Міжнародні відносини та стосунки між державами нагадують рух літосферних плит, які сходяться, розходяться, зіштовхуються між собою, утворюють нові континети, а іноді призводять до землетрусів та інших катаклізмів. Сталість обрисів та розташування метериків є доволі умовними і змінюються у часі. Те, що на даний час здається константою, дуже швидко змінюється – рівно як союзи та інтереси у великій політиці.

Після Другої світової війни, у результаті міжнародних, міждержавних угод і договорів склався певний статус-кво з принципом непорушності діючих кордонів. Світ поділився на два полюси – соціалістичну систему і Захід. Навколо «полюсу» Радянського Союзу розташовувалися країни Варшавського договору та країни, яким СРСР зумів нав’язати комуністичне правління. Навколо поняття “Захід”, де головною скрипкою були Сполучені Штати Америки,  зосередилися країни Західної Європи та країни, яким не вдалося нав’язати комуністичну адміністрацію. 

Так було до того часу, поки не розпався Радянський Союз. З розпадом СРСР світ знову змінився: якийсь час він став “однополюсним” на користь Сполучених Штатів Америки. Правонаступником СРСР стала Російська Федерація, але протягом 90-х років минулого століття не могла стати одним із полюсів у світі, оскільки країни Варшавського договору відцентрувалися від Москви, а  республіки СРСР стали незалежними державами із різними політичними векторами. У той же час почали підніматися економічно інші держави —  наприклад, Китайська Народна Республіка, яку свого часу всіляко підтримували США як противагу СРСР в соціалістичному таборі,  а сьогодні ця держава успішно конкурує з США.  Також відбувається стрімкий розвиток Індії, країн Південної Америки, Арабського світу тощо. Світ знову став багатополюсним.

Особливо багатополюсність стала відчутною за часів президентства Дональда Трампа, який відмовився від традиційного американського експансіонізму та зосередився на вирішенні внутрішньоамериканськиз проблем (яких у держави з боргами поданд 20 трильонів доларів, які Трамп дістав у спадок від демократів, більш ніж достатоньо). Як результат – адміністрація Трампа значною мірою втратила впливи на Близькому Сході, в Індо-Тихоокеанському регіоні та, що найважливіше, у Європі. Протягом каденції Трампа  Європейський Союз все далі дистанціювався від США: Німеччина і Франція після Аахенської угоди 2019 року відверто почали конефронтувати з Трампом, а традиційні союзники США у Європі, Великобританія і Польща, втратили свій вплив (Великобританія – після Брекзіту, Польща – після санкцій Брюсселю). Очевидно6 що у Європі утворився певний геополітичний вакуум, який мав бути чимось чи кимось заповнений.

Починаючи з середини дев’яностих років минулого століття і на початку двохтисячних як у Європейському Союзі, так і в Російській Федерації, а також і  в Україні багато говорилося про Розширену Європу від Атлантичного океану до Тихого океану (Європу від Ліссабону до Владивостока). По суті, було реанімовано стару, ще з 60-х років минулого століття концепцію Жана Тіріара (звільнення Європи від атлантистів і гегемонії США, побудова “Європи від Владивостока до Дубліна” тощо). Послідовники цієї течії, яких чимало в середовищі сучасних європейських політиків, розмірковують про замкнений цикл в економічних, політичних потребах та потребах людського потенціалу, людських вимог і можливостей. Тобто у Розширеній Європі мали бути як країни ЄС, так і Україна та РФ. Європейці вважали, що нафта і газ, який поступає з території РФ, не буде проблемою, оскільки і вони братимуть у цьому участь. З точки зору Російської Федерації Європа, — це насамперед продаж енергоносіїв, ринок збуту товарів тощо. Для України найважливішим ресурсом було вигідне географічне положення у Центрі Європи з транзитними перспективами. Ось що про це пишуть в РФ: «Та схема була б цілком стрункою. Як вважалося, вона завідомо виключала б конфлікти за суміжні і проміжні території, бо мала на увазі розповсюдження норм і правил Євросоюзу на весь простір на схід від  його кордонів до, по можливості, Тихого океану. Якби модель “Великої Європи” виявилася дієздатною, Україна комфортно би розмістилася в її центрі, отримуючи дивіденди від своєї вигідної географії…” – писав Федір Лук’янов, колишній редактор журналу «Росія в глобальній політиці» та один з провідних російських аналітиків, ініціатор та організатор Валдайського клубу. 

