На момент розпаду СРСР Україна мала найкращі стартові позиції  серед колишніх республік Радянського Союзу (21-а за розміром економіка у світі) і усі передумови для того, щоби за два-три десятиліття стати фінансовим та фондовим центром Східної Європи, ключовим логістичним центром для китайського експорту на європейський ринок. Проте, на жаль, реальність є абсолютно іншою. На тридцятий рік своєї незалежності Україна вкотре за останні п’ять років зустріне ювілей у статусі найбіднішої країни Європи (50 (+\-) місце за рівнем економіки у світі). 

Звичайно, причин, які призвели до того стану, в якому перебуває Україна сьогодні, багато. Про них протягом десятків років говорять політики, чиновники, представники громадських об’єднань та ЗМІ. Завдяки такій планомірній інформаційній роботі серед найбільш вагомих причин невдач України переважна більшість громадян України називає непрозору приватизацію 90-х, вплив олігархів, корупцію, неефективну податкову систему, слабкі державні інституції, відсутність справедливої та незалежної судової системи тощо. Проте мало хто звертає увагу на те, що у цих причин є одна спільна особливість — всі вони носять внутрішньодержавний характер.

Звичайно, внутрішній чинник було б заперечувати безглуздо. Проте лише ним неможливо пояснити, чому, маючи виробничі потужності та спеціалістів для будівництва кораблів у Миколаєві та електропотягів на Крюковському заводі, президент України «красно дякує» за американські використані патрульні катери, а «Укрзалізниця» закуповує корейські Хюндаї та американські тепловози General Electric; чому замість того, щоб налагодити виробництво гелікоптерів з двигунами запорізької «МоторСічі», МВС України купує французькі, а українські дороги будують китайці, турки та білоруси. І це далеко не повний перелік подібних питань. Очевидно, така економічна політика української влади іде урозріз з національними інтересами, адже в той час, коли за відсутності замовлень профільні вітчизняні заводи та організації, маючи промисловий, кадровий, технологічний та ресурсний потенціал, змушені скорочувати штати з метою оптимізації своїх витрат, а висококваліфіковані спеціалісти та робітники шукати кращої долі на заробітках закордоном. Натомість країни, що вживають у себе всі заходи державного протекціонізму щодо сфер економіки та промисловості, що особливо проявилося під час пандемії COVID-19, категорично проти навіть кволих спроб української сторони зробити аналогічні кроки, заявляючи при цьому, що вони суперечать Угоді про асоціацію з Європейським Союзом (приклад – розкритикований Євросоюзом законопроект про локалізацію виробництва). Керівництво ЄС та міжнародні фінансові інституції, насамперед МВФ, залишають Україні єдиний вихід у вигляді нарощування державного боргу, який веде до поглиблення залежності від міжнародних фінансових запозичень. При цьому подібні заяви знаходять активну підтримку з боку представників так званих громадського сектору, які здійснюють свою діяльність на гранти західних фондів (так звані грантоотримувачі, «грантоїди» чи «соросята») та політиків із числа колишніх антикорупційних активістів часів Порошенка, які в 2019 році потрапили у владу.

Важливо усвідомлювати, що кадровий потенціал для поповнення лав «активістів» в Україні, вихованих на ідеях побудови в Україні держави західного типу, значний. У 2013 р посол США в Києві Джон Теффт відзначав: «З часу здобуття незалежності десятки тисяч українців отримали освіту в Сполучених Штатах на всіх етапах, від початкової і середньої школи до університетів і докторських програм. Україна є найбільшим у світі майданчиком для діяльності Корпусу миру. Волонтери живуть в сотнях українських сіл і міст, викладаючи англійську мову і працюючи з недержавними організаціями, освітніми установами і допомагаючи місцевим органам влади». Цей процес не зупинився з того часу, він триває і сьогодні.

