народним фронтом визволення Палестини, після широкомасштабних зачисток терористів, решта уцілілих перебазувалися до Лівану, де й розташувалася їх штаб-квартира, а після початку в Лівані громадянської війни – до Парижу і після успішної протидії з боку французьких спецслужб – до Індонезії, Сінгапуру, Малайзії.

Ця організація змогла поширити свою діяльність на чимало країн: США, Японія, Іспанія, Італія, Франція, Нідерланди, Ліван, Сирія, Ізраїль, Філіппіни, Сінгапур, Малайзія, Індія та інші.

Червона Армія Японії заявила про саморозпуск в 2001 році, але її колишні члени часто діяли під іншими назвами. Існують докази, що частина бойовиків одержала політичний притулок і живе у КНДР та Сирії; дехто донедавна жив і в Лівані. Перемістившись в Палестину міжнародный відділ Сэкигун став называтися «Арабу сэкигун», тобто «Арабська червона армія».

Але чи насправді на початку 2000-х закінчилася історія найпотужніших ліворадикальних терористичних організацій розвинених країн? Чи за певних обставин ця історія може отримати продовження?

На запитання чи могли би в Україні прижитися ідеї та принципи ліворадикального соціалістичного екстремізму, навряд чи можна дати впевнену стверджувальну відповідь. Ситуація змінилась. Покоління людей, які б підтримали класичні ідеї соціалізму, де всі люди мають бути рівними (що на практиці досить часто демонструє рівну бідність) не користуються особливим попитом та пройшли надто довгий процес розмиття і дискредитації.

Сучасні покоління виховувались вже зовсім на інших ідеалах та ідеологічних цінностях. Соціалізм, у розумінні навіть тих груп населення, яким більше імпонує ліва ідея, виглядає зовсім по іншому. Хоча подібні трансформації торкнулись практично всіх політичних поглядів та систем.

Не менш важливу роль відіграє і кардинальна зміна інструментів, які все частіше використовується для просування тих чи інших ідей та досягнення певних цілей. Все частіше суспільство зіштовхується з новими викликами, які лежать у зовсім іншій площині: питання екологічної безпеки, захист персональних даних, втручання держави в приватне життя громадян та багато інших, не менш важливих питань провокують соціальну активність і об’єднують довкола себе певні групи людей з власними поглядами та цілями. Але, все ж таки методи боротьби за власні права та погляди стають менш радикальними і все більше схиляються до технологій так званої «м’якої сили».

Безумовно, подібні зміни не вказують на те, що суспільство навчилось обходитись без насилля та радикальних дій. Адже досить часто, методи, що виглядають більш гуманно, ніж ті, що використовувались ліво-радикальними організаціями у минулому столітті, переслідують не менш шовіністські та антидемократичні цілі.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here