Навіть різниця у інтеграційних процесах, що почалися на зламі століть, не виглядала перепоною для створення у майбутньому потужного економічного об’єднання у Євразії. У жовтні 2011 року президент Білорусі Олександр Лукашенко писав на сторінках “Известий” про те, що європейська інтеграція та інтеграція в так звани “Митний союз” повинні завершитися “інтеграцією інтеграцій”.

Проте початок війни на Сході України у 2014 році та аннексія Криму Російською Федерацією привели до перегляду попередніх концепцій. Стало зрозуміло, що концепція “Європи від Атлантики до Владивостоку” дала збій: Захід засудив політику Росії. Правда, це було дуже дивне “засудження”: сильні проросійські тенденції спостерігалися у багатьох країнах Європи. Найпотужнішим лобістом російских інтересів виявилася Угорщина на чолі з Віктором Орбаном. В Італії протягом 2018 – 2020 років відбувалася боротьба між проросійськими силами (Сальвіні і Ліга Півночі) та прокитайськими (уряд Монті і Луїджі ді Майо). Франція попри гучні заяви президента Макона вела подвійну гру: жодна французька фірма після 2014 року не припинила роботу своїх філій в Росії. Німецькі концерни відверто лобіювали поставки російського газу та будівництво газопроводу “Північний Потік -2”. 

У результаті найбільше посттраждала Україна, яка позбулася свого транзитного статусу, а у травні 2017 року опинилася за бортом амбітного китайсько-європейського проекту “Великий Шовковий Шлях”. 

З приходом до влади у Вашингтоні демократів на чолі з Джо Байденом знову заговорили про необхідність повернення впливів США на Європу та зменшення впливів Росії на європейську політику. Знову активізувався “проамериканський пояс” (Країни Балтії, Польща, частково Словаччина), що відокремлював Росію від Західної Європи. Почалася ескалація протистояння між владою та опозицією у Білорусі, яка, по суті, є найбільш послідовним союзником Росії та форпостом її політики щодо Заходу. При цьому Захід відкрито підтримав більруську опозицію. Так само Захід надав підтримку російську опозиціонеру Олексію Навальному та засудив дії Кремля, спрямовані на придушення опозиційних настроїв в Росії.

Фактично справа Навального стала головним триггером, що призвів до поглиблення протистояння у стосунках між Росією та Європейським Союзом. ЄС спершу звинуватив Росію у отруєнні Навального (Росія відкидає ці звинувачення), а потім – у тому, що Навального було незаконно кинуто за ґрати. 

Нещодавно міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров заявив про можливий розрив у стосунках з Європейським Союзом, оскільки ЄС ініціює нові санкії щодо Російської Федерації. Підставою стали не лише оголошені санкції, але й погане ставлення до російстких засобів масової інформації, дискримінація російької мови і культури тощо. У Москві заявили, що Російська Федерація готова співпрацювати з ЄС і надалі – за умови, що Європа сама не буде поглиблювати розкол. 

Зрештою, для російської дипломатії давно прийнятні дискусії щодо доречності застосування на практиці британського винаходу – “блискучого відокремлення” (“splendid isolation”), яке передбачає утримання від довготермінових союзів з іншими державами задля збереження свободи дій. Свого часу цю доктрину намагались активно просувати покійний прем’єр-міністр Євген Примаков та його епігони. Чи не даремно минулого року один із основних інструментів просування російських інтересів у світі – “Россотрудничество” – очолив онук Примакова, Євген Примаков-молодший?

Між тим голова Європейської ради з міжнародних справ Марк Леонард запропонував термін для означення нинішнього стану справ у стосунках між ЄС та Росією – “принципова байдужість” або “байдужість, базована на принципах”. На думку Леонарда, Росія старішає і разом зі своїі режимом перебуває у стадії спаду активності та політичного безвихіддя. З роками попит на вуглеводні буде падати, а іншу економіку Путін створити не здатен. У цій ситуації досить бігати за росіянами з пропозицією дружби, та й боятися Росію нічого. Потрібно просто підтримувати сусідні країни, які Росія все ще намагається загарбати, і чекати, коли Росія сама постукає у європейські двері з вибаченнями. Щоправда, концепція Леонардаа не передбачає інтеграції пострадянських країни (в тому числі України) в НАТО.