Намагалася не відставати від країн Заходу й Російська Федерація. До анексії українського Криму і початку війни на Донбасі росіяни досить активно впроваджували в Україні соціально-економічні і культурні компоненти так званих «м’якої сили». Поряд з цим, для перетворення Росії в центр тяжіння для України, офіційні та умовно недержавні структури РФ намагалися активно використовувати високий рівень симпатії серед українців до росіян. 

За даними ЮНЕСКО, в 2013 році Росія була абсолютним лідером за кількістю прийнятих на навчання українських студентів — 12 тисяч із загальної кількості 35 тис. — це більше, ніж показники Німеччини, Польщі, США та Франції разом взятих. 

Ідея культурного проникнення на пострадянському просторі, зокрема й в Україні (найбільш близькій у мовному і культурному відношенні) реалізовувалися через фонд «Русский мир» і Федеральне агентство у справах співвітчизників, які проживають за кордоном («Россотрудничество»). Дані структури виникли згідно з указами російського президента у 2007-2008 рр. Цікавий факт: «Россотрудничество»,  не зважаючи на певні обмеження, на сьогодні продовжує свою діяльність в Україні.

Безвідносно, що усі вище перелічені механізми не спрацювали під час агресії Росії щодо України в тій мірі, на яку розраховував Кремль, не варто заспокоюватися. Адже більш ніж очевидно, що рівень впливу РФ в Україні аж ніяк не відповідає великими геополітичними амбіціями нинішнього російського керівництва. Вже зараз неозброєним оком видно, як Росія вносить корективи у свою стратегію і тактику, переформатовує наявні сили і засоби в Україні, активно використовуючи при цьому розгалужену мережу із числа підконтрольних їй вітчизняних політиків, громадських діячів, юристів, правозахисників, ЗМІ тощо, щоб повернути собі позиції, які були втрачені нею в Україні після подій 2014 року.

Із вищезазначеного видно, що як західні країни, так і наш північно-східний сусід Росія протягом усіх років незалежності української держави під різними вивісками (освітнього, культурного, молодіжного, наукового і ще багато якого співробітництва, у даному випадку це не має особливого значення) проводили планомірну роботу з залучення українців до діяльності, направленої на користь власних держав. 

Десятки країн, вважаючи діяльність осіб, які керуються з закордону, суттєвою загрозою власній національній безпеці, на законодавчому рівні наклали на них обмеження. Для них існує визначення «іноземний агент». Зазвичай «іноагентом» називають людину (або організацію), що перебуває в одній країні, але працює в інтересах іншої держави. «Іноземний агент» за своєю суттю схожий на лобіста, і може виконувати різні завдання – прямо чи опосередковано пов’язані з політикою. Він може також просувати економічні, культурні, інформаційні інтереси уряду іншої держави або транснаціональних корпорацій.

Перший відповідний закон під назвою «Акт щодо реєстрації іноземних агентів» був прийнятий у США наприкінці 30-х років минулого сторіччя. До початку XX століття федеральний уряд США не намагався безпосередньо регулювати діяльність іноземних агентів, хоча заклопотаність цією проблемою виявлялася вже з самого заснування республіки: так, у 1790 році Томас Джефферсон, вимагаючи централізації міжнародних відносин в руках виконавчої влади, зазначав, що іноземні агенти не повинні виявлятися у оточенні президента та у інших владних структурах. У 1938 році даний Акт був прийнятий у відповідь на пропаганду, яку вела Німеччина напередодні Другої світової війни. На той час чимала кількість представників американської еліти були захоплені успіхами Гітлера, в країні почала спостерігатися мода на нацизм – в тому числі в середовищі митців і політиків. Зрозуміло, що подібна ситуація вимагала втручання з боку влади. Після низки змін (найбільш суттєві були внесені у 1966, 1995 і 2007 роках) документ став інструментом боротьби з лобіюванням іноземних політичних інтересів. Станом на 2013 рік іноземним агентом в США вважається особа (фізична або юридична), яка діє «за наказом, на прохання, під керівництвом або під контролем іноземного принципала» і при цьому займається «політичною діяльністю в інтересах іноземного принципала».