Але, чи потрібно Європі сваритися з Російською Федерацією? Товарообіг між РФ і ЄС останнім часом зменшився на 24,5% і становив на кінець 2020 року 135,94 мільярди доларів. Експорт з РФ до ЄС впав на 31,1%, а імпорт з ЄС до РФ понизився на 9,7% — це на 50%, тобто 146 мільярдів доларів. Доля ЄС у загальному обороті зовнішньої торгівлі РФ знизилася у річному вимірі до 38,6% з 41,8% роком раніше. Значною мірою на це вплинула і ситуація з коронавірусом, яка стала серйозним ударом по економічних стосунках між державами.

На фоні економічних криз як у Європі, так і у світі, у Європейському Созі все частіше звучить думка від європейських діячів і службовців, що санкції з Російської Федерації потрібно зняти, не говорячи вже навіть, чому ці санкції були оголошені (окупація частини Донбасу і Криму). Не цікавлять їх і Придністров’я, Абхазія та Північна Осетія. У Європі добре розуміють: «війна війною, а обід за розкладом». У Європі знають, що енергоресурси йдуть з РФ, добудовується “Північний потік 2”. Знають, що Росія вигідна тим, що є цілісною державою, бо, якщо розпадеться, то потрібно буде довго чекати на нових постачальників, а нові постачальники, невідомо як торгуватимуть і чи матимуть змогу викачувати енергоносії. Крім того, РФ має найбільший ядерний потенціал у світі, хто ним володітиме після розпаду? Зрештою, озеро Байкал з найбільшим резервуаром у світі прісної води – що надзвичайно важливо з огляду на прогнозований у найближчі десятиліття дефіцит питної води в світі, в тому числі в Європі. Тобто, Європі не вигідно розривати стосунки з Москвою, і скоріш за все, вона цього не робитиме.

У цьому плані показовою є думка колишнього Вольфганга Ішінгера – колишнього дипломата, посла Німеччини у США та Великобританії, а нині – голови щорічної Мюнхенської міжнародної конференції з безпеки, який вважає за доцільне вже зараз залучати Росію до участі в деяких європейських структурах, які стануть запобіжником для агресивних дій РФ. Як перший крок, Ішінгер запропонував роиєднати Росію до Євроатлантичної енергетичної угоди (при цьому не зрозуміло, якою має бути мотивація Росії брати участь у проектах, що спрямовані на обмеження її інтересів). 

Цитований нами Федір Лук’янов з сарказмом пише: “Загалом європейський офіційний “конструктив” виглядає зараз так: ми, звісно6 вважаємо, що з вами справи мати не можна, але оскільки все ж доводиться, то давайте обговоримо, як обставити все таким чином, щоби наша позиція виглядала принциповою і жорсткою. А ви повинні нам у цьому допомогти, бо це ж у ваших інтересах”. 

Як ЄС, так і РФ є геополітичними гравцями, що часто вирішують долю (або принаймні намагаються вирішувати долю) інших держав, у тому числі і України. Щоб стати гравцем, Україні потрібно не гаяти час, бути активними, ініціативними у зовнішніх стосунках, бути готовими до різних ситуацій. Опинившись (вкотре за нашу історію!) на тектонічному розламі двох суперсистем, маємо бути особливо пильними. Щоб з нами рахувалися і щоб ми стали гравцями на геополітичній карті Європи, потрібно формувати реалістичні стратегічні плани і концепції, перетворюватися на регіонального гравця, що задає тон у великій грі, шукати реальних, а не міфічних союзників, займатися не містечковими “іграми у пісочниці”, а великою грою у геополітику. Наразі цього нам не вдається.

Тому й суперечка між Євросоюзом та Росією, у якій Україна могла би отримати свої дивіденди, відбувається без врахування наших інтересів. Тим більше, що ми самі ці інтереси не вміємо для себе формулювати – то чому їх за нас мають формулювати інші? 

Нинішні прохолодні стосунки між Москвою та Брюсселем навряд чи триватимуть довго: у вересні відбудуться вибори в Бундестаг Німеччини, відбудеться зміна уряду і канцлера. У травні наступного року – президентські вибори у Франції. Вже відбулися певні політичні зміни в Італії. Абсолютно самостійну, неузгоджену з Брюсселем політику проводить Великобританія, що вибудовуватиме у Європі нові політичні фігури. ЄС від співпраці з Росією повністю точно не відмовиться: природа Євросоюзу така, що базується насамперед на економічній вигоді, а принципи є справою вторинною, декларативною. Зрештою, політика теж є вторинною – лише надбудовою над економікою. В якій сировинна складова все ще відіграє важливу роль. 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here