Американський закон не передбачає обмеження діяльності, а також не розповсюджується на організації, що займаються наукою, культурою, освітою або релігією.

Окрім США, подібні закони діють у Росії (з червня 2012 року), Угорщині (з червня 2017 року), Австралії (з 10 грудня 2018 року) та Ізраїлі (з липня 2016 року). Закони, що впорядковують діяльність іноземних агентів, в усіх країнах різняться, виходячи з національних інтересів.

Відповідно до закону РФ, «іноземними агентами» можуть визнавати громадян, які займаються політичною діяльністю або займаються «цілеспрямованим збором відомостей у сфері військової, військово-технічної діяльності» Росії і при цьому отримують фінансування з-за кордону. Під політичною діяльністю, згідно з документом, розуміють, зокрема, організацію мітингів і спостереження на виборах, участь у діяльності партій, виступ із «публічними зверненнями» про зміни законодавства, «поширення думок» про дії чиновників.

Президент Росії Володимир Путін в грудні 2020 року підписав кілька ухвалених раніше парламентом країни законопроектів, що посилюють наявні або запроваджують нові заборони. 

Серед підписаних документів – закон про можливість визнавати «іноземними агентами» фізичних осіб, тобто громадян Росії. Документ вже опубліковано на офіційному інтернет-порталі правової інформації і, отже, вступив у дію.

Ці документи одразу розкритикували правозахисні організації, заявляючи, що вони підривають демократію. А Європарламент з цього приводу ухвалив жорстку резолюцію, де вказав на невідповідність російського закону про «іноземних агентів» і останніх змін до нього як міжнародним зобов’язанням РФ, так і її Конституції. Проте окремі євродепутати звернули увагу на паралелі між наступом на громадянське суспільство в Росії та деяких країнах ЄС. «Крок за кроком Кремль забирає у російського суспільства свободу. Але йдеться не лише про Росію. Змусити мовчати неурядові організації та критиків, а також знищувати плюралізм у ЗМІ — це найуспішніший російський товар на експорт», — заявила німкеня Віола фон Крамон (Viola von Cramon) з фракції Зелених. Для прикладу вона назвала Румунію, Чехію і Мальту. Але «взірцевим учнем» президента РФ Володимира Путіна вона вважає прем’єра Угорщини Віктора Орбана.

Закон, прийнятий в Угорщині, посилив контроль над недержавними громадськими організаціями (НГО) з іноземним фінансуванням на суму не менше € 24 тис. в рік. Відповідно до закону, ці НГО повинні бути зареєстровані як «організації, які отримують іноземне фінансування», вказувати цей факт на всіх заходах і в публікаціях, надавати щорічну детальну звітність про свою діяльність. У разі невиконання цих вимог організації можуть бути закриті. В Угорщині пройшли реєстрацію 152 НГО з іноземним фінансуванням, проте багато організацій проігнорували закон (всього в країні понад 56 тис. НГО).

Згідно з Законом, іноземні агенти — особи, які працюють на території Австралії під контролем іноземних урядів, повинні докладно описувати свою діяльність в публічному реєстрі. Це зроблено для того, щоб члени уряду, які приймають рішення, та представники громадськості могли отримати доступ до інформації про характер і ступінь іноземного впливу в країні. Під дію закону підпадають лобіювання в парламенті і ЗМІ, надання фінансових коштів. Здійснення діяльності за відсутності реєстрації, невиконання обов’язків по Програмі прозорості або надання неправдивої, або що вводить в оману, інформації є кримінальним порушенням, за яке передбачено штраф або позбавлення волі до п’яти років. В даний час в реєстрі прозорості зареєстровано близько 50 компаній і приватних осіб.

У Ізраїлі, відповідно до Закону про прозорість фінансування НГО, якщо організація отримує з іноземних джерел більше половини своїх фінансів, то вона зобов’язана вказувати своїх зарубіжних спонсорів у відповідних документах. Також це має бути прописано в публікаціях ЗМІ, якщо мова йде про таких НУО. У разі порушення цього закону передбачено штраф у розмірі в 29,2 тис. шекелів (близько $ 8,4 тис.). У 2018 році в Ізраїлі в статусі іноземних агентів було зареєстровано 27 НГО.

Крім цього, у ряді країн робляться спроби розробити закони про іноземних агентів. Так, у березні 2018 року про підготовку такого закону заявили в Естонії. За словами міністра юстиції Урмаса Рейнсалу, документ повинен припинити «діяльність організацій, які працюють за завданням і при фінансовій підтримці інших країн», які намагаються вплинути на «формування громадської думки в Естонії». Проте законопроект досі не надійшов у парламент. У травні 2019 року міністр внутрішніх справ Великобританії Саджид Джавід заявив про необхідність ввести практику «реєстрації іноземного агента» з метою зменшити «ворожу діяльність» проти Великобританії з боку ряду держав, включаючи Росію.

Що стосується України, то термін «іноземні агенти» в українському законодавстві уже був. Він з’явився у так званому пакеті «диктаторських законів» від 16 січня 2014 року. Зокрема, українським парламентом було внесено зміни до Податкового кодексу та Закону «Про громадські об’єднання», якими вводиться в українське нормативне поле поняття «громадського об’єднання, що виконує функції іноземного агента». «Іноземними агентами» визнавалися усі громадські організації, що отримували гроші з-за кордону.

Також були запропоновані новації адміністративного характеру (обов’язки окремої реєстрації, щомісячної звітності перед органами юстиції, додаткового бухгалтерського обліку), податкового (оподаткування як підприємницьких структур) та морального характеру  (обов’язкове зазначення в назві статусу агента, заборона скороченої назви; зазначення на матеріалах вказівки, що вони видані або розповсюджуються громадським об’єднанням, яке виконує функції іноземного агента) мають очевидний дискримінаційний характер.

Після втечі президента В. Януковича, 28 січня 2014 року Верховна Рада скасувала дію 9 із 12 ухвалених законів, прийнятих 16 січня. Більшість із них втратили свою чинність (у тому числі й щодо «іноагентів»). 

Вдруге ідею реєструвати агентів впливу Росії (але лише Росії) 20 вересня 2014 року під час виступу у Верховній Раді зі щорічним посланням висловив президент України Петро Порошенко.

«В Україні все ще діє мережа російської агентури, яка бере під контроль медіа, плодить «незалежні» громадські організації. Вони дійсно незалежні. Але вони незалежні від України і підконтрольні Кремлю, і роздмухують антиукраїнські, антиєвропейські і антиамериканські настрої. Отже я підтримую ідею законопроекту про реєстрацію агентів впливу держави-агресора – Російської Федерації», – сказав Петро Порошенко.

Реалізовувати ідею П. Порошенка взялася фракція «Народного фронту» в Верховній Раді України, яка виступила з ініціативою створення відповідного законопроекту, за основу якого буде взято американський «Акт щодо реєстрації іноземних агентів». 

Проте після різкої критики цієї ініціативи з боку західних партнерів, правозахисних організацій, як в Україні, так і за її межами, українська влада була змушена відмовитися від неї. Очевидно, усі заяви про те, що закон створить легальні механізми для придушення громадських ініціатив, були лише прикриттям. Насправді, після введення ВР України обов’язкового електронного звіту для активістів і пов’язаною з їхньою діяльністю осіб, на Заході не виключали, що від такого закону більше всього постраждають прозахідні, проєвропейські та проамериканські громадські організації.

Нажаль, це свідчення того, що Україна – лише формально незалежна країна, але значною мірою перебуває у політичній, економічній та безпековій залежності. За політичною суттю, Україна  — протекторат  США, з достатньою мірою суверенітету, щоб у відповідності до міжнародного права залишатися нібито незалежною державою з відповідними атрибутами.

Відверто кажучи, Україні з її слабкими державними інституціями на сьогодні навряд допомогло б прийняття російської чи американської кальки закону про «іноземних агентів». Неефективна країна, в якій реальну політичну силу виявляють не визначені Конституцією політичні інституції, а олігархи, силовики та регіональні барони з їхніми приватними арміями, неспроможна захищати власні національні інтереси.

Окрім цього, сліпе копіювання законів, які спрямовані на обмеження діяльності «іноагентів» у світі, не відповідає рівню загроз, які стоять перед Україною. Адже поряд з «іноземними агентами», які діють в інтересах інших держав, присутні й ті які представляють інтереси транснаціональних корпорацій (ТНК) найбільших промислово розвинених держав. ТНК – основний структурний елемент економіки більшості країн, провідна сила їх розвитку та підвищення ефективності. Проте є й негативна сторона експансії іноземних ТНК, яку ряд сфер української економіки відчули на собі (наприклад, автомобілебудування, тютюнова і харчова промисловість, агропромисловий сектор тощо).

Експансія ТНК є одним із феноменів другої половини двадцятого століття. Особливо значних масштабів цей процес набув у останні десятиліття. Саме ТНК фактично вирішують питання нового економічного і політичного переділу світу, стоять на межі створення світового наднаціонального уряду. Свідченням тієї ролі, що її відіграють транснаціональні корпорації у світовій політиці й економіці, стало також створення при ООН Центру та Комісії ООН з ТНК, обговорення різноманітних аспектів діяльності корпорацій, як і окремих країн на рівні спеціалізованих органів ООН.

Саме тому, що Україна, яка після приходу в 2019 році до влади колишніх гранітоїдів та агентів впливу ТНК шаленими темпами втрачає свою суб’єктність, фактично опинилася не в одному, а одразу в декількох колах зовнішнього управління, загальновизнані механізми протидії «іноземним агентам», терапевтичного характеру їй не допоможуть. Безболісних варіантів виходу з цієї ситуації для України немає. 

В українському варіанті «іноземні агенти» виступають у ролі компрадорів – посередників між інтересами зовнішніх гравців і національним ринком. Термін із класичної латиноамериканської історії ХХ століття надзвичайно чітко характеризує українських «чікагських хлопчиків». Тим більше, що в Україні у ролі іноземних агентів виступають цілі парламентські партії, вони мають вплив на більшість фракцій у Верховній Раді, засідають у наглядових радах державних монополій, сприяючи фактичній передачі контролю над цілими сферами економіки під контроль зовнішніх гравців. До того ж під контролем іноземних агентів перебувають такі напрямки діяльності, як боротьба з корупцією (точніше, її імітація), контроль над діяльністю структур виконавчої влади, а останнім часом відмічаються спроби впливу на діяльність судової гілки влади. 

На жаль, ефективно протистояти цьому процесу сьогодні практично неможливо – через позицію української влади, яка у більшості випадків дослухається до голосу офіційних заокеанських політичних структур. Україна виявилася беззахисною перед велетенською кількістю іноагентів, що працюють практично відверто, відкрито і нахабно, диктуючи свою волю суспільству і підміняючи собою думку громадськості (з деяких пір вони узурпували право говорити від імені громадськості). Більше того: вони почали формувати «мейнстрім» — все, що лежить поза їхньою світоглядною системою координат, оголошується «маргінальними ідеями», «проявами ворожої пропаганди», «ватністю», «совком». Особливо небезпечним є те, що ці структури мають повний і безконтрольний доступ до створення навчальних програм та вплив на молодіжне середовище.

Очевидно, настав час всерйоз зайнятися вивченням даної проблеми, систематизації «іноагентів» та розробки відповідного законодавства, яке би привело їх дії у впорядковане русло під контролем Української держави, а не до безконтрольної роботи в інтересах чужих держав. Саме з такого впорядкування роботи має початися процес відродження справжньої незалежності і суверенітету України. 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here